Щоденник євроатлантиста. Символічний ''батька''

Складно вигадати кращу подію, яка б символізувала зовнішню політику України за п"ять років після Помаранчевої революції, як візит до Києва "батька" Лукашенка. І якби ми не хотіли розглядати цю здачу останнього дипломатичного форпосту української сторони (чотири роки в Києві робили все можливе, аби Лукашенко не засвітився саме в українській столиці), дуже складно звести це до банальної "двосторонки".

По-перше, візит Лукашенка дуже гарно відтінює неофіційний міжнародний статус, в якому останнім часом опинився Віктор Ющенко. Раніше російські дипломати дуже любили в неформальних розмовах розповідати, що Лукашенко дуже вигідний Владіміру Путіну, бо останній на його фоні виглядає великим демократом. І якщо хтось із західних партнерів насмілювався у розмові з ним акуратно натякнути про права людини, то він міг зі спокійною душею кивнути на партнера по союзній державі: "Мовляв, розберіться спочатку з тим, що твориться в Білорусі, а потім поговоримо про Росію".

Тепер Лукашенко може стати таким же гарним фоном і для Ющенка. Віктору Андрійовичу вигідна компанія Лукашенка, аби на тлі "батьки" здаватись в очах міжнародної публіки хоч трохи виграшно. Адже, ні для кого не є секретом, що в сприйнятті і внутрішнього споживача, і світового, Ющенко не лише виявився поганим менеджером, а й поганим демократом.

Більше того, перебування поруч з Лукашенком дає можливість Ющенку бути на виду і слуху у західних полісімейкерів. Білорусь наразі є такою мейнстрімовою темою у європейській політичній дискусії (чи як модно казати – дискурсі), якою була п"ять років тому Україна. Більше того, якщо тоді деякі європейські країни (передусім Литва) займались Україною, тому що були страшно розчаровані Білоруссю, то в даний момент спостерігається зворотній процес – вони захопились Білоруссю, бо вже не вистачає ні сил, ні терпіння спостерігати за тим, що робиться в Україні. Не дивно, що новий литовський президент Даля Грібаускайте першою з президентів країн ЄС прийняла "батьку" у себе в Вільнюсі, тим самим перехопивши роль посередника між Мінськом і Брюсселем, на яку після Помаранчевої революції так розраховував Київ. До речі, прагматична Грібаускайте – єдиний західний лідер, яка погодилась скласти компанію білоруському та грузинському президенту і порадувати також й українського президента своїм візитом до Києва у цьому місяці, тобто – у розпал передвиборчої кампанії. І то кілька днів тому мої литовські співрозмовники не готові були назвати точну дату візиту, пояснюючи таку невизначеність епідемією грипу в Україні.

По-друге, зустріч Лукашенка та Ющенка в Києві є гарним знаком для російського керівництва. Ні, не тільки тому, що може налякати Путіна (якого "батька" публічно критикує) і Медвєдєва (якого, уподібнюючись Обамі, навпаки начебто любить) потенційним альянсом двох газових транзитерів. А ще й тому, що наглядно демонструє: домовлятись обидва президенти можуть навіть незважаючи на те, що один з них інтегрує свою країну в НАТО, а інший в його російський міні-аналог – ОДКБ. Один має намір "вступити" країну в Євросоюз, а інший – лише розвивати з ЄС співробітництво, і то, якщо останній не буде, за словами Алєксандра Грігорієвіча, "дьоргать єго по мєлочам" (пропонувати запускати діалог з прав людини і таке подібне). Отож, у Владіміра Владіміровича є можливість задуматись: чому Ющенко і Лукашенко можуть дружити, незважаючи на різні зовнішньополітичні вектори, а він з Ющенком не може?

Українське керівництво історія з Лукашенком має, в свою чергу, налаштувати на інші думки в російському напрямку. А саме – у Києві потрібно зрозуміти, що так само, як наївно було чекати демократизації Лукашенка чи, тим більше, приходу на його місце іншої особи, ніхто крім Путіна і Медвєдєва не з"явиться й у Москві у найближчому майбутньому. Тому пора перестати жити ілюзіями, що між російськими прем"'єром і президентом конфлікт, на якому Україна зможе так чи інакше зіграти. Можливо, краще прислухатись до тих обізнаних людей, які говорять про банальне змагання чи конкуренцію (кому як ближче) піар-команд або прес-служб російського прем"єра та президента і виходити з того, що є сьогодні?

По-третє, Лукашенко в Києві – доказ того, що не лише по лінії Вашингтон-Москва відбувається наразі перезапуск відносин не на основі цінностей, а на базі абсолютно приземлених інтересів. Не будемо зараз з"ясовувати добре це чи погано, але зрозуміло, що після такого братання з "батькою", в українських дипломатів не вистачить більше підстав, аби натякати американцям щось на зразок того, що пріоритетними мають бути відносини з країнами, які поділяють схожі з американцями цінності.

Інша справа, що поки Україна намагалась притримуватись "ціннісного" діалогу зі своїми сусідами, то максимум, що вдавалось обговорювати з білорусами, це питання на зразок боротьби з нелегальною міграцією. Будь-які спроби перевести розмову на тему подій в самій Білорусі закінчувались однозначними фразами білоруських співрозмовників: "курс президента Лукашенка підтримує переважна більшість населення Білорусі, тому ми не бачимо сенсу це обговорювати взагалі".

Інше питання, чи перехід з ідеологічних на суто прагматичні відносини з "батькою", дозволить Україні вирішити головне питання між Києвом та Мінськом – поставити крапку в епопеї з ратифікацією українсько-білоруського договору про кордон, підписаного та ратифікованого українським парламентом ще в 97-му. Чесно кажучи, вже трохи смішно виглядає історія, коли Україні вже який рік підряд Білорусь нав"язує цілковитий нонсенс з точки міжнародного права – пов"язує ратифікацію основного прикордонного документу з фінансовими зобов"язаннями України. Чи начебто зобов"язаннями, бо в дипломатичних колах не раз доводилось чути думку, що офіційно жодний борг за Україною не зафіксований. Йдеться насправді про сальдо взаємообліків, яке утворилось між суб"єктами господарчої діяльності у 1992 році. А якщо копнути глибше, то не лише не з"явиться підстав переводити цей борг в державний, як хотів би "батька" Лукашенко, а й випливуть факти, що насправді... білоруські підприємства заборгували українським. Якось один поважний співрозмовник, що не один рік опікувався цією темою, надав мені інформацію, що у 1992 році Україна поставила в Білорусь товарів без оплати на 9,5 млрд. рублів більше, ніж надійшло до нас з білоруського боку.

Зрештою, не так важливо, як Україна розрулить цю ситуацію (Петро Порошенко в Мінську вже дещо запропонував білоруським колегам), але якщо після повернення "батьки" з Києва до Мінська білоруський парламент не ратифікує документ про кордон, "допуск" білоруського лідера до Києва з офіційним візитом можна буде офіційно вважати великою українською помилкою. Бо знову виникне питання: а що, власне, здобула сама Україна, перевівши діалог з "батьком" в розряд "тільки бізнес, ніякої політики"?

(Із "Щоденника євроатлантиста" від 5 листопада 2009 року)

Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики