Вчорашній день став для мене справжнім моральним стресом через події в моїй alma mater – Київському університеті ім. Шевченка. Мені боляче й соромно. Одіозного Скопенка прибрали (в правові аспекти не занурююсь, це для юристів), а на його місце намітили колишнього помічника Скопенка, нині академіка Литвина. Про Литвина-спікера і політика тут не говоримо. Оскільки він може очолити провідний вуз, говоримо про нього як науковця. Про кандидатську дисертацію на тему "Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966-1975 рр.) " говорить не будемо. Мало що писалось в ті роки істориками КПРС.

Після того було написано чимало. Автор має розум, освіту, добре перо. От і викладав би власні думки. Так ні, неодноразово ловиться на "запозиченнях", тобто плагіаті. Про перший відомий мені випадок я написав приватний лист Литвину (тоді ще доценту) у 1992 р. Думалося, може надалі не трапиться, особливо коли Литвин перетворився на публічного діяча. Але потім були міжнародні скандали, плагіат у віце-президента Фонду Карнегі, у відомих українських істориків Олексія Толочка і Наталі Яковенко, про що дізналася міжнародна аудиторія одного із найінтелектуальніших українських видань – "Критики". Останній випадок, про який стало відомо, трапився два місяці тому – "запозичення" із інтерв'ю Сергія Капіци "Известиям". І які ж висновки робить Литвин? Та ніяких. Як з гуся вода.

Студентам екзаменаційна комісія не пробачає, якщо вони не вміють зробити у дипломі правильний бібліографічний опис. А Литвин ставить на тритомнику документів своє прізвище, хоча студенти вже знають, що така людина є не автором, а упорядником. Академік Литвин цього не знає. Нахабство не знає меж.

На жаль, морального очищення суспільства після помаранчевої революції не відбулося. Це породжує зневіру. І це найгріше. Ця сфера не є економікою, не є постачанням енергоресурсів. Але може моральне очищення якраз і є найважчим.

Чим керувався Ющенко? Притягнути Литвина на свій бік? Цілком можливо. З цього приводу уже висуваються різні версії. Але для чого ставити на посаду, яка передбачає виховання молоді?

Литвин – це символ того, що наука стає номенклатурною, де посади купуються і продаються, де тепер діють за принципом "ти – мені, я – тобі". Як можна вчити студентів? Ото приклад для молоді! Як можна їй пояснювати, що плагіат має каратися, що дипломи, дисертації не можна покупати, що корупція також має каратися. Мовчали академіки, соромливо ховали очі, обираючи Литвина академіком після міжнародного скандалу, мовчали наукові інститути, якими він опікується в ролі віце-президента НАН України, мовчить команда Ющенка. Мовчать журналісти.

Чи будуть мовчати студенти і професура Київського університету?

Отже, щойно відбулася справді видатна подія – парламент 411 голосами ратифікував протокол вступу України до СОТ. Крім коаліції, підтримали і "Регіони", і Блок Литвина. Експерти пам'ятають, що були побоювання, що "регіонали" використають цю процедуру для чергового затягування процесу чи навіть блокування парламенту. Було зрозуміло, що зрештою, вони ратифікують протокол, бо інакше це буде удар по їхньому міжнародному іміджу та й по бізнесу багатьох впливових фігур у партії. І тим не менше, поспекулювати на цьому могли. Зокрема, з їхнього боку, лунали вимоги до уряду спочатку затвердити програму адаптивних заходів для економіки України або зробити одночасне голосування по цій програмі і ратифікації протоколу (сьогодні це в парламентській залі пропонувала п. Герман). А це можна було використать не тільки для пропаганди, але й для лобіювання інтересів свого бізнесу. Але сьогодні цим шляхом не пішли.

Можуть, якщо хочуть (ну і якщо думають про свої довгострокові інтереси також). Отак би і з інших питань – не підігрували б нашому сусіду, а подумали про країну, в якій жити і вести бізнес і їм, і їхнім дітям.

На думку Верховного представника ЄС із зовнішньої та безпекової політики Хав'єра Солани, меседж Бухарестського саміту Україні полягає в тому, що її керівники мають діяти "значно конструктивніше всередині самої країни". Причиною неприєднання до ПДЧ у Бухаресті, на переконання Солани, є "брак політичної солідарності, політичної згуртованості керівництва" України.

Нарешті це сказано відкрито. Це є прямий меседж українському керівництву і насамперед Президенту, тому що саме він позиціонується (і я думаю, він у це цілком щиро вірить) як головний євроінтегратор. Адже неважко зрозуміти, що скандали і взаємні звинувачення, розмови про розвал коаліції, відставку уряду, публічне спілкування між керівництвом країни в епістолярному жанрі, дискредитація судової влади, у тому числі все, що відбувається навколо Конституційного Суду – все це українській дипломатії аргументів у просуванні до НАТО і ЄС не додаватиме аж ніяк. І часом це шкодить більше, ніж "регіональні" кульки.

До осені (для ЄС) і до грудня (для НАТО) ще є час для того, щоб підтвердити або спростувати сказане Соланой.

На саміті ЄС-Україна в Парижі у вересні ц.р. Києву буде відкрита перспектива асоціації, яка передбачатиме можливість членства в ЄС, – такі сподівання висловив Ющенко. Речниця Єврокомісії цього не підтвердила, але і не спростувала, бо питання, що саме може бути досягнуто в Парижі, є відкритим, переговори йдуть. До речі, слово "speculation", яке, за повідомленнями, вжила речниця щодо планів Ющенка про підписання угоди, перекладається не як "спекуляція", а як "роздуми, припущення, міркування". Це, як нас колись вчили на уроках "теорії і практики перекладу", типовий приклад "ложных друзей переводчика". Шкода, що журналіст, який про це повідомив, або його перекладач недостатньо володіють англійською. І пішов вже гулять перекручений переклад слів речниці Єврокомісії. Як дипломат, вона такого не могла сказати "за визначенням".

Але менше з тим. Якщо говорити по суті справи, українська сторона, звичайно, хоче піти шляхом наших сусідів по Центрально-Східній Європі, тобто отримати угоду про асоціацію, яка чітко говорить про перспективу членства в ЄС.

Щоб це сталося, маємо зробити висновки із наших спроб отримати ПДЧ.

1. Не створювати завищених очікувань. В міжнародній політиці нічого неминучого не буває. Завжди можуть відбутися якісь несподівані речі, які стануть на заваді. Натомість, не обмежуючись гаслами, працювати в самому ЄС як із прихильниками, так і з опонентами.

2. Наші внутрішні пертурбації напевно будуть використані скептиками в ЄС. Звичайно, питання вступу до ЄС не поляризує країну. Більшість населення – "за". Тому сподіваюся, що "регіонали" вже не надуватимуть кульки. Але поговорити черговий раз про "захист національного виробника" і кинуть звинувачення на адресу коаліції можуть. А комуністи з соціалістами, вітренківцями погаласують черговий раз про продаж країни "буржуїнам".

Але головне – не в цьому. Президент і коаліційний уряд мають бути єдиними. Їхні внутрішньополітичні суперечки не додавали аргументів для приєднаня до ПДЧ. А ЄС, крім демократичних цінностей, – це ще й ефективне урядування. Скандали і звинувачення, розмови про розвал коаліції, відставку уряду, порушення правових норм, дискредитація судової влади – все це українській дипломатії аргументів не додаватиме аж ніяк. До саміту в Парижі наші очільники мають підійти з узгодженою позицією. Зрештою, "Париж вартий меси".

PS. Оскільки деякі з читачів блогу висловили сумнів щодо перекладу, наводжу нижче посилання на "Кембріджський словник" і на "Лінгво":

Читати далі...

На тижні, що минув, довелось кілька разів брати участь у ток-шоу, присвячених НАТО і ПДЧ. Був вражений, і ось чим. Наші комуністи, регіонали, їхні російські друзі мають повне право критикувати українську політику, як внутрішню, так і зовнішню. Але при цьому є певна межа, яку не може переступати вихована людина, а тим більше парламентарій. Скажімо, високоосвічений доктор наук Леонід Грач в стилі кампанії 2004 р. черговий раз поливав брудом Ющенка і його дружину (не хочеться повторювати), на що Ірина Геращенко зауважила, що в студії мають бути чоловіки, які не дозволять говорити в такому тоні. Наступного дня, депутат Голуб знову ж таки в стилі 2004 р. заявляв про те, що Буш "поставив свого гауляйтера над Україною". І такі приклади майже не щодня, і не тільки стосовно Ющенка, а щодо держави взагалі.

Ющенко цілком може не подобатися цим товаришам. Мені теж багато що не подобається. Але це наш Президент, і їхній – також. Ст. 105 Конституції говорить, що "за посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону".

Це не свобода слова – це і відверте хамство, і порушення закону. І мені прикро, що ведучі ефірів одразу це не переривають (заради справедливості зауважу: один раз був свідком, що саме так зробив Гайдукевич в ефірі ТСН).

Те саме стосується і численних виступів російських діяів, які транслювалися минулого тижня в українському ефірі: Жириновський, Рогозін, Затулін, Лужков. До цього можна додати і таких експертів по Україні як Марков, Павловський, трохи "респектабільніший" Ніконов. Те, що вони говорили й говорять, інакше як інформаційною війною не назвеш. Нам що мало їхніх виступів по російських каналах, що транслюються в Україні? РНБО провело засідання, присвячене інформаційному впливу зарібужних держав в нашому просторі, а ми самі ретранслюємо подібні заяви.

Для чого це роблять наші канали, не знаю. Може "дабы дурь каждого видна была"? А може просто для скандалів і рейтинговості програм, щоб наздоганяти Шустера? А є ж цілком поважні російські експерти, які незаангажовані Кремлем і які справді розуміють, що відбувається в Україні: Кобринська, Мошес, Тренін, Петров, Шевцова. Але їх чомусь не запрошують.

Це якраз той випадок, коли наші журналісти і ЗМІ в цілому мають не йти за низкопробними політиками і політиканами, а задавати певні стандарти дискусії – професійні й етичні.

По електронній розсилці отримав статтю Володимира Корнілова із газети "2000". З п. Корніловим ми здебільшого по різні боки барикад, але цей випадок – інший. За газетой "2000", я не дуже-то й слідкую, тому пишу навздогін – після події пройшов вже місяц, але проблема, піднята в цій статті, на жаль, є симптомом глибокої хвороби нашого суспільства.

Йдеться не просто про плагіат. Йдеться про людину, яка є віце-президентом Академії наук, відомим політиком, екс-спікером. Його публічно ловлять на плагіаті в четвертий раз, причому у 2002 р. це було на міжнародному рівні, коли він був главою адміністрації Президента! Цього разу об'єктом плагіату стало інтерв'ю Сергія Капіци (знову наш герой вийшов на міжнародний рівень).

Питання не про Литвина-політика (хоча ми розуміємо, що ці речі пов'язані). Науковців за це позбавляють звань. А він очолює секцію суспільних і гуманітарних наук Національної Академії наук. Він керує Поповичем, Дзюбою, Жулинським, Ісаєвичем, Гейцем. На шпальтах шанованих газет він у розлогих статтях виступає в ролі морального авторитета і вчить нас як жити. Наголошую: не як політик (у цьому випадку суспільство має право знати його точку зору), а саме в ролі науковця, інтелектуала. Його запрошують в "Великі українці" в "Раду гарантів" проекту (з одного боку Брюховецький, який таки створив некорупційний вуз, Мирослав Попович, з іншого – Литвин). Невже співробітники ЗМІ не знають про ці скандали? Тоді чому? І після цього ми будемо говорити про реформування освіти і науки, і взагалі про моральне одужання суспільства?

Це – театр абсурду. І ми всі в ньому беремо участь. Кафка відпочиває.

Шановні академіки – це ганьба для всієї Академії. Але виглядає так, що ми всі звикли...

Шановні ЗМІ, які себе поважають – годі надавати цій людині публічну трибуну для повчань і моралізаторства. Цим ви лише шкодите суспільству.

Нижче додаю статтю В.Корнілова (з його оцінкою міжнародного форуму я, звісно, незгоден:), але далі іде фактаж, а саме: порівняння двох текстів – Литвина і Капіци). Почитайте і порівняйте. Це справді смішно.

Читати далі...

Дзвонять журналісти і питають: візит Буша-молодшого матиме якісь реальні наслідки чи є суто символічним? Та й експерти задають собі ці питання. Пробуючи знайти відповідь, треба згадити про те, що міжнародна політика – це політика символів, у якій ті чи інши заяви, час, коли вони зроблені, жести і навіть розсадка за столом отримують реальне навантаження і часто мають реальні наслідки.

Згадаймо нещодавню історію: ми легко побачимо і зміни на міжнародній арені, і наше місце в цих змінах. На початку серпня 1991 р. за три тижні до розпаду СРСР Буш-старший, побувавши в Києві, публічно застерігав депутатів Верховної Ради від "самовбивчого націоналізму" (приклад Югославії) і виходу із складу СРСР (роком раніше Тетчер в Києві так само говорила про неможливість цього, порівнюючи Україну з Каліфорнією). Розуміючи, що Буш-старший уже іде проти ходи історії, журналісти з "New York Times" іронічно назвали його промову "котлетой по-київськи" ("Chicken Kiev speech"). Позиція Буша-старшого, до речі, спростовує міфи і стереотипи, шо Білий дім спав і бачив, як розвалюється СРСР. Навпаки, США до останнього чіплялися за Горбачова і не тільки тому, що звикли до нього особисто, а й тому, що мати справу з Москвою, з якою вони вели перемовини щодо ядерної зброї півсторіччя, їм було звичніше, ніж з 15 новими країнами, три з яких + Росія ставали власниками ядерної зброї.

Клінтон зробив висновки. По дорозі до або після Москви він обов'язково відвідував Київ, демонструючи таким чином необхідність балансу. Під час візиту 2000 р., виступаючи на Софійській площі, він завершив промову Шевченковим "Борітеся – поборете".

На початку нового тисячоліття негативними символами для американо-українських стосунків стали "касетний скандал" ("кучмагейт"), вбивство Гонгадзе. Під час одного із самітів НАТО з партнерами Альянсу розсадку за столом зробили за французьким алфавітом: Блер і Буш-мол. не хотіли сидіти поруч із Кумою і таким чином надавати йому додаткової легітимності на міжнародному рівні.

У контрасті з цим, на початку 2001 р. Буш-мол., за його словами, "зазирнув глибоко в серце Путіна", а після трагедії 11 вересня два нових друга стали партнерами по боротьбі із тероризмом (хто проти "Аль-Каїди", а хто проти чеченців). В Афганістані вони взагалі діяли узгоджено, бо Росія сама не могла справитися із фундаменталістською загрозою Середній Азії з боку талібів.

