Ольга Богомолець Народний депутат України

Впровадження "медреформи" ставить під сумнів верховенство права в Україні

21 грудня 2017, 11:10

Наближається час, коли Президенту України доведеться вирішити, підписувати чи не підписувати так звану медреформу – Закон України "Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів", проголосований Верховною Радою 19 жовтня.

Сподіваюся, що гарант Конституції не підтримає "медреформу", адже вона протирічить одразу кільком статтям Основного Закону та величезній кількості Законів України.

Вважаю, що підписання відверто антиконституційного закону може поставити під сумнів верховенство права в Україні та внести додаткове і непотрібне напруження у без того непросту внутрішньополітичну ситуацію в державі.

Ознайомившись з детальним аналізом положень "медреформи", кожен українець зрозуміє, що суспільству запропонували абсолютно непрофесійний та антиконституційний закон.

І. Деякі концептуальні положення прийнятого Закону суперечать нормам Основного Закону України. Зокрема.

1. Конституція України містить застереження, за яким при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22). Однак передбачений механізм зміни прямого бюджетного фінансування закладів охорони здоров'я, які надають безоплатну медичну допомогу громадянам, на механізм лише часткової оплати з боку держави медичних послуг не забезпечує виконання цього конституційного припису, в тому числі з огляду на те, що права, гарантовані статтею 49 Конституції України, не можуть бути обмежені інакше як в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина друга статті 64 Основного Закону України).

2. Положення Закону не відповідають змісту конституційних норм щодо забезпечення права кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Основного Закону України).

Так, Закон "визначає державні фінансові гарантії надання необхідних пацієнтам послуг з медичного обслуговування (медичних послуг) та лікарських засобів... за рахунок коштів Державного бюджету України за програмою медичних гарантій" (преамбула, стаття 2, інші статті Закону). Медична допомога надається "у межах програми медичних гарантій", яка щорічно затверджується парламентом з переліком та обсягом медичних послуг, а "медичні послуги та лікарські засоби, що не включені до програми медичних гарантій, не підлягають оплаті за рахунок коштів Державного бюджету України" (відповідно частини перша, третя та п'ята статті 4 Закону).

Водночас Законом внесено зміни до частини третьої статті 8 Основ законодавства України про охорону здоров'я, за якими "безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров'я" передбачається лише "за епідемічними показаннями", законодавче визначення яких відсутнє.

При цьому за законодавчої різниці визначених Основами законодавства України про охорону здоров'я понять "медичне обслуговування" і "медична допомога" Законом не встановлено, які саме "послуги з медичного обслуговування (медичні послуги) " надаються у межах чи поза межами медичної допомоги, у тому числі й за рахунок оплачених за програмою медичних гарантій із Державного бюджету України (пункт 1 частини першої статті 2 Закону), і чи надаватимуться вони безумовно у повному обсязі як медична допомога відповідно до частини третьої статті 49 Конституції України.

Ці та інші положення Закону, що унормовують зазначений підхід, не базуються на визначених Основним Законом України гарантіях щодо безумовного безоплатного надання медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я (частина третя статті 49 Конституції України), а за юридичної невизначеності "необхідних" медичних послуг та лікарських засобів, надання яких "держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам... за рахунок коштів Державного бюджету України на умовах та в порядку, встановлених законодавством" (відповідно частина перша статті 3 Закону, зміни до статті 8 Основ законодавства України про охорону здоров'я), питання про їх надання (разом із конституційно гарантованою частиною щодо надання медичної допомоги) передається на рівень "підзаконного" регулювання, що не відповідає статтям 22, 49, 64, пункту 1 статті 92 Конституції України.

Слід зазначити, що з приводу безоплатного надання медичної допомоги Конституційний Суд України (рішення N10-рп/2002) зазначив, що вважає неприйнятними "пропозиції окремих державних органів щодо необхідності встановлення якихось меж безоплатної медичної допомоги у вигляді її гарантованого рівня, надання такої допомоги лише неспроможним верствам населення чи "у рамках, визначених законом" тощо, оскільки це суперечить положенням статті 3, частини третьої статті 22 та низки інших статей Конституції України. При цьому безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись всім громадянам у повному обсязі. А положення частини третьої статті 49 Конституції України "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно" треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

У згаданому рішенні йдеться і про те, що порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

Законом також не враховано, що частина перша статті 49 Конституції України визначає не лише право кожного на охорону здоров'я і медичну допомогу, але й право на медичне страхування, механізм запровадження якого із прийняттям цього Закону залишається невизначеним. Однак забезпечення конституційного права на медичне страхування на законодавчому рівні є обов'язком держави і не може обмежуватися дорученням Кабінету Міністрів України "опрацювати питання запровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування" ("Прикінцеві та перехідні положення" Закону).

3. Закон не містить завершеного механізму правового регулювання відносин у сфері фінансування медичної допомоги, оскільки викладені положення не створюють єдиної системи фінансування, а навпаки – є набором непов'язаних між собою приписів, що носять фрагментарний і суперечливий характер.

1) Так, згідно із Законом (стаття 4) держава гарантує повну оплату надання громадянам необхідних їм медичних послуг та лікарських засобів.

Водночас іноземцям та особам без громадянства держава забезпечує оплату необхідних медичних послуг та лікарських засобів.

Гарантія за своєю суттю є способом забезпечення виконання зобов'язань, а тому у відповідних відносинах мають бути кредитор, боржник та гарант за боргом боржника. Однак Законом не визначено ні суб'єкта, якому держава гарантує оплату, ні основного платника (боржника), у випадку невиконання зобов'язань якого держава виконає їх як гарант.

Також у Законі одночасно використовується кілька словосполучень, пов'язаних з гарантіями: "державні фінансові гарантії медичного обслуговування", "медичні гарантії" (при тому, що "фінансова" і "медична" гарантії з точки зору формальної логіки не є тотожними поняттями), "державні фінансові гарантії надання медичних послуг". Тобто в Законі відсутні уніфіковані поняття, які б розкривали суть предмета його регулювання. Разом з тим, аналіз тексту Закону дає підстави зробити висновок, що змістом поняття "гарантії" є "запевнення" державою невідомого суб'єкта про те, що вона оплачуватиме надання медичних послуг.

При цьому фактичне вирішення питання фінансового забезпечення у Законі описано поверхнево, натомість міститься посилання на щорічний закон про Державний бюджет України, в якому має бути розкрито зміст і обсяг реалізації закріпленого статтею 49 Конституції України права на охорону здоров'я та медичну допомогу.

У такий спосіб до предмета регулювання закону про Державний бюджет України, який по суті є законом, що лише затверджує "кошторис" доходів і витрат держави протягом року, буде фактично віднесено правове регулювання питань щодо надання медичної допомоги.

Це суперечить вимогам частини другої статті 95 Конституції України, згідно із змістом якої законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків, а не самі загальносуспільні потреби.

2) Закон містить положення щодо встановлення тарифів оплати надання медичних послуг, які розробляються і затверджуються "у порядку, передбаченому для програми медичних гарантій, та є її невід'ємною частиною". "Програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік".

Водночас внесено зміни до Закону України "Про ціни і ціноутворення", за якими його дія не поширюватиметься на встановлення тарифів на медичні послуги та лікарські засоби в межах програми медичних гарантій.

Однак, оскільки Закон України "Про ціни і ціноутворення" регламентує відносини, пов'язані з регулюванням цін державою, то, закріпивши таке "непоширення" його дії на встановлення тарифів на медичні послуги та лікарські засоби в межах програми медичних гарантій, держава у такий спосіб визнає, що ціни у відповідній сфері не підлягатимуть державному регулюванню, тобто є вільними цінами. Адже відповідно до статті 190 Господарського кодексу України вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні регульовані ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін.

Дійсно, оскільки ціна є формою зовнішнього вираження вартості продукції, робіт чи послуг, централізоване встановлення єдиних тарифів оплати медичних послуг для всієї території України є необґрунтованим.

Натомість у прийнятому Законі закладено колізію, за якою Закон України "Про ціни і ціноутворення" не поширюється на медичні послуги, але водночас вони підлягають державному регулюванню.

