ПОСТКОЛОНІАЛЬНА УКРАЇНА. Частина перша
Зрозуміти постколоніальну долю України можна лише тепер, коли колоніалізм Росії нарешті починає вмирати.
Постколоніалізм завжди залежний від імперських установок мислення, ідей, мотивацій, культурних норм та зразків, аналітичних оцінок, естетичних уподобань та етичних настанов.
В цьому сенсі розглядати суть постколоніальних студій як "деконструктивні прочитання колоніальних дискурсів" чи дослідження колись колоніалізованих культур є дуже звуженими завданнями, які ставив собі постмодернізм. Розрізняючи іманентний та трансцендентний колоніалізм, потрібно відходити від дослідження винятково дискурсивних практик.
Більше того, на головне питання постколоніальних студій – "що таке постколоніалізм?" потрібно давати відповідь позиціоновану: постколоніалізм це те, що вже не імперія, але ще і не суверенітет. Відтак мета постолконіалізму є досягнути суверенітету, а це не може бути зроблено всередині постколоніалізму.
Справжні постколоніальні студії мають продукувати вчення про суверенітет у його всеохопному розумінні – як установки мислення політичної, економічної та інтелектуальної еліти на повний суверенітет включно з його головною ознакою – породження недомінуючої над іншими народами експансії в найрізноманітніші змістовні простори життя.
Суверенітет не отримують чи мають, суверенітет завойовують та здійснюють. Суверенітет є не просто свобода, суверенітет це суб'єктивована і об'єктивована свобода. Суверенітет здійснює завжди хтось (суб'єкт) на чимось (об'єкт). Суверенним може бути лиш той, хто безпосередньо здійснює щонайохопніший вплив на простір та час. Суверенітет завжди має або стратегічний характер, або проблемний та зникаючий.
Розпад СРСР, надавши Україні умови для суверенітету, водночас не означав завершення колоніалізму. В цьому сенсі поняття суверенітету має бути розширене. І в контексті цього розширеного поняття має стати зрозумілим, що лише повний суверенітет означає подолання колоніалізму.
В опублікованій до 20-річчя незалежності України статті "Незалежність як тягар" я розрізняв різни види або ступені суверенітету: 1) політичний (конституційний та територіальний); 2) військовий; 3) громадянський; 4) економічний; 5) культурний (мовний, науковий, інформаційний); 6) стратегічний; 7) духовний.
Імперіалізм Росії базується саме на обмеженні всіх типів суверенітету України. Саме повна відсутність економічного та стратегічного суверенітетів, слабкі територіальний, військовий, культурний та духовний суверенітети призвели до революції та війни 2013-2015-х років в Україні. І водночас сильний конституційний та громадянський суверенітети зумовили процес оформлення нової громадянської ідентичності в Україні, яка тимчасово компенсувала відсутні типи суверенітету та посилила зазвичай слабкі типи суверенітету.
Революція та війна 2013-2015-х років дає шанс Україні здобути повний територіальний та військовий суверенітет. Але незалежно від тих чи інших наслідків Війни за Незалежність України 2014-2015 років, постколоніальній країні доведеться тривалий час жити в умовах здобуття повного суверенітету.
Ці типи суверенітетів можна умовно розділити на іманентні (політичний, зокрема територіальний, економічний та військовий) та трансцендентні (громадянський, культурний, стратегічний духовний).
Причому іманентний суверенітет базується на трансцендентному суверенітеті, так що неможливо перемогти іманентний імперіалізм, не перемагаючи імперіалізм трансцендентний. Але іманентний суверенітет потрібно розглядати окремо, бо це саме той суверенітет, який найбільш очевидний, зрозумілий широкому загалу, єдиний підвласний демократичній політиці. Давайте поглянемо на іманентний суверенітет.
Іманентний імперіалізм Росії та його подолання в Україні
Зазвичай постколоніальні режими намагаються боротися щонайперше саме з іманентним імперіалізмом. На перешкоді цієї боротьби знаходиться лише компрадорська політична та компрадорська бізнесова еліти. Ці еліти підлягають процесу люстрації в політиці та процесу деолігархізації в економіці.
Нинішня війна є проявом російського імперіалізму – культурного, зокрема мовного та інформаційного, а також політико-економічного (зокрема владно-силового та торгового). Громадянські конфлікти в окупованому Росією Криму та збройні конфлікти на Сході України супроводжуються компрадорською громадянською війною в українській політиці. Така компрадорська громадянська війна за прямого управління, військово-технічної та ресурсної підтримки Росії стимулює колоніальні установки мислення все ще компрадорської української еліти.
Люстрація та деолігархізація компрадорської української еліти можлива лише завдяки громадянському тиску. Найвизначнішим та найбільш вирішальним процесом в ситуації революції та війни 2013-2015-х років стала суперечка щодо введення військового стану. Саме військовий стан вперше надавав би українській громаді можливість швидкої та глибокої люстрації, а також можливість радикальної деолігархізації, включаючи правове переслідування тих олігархів, які фінансують компрадорську громадянську війну на території України.
Українська постколоніальна еліта наполягає на введенні військового стану, а українська компрадорська еліта нещадно опирається введенню військового стану. Які тільки контраргументи не використовуються компрадорами. А суть контраргументів одна – українська громада має дозволити компрадорській еліті і далі саботувати реформи, розкрадати державні та муніципальні бюджети та наживатися на війні.
Компрадорська українська еліта під гуманітарними гаслами хоче швидкого миру, бо він дозволить їй зберегтися самій та зберегти свій вплив у державі та свої капітали, жертвуючи при цьому частинами територіального та конституційного суверенітету України, зберігаючи колоніальну залежність в економіці, яка дає їй корупційну ренту від Росії. Постколоніальна українська еліта хоче війни, щоб відстояти територіальний та конституційний суверенітет, знищити колоніальну залежність в економіці і знищити всякі можливості для отримання корупційної ренти українською компрадорською елітою від Росії.
Відтак іманентний імперіалізм Росії базується в Україні на інтересах української компрадорської еліти. Ця компрадорська еліта маскується під патріотів, публічно мовчить, іноді робить дурниці, повсякчас стаючи на бік сепаратизму та федералізації, але в основному хоче пережити ці важкі для неї часи з мінімальними втратами. Ознакою компрадорської еліти в Україні є її споживацьке приватне ставлення до всезагальних активів – територію країни можна здавати за вигоди в бізнесі, федералізм в Україні можна вводити, бо бізнес пристосується до будь-якого політико-територіального устрою, на війні можна заробляти, поставляючи продукти та послуги для української армії чим дорожче, при цьому торгівля з Росією має продовжуватися, а бізнес-активи в Росії мають приносити прибуток.
Відтак найбільш важливим у визначенні того чи іншого представника еліти в постколоніальній Україні – це наявність бізнесових активів в Росії, наявність політичних та економічних контактів з представниками путінського режиму, наявність політичної чи бізнесової підтримки квазіполітичним режимам ДНР та ЛНР. Не вдавана публічна позиція чи демонстративний патріотизм є основою для люстрації та деолігархізації, а саме їх економічна та політична залежність від Росії.
Іманентний суверенітет може бути гарантований лише іманентним сувереном. Щоб не підкорятися чужому іманентному суверену (Путіну), Україні потрібен свій іманентний суверен. За президентської форми правління таким іманентним сувереном в Україні може бути лише Президент. Ознакою іманентного суверена є жертовна спроможність вийти за межі іманентності у своїх мотиваціях, у своїх мислительних установках, у своїх публічних стратегічних орієнтаціях, у своїх уявленнях, словах, діях. Суверен – лише той, хто діє суверенно і несподівано гідно для багатьох інших.