Але ейфорія співпраці скоро минула. Натомість Україна стала (при всіх наших проблемах) найбільш просунутою демократією на пострадянського просторі: три чергування влади і опозиції в результаті народного волевиявлення (2004, 2006, 2007) це засвідчили. І візит Буша-мол. (як би ми критично не ставилися до його політики) ще раз привертає до цього факту увагу європейської і світової спільноти. Підтримка Сполученими Штатами ПДЧ для України напередодні Бухаресту (а у Вашингтоні склався біпартійний консенсус) також засвідчує внесок України в систему європейської і регіональної безпеки. І якщо ми і не отримаємо ПДЧ безпосередньо на самміті в Бухаресті (насамперед через позицію Німеччини, яка занадто прислуховується до Кремля), "позитивна відповідь" (як кажуть дипломати) щодо перспективи приєднання до ПДЧ в столиці Румунії напевно таки буде.

Зміни, здійснені президентським указом в наглядовій раді "Ощадбанку", свідчать не тільки про бажання посилити позиції в дискусії з прем'єром з приводу виплат "Ощадбанком" знецінених внесків.

З наглядової ради виведені О.Рибачук та О.Морозов, які були поруч із Ющенком в період важких виборчих кампаній, починаючи з 2002 р. Мені особливо шкода Морозова, який імпонував тим, що завжди мав свою думку, часто відмінну від думки більшості. Сам він згадував про те, що був єдиним з НУ, хто не підтримав у 2005 р. призначення Тимошенко як прем'єра. Зараз він мав зауваження і до процесу виплат знецінених заощаджень, але зрештою підтримав цей процес. На думку Морозова, за таке зближення з позицією Тимошенко його і зняли, причому з порушенням, оскільки цього не можна робити протягом року після призначення.

Натомість до складу ради введено п'ятеро представників секретаріату та РНБО. Це – Пукшин, Берназюк, Жуковський, Пишний і новопризначений заступник глави секретаріату Андрій Гончарук, який з 2003 був віце-президентом "Інтерпайпу", а у 2006-2007 рр. радником прем'єра Януковича на громадських засадах.

Кадрові зміни, що відбуваються після дострокових виборів, свідчать: на зміну "нашоукраїнській" "старій гвардії" приходять представники провідних фінансово-економічних груп. Разом із створенням ЄЦ, все це тепер виглядає, як і передбачали аналітики, частиною цілісного плану щодо перепозиціонування Президента і відповідної електоральної стратегії на 2009 р.

"То, о чем так долго говорили большевики (тобто створення партії, яка має стати новою опорою Президента і бути місточком до "прагматиків з ПР"), свершилось". Ті, хто вийшов з "Народного Союзу "Наша Україна", створили партію "Єдиний центр". Одразу пішли дзвінки журналістів про перспективи партії і, зокрема, про можливість використання нею адмінресурсу.

У зв'язку з цим кілька тез.

1. Як на мене, говорити про електоральні перспективи поки що, м'яко кажучи, зарано, бо весь цей процес обговорення і створення партії виглядає щонайменше гротескно (якщо не сказати карикатурно). Адже досвід НСНУ показує: те, що створюється адмінметодами (навіть якщо йшлося про партію, народжену в ейфорії Майдану), підтримку електорату втрачає (не кажучи вже про такий само гіркий досвід СДПУ (о), НДП, "ЗаЄдУ").

2. Так само гротескно виглядають заяви батьків-засновників нової партії, що причиною їхнього виходу з НСНУ була недостатньо чітка підтримка Президента з боку "Нашої України". Однак сучасна партія, як твердить політична наука, має займати певну програмово-ідеологічну нішу, а не коливатися з лінією того чи іншого діяча, хай і Президента, хай він буде символом демократичного Майдану, ім'я якого скандували мільйони українців. Я переконаний, що проблеми НСНУ якраз і полягають в тому, що НСНУ коливався з лінією Президента, не маючи тривалий час своєї власної позиції і втрачаючи свій рейтинг разом з рейтингом Президента, замість того, щоб підштовхувати Президента до чіткішої позиції.

3. Моральний аспект. Мій знайомий, традиційний прихильник "Нашої України", який після всіх скандалів, пересиливши себе і цього разу проголосував за "Нашу Україну", питає: на наших голосах крилі-петьовки в'їхали до парламенту і тепер, через півроку, виходять з партії. Так може треба було принципово скласти мандати, створити нову партію, і вже з нею здобувати парламентські місця на нових виборах? Слабо, мабуть.

