Подорож у Закерзоння як дорога до етнічного "я"

Напередодні Великодня ми з народним депутатом України Андрієм Тягнибоком, мажоритарний округ якого частково межує із так званими закерзонними землями (себто доєднані до Польщі українські етнічні території Лемківщини, Підляшшя, Посяння, Сокальщини, Равщини, Холмщини: 19.5 тис. кв. км, понад 1600000 українців), – вирушили до осердя української освіти, комплексу загальноосвітніх шкіл N2 ім. Маркіяна Шашкевича у Перемишлі, що, з огляду на трагічні історико-політичні обставини 40-50-их років, став Przemyṥl.

Новий переділ Европи, здійснений так званою антигітлерівською коаліцією на Кримській конференції 1945 року, спричинив незагойні рани на українській етнічно-національній душі, відшматувавши від неї її споконвічні етноклітини, що не переставатимуть магічно тягнути до себе насильно виселених, репресованих і катованих українців та їхніх нащадків (на 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 членів українського руху Опору). Загалом учасниками депортаційних акцій 1944-1951 років стало понад 700 тисяч українців.

...28 квітня 1947 року. Четверта година ранку. Десятки сіл на Лемківщині, Надсянні та Холмщині, де здавна проживали українці, оточили польські війська. Ніби грім з ясного неба, лунає наказ: "Українцям дві години на збори". Плач дітей та жінок, гуркіт фір, а потім – довга дорога в "товарняках" під конвоєм. Вагони з худобою та людьми прямували в невідомість... Десятки тисяч українців за лічені дні втратили все – будинки, майно, землю, на якій жили й любили століттями. Так розгорталися події, більше відомі нам як акція "Вісла".

Мета цього злочинного зговору держав-"переможниць", зокрема й організаторів етнічних чисток українців на їхніх рідних землях – комуністичних СРСР, Польщі та Чехословаччини, – була проста і кривава: денаціоналізувати українські етнічні землі через позбавлення прав українців на землю, ліквідування рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької Церкви тощо. Саме тому так поривало мене на ці землі, і до освітньої установи зокрема, як свідка відродженого Українського Духу завдяки Об'єднанню українців у Польщі...



Довкруг лише польська мова (браво!!!) як головний кордон кожної вільної нації і сильної держави. Дорога догори, як дорога до самих себе, провадить до славної гімназії. Всередині культ Маркіяна Шашкевича через його повсюдні погруддя і портрети з промовистим закликом: "Дайте руки, юні други / Серце к серцю най припаде...". Повний іконостас української літератури від класиків і дотепер на стінах просторих і затишних коридорів, а в окремому кабінеті мовні плакати моїх студентів із Львівської політехніки на захист нашої Мови як національної незалежної держави.

Вражає пам'ятна дошка із прізвищами випускників школи Івана Сорокевича (1898-1918) та Григорія Пипського (1898-1918), що загинули під Крутами, обороняючи Україну від московсько-комуністичної орди у війні з Росією 1917-1922 роках. Тут поселилась виселена Україна у тяглості різних поколінь: сьогодні український молодий голос 167-х учнів звучить упевнено, хоч уже з чаром польської фонетики... Викладацький колектив разом із директором школи паном Петром Піпкою – обереги і наснажувачі української тотожности. Школу, або, як люблять її називати "Шашкевичівку", відроджено 1991 року зусиллями доктора Юрія Стабішевського після її ліквідації 15 жовтня 1945 року у зв'язку з початком переселень українців з Польщі до УРСР. Та чи можливо переселити душі, зачеплені за українське небо крізь товщу українських поколінь на цій славній і добротній землі?



Від 2005-2006 років школа, з метою поглиблення знань з української мови та літератури та популяризації української культури тепер уже у польськомовному середовищі, проводить щорічні конкурси. Традиційним став міжшкільний ортографічий конкурс, призначений для учнів "Шашкевичівки" та пунктів навчання української мови на Підкарпатті. Моя книжка "Правопис – корсет мови?: Український правопис як культурно-політичний вибір" виявляється добре знана і студійована у цьому храмі українства. Мала за честь залишити "Шашкевичівці" свої інші мовознавчі праці, останню добірку мовних плакатів "Слово – меч духовний" і потрібне гімназії технічне обладнання. Крім того, ми з Андрієм Тягнибоком вирішили заснувати премію імени Маркіяна Шашкевича за найкраще знання української мови випускникові гімназії.

Огляд занедбаного і понищеного Українського Дому в Перемишлі, нещодавно переданого польською владою українцям, лише поглибив відчуття насильно покинутої землі, а часом і руїн у наших душах. Кажуть, аби його відбудувати, потрібно понад 30 млн. еврів чи доларів...Що ж тоді потрібно, аби остання, прийшла хвиля української еміграції на свої ж етнічні землі так миттєво не ополячувалась, називаючи це новоспеченим терміном "соціялізації"?

Наша завершальна дорога до міста Устрики разом із переселенцем із цієї землі, головою суспільно-культурного товариства "Устрики" паном Віктором Козоглодюком та протоієреєм Української Автокефальної Православної Церкви Миколою Біляком, була лише знаковою зупинкою у тепер "туристичному маршруті". Бо поряд із цим населеним пунктом низка інших на зразок Вапівці, Коритники, Кривча, Скопів, Бабичі, Дубецько, Павлокома, Селиська, Явірник-Руський (батьківщина автора мелодії нашого державного славня Михайла Вербицького) та ін., де церкви обернуто у костели, а могили у безіменні поховання. Проте і тут пам'ять воскресає: повстають із попелу греко-католицькі церкви і починають говорити могили пам'яттю та свідомістю власної національної трагедії і величі водночас. Отець Роман Кілик, парох греко-католицького Храму Пресвятої Богородиці у місті Устрики, випромінює духовну силу і рівновагу як нащадок переселенця, що повернувся у цей край розбудовувати царство українського Духу... Казав відомий німецький філософ Гадамер, що "щастя – це повернення додому". Думалось не лише про розтерзаність нашого дому-батьківщини на заході та сході, але й про його/її містичну тягу до себе вірних журавлів, що, на щастя, не їдуть туди вмирати, а єднати себе з землею-матір'ю попри все.