Ірина Фаріон Депутат Верховної Ради України VII скликання, член Політради ВО "Свобода"

I. МОСКВОФІЛЬСТВО ЛЬВОВА: історія

13 листопада 2017, 17:16

Ірина Фаріон

[*]МОСКВОФІЛЬСТВО ЛЬВОВА: історія

...одна з головних болячок нашого національного життя -

розрив нашої інтелігенції на два табори:

українофільський і москвофільський.

Іван Франко


Типова буттєва помилка суспільства – жити за стереотипами та фальсифікатами, названими тепер міт (ф) ами. Серед таких історичних фальсифікатів – начебто виняткова національно-світоглядова зрілість Львова, що цілком слушно пов'язано з постанням у міжвоєнний період 20-40-х років мілітарного феномену УВО (Е. Коновалець), згодом ОУН (С. Бандера), УПА (Р. Шухевич) як відповідь на польську, а відтак німецьку та московську окупації. Проте це лише відрізок в історії цього терену, відсвіт якого і сьогодні потужний і реально дає силу пасіонарно змагатися за нашу українську Самостійність і Соборність, загрожену новітнім глобальним лібералізмом, космополітизмом та питомим утилітаризмом. Часто ці стереотипні облуди не просто унеможливлюють правдиву аналітику суспільно-політичних та ідейно-культурних процесів – вони паралізують адекватну дію людини. Такий стан думок та дій переважної більшости українського суспільства спонукав мене розірвати цей стереотип Львова як п'ємонта суспільно-культурних процесів (хоч вони були в міжвоєнний період передусім) і показати в історичному розрізі цілком протилежні тенденції на цих теренах: ідею "общеруской" мовно-генетичної спільности, парадокс малоросійства та його найпотужнішого вицвіту – москвофільства. Розгул останнього в третьому тисячолітті під час війни 2014-2017 років, що через колоніяльну залежність названа АТО, надто загрозливий, щоб не сягнути джерел москвофільства на львівській землі і цією пекучою правдою не випалювати вади національного недорозвитку.

Маю за мету подати сфокусовану історію спалахів москвофільства у Львові як однієї з загальносуспільних тенденцій малоросійства. За Е. Маланюком, "...проблема українського малоросійства є однією з найважливіших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою – проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державности – грізним мементо (нагадуванням) " [Маланюк 2013, с. 17].



1. Джерела москвофільства
: 90-і роки ХVI ст. Перші прояви ідеї релігійної, етнічної та історичної єдности з Московією знаходимо 1592 року в посольстві до Москви львівських братчиків і львівського митрополита Діонісія Балабана з проханням допомогти відбудувати згорілу Успенську церкву ("Челобитная Львовскаго братства Московскому царю Θеодору"). Прикметно, що саме так хвалений офіційною наукою князь Острозький, ревний москвофіл, дав на дорогу тим львівським братчикам вірчого листа, хоч при його неймовірному багатстві він і сам міг цю церкву відбудувати. Слушно зауважує о. доктор Блажейовський: "Тут, виглядає, є ідеологічний початок Переяслава і політичної орієнтації від 1620 року на Москву" [Блажейовський 2010, с. 32]. Саме аргументи на користь милостині стали ідейною основою для подальших контактів із Москвою: а) московського царя Фьодора подано як покровителя православного світу; б) як провідника всього "многоплеменитого рода Росийского"; в) як наступника князя Володимира Великого, хрестителя "всього роду Російського" [Ак. ЗР, т. IV]. Такі характеристики в Московії та Русі мали зовсім різне підґрунтя. Якщо московити наголошували на династичних правах царя на руські (себто українські) території, то братчики формулювали етнічно-релігійну єдність польсько-литовської та московської Руси, що відображало, зокрема, світоглядові настанови острозького гуртка і, як наслідок, видання Біблії церковнослов'янською мовою 1581 року, що мала за основу московську Біблію, випрошену князем Острозьким у царя Івана Грозного... [Блажейовський 2010, с. 29]. Дмитро Блажейовський з позицій сьогодення називає це злочином: "Відносно українського народу, його національної свідомости, національної ідентичности, самобутности та почуття національної української спільноти Львівське братство найбільш рухливе і впливове вчинило національний злочин, коли у Москві заявило про єдність віри і "проісхождєнія українців з москалями", отже, що москалі й українці національно і релігійно один народ" [Блажейовський 1995, с. 551].

Надважливий у цій першій зорієнтованості на Москву грецький чинник як джерело панславістського (всеслов'янського) православ'я, що виникло після розколу єдиної Церкви 1054 року. Саме 1592 року приїздив до Львова грецький достойник, тирновський митрополит Діонісій з Москви. Він не випадково вручив братству три вірчі листи до Москви: до царя, до цариці, до Бориса Годунова. Греки були максимально зацікавлені будувати стосунки з українцями через Москву, і не тільки тому що не мали жодних симпатій до католицької Польщі, а тому, що надто щедрою на всілякі матеріяльні дари до них була саме Москва. Понад то, шлюб візантійської принцеси 1492 року Софії Палеолог з московським князем Іваном III (кн. 1462-1505) справив великий вплив на зміцнення міжнародного авторитету Московського царату, а спадщина Візантії відіграла визначальну роль у "збиранні Руси" Московією і виробленні національної ідеології Третього Риму. Саме Іван III був ініціятором розколу Київської митрополії, коли після підписаної унії на Флорентійському соборі заарештував Київського митрополита Ісидора. 1448 року Іван III скликав в Москві собор підконтрольних єпископів, які без благословення Вселенського патріярха вибрали настоятеля самопроголошеної Московської церкви.

Греки, зокрема антіохійський патріярх Йоаким і константинопольський Єремія, в обхід львівського єпископа і київського митрополита надали львівському братству ставропігійські права, себто цілковиту незалежність від основної місцевої ієрархічної інституції Київської церкви та українського єпископату. Братства отримали від греків право судити українських єпископів і доносити на них! Це призвело до навальної анархії серед українців, бо, зауважимо, ні греки, ні московити не мали таких безглуздих прав [Блажейовський 2010, с. 31]. Отож, отримавши таку ставропігію, львівське братство 1592 року вирушило до Москви по гроші з заявою про спільність віри, походження та мови... Гроші отримали. Ми ж натомість і в третьому тисячолітті віддаємо борги життями вбитих українців...

2. Львівське братство як вектор чужинства. Чи було Львівське братство рупором русько-українських ідей і, зокрема, руської (староукраїнської) мови? Нагадаємо слова відомого лінгвіста Олексія Шахматова, що вкрай актуальні сьогодні, в час безпрецедентного засилля в навчальний процес в Україні чужих мов: від московської, угорської, польської та ін. – до англійської: "Історія руської літературної мови – це історія поступового розвитку руської освіти". Мова освіти – це ствердження або національного, або гібридного, або антинаціонального змісту держави.

Місце староукраїнської (руської) мови в освітній системі ХIV-ХVII ст. вторинне і навіть марґінальне. І не тільки тому, що це були століття панування сакральних мов як ідеологічних систем, але й тому, що в Україні ні мовний розвиток, ні освітній не пішов радикально-реформаційним шляхом, а навпаки – шляхом консервування чужої традиції, що з "панцира нації" (Дмитро Донцов) перетворилася у гальмо розвитку. Йдеться про поступове, від століття до століття, переважно регресивне культивування церковнослов'янської мови начебто як збереження старовини, що, врешті, призвело до політичного витіснення нею наприкінці ХVII ст. староукраїнської (руської), чи простої мови. А відтак польська мова після Люблинської унії (1569 р.) почала стрімко завойовувати простір культурно-світського життя. Саме шкільний бум на межі ХVI-ХVII ст. із запровадженням до навчального процесу мовного тріюмвірату – церковнослов'янської, латинської та польської – "пригасив той стихійний процес розвитку "простої" мови", який простежено в останній чверті ХVI – на поч. ХVII ст. [Яковенко 2005, с. 300]. Зауважимо, що саме в середньовічних польських школах "зароджується перша зав'язь польської культури мовної", що "було визначальним доленосним чинником", і це попри те, що польська мова слугувала зазвичай допоміжним засобом для вивчення латини. Водночас відома знаменита ухвала Ленчицького синоду 1287 року, що передбачала заснування шкіл, де залучення німців до навчального процесу було б можливе хіба за умови їхнього викладання польською мовою і латини зокрема [Obrońcy 1953, s. VI-VII]. Головний лінгвістичний наслідок такого процесу шкільництва – відсутність нормованої граматики та букварів зі староукраїнської (руської) мови, на противагу до існування такої навчальної літератури з церковнослов'янської мови. Негативна роль у цьому Львівського братства першорядна. Д. Блажейовський вважає, що "гасла самостійности України братства ніколи не поставили у своїй програмі, ні навіть рідної мови не поважали, не вчили її, мабуть, у своїй школі, або дуже слабо, бо протоколи своїх засідань писали по-польськи" [Блажейовський 1995, с. 24].

Попри слушну категоричність Д. Блажейовського, чи не найбільше світла на мовну комунікацію у Львівській школі проливає, за М. Грушевським, "програма науки", створена восени 1586 року, за якою діти не мають спілкуватися між собою простою мовою, а лише слов'янською та грецькою, хоч можуть на запитання по-слов'янському відповідати простою мовою і читати нею світські науки, на зразок риторики та діялектики [Грушевський 1996, с. 109]. Себто викладання староукраїнською (руською) мовою, як і самої староукраїнської мови, не вписувалося ні в політичний контекст поневоленого життя Руси у складі Речі Посполитої, ні понад то в контекст колонізованого розвитку етнічної самосвідомости духовної еліти та загалу. Додамо, що єзуїтські школи, що заполонили Річ Посполиту від 1565 року, у молодших класах безоплатно навчали рідної мови учнів – польської – і лише згодом переходили до вивчення латинської [Нічик 1990, с. 244]. Натомість серед пріоритетів Львівської братської школи були передусім церковнослов'янська мова та грецька мови, що відкривали шлях до культивування будь-якого іншого чужинства на догоду швидкоплинним мовно-освітнім тенденціям.

3. У першій чверті ХVII ст. в нових умовах агресивного відновлення православної ієрархії після 1620 року (мілітарно-козацькими зусиллями галичанина з Самбірщини Петра Сагайдачного!) москвофільські ідеї розвивали також вихідці з Галичини, київські православні митрополити Йов Борецький, 1620-1631 (нар. на Галичині, с. Бірча; був ректором Львівської братської школи, відтак першим ректором Київської братської школи) та Ісая Копинський, 1631-1640 (нар. на Підляшші або Галичині). Саме вони використали козацтво на чолі із Сагайдачним як "силовий аргумент у релігійній полеміці" [Блажейовський 2010, с. 23]. У листі до царя 1624 року Й. Борецький виписує історико-династичну спорідненість польсько-литовської та московської Руси, трактуючи, всупереч історичній правді, Романових як "сродників" князя Володимира; розвиває етнічно-кровну спорідненість українців та московитів, використовуючи біблійну легенду про двох братів Йосипа Прекрасного і Веніямина, спираючись на яку, запроваджує злощасне поняття українця-малороса як молодшого брата в родині щодо старшого росіянина-великороса [ВУР I, с. 46-48]. У своїй польськомовній праці "Протестація" (1621 р.) Й. Борецький зазначає: "Природніше було і патріярхові, і нам, і козакам діяти на боці Москви, з якою у нас одна віра і служба Божа, один рід, одна мова і спільні звичаї" [УСПД, с. 290] – очевидно, маючи на увазі під спільною мовою церковнослов'янську. Козаки на чолі з галичанином П. Конашевичем-Сагайдачним, що із Самбора (село Кульчиці), церковника Й. Борецького почули: 25 березня 1620 року в Києві прославлений антитурецькими та антимосковськими походами гетьман з кількома тисячами козаків урочисто зустрів Єрусалимського патріярха і від імени всього Війська Запорозького попросив в нього відпущення гріхів за пролиття крові християн під час московського походу 1618 року... Просто винятково ідіотичний і майже вже національний спосіб обертати перемоги на колосальні ідеологічні поразки!

Відтак комплекс ідей, сформованих на підтримку православ'я в Україні ззовні, що яскраво втілений через визначальні персони часу, зокрема Сагайдачного, Борецького, Копинського, слушно названо "малоросійською ідеєю", тобто банальною підлеглістю України Москві через православну єдність [Когут 2004, с. 24-25] і з подальшою політичною залежністю. За Е. Маланюком, "...малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм" [Маланюк 2013, с. 19]. Джерело формування "малоросійської ідеї" у запровадженні з ініціятиви митрополита Руси І. Копинського (колишнього львівського братчика та Перемишльського єпископа) до титулатури московського патріярха Філарета (Романова) складника "Мала Росія". І це всупереч тому, що Київська православна митрополія була канонічно підпорядкована Константинопольській патріярхії. У листі до московського очільника церкви І. Копинський 1622 року називає себе єпископом та екзархом Малої Росії, а адресата – вперше патріярхом Великої та Малої Росії: "...кир Филарету [...] патриарху Великой и Малой России...", "...Исаия Копинский, епископ и ексарх Малой России, рукою властною" [ВУР I, с. 27-28]. Заохотили вживати цей термін і грецькі ієрархи: "Греки назвали Україну Малою Руссю, тобто частиною Великої Руси, або Московщини. Те, що греки створили у Москві патріярхат – теж було їй на користь, бо поставило її вище Києва" [Блажейовський 2010, с. 29].

