Дзвонять журналісти і питають: візит Буша-молодшого матиме якісь реальні наслідки чи є суто символічним? Та й експерти задають собі ці питання. Пробуючи знайти відповідь, треба згадити про те, що міжнародна політика – це політика символів, у якій ті чи інши заяви, час, коли вони зроблені, жести і навіть розсадка за столом отримують реальне навантаження і часто мають реальні наслідки.

Згадаймо нещодавню історію: ми легко побачимо і зміни на міжнародній арені, і наше місце в цих змінах. На початку серпня 1991 р. за три тижні до розпаду СРСР Буш-старший, побувавши в Києві, публічно застерігав депутатів Верховної Ради від "самовбивчого націоналізму" (приклад Югославії) і виходу із складу СРСР (роком раніше Тетчер в Києві так само говорила про неможливість цього, порівнюючи Україну з Каліфорнією). Розуміючи, що Буш-старший уже іде проти ходи історії, журналісти з "New York Times" іронічно назвали його промову "котлетой по-київськи" ("Chicken Kiev speech"). Позиція Буша-старшого, до речі, спростовує міфи і стереотипи, шо Білий дім спав і бачив, як розвалюється СРСР. Навпаки, США до останнього чіплялися за Горбачова і не тільки тому, що звикли до нього особисто, а й тому, що мати справу з Москвою, з якою вони вели перемовини щодо ядерної зброї півсторіччя, їм було звичніше, ніж з 15 новими країнами, три з яких + Росія ставали власниками ядерної зброї.

Клінтон зробив висновки. По дорозі до або після Москви він обов'язково відвідував Київ, демонструючи таким чином необхідність балансу. Під час візиту 2000 р., виступаючи на Софійській площі, він завершив промову Шевченковим "Борітеся – поборете".

На початку нового тисячоліття негативними символами для американо-українських стосунків стали "касетний скандал" ("кучмагейт"), вбивство Гонгадзе. Під час одного із самітів НАТО з партнерами Альянсу розсадку за столом зробили за французьким алфавітом: Блер і Буш-мол. не хотіли сидіти поруч із Кумою і таким чином надавати йому додаткової легітимності на міжнародному рівні.

У контрасті з цим, на початку 2001 р. Буш-мол., за його словами, "зазирнув глибоко в серце Путіна", а після трагедії 11 вересня два нових друга стали партнерами по боротьбі із тероризмом (хто проти "Аль-Каїди", а хто проти чеченців). В Афганістані вони взагалі діяли узгоджено, бо Росія сама не могла справитися із фундаменталістською загрозою Середній Азії з боку талібів.

Але ейфорія співпраці скоро минула. Натомість Україна стала (при всіх наших проблемах) найбільш просунутою демократією на пострадянського просторі: три чергування влади і опозиції в результаті народного волевиявлення (2004, 2006, 2007) це засвідчили. І візит Буша-мол. (як би ми критично не ставилися до його політики) ще раз привертає до цього факту увагу європейської і світової спільноти. Підтримка Сполученими Штатами ПДЧ для України напередодні Бухаресту (а у Вашингтоні склався біпартійний консенсус) також засвідчує внесок України в систему європейської і регіональної безпеки. І якщо ми і не отримаємо ПДЧ безпосередньо на самміті в Бухаресті (насамперед через позицію Німеччини, яка занадто прислуховується до Кремля), "позитивна відповідь" (як кажуть дипломати) щодо перспективи приєднання до ПДЧ в столиці Румунії напевно таки буде.

Зміни, здійснені президентським указом в наглядовій раді "Ощадбанку", свідчать не тільки про бажання посилити позиції в дискусії з прем'єром з приводу виплат "Ощадбанком" знецінених внесків.