4. Але формально вони лишаються в коаліції. І отут, мабуть, полягає найцікавіший момент. Про електоральні перспективи нової партії бабка надвоє гадала. А от те, що зараз з'являється додатковий інстурмент тиску на коаліцію – це точно.

Як вчора влучно сказав Тарас Стецьків на громадських слуханнях з приводу "100 днів": проблема коаліції полягає в тому, що насправді в ній не два, а три учасники: БЮТ, НУНС і секретаріат Президента.

Так ось зараз члени нової партії можуть сказати: ми тепер не зв'язані партійною дисципліною "Нашої України". Натомість коаліція має врахувати нашу думку, адже ми тепер представляємо "потужну" партію, заблокуємо все, що завгодно, а захочемо, ще й будемо створювати ситуативну коаліцію з прагматиками-регіоналами. Ось в цьому, на мій погляд, і полягає найперше значення цього кроку: отримати ще один інструмент впливу, обмеження маневру або навіть розвалу коаліції.

Вчора "на плюсах" був цікавий репортаж із Сербії про ставлення сербів до НАТО. Йшлося про те, що все більше сербів усвідомлює роль Мілошевича у розв'язанні трагедії, яка спіткала їх Батьківщину. А потім була фраза:

"Незважаючи на дії НАТО, вступ до цієї організації можуть підтримати..."

Я завмер: невже аж 20 відсотків?

"З8% опитаних, що вдвічі більше, ніж в Україні"

Чесно кажучи, закралася думка про завищеність цифри, можливо питання було сформульовано недостатньо коректно. Але навіть якщо є похибка, навіть якщо скинуть 5-10-15% – це величезна цифра для цієї країни, столицю якої бомбила НАТО і яка фактично вже втратила Косово.

Про що це свідчить? А про те, що поступово країна переосмислює своє минуле (хоча процес непростий, і ми не знаємо як виступить радикальна опозиція на парламентських виборах). Захід уже фактично відкрив перспективу приєднання Сербії до ЄС. І це означатиме, що рано чи пізно Сербія таки стане частиною об'єднаної Європи. А це впливає і на переосмислення ролі НАТО.

А наші політики досі спекулюють на трагедії Югославії і закликають захищати "наших православних братів-слов'ян" від агресивного Заходу. І це продовжує робити не тільки нині позапарламентський Мороз (який згадує свої тісні контакти з соціалістом Мілошевичем), а й парламентарі від регіоналів і комуністів. І цинічно використовують смерть українського миротворця (від сербської гранати) у внутрішньополітичних ігрищах.

А православні Болгарія, Румунія, Греція вже в НАТО разом із словянськими ж Польщею, Чехією, Словаччиною, Словенією. Так що йдеться аж ніяк не про конфлікт цивілізацій.

І практично всі європейські країни або вже в НАТО, або прагнуть туди вступити. Виняток – Швейцарія, Швеція, Австрія, Фінляндія. Але це традиційно нейтральні країни + останні три опосередковано зв'язані із НАТО через ЄС (як кажуть західні фахівці, мають "guarantees from the back door").

Так що роз'яснювальна кампанія в Україні потрібна, і вона дійсно може змінити ставлення населення, як це вже було у Словаччині чи Болгарії. Тільки проведена не для галочки і не для наповнення кишень певних структур. Бо така кампанія формально проводилася і Януковичем, частково відповідав за неї голова Держкомтелерадіо (спочатку Чиж, а потім Прутнік), а тепер Герман пристрасно запитує, на що ж ідуть гроші. І говорити не гаслами, бо це контрпродуктивно, а мовою аргументів. Так як це робить, наприклад, Гриценко. Фахівці є. Перевести б розмови в дії.