Також законодавче закріплення продукції та послуг, ціни на які підлягають державному регулюванню, суперечить пункту 3 частини першої статті 116 Конституції України, згідно з якою Кабінет Міністрів України забезпечує проведення цінової політики. Забезпечення проведення цінової політики Кабінетом Міністрів України означає реалізацію ним визначених названим Законом основних начал встановлення і застосування цін і тарифів, що логічно включає регулювання цін (тарифів), а також контроль за ними.

Конституційний Суд України у Рішенні від 2 березня 1999 року висловив правову позицію щодо розмежування повноважень Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади у сфері формування та реалізації цінової політики. Відповідно до цієї правової позиції Верховна Рада України згідно з пунктом 5 частини першої статті 85 Конституції України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, у тому числі цінової, як однієї із складових внутрішньої економічної і соціальної політики держави. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення цінової політики (пункт 3 статті 116 Конституції України). Це означає реалізацію урядом визначених парламентом основ встановлення і застосування цін і тарифів, що логічно включає їх регулювання та контроль за ними.

Засади цінової політики – це відправні, вихідні ідеї, які виражають найважливіші підвалини і закономірності політики цін, водночас – це відносно самостійна, відокремлена від конкретного регулювання цін і тарифів категорія. Головною метою засад цінової політики є спрямування і забезпечення збалансованості всього механізму ціноутворення, єдності в регулюванні відносин у цій сфері.

Законодавчо встановивши державне регулювання тарифів на медичні послуги, Верховна Рада України, по суті, втрутилась у сферу повноважень Кабінету Міністрів України, відповідних органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування і в такий спосіб порушила принцип поділу державної влади, що суперечить статтям 6, 19, 116, 137, 143 Конституції України.

3) Законом внесено зміни до статті 8 Основ законодавства України про охорону здоров'я, згідно з якими держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам надання необхідних медичних послуг за рахунок коштів Державного бюджету України.

По-перше, незрозуміло, в чому саме полягає гарантія держави: у наданні медичних послуг чи у тому, що зазначеним вище суб'єктам такі послуги надаються за рахунок бюджетних коштів (а іншим особам держава оплачуватиме послуги за рахунок інших джерел).

По-друге, зі змісту цієї норми можна зрозуміти, що надання медичних послуг залежить від громадянства та цивільної правоздатності, а не від належності пацієнта до біологічного виду "людина розумна" (лат. Homo sapiens). Однак право на охорону здоров'я, закріплене статтею 49 Конституції України, належить саме до прав людини як біологічної істоти, а не як громадянина чи особи. Тому ця норма не відповідає конституційним принципам щодо верховенства права та визначенню України правовою державою (статті 1 та 8 Конституції України), а також не враховує правової позиції Конституційного Суду України, у рішеннях якого неодноразово наголошувалося, що визначальними елементами верховенства права є принципи правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 N5, від 29.06.2010 N17-рп, від 11.10.2011 N10-рп).

4) При прийнятті Закону поза увагою залишилися положення Податкового кодексу України, які безпосередньо стосуються безоплатного отримання фізичними особами лікарських засобів.

Так, відповідно до статті 164 Податкового кодексу України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді вартості майна та харчування, безоплатно отриманого платником податку.

Також згідно із статтею 166 Податкового кодексу України платник податку має право включити до податкової знижки у зменшення оподатковуваного доходу платника податку за наслідками звітного податкового року, визначеного з урахуванням положень пункту 164.6 статті 164 цього Кодексу, такі фактично здійснені ним протягом звітного податкового року витрати, як сума коштів, сплачених платником податку на користь закладів охорони здоров'я для компенсації вартості платних послуг з лікування такого платника податку або члена його сім'ї першого ступеня споріднення, у тому числі для придбання ліків (донорських компонентів, протезно-ортопедичних пристосувань, виробів медичного призначення для індивідуального користування інвалідів).

Очевидно, що із запровадженням нового механізму фінансування надання медичних послуг зазначені положення Податкового кодексу України мають бути відповідно змінені.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону передбачено фінансування надання первинної медичної допомоги комунальним закладам охорони здоров'я за рішенням Кабінету Міністрів України.

По-перше, заклади хорони здоров'я, вочевидь, не є суб'єктами отримання медичної допомоги. По-друге, зазначене суперечить частині другій статті 95 Конституції України, відповідно до якої виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

ІІ. Аналіз тексту Закону дає підстави звернути увагу й на таке.