З наглядової ради виведені О.Рибачук та О.Морозов, які були поруч із Ющенком в період важких виборчих кампаній, починаючи з 2002 р. Мені особливо шкода Морозова, який імпонував тим, що завжди мав свою думку, часто відмінну від думки більшості. Сам він згадував про те, що був єдиним з НУ, хто не підтримав у 2005 р. призначення Тимошенко як прем'єра. Зараз він мав зауваження і до процесу виплат знецінених заощаджень, але зрештою підтримав цей процес. На думку Морозова, за таке зближення з позицією Тимошенко його і зняли, причому з порушенням, оскільки цього не можна робити протягом року після призначення.

Натомість до складу ради введено п'ятеро представників секретаріату та РНБО. Це – Пукшин, Берназюк, Жуковський, Пишний і новопризначений заступник глави секретаріату Андрій Гончарук, який з 2003 був віце-президентом "Інтерпайпу", а у 2006-2007 рр. радником прем'єра Януковича на громадських засадах.

Кадрові зміни, що відбуваються після дострокових виборів, свідчать: на зміну "нашоукраїнській" "старій гвардії" приходять представники провідних фінансово-економічних груп. Разом із створенням ЄЦ, все це тепер виглядає, як і передбачали аналітики, частиною цілісного плану щодо перепозиціонування Президента і відповідної електоральної стратегії на 2009 р.

"То, о чем так долго говорили большевики (тобто створення партії, яка має стати новою опорою Президента і бути місточком до "прагматиків з ПР"), свершилось". Ті, хто вийшов з "Народного Союзу "Наша Україна", створили партію "Єдиний центр". Одразу пішли дзвінки журналістів про перспективи партії і, зокрема, про можливість використання нею адмінресурсу.

У зв'язку з цим кілька тез.

1. Як на мене, говорити про електоральні перспективи поки що, м'яко кажучи, зарано, бо весь цей процес обговорення і створення партії виглядає щонайменше гротескно (якщо не сказати карикатурно). Адже досвід НСНУ показує: те, що створюється адмінметодами (навіть якщо йшлося про партію, народжену в ейфорії Майдану), підтримку електорату втрачає (не кажучи вже про такий само гіркий досвід СДПУ (о), НДП, "ЗаЄдУ").

2. Так само гротескно виглядають заяви батьків-засновників нової партії, що причиною їхнього виходу з НСНУ була недостатньо чітка підтримка Президента з боку "Нашої України". Однак сучасна партія, як твердить політична наука, має займати певну програмово-ідеологічну нішу, а не коливатися з лінією того чи іншого діяча, хай і Президента, хай він буде символом демократичного Майдану, ім'я якого скандували мільйони українців. Я переконаний, що проблеми НСНУ якраз і полягають в тому, що НСНУ коливався з лінією Президента, не маючи тривалий час своєї власної позиції і втрачаючи свій рейтинг разом з рейтингом Президента, замість того, щоб підштовхувати Президента до чіткішої позиції.

3. Моральний аспект. Мій знайомий, традиційний прихильник "Нашої України", який після всіх скандалів, пересиливши себе і цього разу проголосував за "Нашу Україну", питає: на наших голосах крилі-петьовки в'їхали до парламенту і тепер, через півроку, виходять з партії. Так може треба було принципово скласти мандати, створити нову партію, і вже з нею здобувати парламентські місця на нових виборах? Слабо, мабуть.

4. Але формально вони лишаються в коаліції. І отут, мабуть, полягає найцікавіший момент. Про електоральні перспективи нової партії бабка надвоє гадала. А от те, що зараз з'являється додатковий інстурмент тиску на коаліцію – це точно.

Як вчора влучно сказав Тарас Стецьків на громадських слуханнях з приводу "100 днів": проблема коаліції полягає в тому, що насправді в ній не два, а три учасники: БЮТ, НУНС і секретаріат Президента.