Незалежність України є, перш за все, незалежність Президента. Тобто позиція Президента України не є його власним вибором як людини чи бізнесмена. Нинішній Президент України досі визначається не як політик незалежної країни, а як бізнесмен – причому як компрадорський бізнесмен, а тому як компрадорський політик. Такі дії Президента України мають символічний характер, бо слугують прикладом для всіх інших компрадорських політиків та бізнесменів.
Контраргументи Президента, що він не хоче продавати свій бізнес в ситуації війни, бо його в такій ситуації не можна продати вигідно, це контраргументи бізнесмена, а не патріотичного політика. Тобто це не аргументи іманентного суверена, це аргументи людини, яка не зробила рішучий вибір, яка до кінця не довіряє власному народу, яка завжди залишає ресурс для себе як бізнесмена на випадок невдачі процесу повної незалежності країни і краху себе як політика.
Важливим для Президента в ситуації війни мала би стати публічна відмова від усіх своїх активів на території Росії. Це мало би неабияке значення не тільки для його власного самовизначення, але і для самовизначення решти компрадорських політиків та бізнесменів в Україні. Таке рішення було би символічним для подолання російського іманентного імперіалізму, бо воно слугувало би позитивним прикладом для українських політиків та бізнесменів: якщо ви патріоти, відмовтеся від залежності свого бізнесу та своєї політики від Росії, а якщо ви не патріоти – майте мужність виїхати за межі України і продайте свою українську частину бізнесу патріотам.
Саме тому у цьому рішенні Президента України значною мірою корениться доля іманентного імперіалізму в Україні. Якщо буде відмова від активів Президента-бізнесмена в Росії, тоді постколоніальна Україна отримує шанс на подолання своєї матеріалістичної, зрозумілої для більшості, очевидної залежності від Росії. Якщо такої відмови не буде, тоді менше шансів для подолання колоніалізму в України. Еліта, яка не вірить в суверенітет своєї країни, не має шансів створити таку країну.
Питання імпічменту в ситуації війни не на часі. Але на часі є активний та радикальний тиск на Президента щодо його публічного самовизначення як патріотичного політика. Українська громада має змусити Президента вибирати – патріотична політика чи компрадорський бізнес.
Іманентний суверенітет в Україні
Ознакою іманентного суверенітету є не просто знищення залежності України від імперії Росії, тобто не просто іманентний постколоніалізм, який наслідує всі форми імперського життя, знищуючи лише очевидну залежність від імперії.
Іманентний суверенітет народжується не просто через припинення імперського процесу експансії на свою територію, а в запровадженні своєї власної експансії на інші території та в зміні типу експансії – відмова від архаїчних форм експансії та створення нових форм експансії, які колишня імперія здійснювати з тих чи інших причин не може.
Напрямки експансії для суверенітету є дуже важливими для цивілізації, бо це ті концептуальні простори, на яких грає цивілізація, де вона започатковує нові горизонти розвитку, куди вона спрямовує соціальну енергію, де вона бачить свої позитивні перспективи.
Іманентний суверенітет виростає з колоніальної залежності через окремий етап постколоніалізму, який Україна саме зараз може розпочати завершувати. Суть постколоніального етапу розвитку колишньої колонії Росії України полягає в тому, що універсальне бачення світу імперією має бути переосмислене в напрямку більш охопної універсальності. Проблема нинішньої універсальності Росії в тому, що вона через геополітичні, соціо-культурні та психологічні травми ХХ століття почала архаїзацію універсальних установок свого мислення. Відтак безпосередньо на основі імперської універсальності Росії Україна розвиватися далі не може.
Перша і найбільша проблема України – це колоніальна структура економіки. Бюджетоутворюючими все ще є залишки функціональної спеціалізації України всередині радянської економіки – металургійна та хімічна сфери промисловості. Тому питання потрібно ставити не просто про структурну реформу, як це зазвичай роблять в Україні, а про реформу колоніальної структури економіки. Це означає диверсифікацію бюджетоутворюючих сфер економіки – їх має бути не дві, як зараз, а принаймні 3-5. Окрім того, необхідно розширити орієнтацію сфер бюджетоутворення – від нетехнологічних індустріальних сфер потрібен перехід до високотехнологічних та до постіндустріальних.
Ресурсно-територіальна експансія Росії має бути переглянута в цивілізаційній філософії України як така, яка не відповідає сучасній ситуації в світі. Постановка питання про конкуренцію за енергетичні ресурси для України не є виграшною. Отже Україні потрібна енергетика, що базується на інших джерелах, а також розробка принципово нових типів ресурсів, зокрема таких, що мають штучне походження. Побічно це руйнує енергетичну імперію Росії, але не це важливо. Можливо Україна могла би стати першим видобувачем ресурсів з астероїдів та інших планет Сонячної системи. В Україні все для цього є, крім політичної волі еліти.
Україна може запропонувавши світу нові типи експансії на нові змістовні простори. Вже зараз видніються змістовні напрямки експансії, від яких відмовилася колишня імперія, – віртуальна експансія (експансія у новостворені віртуальні світи та освоєння позасвітового моделювання на перетині багатьох реальностей, в тому числі і перш за все таких, що відрізняються від звичної часопросторової реальності), мережева експансія (експансія в Інтернет та соціальні мережі і їх глибоке та перспективне дослідження), нанотехнологічна експансія (через розвиток позиційних структурних теорій "нано-зеро" і "зеро-нано"). За космічну експансію Україна може конкурувати з Росією, вибираючи собі в партнери Європу, США, Китай.
Відмова від транспортної експансії Росії за наявності у неї коштів виглядає дуже дивно, якщо не знати про її архаїзацію, яка стримує цей процес. Україні потрібен розвиток електромобільної промисловості та побудова принципово нових транспортних магістралей для нового виду транспорту. Інноваційний транспорт існує і його потроху починають впроваджувати в інших країнах. Чому б Україні не стати тут першою?
Ієрархічна побудова державно-територіального устрою СРСР-Росії не є адекватною для України. Україна має перебудувати своє територіальне управління, поклавши в його основу не державну владу, а владу місцевих громад, пов'язаних мережевим чином не тільки між собою, але і з іншими громадами світу.
Не маючи уявлення про аеро-космічний суверенітет, Україна серйозно програє у контролі за своєю територією. Створення повної лінійки громадянської та військової авіації це щонайперше завдання для України. Але особливим завданням є досягнення супутникового суверенітету. Це означає, що Україна має повністю через свої власні супутникові засоби контролювати свою територію та всі прилеглі території сусідніх країн. Більше того, на своїй та прилеглій території Україна повинна мати навіть власну систему GPS, яка на випадок війни дозволяє здійснювати орієнтацію військових засобів пересування та доставки зброї на ураження.
Нарешті – українська армія. Сучасна військова стратегія не потребує великих армій з великою кількістю важкої техніки. Сучасна військова стратегія потребує телекомунікаційних засобів моніторингу наявності військової техніки на своїй території та високоточної та далекобійної зброї для її знищення в місці виявлення. Ворожа техніка має знищуватися задовго до того, як вона вступає в дію. Саме така стратегія дасть змогу вигравати війни з Росією до їх початку. Навіть зараз Україна має всі можливості дистанційно знищувати всю російську військову техніку, що перетинає російсько-український кордон. Але для її знищення немає достатніх засобів моніторингу (які вже існують у інших країн), немає високоточної зброї для її дистанційного знищення (яка існує у інших країн) та немає політичної волі та стратегічного мислення у еліти.
Як видно з цих уявлень та пропозицій, для завойовання та створення іманентного суверенітету, потрібно постійно виходити за межі очевидних та традиційних уявлень – так, щоб обивателі навіть говорили – це неможливо в Україні. А чому власне в Україні це неможливо? Революція та війна поривають з очевидністю та неможливістю. Зараз в Україні все можливо. Такі уявлення базуються саме на запропонованому принципі, що трансцендентний суверенітет є визначальним. От про це ми і поговоримо в другій частині.
