Заборона писати і малювати? Мутації Homo Soveticus

На засідання комісії депутатської етики аналізували мою "депутатську" (=журналістську) діяльність.

Після публікації на сайті УП про те, що в школі протікає дах, директор освітнього закладу написав звернення на селищного голову з проханням розглянути мою поведінку та діяльність як депутата й провести мені "навчання на предмет обізнаності законодавства, аби я дотримувалась елементарних правил поведінки людини в суспільстві, мала власну гідність та дотримувалась субординації".

Більше години з'ясовували ким я і коли можу бути: громадянином, журналістом, викладачем, депутатом і де закінчується моє право на свободу вираження поглядів.

Одночасно бути журналістом і депутатом, виходить, не можна – занадто великі можливості.

Що не день, то цікавіше пізнавати мислення тих, кого обирає народ.

Батьки, які давали мені інтерв'ю й зробили фотографії стін та стель школи, на щастя, не побоялись і прийшли підтвердити, що вони, батьки, таки існують, й слова, зазначені від їх імені в матеріалі правдиво ними сказані.

Тоді директор школи Ігор Лошицький повідомив мені, недожурналісту-недодепутату, що, коли береться інтерв'ю в дітей – треба згода батьків.

Дуже добре мати справу з освіченими людьми, а ще краще з тими, хто перевіряє факти й інформацію.

Батьки тих дітей, чиї слова були висвітлені в авторській колонці, підтвердили, що дозвіл вони таки давали і на розміщення інтерв'ю своїх дітей.

Твердження батьків про те, що школярі курять в туалетах, виявляється є "іншою, начебто, існуючою проблемою школи".

Отже, батьки реальні лише для мене, а курці в школі – лише для батьків. Задзеркалля...

З повагою ставлюсь до факту оприлюдненого паном Лошицьким, який зазначив, що його сім'я присвятила освіті тисячу років.

Знаю свій родовід лише до 5-6 коліна.

Пояснювала дипкорпусу, що я викладач і не є системі освіти ворогом.

"Ваше основне місце роботи яке? СТБ. Освіта для вас – це заробітчанство," – пояснив мені, чим я займаюсь останнім часом в Могилянці директор школи.

Отже, пан Лошицький має право на свою думку й оцінку моєї педагогічної діяльності і його слова не потребують доказовості.

Але ж звідки йому знати, що я викладаю політологію дітям безкоштовно?

Студенти, з якими я працюю й чиї реферати я перевірла, добре знають, чому я з ними.

Готова віддавати їм частину свого вільного часу, аби він лише йшов на користь розвитку потенціалу нашої країни, в якій будуть жити і мої діти.

Ці студенти теж готові безкоштовно присвятити себе для розвитку інших.

Після спроби переконати хоч в чомусь це зібрання згадались слова Тичини: "До кого говорить? Блок у могилі. Горький мовчить..."

Мені ще пояснили, що такими матеріалами, як колонка про школу, я заробляю гроші на людській біді.

У те, що в редакції "Української правди" я не беру так само ні копійки за статті, а тим більше тут не прийнято платити за авторські колонки та блоги, ніхто не вірить й вимагає доказів.

Декларація про доходи, яку я подала в виборчком як кандидат в депутати й погодилась на її офіційне оприлюднення, не є для депутатів переконливим документом.

Вони прагнуть доказів, що я не отримую готівку на руки за свою викладацьку й журналістську діяльність на УП.

Депутат Черніков, з яким я познайомилася раніше за інших (у той час він мені радив ходити з охороною в його окрузі), вирішив перевірити, до кого звернулися батьки: до журналіста чи до депутата.

Йому пояснили, що як до журналіста.

Після цього маму Наталю почали допитувати, чого вони таким зверненням хотіли досягнути, навіщо вони звертаються до журналістів.

Які надзвичайно широкі повноваження має місцеве самоврядування.

А мені казали, що я не слідчий і питань задавати таких, як: за чий кошт було проведено святкування дня самоврядування, – не маю права.

Звернення директора не було поодиноким.

Своїм правом звернутися до селищного голови скористалась і головна лікарка селищної лікарні, депутат Ірпінської міськради Людмила Бідула, яка була обурена статтею І. Домбровського "Бідула стала фарбованим лисом: тушки завжди в моді".



До здорового глузду апелювала не лише пані Бідула але й я, коли пояснювала, що якщо мені тепер за кожну статтю всіх авторів треба відповідати перед селищною радою, то в кутку разом з презумпцією невинуватості тихо сміється крізь сльози і логіка.

Тим більше, що я не є власником вказаного сайту, а доступ до нього має низка людей.

Звернень щодо блогу про те, як і за чиї кошти депутати святкували день самоврядування не було, але всі дружно вирішили розглянути і це питання.

Всіх обурило слово "генделик", що було вжите для позначення закладу "У Ашота". Це слово, очевидно, нікому не сподобалось.

Мене питали, яке я маю право про все це писати.

Вкотре довелося повторити, що одною з моїх передвиборчих обіцянок було висвітлення діяльності місцевих органів самоврядування й читачі УП подали ідею створити задля висвітлення всіх подій блог.

Було ще багато деталей, які додавали цій історії ще більше колориту, але найцікавіше те, що всі чудово розуміли – все знову з'явиться у блозі.

Рішення щодо мене так і не винесла комісія регламенту та депутатської етики.

Вийшла я з людьми з селищної ради й питаю, чи можна для блогу взяти інтерв'ю стосовно того, що вони думають про побачене.

"Було багато цікавого, повчального й незбагненного. Чому виховують депутата, який хоче донести проблему до загалу? Про проблему всі знають і всі мовчать.

Але я туди прийшов, щоб з'ясувати чому заступник селищного голови не прийшов до мене на суд, бо його викликав повісткою суддя. Я доводжу в суді несправедливість комунальних тарифів. Тепер я знаю – у нього, в Мацепи, були справи важливіші – він святкував в той час день самоврядування "У Ашота"," – пояснює коцюбинчанин Ігор, який випадково потрапив на засіданні комісії регламенту й депутатської етики.

Мами, що вийшли з селищної ради були вражені нерозумінням з боку місцевої влади.

Надіслала я звернення пана Лошицького та пані Бідули на медіа-юриста Ігоря Розкладая з Інституту медіа права й отримала експертний висновок:

"Обидві скарги носять емоційний характер і мають кілька суттєвих вад, які можуть мати певні правові наслідки, перш за все для самих авторів.

Стаття подає проблему протікання даху в місцевій школі. Готуючи цей матеріал авторка подала фактичний стан справ, а також взяла коментарі у дітей, їх батьків, подається коментар директора школи щодо намагання владнати проблему, а також коментар начальника відділу освіти головного управління освіти і науки міста Ірпінь.



В цілому стаття виглядає збалансованою і не має на меті звинуватити певну особу, а радше привернути увагу громади та суспільства до неї.

В своїй скарзі директор школи говорить, що авторка статті посилається на вчителів, учнів школи, батьків, не вказуючи прізвищ та імен, що на його думку є домислами та плітками.

Зауважу, що у статті немає коментарів викладачів школи, а щодо учнів та батьків вказані імена. Зважаючи на той факт, що основні постраждалі від описаної ситуації є учні цієї школи, тобто соціально вразлива категорія населення і, побічно, їх батьки, приховування їх справжніх прізвищ є дотриманням як журналістських стандартів, так і загальних вимог законодавства щодо права на використання імені (ст. 296 Цивільного кодексу).

Водночас, слід зауважити, що у разі розгляду дифамаційного спору такі особи можуть бути залучені як свідки.

Окрім того, скаржник апелює до того, що факт публікації "породжує і провокує образливі коментарі його відвідувачів на адресу працівників школи, які добросовісно виконують свої посадові обов'язки. Така інформація не відповідає дійсності, адже на даний момент стаття має лише один коментар від анонімного дописувача "z" "брехня". Таким чином гіпотетична можливість образливих коментарів є виключно умовиводом самого скаржника.

Посилання на ч.5 ст.8 Закону України "Про статус місцевих депутатів місцевих рад" також не є коректним, адже встановлення факту поширення недостовірності інформації має відбуватися в порядку цивільного судочинства.

Слід зауважити, що стаття містить інформацію про факти порушення Закону України "Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення", стаття 13 якого встановлює заборону на споживання тютюнових виробів у навчальних та освітньо-виховних закладах і передбачає для порушників адміністративну санкцію у вигляді штрафу."

Щодо другого звернення, то експертний висновок був більш лаконічним.

"Друга скарга за підписом депутата Ірпінської міської ради п. Бідули також адресована голові Коцюбинської селищної ради зі звинуваченнями на адресу п. Федорів.

Так, п. Бідула скаржиться факт розміщення негативної статті на її адресу на "так званому сайті громади селища" і звинувачує п. Федорів у авторстві цієї статті і "причетності до названого сайту". Зважаючи на те, що скаржниця не подала не лише адреси сайту і розміщеної на ньому статті, але й інших доказів щодо викладених нею у скарзі тверджень, така скарга мала бути залишена без розгляду і повернена скаржниці для усунення недоліків і подання підтверджуючих документів, за їх наявності," – підводить підсумки медіа-юрист Ігор Розкладай.

До речі особисто запропонувала пані Бідулі скористатися правом на відповідь й надати свою позицію на сайт і вона відмовилась.

А на питання хто я: журналіст, депутат? Відповім дуже просто – я свідомий громадянин, який знає свої права, а найголовніше намагається виконати соціальні обов'язки.

А ті, хто хоче вплинути на право громадянина або якимось чином втілити "заборону писати і малювати" – це діти країни, якої вже немає.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.