Так ось зараз члени нової партії можуть сказати: ми тепер не зв'язані партійною дисципліною "Нашої України". Натомість коаліція має врахувати нашу думку, адже ми тепер представляємо "потужну" партію, заблокуємо все, що завгодно, а захочемо, ще й будемо створювати ситуативну коаліцію з прагматиками-регіоналами. Ось в цьому, на мій погляд, і полягає найперше значення цього кроку: отримати ще один інструмент впливу, обмеження маневру або навіть розвалу коаліції.

Вчора "на плюсах" був цікавий репортаж із Сербії про ставлення сербів до НАТО. Йшлося про те, що все більше сербів усвідомлює роль Мілошевича у розв'язанні трагедії, яка спіткала їх Батьківщину. А потім була фраза:

"Незважаючи на дії НАТО, вступ до цієї організації можуть підтримати..."

Я завмер: невже аж 20 відсотків?

"З8% опитаних, що вдвічі більше, ніж в Україні"

Чесно кажучи, закралася думка про завищеність цифри, можливо питання було сформульовано недостатньо коректно. Але навіть якщо є похибка, навіть якщо скинуть 5-10-15% – це величезна цифра для цієї країни, столицю якої бомбила НАТО і яка фактично вже втратила Косово.

Про що це свідчить? А про те, що поступово країна переосмислює своє минуле (хоча процес непростий, і ми не знаємо як виступить радикальна опозиція на парламентських виборах). Захід уже фактично відкрив перспективу приєднання Сербії до ЄС. І це означатиме, що рано чи пізно Сербія таки стане частиною об'єднаної Європи. А це впливає і на переосмислення ролі НАТО.

А наші політики досі спекулюють на трагедії Югославії і закликають захищати "наших православних братів-слов'ян" від агресивного Заходу. І це продовжує робити не тільки нині позапарламентський Мороз (який згадує свої тісні контакти з соціалістом Мілошевичем), а й парламентарі від регіоналів і комуністів. І цинічно використовують смерть українського миротворця (від сербської гранати) у внутрішньополітичних ігрищах.

А православні Болгарія, Румунія, Греція вже в НАТО разом із словянськими ж Польщею, Чехією, Словаччиною, Словенією. Так що йдеться аж ніяк не про конфлікт цивілізацій.

І практично всі європейські країни або вже в НАТО, або прагнуть туди вступити. Виняток – Швейцарія, Швеція, Австрія, Фінляндія. Але це традиційно нейтральні країни + останні три опосередковано зв'язані із НАТО через ЄС (як кажуть західні фахівці, мають "guarantees from the back door").

Так що роз'яснювальна кампанія в Україні потрібна, і вона дійсно може змінити ставлення населення, як це вже було у Словаччині чи Болгарії. Тільки проведена не для галочки і не для наповнення кишень певних структур. Бо така кампанія формально проводилася і Януковичем, частково відповідав за неї голова Держкомтелерадіо (спочатку Чиж, а потім Прутнік), а тепер Герман пристрасно запитує, на що ж ідуть гроші. І говорити не гаслами, бо це контрпродуктивно, а мовою аргументів. Так як це робить, наприклад, Гриценко. Фахівці є. Перевести б розмови в дії.

На тлі протистояння навколо перевиборів київського і харківського мерів якось непоміченими залишилися дострокові вибори мерів, які відбулися 16 березня у 5 райцентрах Дніпропетровської, Луганської, Запорізької областей. А результати цікаві, оскільки Партія регіонів програла всюди, де відбувалися перевибори (!) і якраз на сході і півдні – хоча ПР постійно говорить, що "представляє виборця сходу".

Почнемо з Дніпропетровської області. У Дніпродзержинську переміг керівник місцевого відділення "Промінвестбанку" Ярослав Корчевський (його підтримав ІСД). На другому місці – місцевий правозахисник, якого вважають близьким до "помаранчевих". Кандидатка від "регіоналів" (секретар міськради, в.о.мера) опинилася на третьому місці (не допоміг і приїзд Інни Богословської).

Запорізька область: у Бердянську здобуває перемогу підприємець Євген Шаповалов, а "регіонал", до речі, секретар міськради – на другому.

Луганська область: у Стахановому перемагає екс-мер Сергій Жевлаков, кандидати від "регіоналів" ділять 2 і 3 місце. У Зоринську перемагає голова профспілки місцевої шахти, а перший заступник мера, незважаючи на підтримку ПР, зайняв лише третє місце. А в райцентрі Новопсков взагалі переміг кандидат від БЮТ.

Висновків може бути декілька. Один з них полягає у тому, що на місцевих виборах важливішою є позиція, особистість кандидата, а не те, до якої партії він належить (не спрацювало навіть перебування "регіоналів" на адміністративних посадах!). Особливо це важливо в контексті тих розмов, які йдуть про повернення до мажоритарної системи на місцевих виборах.

Але хотілося б звернути увагу на інший аспект. Те, що Партія регіонів представляє "індустріальний Схід" – міф, вона втрачає в підтримці з боку виборців, з нею можна змагатися і вигравати. Недооцінювати ПР теж не треба. Вона ще може попробувати зробити висновки (хоча, як це часто буває з ПР, невідомо в який бік).

А опонентам ПР можна і треба в цих регіонах працювати. І працювати не гаслами, "по-дубовому" (просто переносячи заклики, які працюють на Заході і в Центрі – бо це тільки контрпродуктивно), а говорячи про ті проблеми, які насамперед цікавлять виборців: а це соціально-економічні питання, боротьба з корупцією тощо. Тобто якраз звертаючись до тих питань, які об'єднують виборців і на Заході, і на Сході. І це вже спрацьовує.

Нещодавні заяви очільників німецького уряду щодо ПДЧ для України і Грузії (у тому числі абсолютно несподівана теза про проблеми Криму) привернули увагу і західних аналітиків. Щоб не займатися переказом експертних думок, додаю для англомовних читачів одну із аналітичних статей з цього приводу. А сам лише дещо розширю фінальну тезу цієї статті:

Німецька "широка коаліція" (ХДС/ХСС + СДПН) має внутрішні суперечності, а за рік її очікують вибори з непередбачуваними результатами. Ну а нинішній голова МЗС, соціал-демократ Штайнмайєр, як зазначають аналітики, продовжує щодо Росії лінію Шрьодера (Штайнмайєр очолював відомство канцлера протягом шести років). Нещодавно голова МЗС критикував зауваження відомства канцлера Меркель щодо стану демократії в Росії. У свою чергу п. Меркель стала першим західним лідером, який відвідав Росію після президентських виборів, і у розмові з нею Путін вельми емоційно висловив застереження щодо ПДЧ для Києва і Тбілісі. Це відбулося 8 березня, тобто за 2 дні до вищезгаданої заяви Меркель. Крім "русоцентризму" Берліна, на це могли вплинути і стосунки всередини німецької "широкої коаліції". Можливо, Меркель не хоче конфліктувати з МЗС у формуванні зовнішньої політики щодо Росії. Адже соціал-демократи мають внутрішні проблеми, і вона не хоче своїми діями консолідувати своїх майбутніх конкурентів на виборах.

Читати далі...

Спочатку про позицію очільників німецького уряду:

"Країна мусить набувати членство в Альянсі тоді, "коли серед населення є значна підтримка членства в НАТО, а не тоді, коли цього прагне лише керівництво країни", – відзначила канцлер Німеччини. Раніше скепсис стосовно перспектив України та Грузії щодо приєднання до Плану дій з набуття членства в НАТО висловлював міністр закордонних справ Німеччини Франк Вальтер Штайнмайєр. За статутом, Альянс зобов'язаний виступити на захист свого члена, якщо тому загрожує небезпека. У Грузії таким вогнищем є Абхазія і Південна Осетія, в Україні може стати Крим, тож цим країнам потрібно спершу потурбуватися про залагодження ситуації в себе вдома і тільки потім подавати заяви на вступ до НАТО, вважають у німецькому МЗС".



До НАТО Київ ще не вступає, але тим не менше розберемо ці аргументи. І почнемо з досвіду самої Німеччини.

Коли ФРН приєднувалася до НАТО у 1955 р. за канцлера Аденауера, опозиційні тоді соціал-демократи звинувачували його в тому, що він увічнює розкол Німеччини і були категорично "проти". Але нейтральна Німеччина викликала небезпечний для її сусідів, і самих німців "привид Рапалло". Пройшло трохи часу, і соціал-демократи змінили свою позицію.

У 70-хх рр. СРСР розмістив ракети середньої дальності, націлені на Західну Європу. Коли ж у відповідь почалося розміщення в Західній Європі відповідних американських ракет, ліві і зелені, насамперед німецькі, проводили масові демонстрації проти. Їх підтримувала радянська пропаганда (і не тільки пропаганда...). А рішення про розміщення ракет у ФРН було прийнято... урядом соціал-демократів, колишніх противників НАТО.

Ще в кінці 70-х рр., тобто під час "холодної війни", найбільша комуністична партія Західної Європи – італійська – виступила за збереження членства Італії в НАТО. Згодом змінили позицію на позитивну до НАТО і німецькі зелені, і голлісти у Франції. Серед нових членів НАТО якраз інформаційна кампанія змінила ставлення населення у Словаччині та Болгарії.

Тому відсутність єдності серед політиків і населення навряд чи є аргументом проти ПДЧ. Інша річ, що розмови про "переформатування коаліції" або "ситуативну більшість" (в якій чільну частину можуть складати учасники северодонецького шоу)? не додають в очах Заходу аргументів для підтримки ПДЧ. Тому найкращим аргументом з українського боку за ПДЧ буде єдність Президента, уряду, коаліції. І не тільки в питанні ПДЧ, а і в широкій програмі демократичних перетворень в країні, обіцяній виборцям на дострокових виборах.

У свою чергу Захід добре знає, що ПДЧ якраз і є інструментом змін, внутрішніх реформ, і він надається не під конкретну людину чи навіть політичну силу. В тій же Македонії чи Албанії проблем було не менше, а може й більше. Македонія мала внутрішні проблеми з албанцями які вимагали автономію, що ледь не переросли у громадянську війну, але ПДЧ їй надали. Греко-турецькі суперечки також відомі, зокрема навколо розколотого Кіпру. А тероризм у Країні Басків в Іспанії? І якраз членство в НАТО перешкодило тому, що гострі суперечки між Грецією і Туреччиною не переросли в конфлікт, а а перспектива приєднання до ЄС і НАТО сприяли тому, що Іспанія впевнено пройшла шлях від франкістського режиму до демократії.

На цьому тлі згадки німецьких дипломатів про Крим не можуть не викликати подив. Крим на відміну від Балкан є прикладом мирного залагодження проблем (які, до речі, дісталася Києву в спадщину від СРСР) і це відзначено всім міжнародним товариством. Натомість нагнітали ситуацію в Криму заклики російських політиків. Але тоді питання з Берліну має бути адресоване не Києву, а Москві.

Тому ці аргументи "проти" виглядають лише як привід. Від часів дружби Коля і Горбачова (який погодився на об'єднання Німеччини) Росія продовжує лишатися потужним чинником в німецькій політиці, а поставки російських енергоресурсів посилюють цю зацікавленість (над чим потужно попрацювали Шрьодер і Путін). Це те, що західні політологи називають "Russia first approach". Часи, звичайно, змінюються, і в Берліні вже є багато політиків і експертів, які розуміють, що такий підхід є однобічний. Але, як бачимо, роботи тут ще багато. І долати його треба обопільно, і з Берліна, і з Києва.

Минулого року Путін сказав, що у відповідь на підтримку з боку ЄС проектів Європейського університету в Петербурзі, Росія має підтримувати демократичні проекти на Заході.

У результаті, у лютому цього року недержавний Європейський університет було прикрито через "невідповідність" правилам пожежної безпеки, у тому числі сходів, які були побудовані у 1881 р. (!) Тепер він шукає партнерів, які могли б надати в оренду відповідні приміщення для занять.

Натомість у Парижі та Нью-Йорку було відкрито філії московського фонду "Інститут демократії та співробітництва". Задача філій – "спостерігати за станом прав людини в Європі та США". Заході. Місія, звичайно, своєчасна, але це справа Росії – є зайві гроші від нафти і газу – можна витрачати замість розвитку громадянського суспільства в самій Росії. Але для чого закривати одночасно високоякісну освітню установу в Петербурзі?

Показово, що зроблено це було в рідному місті Медведєва проти установи, ініційованої його наставником – Собчаком, і під час передвиборчої кампанії, в ході якої Медведєв неодноразово говорив про верховенство права, зокрема висловлюючись проти вибіркового застосування законів.

7 березня у передачі С.Шустера "Свобода" досвідчений політик і двічі віце-прем'єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник розповідав про свою співпрацю ще в радянський час з відомою професоркою Л.М., "к сожалению, покойную" (ім'я не будемо згадувати з етичних міркувань, бо їй і так дісталося). Мені подзвонили шоковані друзі, розказали як, почувши це, колеги старшого віку ковтали ліки, адже щойно Л.М. вітали з днем народження. Зранку все, слава богу, з'ясувалося, живу-здорову Л.М. (а вона і її сім'я теж це чули!) привітали з 8 березня. Єдиний позитив цієї історії: за повір'ям, якщо когось вважають загиблим, а він живий – значить буде ще довго жити.

Обмовитися може кожний, хоча в даному випадку відомого політика і історика ніхто не тягнув за язик; у чомусь невпевнений – просто омини. Цей випадок підкреслює ще раз відповідальність того, що говориться відомими людьми з телеекранів та ще й у суперрейтингових програмах.

Сьогодні зранку слухав по улюбленій Ері-ФМ пристрасні виступи проти НАТО відомого своєю "принциповістю" Олександра Стояна (да-да, того самого, що був N2 у списку "Нашої України" у 2002 р., а потім швидко перебіг до сформованої під прем'єра Януковича більшості).

Швидко перевірив по Інтернету результати голосувань Стояна і вислав на мейл ефіру наступного листа:

"Щойно перевірив: Пан Стоян голосував 1) за вступ України до НАТО (закон 2003) 2) за направлення військ в Ірак 3) за використання укр стратегічної авіації в операціях НАТО.

З повагою.

Проф Гарань"

Лист зачитали в ефірі. Стоян щось почав розповідати про те, що голосував не за вступ, а лише за співробітництво (насправді "основним напрямком державної політики є набуття повноправної участі України в Організації Північноатлантичного договору", тобто НАТО). Два інших питання просто замовчав.

Тому пропоную тим, хто іде на дискусію з "принциповими борцями з НАТО", просто мати роздруківки голосувань "регіоналів" за три згадані рішення Верховної Ради від 19 червня 2003, 5 червня 2003, 5 жовтня 2006.

І конкретно тикать конкретного спікера від "регіоналів" в конкретні результати його ж голосувань. Не помилитесь. В ефірі радіо, а тим більше ТВ, це буде виглядати ефектно. Повірте.

PS. Наступного дня в такому ж ключі виступав в ефірі Лук'янов. Я нагадав мейлом, що він голосував "за" використання української стратегічної авіації в операціях НАТО "під час кризових ситуацій і конфліктів". На що п. Лук'янов відповів, що треба перевірити, бо інформація з сайту Верховної Ради – це непевне джерело:)