1. Згідно з положеннями статті 2 Закону створюється "електронна система охорони здоров'я" – інформаційно-телекомунікаційна система, що забезпечуватиме автоматизацію ведення обліку медичних послуг та управління медичною інформацією. "Забезпечення функціонування" цієї системи здійснюватиме Уповноважений орган, а до її складу входитимуть центральна база даних та електронні медичні інформаційні системи. Проте Законом не визначено: власника (розпорядника) та адміністратора системи, обсяг повноважень, функції, межі доступу до інформації, відповідальність за розголошення інформації тощо. Відтак, Законом не встановлено суб'єкта, що нестиме відповідальність за незаконну обробку (поширення, втрату, розголошення тощо) інформації з обмеженим доступом.

З положень Закону також не вбачається те, який обсяг та перелік інформації акумулюватиметься у цій інформаційно-телекомунікаційній системі. Насамперед Законом не визначено перелік інформації про пацієнта, що може вноситися до цієї системи, і яка відповідно до закону є інформацією з обмеженим доступом (конфіденційною інформацією).

При цьому Закон містить положення, згідно з якими згодою на доступ до даних про пацієнта вважатиметься лише факт "підписання декларації про вибір лікаря" (частина третя статті 11). Така згода на доступ поширюватиметься не тільки на обраного лікаря, а й на усіх інших лікарів.

Відтак, пацієнт, даючи згоду на обробку даних, не зможе однозначно передбачити перелік відомостей, доступ до яких він надає, та суб'єктів, що матимуть доступ до конфіденційної інформації.

Такі положення Закону, прийняті без дотримання вимог статті 8 Конституції України (щодо забезпечення передбачуваності застосування правової норми), сприятимуть порушенню прав людини на повагу до приватного і сімейного життя, гарантованих статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 32 Конституції України.

2. Стаття 4 Закону не узгоджується зі статтею 26 Конституції України стосовно прав іноземців та осіб без громадянства щодо їх перебування в Україні на законних підставах, а стосовно прав інших осіб – зі статтями 14, 15, 19, 20, 22, 31 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

У тому числі йдеться про коло осіб, яким держава гарантує повну оплату за рахунок коштів Державного бюджету України необхідних їм медичних послуг та лікарських засобів, а саме: громадяни, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, та особи, яких визнано біженцями, або особами, які потребують додаткового захисту, а також про категорію осіб, зобов'язаних компенсувати державі повну вартість наданих медичних послуг та лікарських засобів (іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України).

Однак Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" містить таку категорію – особи, яким надано тимчасовий захист, що є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах на період дії обставин, за наявності яких було надано тимчасовий захист, і які відповідно до статті 20 цього Закону мають право, зокрема на забезпечення достатнім харчуванням, ліками, одягом з урахуванням спеціальних потреб дітей, у тому числі новонароджених, осіб із захворюваннями, осіб похилого віку та безоплатну невідкладну медичну допомогу в державних закладах охорони здоров'я.

3. Відповідно до частини другої статті 7 Закону "з метою забезпечення прозорості та громадського контролю за діяльністю Уповноваженого органу утворюється Рада громадського контролю, яка формується на засадах відкритого та прозорого конкурсу у складі 15 осіб, які переобираються кожні два роки". Однак із положень цієї статті неможливо однозначно встановити: чи є Рада громадським об'єднанням, ким вона створюється, повний обсяг її повноважень та правові наслідки прийняття нею рішень, оскільки владу відповідно до Конституції України (стаття 5) здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

4. Статтею 8 Закону передбачено, що договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між закладом охорони здоров'я незалежно від форми власності чи фізичною особою-підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та Уповноваженим органом.

Разом з тим, це положення потребує узгодження зі статтею 11 Закону України "Про державні цільові програми", за якою державний замовник самостійно здійснює заходи і завдання, передбачені державною цільовою програмою, або за необхідності укладає договір (контракт) в порядку, встановленому законодавством. Виконавцями державної цільової програми можуть бути підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що визначаються державним замовником для виконання заходів і завдань програми на конкурсних засадах.

5. Відповідно до частини другої статті 9 Закону "надавачам медичних послуг забороняється відмовляти у прийнятті декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу та веденні пацієнта, зокрема, на підставі наявності у пацієнта хронічного захворювання, його віку, статі, соціального статусу, матеріального становища, зареєстрованого місця проживання тощо, крім випадків, передбачених законодавством". Однак права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод згідно із статтею 92 Конституції України мають визначатися виключно законами України.

6. Абзацом п'ятнадцятим підпункту 1 пункту 7 розділу IV "Прикінцеві та перехідні положення" Закону перше речення частини п'ятої статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я викладено у новій редакції, відповідно до якої акредитація закладів охорони здоров'я здійснюватиметься добровільно.

Водночас згідно із статтею 3 цих Основ "закладом охорони здоров'я є юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників". При цьому незрозуміло, про яку саме ліцензію (з огляду на статтю 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" та статтю 17 Основ) йдеться, якщо її отримує заклад охорони здоров'я.

Відтак, вважаємо, що внесення такої зміни до статті 16 Основ є алогічною, оскільки натепер акредитація закладу охорони здоров'я – як офіційне визнання наявності у закладі охорони здоров'я умов для якісного, своєчасного, певного рівня медичного обслуговування населення, дотримання ним стандартів у сфері охорони здоров'я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників єдиним кваліфікаційним вимогам (пункт 1 Порядку акредитації закладів охорони здоров'я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року N765), є певною гарантією надання якісної медичної допомоги.

Зважаючи на положення частини третьої статті 8 Закону, згідно з якими забороняється відмова або ухилення від укладання відповідного договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій з суб'єктами, визначеними у частині першій цієї статті, які подали заяву Уповноваженому органу про укладання такого договору та надають медичні послуги, передбачені програмою медичних гарантій, то пацієнти можуть (за можливої відсутності акредитації закладів охорони здоров'я) опинитися в умовах, за яких медичні послуги матимуть сумнівну якість, у разі відсутності кваліфікованих медичних працівників.

7. Підпунктом 1 пункту 7 розділу IV Закону внесено зміни до Основ законодавства України про охорону здоров'я.

Зокрема, у статті 3 цих Основ визначено поняття "медична субсидія – безготівкова допомога, яка надається за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів для оплати необхідних пацієнту медичних послуг та лікарських засобів", а відповідно до статті 18 Кабінет Міністрів України встановлює порядок призначення та надання медичних субсидій.

Такі положення не випливають із тексту Закону України "Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення", в якому відсутнє поняття "медична субсидія". Крім того, доповнення статті 18 зазначеними положеннями не узгоджується із принципами програми медичних гарантій, які передбачають законодавче визначення умов і порядку фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України за програмою медичних гарантій (пункт 1 частини першої статті 5 прийнятого Закону), та засадами бюджетного законодавства щодо врегулювання цих питань виключно законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

8. Пунктом 3 розділу IV "Прикінцеві та перехідні положення" Закону встановлено, зокрема, що тарифи та коригувальні коефіцієнти встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Однак відповідно до абзацу першого частини третьої статті 10 цього ж Закону методика розрахунку тарифів і коригувальні коефіцієнти затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної фінансової і бюджетної політики, а згідно з частиною четвертою – тарифи розробляються і затверджуються в порядку, передбаченому для програми медичних гарантій, та є її невід'ємною частиною.

Програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік (частина п'ята статті 4 прийнятого Закону).

Відтак вважаємо, що у цій частині прийнятим Законом не враховано вимоги статті 8 Основного Закону України щодо забезпечення принципу правової визначеності (основоположного елементу принципу верховенства права), оскільки з наведених вище норм незрозуміло у якому порядку буде відбуватись затвердження відповідних тарифів.

9. Пунктами 2 і 3 розділу ІV "Прикінцеві та перехідні положення" Закону передбачено, що:

1) з 1 січня 2018 року запроваджується реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій для первинної медичної допомоги у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (пункт 2);

2) протягом 2018-2019 років реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій поступово запроваджується для інших видів медичної допомоги, зокрема шляхом реалізації пілотних проектів для відповідних видів медичних послуг, окремих закладів охорони здоров'я, населених пунктів чи регіонів. Порядок реалізації таких проектів, перелік медичних послуг та лікарських засобів, що оплачується за рахунок коштів Державного бюджету України, тарифи та коригувальні коефіцієнти встановлюються Кабінетом Міністрів України (пункт 3).

При цьому Закон згідно з пунктом 1 цього розділу набирає чинності через один місяць з дня його опублікування і вводиться в дію в повному обсязі з 1 січня 2018 року "поетапно", крім частини восьмої статті 10, яка набирає чинності та вводиться в дію з 1 серпня 2018 року.

Таким чином, протягом 2018 – 2019 років фактично буде скасовано пряму дію норм закону, оскільки він діятиме лише в тій частині, в якій це визначить Кабінет Міністрів України.

Такий підхід не відповідає статті 19 Конституції України та не враховує вимогу статті 6 Конституції України (принцип розподілу влад), оскільки самим Законом має бути визначено, в якій частині і протягом якого строку дія Закону буде обмежена, а не делегувати це повноваження Кабінету Міністрів України.

До того ж у Перехідних положеннях цього Закону мало б бути визначено етапи його впровадження, а також заходи, терміни їх виконання та належні виконавці, які забезпечували б протягом визначеного часу таке поетапне впровадження Закону та, зрештою, його дію у повному обсязі.

ІІI. Значна кількість статей Закону містять оціночні поняття чи терміни (правові конструкції), що потребують уточнення. Наприклад: "медичні записи" (стаття 2), "права та гарантії у сфері охорони здоров'я, що стосуються медичного обслуговування", "додаткові державні фінансові гарантії" (стаття 3), "у межах програми медичних гарантій", "рівних державних гарантій", "лікарських засобів належної якості", "лікарські засоби, пов'язані з наданням інших видів медичної допомоги", "відсутність дискримінації надавачів медичних послуг" (статті 4, 5), "ведення пацієнта" (стаття 9), "програма медичних гарантій розробляється з урахуванням положень галузевих стандартів" (частина четверта статті 4).

Крім того, у змінах до статті 2 Закону України "Про ціни та ціноутворення" замість скорочення "програма медичних гарантій" слід було б використати повне найменування цього поняття, передбачене прийнятим Законом, оскільки це скорочення не є частиною Закону про ціноутворення.

До того ж термінологія Закону, пов'язана з тарифами на медичні послуги та лікарські засоби, не відповідає поняттям, що використовуються у спеціальному законодавстві в сфері ціноутворення. Зокрема, тариф визначений, як "ставка, що визначає розмір... оплати" (стаття 2). Натомість відповідно до статті 189 Господарського кодексу України і тариф, і ставка є формою ціни як грошового еквіваленту товару. Крім того, законодавством не передбачено визначення терміна "капітаційна ставка", що застосовується у статті 10 Закону.

Таке неоднозначне розуміння базових категорій, у тому числі у сфері формування тарифів на медичні послуги та лікарські засоби, може стати причиною довільних тлумачень правових норм при їх застосуванні на практиці та призвести до порушень прав учасників відповідних відносин.

Водночас є незрозумілим правове навантаження доручення Кабінету Міністрів України – "опрацювати питання запровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування" (пункт 8 Прикінцевих та перехідних положень).

Слід зазначити, що Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що визначальними елементами верховенства права є принципи правової визначеності (йдеться про умову забезпечення передбачуваності застосування правової норми), ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці та неминуче призводить до сваволі (рішення від 22 вересня 2005 року N5-рп/2005, від 29 червня 2010 року N17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року N23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року N10-рп/2011 тощо).

Викладені положення Закону не сприяють і дотриманню практики Європейського Суду з прав людини щодо якості законів. Зокрема, в рішенні Справа "Вєренцов проти України" (Заява N20372/11) зазначено, що "закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними – за потреби, за відповідної консультації – передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія".

IV. Відтак, прийнятий Закон не враховує низки конституційних приписів, що унеможливлює у свою чергу належне виконання положень статей 8, 19 Конституції України щодо дотримання принципу верховенства права та законодавчого упорядкування діяльності державних органів та інших суб'єктів у сфері охорони здоров'я.

Загрузка...
ONLINE
Свобода слова544 Україна та Європа891 Корупція1068 Уряд реформ296 Aтака Путіна1104
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter