НАРИСИ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ПРОСПЕКТУАЛІЗАЦІЯ
Проспектуалізація це процес оформлення колективної свідомості і колективного несвідомого деякої спільноти щодо реалізацій її бачення майбутнього.
Суть проспектуалізації та її українська специфіка
Проспектуалізація це не футурологія. Проспектуалізація це не просто уявлення про майбутнє, які мають значення для теперішнього. Проспектуалізація це вибудовування теперішнього спільнотою в трендах і тенденціях майбутнього. Проспектуалізація є колективна конструкція майбутнього у теперішньому протягом тривалого часу, тобто протягом декількох поколінь цієї спільноти, які пов'язані безпосереднім наступництвом.
Окремий самостійний концепт бачення майбутнього деякої спільноти називається проспектом. Причому таких проспектів може бути декілька щодо однієї і тієї ж спільноти.
В теоретичному аспекті проспектуалізацію досі досліджували здебільшого на матеріалі націотворення. Водночас тільки зараз з'являється можливість та необхідність досліджувати проспектуалізацію на матеріалі процесу оформлення нових спільнот не за національною ознакою.
Чеський дослідник М. Грох виділяє три етапи націотворення: А) перше покоління дослідників мовних, культурних, соціальних та інколи історичних рис недомінуючої групи; В) нове покоління активістів, що завойовує прихильників; С) масовий національний рух.
Американський дослідник З.Бжезинський виділяє 5 етапів національного пробудження: 1) відродження мови та культури; 2) вимога національно-культурної автономії; 3) спроба національно-культурного самовизначення; 4) боротьба за національно-політичну автономію; 5) проголошення національного суверенітету.
Такий підхід є чисто теоретичним і він не відображає реального процесу, у якому, наприклад, опинилася Україна. Принципова новизна українського національного проспекту в тому, що українцям доводилося здійснювати відступ від реалізації проспекту націотворення і займатися архівуванням (консервацією) проспекту.
Консервація напрочуд точний термін – він водночас означає архівування, тобто концентрацію досягнень у неофіційних текстах-людях-організаціях і ніби закриття (зака́тування) проспекту у "консерву", а друге значення показує відступ від активного просування осучасненого проспекту, тобто перехід до більш консервативних змістів та способів їх просування.
Якщо поглянути на історію українства, то видно не тільки етапи Гроха-Бжезинського, але і процеси консервації національного проспекту та спроби його розконсервації. Шевченко – літературний міф українства. Кирило-Мефодієвське товариство – роздуми над автономією України. Громадівці (Антонович, Чубинський, Милорадовичка), НТШ – наукове обґрунтування окремішності українців. Популяризація, поширення політичної свідомості українців – Франко, Драгоманов. Грушевський – історичне підґрунтя українства. Це перша спроба реалізувати схему Бжезинського.
Далі революційна спроба організації України як окремої нації-держави і поразка від більшовиків Росії, консервація національного проспекту і реалізація марксистсько-ленінського радянського проспекту. Розстріляне відродження та інтегральний націоналізм ОУН-УПА – спроба розконсервації національного проспекту та невдала спроба реалізації його в ситуації Другої світової війни (друга спроба реалізувати схему Бжезинського в новому проспектуальному наративі). Друга спроба розконсервації національного проспекту в ситуації "відлиги" в складі СРСР та поразка під ідеологічним тиском радянської влади (третя спроба реалізувати схему Бжезинського, не встигши створити новий проспектуальний наратив). Крах радянського проспекту породжує третю спробу розконсервації національного проспекту уже в незалежній Україні навіть без спроби створити новий проспектуальний наратив аж до Майдану 2004 року. Сьогодні в Україні відбувається зміна проспектуального наративу.
Як казали в 1994 році львів'яни, які придумали цю метафору, "коли ми відкрили цю "консерву" (національний український проспект), то вияснили, що вона смердить і її не можна їсти.
А тепер головне проблемне запитання – як вплинула консервація національного проспекту та три спроби його розконсервації на зміст цього самого проспекту? На наш погляд, це вплинуло наступним чином: 1) неодноразові спроби знищити українство зумовили недовіру українців до держави та опору на структури громадянського суспільства; 2) неодноразові спроби винищення української еліти з боку Росії та Німеччини (у Першій та у Другій світовій війні) породили її особливий стан (затятість) та несприйняття інновацій всередині національного проспекту, тобто еліта більше боролася за виживання, ніж змістовно мислила про майбутнє; 3) відтак з моменту отримання незалежності Україною у 1991 році національно орієнтовна частина української еліти була здатна реалізовувати лише консервативний проспект українства (нація фактично стала фетишем частини еліти); 4) інша частина української еліти одразу ж вдалася не до осмислення і розробки альтернативної проспектуальної ідеології, а до збагачення і боротьбу за політичну владу (багатство та влада стали фетишем другої частини еліти). Ці два фетиша у безпощадній боротьбі за участі ще й імперської Росії, яка стимулювала один фетиш і блокувала інший, призвели до війни 2014 року.
При цьому наведена вище теоретична періодизація чи послідовність етапів націотворення дає звужене уявлення щодо ідентичності спільноти українців, оскільки в даному випадку спільнота – лише нація.
Проспекти сучасного світу
В сучасному світі мовно-культурні аспекти перестали бути такими важливими для колективної ідентичності, якими вони були впродовж останніх декількох століть. Нація фрагментується і поряд з нею формують інші спільноти не за національною ознакою. Держава перестала опікуватися націями і водночас стала більше опікуватися корпораціями. Причому у не дуже розвинених країнах держава опікується іноземними корпораціями значно більше, ніж національними. Тобто в сучасному світі з'являються інші спільноти, які складають конкуренцію нації. Відтак проспектуалізація втрачає національний зміст.
В Україні сьогодні конкурують декілька оргструктурних проспектів: 1) традиційний національний проспект (у майбутньому домінуватимуть нації); 2) російський імперський державний проспект (у майбутньому домінуватимуть наднаціональні імперії); 3) глобально-наддержавний проспект (наддержавні союзні структури домінуватимуть у майбутньому); 4) глобально-корпоративний проспект (у майбутньому над громадами домінуватимуть корпорації, держави та наддержавні структури перебуватимуть у стагнації); 5) мережевий проспект (у майбутньому домінуватимуть мережі громад, які контролюватимуть держави, корпорації та наддержавні структури).
1-й проспект реалізовувала в останні роки Україна. 2-й проспект реалізує Росія. 3-й проспект реалізує Європейський Союз. 4-й проспект реалізують США, Китай, Японія. 5-й проспект є інноваційним, його реалізація можлива будь-де. І саме до цей проспект має обрати Україна.
Зверніть увагу, що це тільки набір оргструктурних проспектів. Є ще інші типи проспектів. З точки зору узагальненого розвитку людської цивілізації існують футурологічно-орієнтаційні проспекти: 1) еволюційні – а) повільний розвиток світу, який зберігає мир, але не має нових горизонтів, б) новий ривок науки та техніки на конструктивістській основі без сингулярності; 2) сингулярні – а) технологічна (штучного інтелекту, інфокомунікаційна, нанотехнологічна, віртуальна і т.д.), б) генно-інженерна (зміна геному людини), в) паранормальна (розвиток паранормальних здібностей людини), г) контактна (вплив контакту з позаземними цивілізаціями); 3) деградаційно-стагнаційні – а) нове Середньовіччя; б) довга війна чи ядерна війна; в) космічна катастрофа.
Проспектуалізація: колективне та індивідуальне
Сучасна проспектуалізація, так би мовити, включає такі складові – 1) колективно-несвідомі уявлення про майбутнє (міфи про майбутнє, мрії та образи); 2) колективно-свідомі концепти майбутнього (футурологія); 3) елітні зусилля щодо узгодження концептів свідомого та уявлень несвідомого про майбутнє (ідеологія); 4) поширення цих уявлень та концептів (пропаганда); 5) організація комунікації навколо певної ідеології майбутнього (футурологічна комунікація); 6) реалізацію цих уявлень та концептів (плани, проекти, програми). Все це потребує особливого процесу – 7) передачі і оновлення цих уявлень та концептів щодо майбутнього з покоління в покоління (довгострокові стратегії).
Найвищим рівнем узагальнення є цивілізаційний, тобто це набір мотивацій, які визначають джерело походження та величину соціальної енергетики спільноти. Еліта може лише оформляти мотивації всередині культури та інтерпретувати їх в філософії. Змінювати на цьому рівні проспектуалізації щось можуть лише пророки. Будь-якій еліті цей рівень непідвладний.
А от стратегічний рівень проспектуалізації є умовно підвладний еліти. Стратегування було досліджено в роботі "Популярно про стратегію та стратегування". Для стратегування політичний режим демократії без аристократичних традицій, як це і існує в Україні, є руйнівним і повсякчас створює ситуацію зовнішнього управління країною.
Також мало підвладними для еліти є колектино-несвідомі форми проспектуалізації (мрії, міфи, сподівання).
Еліта може працювати з інтелектуальним (футурологія, ідеологія), політичними (проекти, програми) та корпоративно-приватними (схеми успіху досягнення влади, багатства і визнання) складовими проспектів.
Ідеальні форми визначають рамки загального змісту проспектуалізації: імперія, нація, клас, право. Відповідні ідеології задають жорсткі рамки змісту проспектуалізації – імперська ідея, національна ідея, класова ідея, правова ідея. Найменш жорсткою є правова ідея, бо вона побудована на уявленні про соціальну рівновагу за максимально можливою кількість параметрів.
В Україні ми маємо звужену сферу ідеології – українська національна ідея, що бореться з російською імперською ідеєю, причому обидві вважають себе вищими за право (імперія понад усе, нація понад усе). Отже сучасна українська ідеологія без стратегічної роботи еліти є надзвичайно архаїчною і неефективною.
Проекти та програми є публічними і доволі конкретними, політико-практичними формами проспектуалізації. Проекти та програми можуть узгоджуватися зі стратегію, коли в спільноті є стратегічна еліта і отже стратегія, а можуть бути еклектично поєднаними і нав'язаними ззовні. Саме такими вони є в Україні, оскільки країна знаходиться в ситуації зовнішнього управління.
Індивідуальні форми проспектуалізації це схеми індивідуально-корпоративного успіху (здобуття багатства, влади, визнання). В правовій ідеології ці схеми мають бути легітимними. Тобто нелегітимні схеми успіху (ганебна влада, ганебна власність чи багатство, ганебна знаність) мають бути зруйновані, а їх носії покарані. Нелегітимні схеми успіху в Україні не руйнуються, а їх носії не зазнають покарання.
Саме ці проблемні обставини руйнують проспектуалізацію колективної ідентичності українців найбільше.
Колективно-несвідома проспектуалізація українців
Українська еліта не змогла здобути за часи незалежності України (1991-2014) компетенцію свідомої проспектуалізації – особливі уміння мислити про майбутнє, випрацьовувати футурологічні концепти і здійснювати їх реалізацію. Тому в Україні найбільш впливовою є колективно-несвідома проспектуалізація. Це підкріплюється ще й тим, що всі спроби перетворення української підсвідомої футурології на колективно-свідому проспектуалізацію блокуються у масовій комунікації.
Українська еліта так довго і з такими великими зусиллями створювала свою націю і настільки сильно її фетишизувала, що тепер, коли вже часи націй відходять у минуле, спроби поговорити про якісь інші колективні ідентичності сприймаються українською елітою як такі, які знищують націю. Особливого драматизму цій ситуації надає імперський проспект Росії, який є ворожим українському національному проспекту.
З точки зору описаних в другій частині "Нариси української ідентичності: хронотопія" змін геополітичної орієнтації національний проспект породжує невизначеність оргструктурних перспектив, низький рівень усвідомлення своїх сподівань. Як було зазначено в згаданій другій частині, для українців характерне стихійне настання майбутнього, що геніально висвітлено Остапом Вишнею в есеї "Чухраїці" – невизначеність майбутнього ("якось то воно буде") та інтуїтивне очікування найгіршого варіанту майбутнього ("я так і знав").
Наймасштабнішим проявом колективно-несвідомої проспектуалізації є Майдан. Егрегорільна проспектуалізація є унікальним явищем, яке довело своє існування в Україні. Егрегор українського народу діє більш свідомо, ніж його еліта. Це звичайно добре, але Майдан як егрегоріальний примус еліти до сенсуалізації та проспектуалізації дуже витратний і непевний. Найкраще для спільноти, коли основну роботу на себе бере еліта, а не Егрегор.
Колективно-свідома проспектуалізація українців
Національний проспект для України небезпечний тим, що він звужує горизонти мислення. Національний проспект зациклений на власній культурі, яка прив'язана до мови, на домінуванні власних традицій, які прив'язані до консервативного бачення світу.
В роботі "Про що варто мріяти?" була здійснена спроба описати мрії українців за межами національного проспекту. Українці, як і росіяни, мріяли дуже непогано в ХХ столітті. Є велика підозра, що наші проблеми (як у Росії, та і у України) виникли саме через те, що ми розучились мріяти, тобто розучились мати саме заповітні мрії, а не приземлені мрії (бажання, "хотіли").
Якщо українці знову навчаться мріяти – вони зможуть досягнути багато, і їх ніщо не спинить.
В згаданій роботі описано вісім просторів, у яких може жити мрія.
"Перший домінуючий сьогодні і особливий простір – гламур, тобто споживання високої якості та престижу. Це конкретні товари та послуги, куди можна додати також розваги, відпочинок, різноманітні задоволення, включаючи секс та гастрономію.
Другий простір – гроші, влада, популярність. Третій простір – кохання та сім'я. Четвертий – цікава робота чи заняття. П'ятий – пізнання та пошук: наука, мистецтво, релігія. Шостий – освоєння природного простору: космосу, глибин морського океану, надр землі.
Сьомий – освоєння світу езотеричних явищ. Восьмий – освоєння духовного простору".
Починаючи з п'ятого простору в Україні відсутні свідома робота щодо проспектуалізації.
Єдине місце, де можна зустріти колективно-свідому проспектуалізацію у вигляді маргінальної і доволі обмеженої комунікації, це специфічні веб-сайти та соціальні мережі. Телебачення, журнали і газети України проспектуалізацією, як правило, не займаються.
Найбільш ефективно колективно-свідома проспектуалізація існує через передачу конструкцій майбутнього від одного покоління еліти до іншого. Національний проспект був першим сяк-так успішним прикладом проспектуалізації. Цей проспект завершено. Потрібен новий проспект – множинної мережевої ідентичності українців, не в мовно-культурному, а в мотиваційно-цивілізаційному вимірі.
Колективно-свідома проспектуалізація має чотири сфери: виховання, освіти, публічного проектування-програмування та непублічного стратегування, яке відбувається всередині представників еліти, коли вони передають свої сподівання, цілі та стратегії своїм наступникам.
Інакше кажучи, проспект живе протягом декількох поколінь тільки тоді, коли є щось таке, що пошепки, не на публіку, не для переказу обивателям, повідомляє одне покоління української еліти іншому.
Українській еліті потрібно зрозуміти принципову зміну режиму проспектуалізації. Якщо впродовж останніх півтораста років потрібно було консервувати, зберігати консервованим, розконсервовувати та реалізовувати національний проспект, то тепер потрібно вчитись іншому – на фоні експериментальних реконструкцій популярних проспектів для обивателів вести фундаментальну розробку нового проспекту України – конструктивного мережевого наднаціонального позадержавного.
Усвідомлення проспектуалізації відбувається в філософії та гуманітарних науках. Проспектуалізація обов'язково включає переписування історії і конструювання нових уявлень про традицію. Проспектуалізація обов'язково породжує нові гуманітарні перспективи, а отже і нову гуманітаристику.
Сенсуалізація та проспектуалізація
Сенсуалізація та проспектуалізація пов'язані принципово. Смисл не є надійним смислом, коли він не має перспективи подальшого існування.
Давайте подивимось на розбіжність між смислом індивідуальної свободи українців і підпорядкування аж до рабської покірності імперській державі росіян. Це не просто різні смисли, це різні перспективи, протиріччя між якими повсякчас призводять до конфліктів.
У роботі "Свій, чужий та ворог" було показано, що ворог це той, чиє чуже майбутнє повністю антагоністичне своєму майбутньому.
Там сказано наступне: "Що таке чужий? Тільки з людьми тотожних засадничих цінностей ми маємо спільну перспективу. З людьми чужими ми маємо різну перспективу. Інакше кажучи, якщо ви маєте стосунки з ближнім своїм, який став чужим, то його перспектива – віддалення від вас, інше майбутнє, з чужими людьми, у іншому колективі. І коли це відбувається, чужий завжди каже – подивись, я ж свій, я не змінився, ми ж з тобою маємо спільне минуле, нам є що згадати, нам разом було добре. Можна сказати, що це все так – чужий завжди апелює до минулого. А той, хто хоче визначитися, апелює до майбутнього.
І коли більш далекоглядний каже чужому – у нас нема спільного майбутнього, конфлікт перетворюється на війну. Саме тому чужий стає ворогом. Не війна породжує ворогів, а вороги породжують війну. Колись розумна сволота Геббельс казав: "головне це правильно вибрати ворога". Ворог – це та персоніфікована перспектива, якої людина хоче уникнути, перетворюючи чужих на ворогів".
Отже проспектуалізація часто є основним процесом виникнення війни.
Якщо поглянути на "революцію гідності" 2013-2014 років та на російсько-українську війну 2014-го року, то можна точно сказати, що це війна між різними перспективами – імперським проспектом Росії і меншою мірою національним і більшою мірою мережево-громадським проспектом України.
Росія ворог України саме через ідентифікаційну розбіжність сенсуалізацій, які кладуться в основу проспектуалізації – імперське рабство в територіальній державі росіян в принципі непоєднуване з індивідуальною свободою в мережевих громадах українців. Проспекти (реалізовані перспективи смислів) їх антагоністичні, тобто виключають один одного.
В Росії проспектуалізація відбувається шляхом архаїзації оргструктурних уявлень, які проекціюються на інші сфери життя. Росіяни ненавидять Майдан (2004, 2013-2014) за протестне руйнування ним авторитарної влади.
Впевненість росіян, що Майдан був організованим США, просто вражає. Ця їх впевненість ґрунтується саме на уявленні про неспроможність української еліти до самостійної проспектуалізації. Водночас росіяни не враховуються той факт, що Егрегор українців потужніший за еліту також в плані проспектуалізації. Оскільки такого явища в Росії нема, то виникає недовіра також і до українців, де, на думку росіян, цього також не може бути.
Проспектуалізація та нові традиції
У збірнику робіт "Винайдення традиції" під редакцією Еріка Гобсбаума є його "Вступ: винаходження традицій" та його стаття "Масове традицієтворення: Європа, 1870-1914", яка сьогодні є обов'язковою для прочитання всіма, хто вважає себе елітою України.
Ця стаття присвячена дослідженню традицій Європи, які, як показує автор, не є такими вже й старими. Тобто всі ті традиції, які європейці в більшій своїй частині вважають споконвічними, насправді виникли зовсім недавно – саме тоді, коли еліти європейських країн заходилися створювати свої національні проекти. Саме в цей період (1870-1914) більшість українських традицій створюється також і в Україні.
Гобсбаум розрізняє політичний спосіб творення традицій і соціальний, причому соціальний творився клубами та братствами, незалежно від того, виконували вони політичні функції чи ні. Гобсбаум говорить, що таке розрізнення – справа радше зручності, ніж принципу.
Однак для України таке розрізнення принципове – коли українська держава слабка, тоді годі сподіватися на саме політичний шлях творення нових традицій. Для України найкраще підходить соціальний спосіб творення традицій – клубами, братствами, семінарами, фундаціями, спілками, але не партіями, не виборчими блоками, не політичними лідерами, не державними інститутами. Партії та державні інститути можуть підтримати діяльність суспільних об'єднань, але не можуть їх замінити.
Власне період, обраний Гобсбаумом для дослідження, показує, що саме з цих створених традицій і виникають ті протиріччя та конфлікти ХХ століття, які ми пережили в Європі.
Сьогодні об'єднана Європа постала перед необхідністю творення нових традицій. Це зумовлено тим, що цінності, які пропонуються як об'єднавчі для Європи, практично не містять уявлень про майбутнє.
Давайте згадаємо цінності, які Хабермас пропонує як спільні для європейців: секуляризація; пріоритет держави по відношенню до ринку; солідарність, що домінує над виробничими досягненнями; скепсис щодо техніки; усвідомлення парадоксів прогресу; відмова від права більш сильного; орієнтація на збереження миру у світлі історичного досвіду втрат.
Як можна бачити, тут зовсім немає проспектуальних змістів. Тобто цінності, спрямовані на досягнення майбутнього, в Європі в принципі відсутні.
Така ж сама ситуація сьогодні в Україні. Така ж ситуація в Росії та в інших колишніх радянських країнах.
Лише США хоч якось намагаються проспектувати світ майбутнього.
Для України відсутність проспектуальних змістів стала фатальною, бо призвела до війни з Росією. Причому проспектуальність обидвох країн є негативною. Імперська проспектуальність Росії точно так само не має перспективи, як націоналістична проспектуальність в Україні.
Якщо українська еліта хоче відстояти цілісність України, їй доведеться говорити про оновлену Україну. Українській еліті доведеться принципово змінити мислительні установки своєї роботи щодо конструювання традицій. Замість породжувати проспекти з наявних традицій, українська еліта має навчитися породжувати нові традиції з нових проспектів.
Це означає створення наднаціональних цінностей. Сьогодні Європа без усіляких вагань звертається до досвіду Радянського Союзу у справі випрацювання наднаціональних цінностей. Можна бути певним, що цей досвід також згодиться і Україні. Наднаціональні цінності зовсім не мають бути марксистськими, як це було в СРСР.
Україна є не те, чим вона є. Україна є те, чим вона має стати. Українці мають здійснити принципово новий проспект – єдине людство, мережа громад світу, нове недемократичне самоврядування, нова фрагментація світу як крах європейських ілюзій України, нова культурна політика фрагментаризму замість мультикультуралізму, нові ідеології, нові релігії, обмеження толерантності і подолання постмодернізму через нові конструктивістські мислительні установки.
