Народився 21 жовтня 1967 року в Києві у родині корінних киян. Перший рік свого життя провів разом з батьками і бабусею у комунальній квартирі на площі Толстого, де мешкало ще багато сімей, а єдиний туалет знаходився у дворі і був постійно окупований щурами. Незабаром ми отримали довгоочікувану двокімнатну квартиру у борщагівській хрущовці.
До п’яти років я вже не тільки вмів читати, але й напам'ять знав усі країни світу і їхні столиці, а найулюбленішою моєю іграшкою були атласи континентів.
До школи пішов у шість років і благополучно закінчив її у 15, оскільки у шостому класі не вчився – із п’ятого перейшов одразу у сьомий, склавши іспити за ключовими дисциплінами екстерном.
Мабуть, якісь здібності у мене були, оскільки, вже у другому-третьому класі, коли вчителька хворіла, я проводив за її проханням уроки і ставив своїм однокласникам оцінки до журналу. Що цікаво, це нікого не дивувало і сприймалось, як належне.
У шкільні роки чим я тільки не займався. Книгами, історією революції, громадянської і Великої вітчизняної війн (знав напам'ять не тільки прізвища та ім’я-по-батькові усіх більш-менш відомих діячів партії і уряду, але й дати їх народження і смерті), кінофільмами (пам’ятав усіх акторів і подробиці їхніх біографій), піснями (знову-таки знав напам'ять не тільки тексти, але й авторів музики і слів). Років у 13 дуже захоплювався (ясна річ, із всебічним зануренням у предмет) театром і футболом, і це захоплення залишилось у мене понині.
1983 року вступив (за свідоцтвом про народження, тому що у 15 років паспорта в мене ще не було) до Київського інженерно-будівельного інституту. Конкурс там був невеликим, до того ж у ті роки йти на факультет журналістики університету єврею не було ніякого сенсу. Усі 5 років навчання в КІБІ я відверто мучився, оскільки займався не своєю справою. Слава Богу, викладачі ставилися з розумінням, оскільки було очевидно, що інженер з мене не вийде, а друзі і тато робили за мене проекти, при одному тільки погляді на які я вкривався холодним потом.
Після третього курсу КІБІ пішов до армії і сумлінно відслужив два роки під Ленінградом у ракетних військах оперативно-тактичного призначення. Був сержантом, командиром відділення. Після першого року служби мені і ще декільком хлопцям довірили командувати зборами молодих солдат у кількості 80 чоловік. Нам потрібно було навчити азам військової підготовки 20 чеченців, 20 грузин, 20 росіян, 10 латишів і 10 азербайджанців. Тоді я вперше подумав, що з такою "дружбою народів" довго СРСР не протримається.
У армії, під впливом преси часів перебудови, насамперед "Огонька", я став кандидатом у члени КПРС, але, повернувшись, побачив, що не окремі керівники партії винні у розвалі країни, а ідеологія і система в цілому. Членом КПРС я так і не став.
Ще навчаючись на другому курсі КІБІ, почав активно публікуватися у кращих українських газетах – "Вечірній Київ", "Комсомольское знамя", "Молодь України", "Спортивна газета", "Молода гвардія", "Прапор комунізму". Пізніше співпрацював з "Комсомольською правдою", наклад якої був тоді понад 22 мільйони. У підсумку розподіл із КІБІ я отримав не на будівництво і не в проектний інститут, а в... редакцію газети "Вечірній Київ", яка клопотала про це перед ректором. Такого безпрецедентного розподілу в КІБІ ще не було.
У "Вечірньому Києві" я пропрацював доти, поки 1992 року група професіоналів на чолі з Олександром Швецем, які створили до того часу "Київські відомості", туди не перейшла. Після "Київських" у моїй творчій біографії були "Всеукраїнські відомості", а потім у 1995 я створив власну газету – тижневик світської хроніки "Бульвар".
Сьогодні наклад "Бульвару" понад півмільйона примірників, це наймасовіша і найпопулярніша газета України. По-справжньому народна газета. "Бульвар" абсолютно ніким не заангажований, демократичний і толерантний, у ньому можна відшукати різні точки зору на одне й те саме питання. До редакційної ради "Бульвару", яку ось уже шість років очолює Віталій Коротич, входять видатні діячі сучасності: Євген Євтушенко, Йосип Кобзон, Олег Блохін, Олександр Розенбаум, Софія Ротару, Роман Віктюк, Анатолій Кашпіровський, Ігор Крутой, Михайло Боярський, Тамара Гвердцители, Валерій Леонтьєв, Аллан Чумак, Євгенія Мірошниченко та інші.
Роботу в "Бульварі" я суміщаю із видавництвом власних книжок (їх уже вийшло 16, у тому числі восьмитомник "Герои смутного времени") і випуском телепрограми "В гостях у Дмитра Гордона", героями якої стали понад 120 знаменитостей – від Горбачова до Блохіна.
Останнім часом я захопився естрадою. Записав понад 30 пісень і зняв п’ять кліпів (з Валерієм Леонтьєвим, Олександром Розенбаумом, Тамарою Гвердцители і Наталею Могилевською за участю Льва Дурова, Михайла Свєтіна, Валентини Тализіної, Ніни Русланової, Леоніда Буряка, Ади Роговцевої, Романа Віктюка, Павла Глоби, Таїсії Повалій, Яна Табачника, Тетяни Нєдєльскої, Олександра Волкова і Руслани Писанки).
Я щасливий у особистому житті. Одружений на дівчині, яку звати Олена. У мене підростає четверо дуже гарних дітей – Ростислав, Дмитро, Лізочка і Льова.
