ПРО ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОНЕЦЬКА
Ярій, душе. Ярій, а не ридай
Василь Стус.
Опало кілька днів, як повернулася з Донецька, де презентувала свою монографію "Мова норма: знищення, пошук, віднова", а (здебільшого) брудна інформхвиля, а радше – якісь каналізаційні випари нелюдського здичавіння – і далі хлюпають у повітря. Скавчать маргінали, пирскають злістю замовні писаки (зазвичай без зазначення прізвищ), стовбеніють із подиву регіонали: націоналістична ідея нестримно крокує Півднем і Сходом країни.
Чого б це нардеп Юхим Звягільський запропонував нардепові Ірині Фаріон виступити перед шахтарями на шахті ім. Засядька? І я це зробила у переповненій залі о шостій годині ранку, де мала за честь презентувати свої наукові праці шахтарям, а передусім книгу афоризмів та сентенцій "Криниця для спраглих" геніяльного Юрія Іллєнка. Бо саме спрага на духовність, на високу ідею, на добропорядність, на вірність і незрадливість найбільше очевидна для ВСІХ. Понад то, долі черкасця-киянина Юрія Іллєнка та вінничанина-донеччанина, і навіть шахтаря Василя Стуса, поєднані не лише одним часом, а однією ідеєю – свободи і націоналізму.
Саме Стус запропонував 1965 року під час перегляду фільму "Тіні забутих предків" (оператор Юрій Іллєнко) встати на знак протесту проти репресій, що покотилися країною. Саме Стус, навчаюсь у донецькій школі та донецькому університеті, закликав: "Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже...нас – за 40 мільйонів... [...]. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись". І ще одну думку-застереження зоставив нам трагедійний Стус: "Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи".
Так от, мій приїзд до Донецька з монографією про трагедію і торжество нашої мови і є запереченням так званих "солов'їних співів". Це поширення та утвердження націоналістичної ідеології та пробудження, за Юрієм Іллєнком, приспаного "гена свободи".Це змагання за українську сутність у всьому і попри все. В Іллєнковому фільмі "Білий птах з чорною ознакою" є слова, що кричать до кожного з нас, аби духом повстали: "А ти, дзвонарю, дзвони. І не питай, чи буде світанок. Не твоє то діло. Ти дзвони". Тому і подарувала я шахті символічний дзвін зі Львова із зображенням свого славного міста як знак нашого спільного пробудження і неспинної роботи над відродженням нашого краю від Львова до Донецька. Якщо хтось не може вмістити цього у своїй "шлунково-прагматичній" голові, то хай згадає ще одні слова геніяльного Іллєнка про мотивацію наших вчинків: "Робіть так, аби мотиви ваших вчинків ставали законом для всіх".
Не лише у стінах Верховної Ради кується українська національна ідея, а передусім на живих зустрічах, що є насправді непогамовним бігом вільних українців один до одного, всупереч різності їхньої географії. Надихнула мовна правда, ідейне горіння і одержимість світлих донеччан, що прийшли на зустріч. Завили комуністичні виродки, кримінальні регіонали і ще якийсь завербований послід. Бо як ще назвати тіла, що при вході до місця презентації стояли з плакатами "Нет фашизму", "Наша родина – СССР", "Здесь русский дух, тут Русью пахнет".
Пахло, звісно, що алкоголем. "Родіна – "уродіна" в страшному минулому, сповненому терором, голодомором, репресіями – і просто совковою безпросвітною брехнею, тупістю і бандитизмом. Хочете знайти цю "родіну" – квиток до Росії, та й по-всьому. А щодо фашизму, то найкраще про це сказав великий Андрей Шептицький ще далекого 1936 року: "Словом "фашизм" називають комуністи народні партії, усіх націоналістів у всіх краях. Націоналістами їх не називають передовсім тому, бо не привикли речі називати так, як усі їх називають. Система брехні наказує їм речі називати не так, як їх люди називають. Якщо б своїх противників назвали націоналістами, не здобули би для боротьби з націоналізмом нікого". Наголосив "на червоному фашизмові" і Василь Стус після епізоду у шахтарській їдальні, де на його прохання українською мовою подати страву почув від горе-шахтаря: "Ти шо, сука, по-чєлавєчєскі гаваріть нє умєєш". Інші шахтарі вгамували виродка, а Стус вибухнув віршем:
Ти що казав? Що в зашморг затягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
Всіх націоналістів з України,
Фашист червоний, землю забереш
І на платформи – в болота сибірські,
Людські кістки – на добриво візьмеш?
Ти що казав – ти в тишу закуєш
Оцей кортеж оскаженілих тигрів?...
Понад то, ті комуністично-регіональні "существа" ще й руками, наче граблями, розмахують. Одне з них, як здичавіле, вхопилося до моєї торби. Може, голодне, їсти хотіло. Вихопило торбу, а потім скавуліло над своїм викрученим пальцем, бо в інший спосіб торби не повертало.
Чи дивує і засмучує мене цей фарс від осатанілих донецьких маргіналів під залою презентації? Звісно, ні. Це природна реакція гадини на світло свободи у всіх сенсах цього слова. Коли продерлася без жодної охорони до своїх однодумців під крик "Слава Україні", подумала: "Таки прогрес. Бо 1933 року ці комуністичні виродки знищили чи фізично, чи морально, чи репресіями, чи смертю всіх мовознавців, які творили перший соборний український правопис 1929 року. А я сьогодні, 25 червня 2013 року, презентую книжку про терор, влаштований нашій мові і про безсмертя тих мовознавців і Стуса. Мова вижила, нарощує м'язи і, всупереч усьому, просториться всією країною. А виродки як символ рабства і зла нехай бадьористо виповзають зі своїх нір, аби ми побачили всю їхню жалюгідність. Направду, це викликає співчуття і будить невтоленне бажання вогнем правди назавше їх випалити".
Понад 300 примірників книжки розійшлися миттєво. Привезли замало. Книжка йшла, наче вода у пісок. Слушно зауважив один із блогерів: "Никому из местных украинофобов, периодически проводящих в Донецке унылые презентации своих графоманских писулек на тему "Донбасс – не Украина", конечно, подобная популярность и не снилась. Презентация книги Фарион доказала, что интерес к Украине, ее культуре и языку в Донецке значительно выше, чем интерес к России, ДКР и прочим украинофобским фетишам". Отож вже не працюють Стусові слова від 1972 року: "Людині, що пише українською мовою, їхати в Донецьк усе одно, що, скажімо, в Австралію. Твою українську мову там сприймають за восьме диво світу". Хіба прошу пробачення у донеччан, що відбувалася презентація у замалому залі як на всіх охочих та ще й під грюкання і виламування дверей до зали: може, комуністи і завербовані бандити також її хотіли собі купити, а ми їх просто не зрозуміли? На жаль, їм не вистачило. Їхню спрагу вгамували – і спілкування без мікрофона у надзадушному приміщенні тривало близько трьох годин...
Це була моя швидкоплинна прелюдія до незабарного повернення до Донецька як повстання українського Духу – не сентиментальних "солов'їних співів", а тяжкої і неспинної політичної праці з продиранням крізь нечисть. За Євгеном Маланюком, "коли життя нації зредуковане до справ духовних, коли воно не може рости в ширину й довжину, нічого іншого не залишається, як рости вгору, як перегрупувати національну енергію й скупчити її в царині духу".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
