Лист Т.Г. Шевченка Ірині Фаріон про ''є'' та ''ж'' (Автор – Карл Волох)
К сожалению, фраза-просьба "я – еврей, не называйте меня жидом, это оскорбительно" ни на кого не действует. Аргумент "спроси у еврея, как он относится к слову жид" (это как бы намек на то, что ответ очевиден), тоже остается без внимания.
В пользу слова на "ж" приводится, например, такой аргумент: моя бабушка, мой дедушка, мама и папа так говорили, и это не оскорбление, у нас так было принято... дальше просто смешно – "...называть евреев". А теперь все вместе – "было принято называть евреев жидами". То есть слово еврей не такое уж неупотребимое, как оказывается, просто люди идут на принцип.
А самый железобетонный аргумент, конечно, такой: "Так говорил Шевченко".
Мне кажется, что никто из тех, кто помпезно возлагает цветы на могиле в Каневе, самого Шевченко не читал, разве что, кроме "Як умру, то поховайте...". Шевченко – совесть нашей нации и все такое, но поди ж ты заставь кого читать Кобзаря всего и полностью да еще любить. Обычно бывает так: любить – да, читать – нет.
Впрочем, не буду всех под одну гребенку стричь, а приведу еще один замечательный текст Карла Волоха (предыдущий на эту же тему смотрите здесь).
Когда господин Волох в очередной раз услышал ссылку на Т.Г. – на этот раз из уст знаменитейшего персонажа современной украинской истории Ирины Фарион – он решил обратиться к "Самому", задав ему вопрос: "Тарас Григорьевич, так как же следует называть "их" – на "ж" или на "е"?".
И вот, что получилось.
***
Автор – Карл Волох.
Останнє висловлювання пані Фаріон на "жидівську" тематику хоча й не залишилися поза увагою громади, але великого розголосу не набуло. Нагадаю, що вона порадила всім, хто сумнівається в "кошерності" слова "жид", по-перше, заглянути в українські словники, а по-друге, провести спіритичний сеанс із Т.Г. Шевченком і поцікавитися його думкою з даного приводу, тим паче, що іншого слова класик у своїй художній творчості не вживав.
Хитромудрі свободівські ксенофоби зробили вигляд, що не знають імен Коцюбинського, Драгоманова та Лесі Українки (котрі легко перейшли на "єврея") і радісно прийняли підтримку від класика, котрий, як відомо, "наше всьо", як Пушкін у росіян.
Євреї вчергове замислилися над зв"язком прізвища львівської вчительки та кар єгипетських.
Я ж вирішив скористатися з поради пані Фаріон і для початку звернувся до словників. Виявилося, що практично у всіх українських словниках, виданих за останнє століття, є слово не тільки на літеру "ж", а й на літеру "є". Яке ж із них вживати? Ось тут я вирішив порадитися із класиком.
Щоправда, сам я крутити стіл непомітно не вмію, та й не знайдеться серед моїх друзів достатньо ідіотів, аби замкнути коло біля того столу. Тож вирішив спілкуватися через інтернет. Логіка була проста: у часи Шевченка в українській мові для позначення народу Давнього Заповіту було тільки одне слово, яке нам з такою неприхованою радістю наводить пані Фаріон. А от у російській, котру, як відомо, Кобзар знав цілком перфектно, вже тоді існували обидві назви. Яку ж обрав би Шевченко?
Класик не забарився і дав через інтернет моментальну відповідь: "Нехай пані депутат почитає мого листа до журналу "Русский вестник", підписаного також Марком Вовчком, Кулішом, Костомаровим та ін." Я особисто прочитав – і не знайшов жодного "ж", а суцільні "є".
Не знаю, як перенесуть цю звістку пані Фаріон та іі колеги, але Шевченко, маючи вибір, не вживав назви, котра ображає представників народу, який живе поруч із українцями багато років. Тож, очевидно, недостатньо обвішувати портрети Т.Г. рушниками, а варто би й розібратися у "меседжах", які він надсилає своїм нащадкам.
А наостанок – цитата для тих, хто вважає Шевченка ледве не іконою сучасного українського антисемітизму:
" (украинский народ)...выразил свою ненависть к евреям, во времена оны, многими тысячами кровавых жертв. Этот народ не мог входить в причину зла, заключавшуюся не в евреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитий, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях. И несмотря на то, современные литературные представители этого народа, дыша иным духом, сочувствуя иным стремлениям, прикладывают свои руки к протесту..."
ДО РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ "РУССКИЙ ВЕСТНИК"
Листопад 1858. С.-Петербург
Марко Вовчок, Н. Костомаров, П. Кулиш, М. Номис, Т. Шевченко
Джерело
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