4. Друга половина ХIХ століття – спалах москвофільства через зневіру у власні національні сили. У цей період москвофільство – це передусім мовно-літературна течія, що поряд із церковним напрямом стала основою для подальшого політичного руху. Загальновідома роль "Русалки Дністрової" (1837) і руської трійці – М. Шашкевича (1811-1843), І. Вагилевича (1811-1866) і Я. Головацького – у формуванні національного самоусвідомлення Галичини і передусім Львова. Проте саме побратими М. Шашкевича І. Вагилевич і Я. Головацький зрадили українську національну ідею: "Було се немовби якесь прокляття над галицькою землею, що два люди, які її будили зі сну, скінчили не то що зневірою, але зрадою своїх найкращих мрій, виплеканих у молодості, вилеліяних серед переслідувань і поневірки" [Студинський 1935, с. 190]. Якщо І. Вагилевич, попри свої незаперечні й поважні наукові заслуги в царині мовознавства, етнографії та фольклористики, подався служити полякам і очолив недовготривалий орган полонізованих українців "Дневник руський" (1848 р. у Львові), гасло якого полягало в єднанні поляків та українців (особливо польськомовних) як єдиного (!) народу у складі Польщі, то Я. Головацький, попри свої можливості професора катедри руської словесности у Львівському університеті, став яскравим представником інтелектуального москвофільського табору.

Вибір Я. Головацького, науковця з солідними розвідками у царині українознавства [Лесюк 2014, с. 80-89], тим цинічніший, що він у час революції 1848 року був символом української тожсамости передусім завдяки його дуже прогресивній статті під знаковим псевдом Гаврило Русин "Становище русинів у Галичині" (1846 р.), що абсолютно спрямована в сьогодення: "Передусім бракує руському народові здібних керівників і проводирів, центру і органічного зв'язку окремих частин, а освіченим русинам – необхідної моральної сили, знання справи, любови до батьківщини і самопожертвування. Народ розчленований, пригноблений і ледве животіє без самосвідомости, а його вожді, денаціоналізовані і чужі йому, спокійно присипляють його дальше в цьому сні" [Русалка Дністрова 1989, с. 248-249].

У жовтні того ж року він стає одним із найактивніших учасників першого з'їзду діячів української культури, освіти і науки у Львові, де виступає з блискучою промовою про мовно-етнічну єдність усіх гілок українського народу (стаття "Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях" з епіграфом до неї Шафарика "Народ, що усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає та зрікається, здійснює самогубство") і в грудні стає завідувачем катедри української словесности (української мови і літератури) Львівського університету [Стеблій 2011, с. 78-79; Петраш 1996, с. 94]. Прикметно, що, думаючи над пропозицією очолити офіційний українськомовний часопис у Львові, Головацький в одному з листів висловлює стрижневі світоглядові судження, яких він зречеться вже за рік: "...лиш боюся, чи не треба би під час припадком виречися коли свого переконання, свого правого становища яко русин, підсуватися під яке не наське знамя, зрдити тій хоругві, котрій присягав-єм не тепер, не перед урядом яким людським, але ще тоді, коли-м прийшов до сознанія, перед совістю, перед Богом, перед судом роду свого. Тої барви я боюся зрадити і тої барви я не скину нізащо, не продам за ніякі почесті" [Стеблій 2011, с. 80].

Що ж стало причиною того страшного відступництва супроти власної совісти "яко русина"? Чому він втратив те, що абсолютно безпомильно сам як Гаврило Русин визначив для блага нації: "моральна сила, знання справи, любов до батьківщини і самопожертвування"? Передусім суспільно-політичні обставини, що на безхарактерних і слабких людей, попри їхній інтелект, мають вплив підриву світоглядових та моральних переконань. Внутрішній світ їхніх принципів набагато слабший за світ зовнішній. Долучилися до цього і персональні впливи москвофільського греко-католицького церковного діяча М. Малиновського, реакційного історика-москвофіла Д. Зубрицького та московського історика М. Погодіна – ідеолога російського панславізму. Після революції "весни народів" 1848 року наступила контрреволюція, яка остаточно запанувала після заклику австрійців до Росії приборкати революцію в Угорщині. Ян наслідок, улітку 1851 року розпущено Головну Руську раду і на десятиліття запанувала стара система австрійського абсолютизму, що запустила з новою силою польські колонізаційні процеси у Львові.

Щойно відроджена, слабка і хитка віра русинів (українців) у себе, зокрема інтелектуально-духовного проводу, зазнала краху: "Вони стратили віру, щоб наш нарід своїми власними силами міг коли дорівняти Полякам, їх напав страх, що Поляки готові наш нарід зовсім спольщити" [Лозинський 1994, с. 7]. Не маючи морально-духових та економічних сил вистояти перед польським натиском, підсиленим позірною австрійською нейтральністю в польсько-українському протистоянні, ці високі прошарки українського суспільства, духівництво та інтелектуали, шукали порятунку в начебто єдиновірній Росії та начебто спорідненій із нею мові. Незрілість національного самоусвідомлення, чужа австрійська держава, сильний польський гніт і як наслідок політична депресія в постреволюційний час і реставрація австрійського абсолютизму 1849-1859 років призвели до навального у Львові (як і в Галичині, Буковині, Закарпатті) москвофільства. Наголосимо, що москвофільство зародилося у середовищі саме української інтелігенції [Сухий 1998, с. 116].

У газеті "Слово" 1866 року (редактор Б. Дідицький) було відверто проголошено курс на злиття з Росією: "...наш нарід і нарід російський, се один нарід, а наша мова і мова російська, се одна мова" [Лозинський 1994, с. 8] (порівняй із констатацією Й. Борецького ще 1621 року в "Протестації"). Неспинні грошові субсидії з Росії в інформаційно-видавничу і науково-освітню царини лише максимально посилювали цю нову залежність. Абсолютна більшість львівської так званої інтелігенції та тодішній провід греко-католицької церкви змосквофілилися! Звідси їхні численні установи: Ставропігійський інститут, Народний Дім у Львові, Галицько-Руська Матиця, Товариство ім. Качковського, часописи "Слово", "Русская Рада", "Наука", "Галичанинъ", "Проломъ" та ін.

Отож Я. Головацький, що мав всі можливості в університеті викладати українську словесність, перетворився в нудного зневіреного вченого: "...в той час у його душі вже померкли колишні ідеали, а в серці не лишилося ні запалу, ні віри [...]. Великі можливості були втрачені назавжди" [Петраш 1996, с. 101]. Показником цієї зради і зневіри у спроможність українців до самостійного розвитку відразу стала МОВА. Із 1851 року він переходить у своїй викладацькій діяльності на катедрі української мови (задля цієї мови вона була створена!) з народної мови на горезвісне "язичіє" – гібридну мішанину церковнослов'янської, староукраїнської та ін. мов, бо мовляв, "не на утлім дереві самого простонародного язика побудуємо храм народного просвіщення" [Петраш 1996, с. 95]. Із 1866 року він остаточно вливається до табору москвофілів і збирає пожертви "на поддержку русского дела в Галиции", що призводить до його звільнення з університету, де він встиг побувати і деканом (1858-1859), і ректором (1864), себто мав виняткові можливості розгорнути колосальну роботу з розвитку української народної мови...

Переїхавши з родиною до Росії, він очолює "Археографічну комісію для розгляду древніх актів", систематично пише до галицьких, фінансованих з Росії москвофільських органів "Слово", "Пролом", "Беседа", "Страхопуд". В останньому з них 1887-1888 рр. він публікує принизливий для українців твір начебто від Маркіяна Шашкевича "Не-Овидовы Heroides" ("Посланіє Маркіяна къ своимъ просвитнымъ интерпретамъ"), що вражає своїм цинізмом. Поряд зі злісною зневагою до всього українського (найбільше ненавидять те, що зрадили!), зокрема гетьманів І. Мазепи та І. Виговського, він ще й висміює фонетичний правопис свого колишнього побратима М. Шашкевича від його ж імени...[Студинський 1935, с. 199-201]. Як свідчать сучасники, на схилі літ Головацький начебто гірко розкаювався за свою зраду, звинувачуючи в цьому ідейного батька галицького москвофільства історика Дениса Зубрицького, проте, видається, що за бáтьків переступ сповна заплатили його діти: син Ярослав, судовий слідчий, наклав на себе руки; син Всеволод, відомий своїм вільнолюбством, не міг як лікар знайти роботи в Росії; а доньку з політичних мотивів ув'язнено в одиночній камері. Прохання до царя помилувати залишилося без відгуку. Цей моральний удар і призвів до смерти Головацького. A 105]. Слушно зауважував І. Франко, що москвофільство – це насправді "глибока психологічна проблема" і розглядав її на прикладі життя відомого москвофіла у Львові І. Наумовича (1826-1891) – пароха у Збаразькому повіті, письменника і посла до галицького сойму (1861-1866), який у 1876 р. перевів на православ'я ціле село і заявив у сеймі, що книж-на московська мова – це насправді руська, утворена русинами. Прий-маючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність. Проте і цей діяч з роздвоєною душею ("двоязичність і дволичність"), "побачивши там (коли переїхав до Росії – І. Ф.), що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя – зажив отруту" [Франко 2006, с. 557].

5. Від ХХ ст. до III тисячоліття: від москвофільства "новокурсників" до гібридного москвофільства "єдина країна – єдіная страна".

До 80-х років ХIХ москвофільство, попри зародження народовства у 60-і роки, було провідною силою Львова (як і всієї Західної України), що рухалося з наперед запрограмованими пораженськими гаслами орієнтації на чужинця: "Краще втопитися в російському морі, ніж у польській калабані" або ж "Ворог мого ворога – це мій друг". Протистояння між українцями і поляками, ворожі стосунки Польщі та Росії (але цілком одностайні в недопущенні українського сепаратизму) особливо після повстання 1863 року, програш Австрії в австрійсько-прусській війні 1866 року і начебто неминучий поділ Австрії, як колись Польщі, а за тим і уявне приєднання Галичини до Росії – усі ці об'єктивні історичні обставини та суб'єктивні страхи, відсутність волі й віри у власні національні сили (себто ментальний чинник) вербували щоразу нових прихильників орієнтації на Москву... На початку ХХ століття за проросійські партії на виборах голосував чи не кожен третій українець Східної Галичини! 

Проте найтемніше перед світанком. Перша світова війна стала початком похоронної команди промосковських настроїв, і у Львові зокрема. Москвофіли розкололися на "старорусів" та "новокурсників" (від "новий курс" на засвоєння "модерної російської ідентичности"), останні з яких на чолі з В. Дудикевичем та ін. стали на позиції повної національно-політичної єдности з Росією і прийняття російської літературної мови.

Коли 21 серпня 1914 року російські війська вступили до Львова, то призначений Росією генерал-губернатор Галичини граф Г. Бобринський чітко висловив свою програму дій: "Восточная Галиция и Лемковщина искони – коренная часть единой великой Руси; в этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство" [Кубайчук 2004, с. 61]. Свої повноваження з викорінення України в Галичині Бобринський поділив із "Русским Народним Советом" під головуванням вихідця з греко-католицької священичої родини зі Станиславова, депутата Галицького сейму В. Дудикевича, що разом з іншими місцевими яскравими москвофілами С. Бандасюком та Ю. Яворським приїхали до Львова в обозі російської армії. Нагадаю, до речі, як в обозі московської армії на чолі начебто збройних сил радянської Української Народної Республіки приїхав до Києва разом із російським генералом Муравйовим нікчемний син великого батька Ю. Коцюбинський у січні 1918 року, щоб розстріляти кожного, хто говорив у Києві українською мовою та одягнений у вишиванку... Себто п'ята колона в дії: зовнішній ворог перемагає лише коли внутрішній допомагає.

Наслідком цієї московської навали до Львова і жагучих очікувань місцевих москвофілів стало закриття всіх українських шкіл, товариства "Просвіта", арешти галичан і вивезення їх до Сибіру і, звісно, започатковано курси російської мови для вчителів та друкування підручників російською мовою... Проте відступ російської армії у квітні 1915 року призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології москвофільства і згодом брали участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років. Натомість В. Дудикевич, що втік до Росії, як і інший зрадник по той бік Збруча Ю. Коцюбинський, були розстріляні їхньою ж виплеканою владою – московськими більшовиками: Дудикевича більшовики розстріляли у Ташкентській тюрмі 1922 року (за іншими даними помер у тюрмі), а Ю. Коцюбинського убили 8 березня 1937 року як очільника контрреволюційної троцькістської організації. Відтак прямі й непрямі нащадки львівських москвофілів в часи СРСР здебільшого стали радянофілами...

P.S. Далі буде...

Коментарі — 72
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:22
IP: 35.195.113.---
Олег Чирва:
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Потому что 300 лет на нем разговаривал простой народ, не получавший образования.
***

Простой народ сейчас разговаривает преимущественно ''по матушке''... Видимо, это и есть тот самый ''разговорный украинский'', дошедший до нас со времён копки Чёрного моря...
"Па матушке" разгаваріваєт ну очень прастой народ.
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:20
IP: 35.195.121.---
Олег Чирва:
Если бы мы имели два разных языка... пургі було б удвічі більше.
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:16
IP: 35.195.250.---
Олег Чирва:
borodinn:
Олег Чирва:
. чтобы Гриць стал бы как бы уже и не совсем Гриць''.
заеду по путі в Скобяную лавку.
гвоздей куплю...
****

Если тяжко организму -
Ты купи, свидомый КЛИЗМУ.
Убедись, пидляшок, лично -
Клизма действует отлично!
Жаль, что средства нет такого
От поноса ''свободского''...
Єсть такоє срєдства!
Кацап па сасєдству!
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:15
IP: 35.190.207.---
borodinn:
пошла 4-я неделя без нашей Юлічкі... ((((
тока вана могла би защітіть наше наречіє... (((
на пагоджувальной раде Серьога Соболев гордо занял єйо место...
тяжолиє времена впіріді... (((
Ваша юлічка заблукала в нарєчіях...
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:13
IP: 35.195.113.---
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Ну во-первых, именно наш русский язык был создан в некотором смысле искусственно из славянских языков как язык письменности.
Во-вторых, влияние польского языка на украинский изучено, и оно не такое большое. Без польского влияния украинский всё равно отличался бы от русского. Хотя бы потому, что русский язык был сконструирован.
То ви усі іскуствєннікі недогодовані?
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:12
IP: 35.187.76.---
borodinn:
Олег Чирва:
. чтобы Гриць стал бы как бы уже и не совсем Гриць''.
заеду по путі в Скобяную лавку.
гвоздей куплю...
Цього грішу гваздями нє прібьйошь, кастилямі лише...
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:08
IP: 35.195.192.---
Олег Чирва:
Andrey Kononenko:
Борис Беккер:
Твоё излияние не даёт ответа на вопрос, откуда взялся отдельный украинский язык с отдельным этническим самосознанием.
***

Ответ – простой: а) украинский язык ''взялся'' в результате естественной полонизации старорусского в ходе постоянного общения с польскими панами и их ''аппаратом''...

б) ''Самосознание'' – искусственный продукт кропотливой работы иезуитов, которые и УГКЦ то выдумали с единственной целью – ''... чтобы Гриць стал бы как бы уже и не совсем Гриць''.
Головне, щоб не гріша!
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:06
IP: 35.187.76.---
Борис Беккер:
Andrey Kononenko:
Борис Беккер:
Твоё излияние не даёт ответа на вопрос, откуда взялся отдельный украинский язык с отдельным этническим самосознанием.
Оно тебе надо? Всё равно ты ни к украинскому языку, ни к украинскому этническому самосознанию – никаким боком.
Ано вам нада?
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:05
IP: 35.195.121.---
Борис Беккер:
Robert Bruce:
Борис Беккер:
У звіті 1913 року російський консул у Львові надвірний радник Верховцев характеризував галицьких москвофілів як "огидних комісіонерів з інсценування російського руху в Галичині".
А вот И. Фарион считает, что с галицкими москвофилами всё обстояло гораздо серьезнее, чем казалось российскому консулу. И у меня больше оснований верить ей, чем псу царского режима.
Настільки серйозно, що у Львові через 300 років народилася самонеміч:)
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:03
IP: 35.195.177.---
Andrey Kononenko:
Панi Фурiйон, идите в то место, название которого начинается на букву ж.
Ти вже звільнив місце?
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:02
IP: 35.195.250.---
Sergey Danilyk:
Достатньо поїхати у Львів і з екскурсій пройтися по Старому місту, і Ви ні від якого екскурсовода не почуєте, що це зроблено українцями. "Українці" – це нещастя України, вони самі її не народили, її не захищали і не будували, країна їм дісталося від конфлікту росіян і поляків.
Нещастя України – це запердоленки, котрі пхають свій поганий ніс в українську дупу.
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 23:00
IP: 35.195.76.---
Volodymyr Parkhomenko:
Членство Фаріон в КПСС – це українофільство чи москвофільство?
Це була москвофобія українофільства.
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 22:59
IP: 35.189.212.---
Борис Беккер:
А был еще такой галицкий москвофил – Осип Мончаловский...
Даже я бы лучше не сказал!
+++++++++++
Невже він був масквафілістіє?
Yaroslav Yurkiv _ 13.11.2017 22:57
IP: 104.155.18.---
Алексей Дворецков:
чому тенюх здав Крим, а Махніцький кришував всіх бандитів Януковича? Чому Мохник нічого не робив в міністерстві екології, а Швайка в мін. аграрної політики? І що робив нарешті 9 місяців віце-премьером Сич ваш?
Усі вони Україну відновлювали після бандюковичів.
Олег Чирва _ 13.11.2017 22:34
IP: 35.196.203.---
hrim:

1. Академік Лихачов Д.С. пропонував користуватись двома термінами "русьский" для періоду Русі та пізніших часів і "русский" – відколи Московія стала Россиею ****
ТО ЕСТЬ сменилось название страны – меняем название языка? А американцы, идиоты так и разговаривают на ''английском'' – мовой оккупанта:)))

1. Адже, невипадково М. Грушевський назвав свій твір "Історія України-Руси". *** Спасибо, что не ''Юдо-Руси''- оснований было не меньше...:))) Впрочем, мир не знал ни той, ни другой...

3. Та й Б. Хмельницький писав не російською, а руською.
*** Какая была – такой и писал, хоть китайской её назовите – недаром же центр Москвы – "'Китай город'':))
Олег Чирва _ 13.11.2017 22:25
IP: 35.196.214.---
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Потому что 300 лет на нем разговаривал простой народ, не получавший образования.
***

Простой народ сейчас разговаривает преимущественно ''по матушке''... Видимо, это и есть тот самый ''разговорный украинский'', дошедший до нас со времён копки Чёрного моря...
Олег Чирва _ 13.11.2017 22:24
IP: 35.196.3.---
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Потому что 300 лет на нем разговаривал простой народ, не получавший образования.
***

Простой народ сейчас разговаривает преимущественно ''по матушке''... Видимо, это и есть тот самый ''разговорный украинский'', дошедший до нас со времён копки Чёрного моря...
Andrey Kononenko _ 13.11.2017 22:17
IP: 188.163.73.---
Олег Чирва:
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Зачем нужно было узнавать об украинском, если на нём разговаривали? Он был устным, но не письменным.
Ещё раз – если на нем разговаривали во время Хмеля- откуда об этом узнали через 300 лет?!
Потому что 300 лет на нем разговаривал простой народ, не получавший образования.
hrim _ 13.11.2017 22:14
IP: 35.195.250.---
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Ну так Хмельницкий на русском языке писал. Он не мог писать на украинском, потому что украинский не был письменным.
Что касается конструирования русского, то я в подробности не вникал. Но вы не переживайте: когда язык конструируют, в него отбирают всё самое лучшее.
...

Академік Лихачов Д.С. пропонував користуватись двома термінами "русьский" для періоду Русі та пізніших часів і "русский" – відколи Московія стала Росією. Тоді б не було плутанини з Руським народом Галичини, якого за вуха хочуть притягнути до русского. Адже, невипадково М. Грушевський назвав свій твір "Історія України-Руси". Та й Б. Хмельницький писав не російською, а руською.
Олег Чирва _ 13.11.2017 21:57
IP: 35.196.3.---
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Зачем нужно было узнавать об украинском, если на нём разговаривали? Он был устным, но не письменным.
Если бы мы имели два разных языка – письменный и разговорный, об этом удивительном факте поведали бы все иностранные гости...крутя при этом пальцем у виска... Однакося, ни поляки ни татары, ни русские, ни валахи ни Лясота с Бопланом об этом – ни намека...
Такова истинная цена наци-филологии...
Олег Чирва _ 13.11.2017 21:46
IP: 35.196.35.---
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
Зачем нужно было узнавать об украинском, если на нём разговаривали? Он был устным, но не письменным.
Ещё раз – если на нем разговаривали во время Хмеля- откуда об этом узнали через 300 лет?!

А я утверждаю, что все украинцы в 17 в. в качестве разговорного языка использовали ДРЕВНЕГРЕЧЕСКИЙ. С тем же основанием – материальных свидетельств этого ТОЖЕ НЕТ...:))
Andrey Kononenko _ 13.11.2017 21:38
IP: 188.163.73.---
Олег Чирва:
Зачем нужно было узнавать об украинском, если на нём разговаривали? Он был устным, но не письменным.
Олег Чирва _ 13.11.2017 21:31
IP: 35.185.46.---
Andrey Kononenko:
Олег Чирва:
1. Ну так Хмельницкий на русском языке писал. Он не мог писать на украинском, потому что украинский не был письменным.
***

Ага, я такой бред как-то видал: мол, все истпамятники – на старорусском, потому, что он был письменный, а украинский существовал параллельно с ним, но письменным не был... На простой вопрос свидомым – а откуда, в таком случае вы узнали о его существовании? – следует немая сцена с переходом на
монгольский...:)))
2.Что касается конструирования русского, то я в подробности не вникал. Но вы не переживайте: когда язык конструируют, в него отбирают всё самое лучшее. ***

А китайский, случайно, тоже не сконструировали?! Вот это ''Лего'', так "'Лего''!!:))
Andrey Kononenko _ 13.11.2017 21:23
IP: 188.163.73.---
Олег Чирва:
Ну так Хмельницкий на русском языке писал. Он не мог писать на украинском, потому что украинский не был письменным.
Что касается конструирования русского, то я в подробности не вникал. Но вы не переживайте: когда язык конструируют, в него отбирают всё самое лучшее.
Олег Чирва _ 13.11.2017 21:21
IP: 35.196.9.---
Ua Gall:
Олег Чирва:

ГАЛЛИК! Я НЕ ПОНЯЛ – ТЫ У НАС – СХРОНОВСКИЙ ПУШКИН, ИЛИ – ПОЛОНЫННЫЙ БАЙРОН?
ONLINE
Уряд реформ285 Україна та Європа879 Корупція1041 Річниця Майдану72 Рада 2014103
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter