Щоденник євроатлантиста. Хрест на НАТО
Дивні все-таки люди українці. Їм вже котрий місяць "команда професіоналів" пояснює, що в НАТО вони не вступають, а лише з ним співпрацюють, і все одно кожна заява про зняття членства з порядку денного – включно з останньою Костянтина Грищенка – стає ледве не сенсацією. Таке враження, що ніхто до кінця не вірить: все, з НАТО покінчено раз і назавжди.
Повірити до кінця дійсно не так вже й просто. По-перше, тому, що членство з порядку денного знімають люди, які ще вчора звітували про виконану роботу на євроатлантичному напрямку і навіть, як нинішній міністр закордонних справ України, витрачали масу сил та енергії, аби пояснити безпечність цього кроку росіянам. Або ж, що робили інші наші дипломати, доводили 100% правильність євроатлантичних амбіцій Києва для німців, французів й інших європейським скептиків (уявляю, як їм зараз дивитись в очі своїм співрозмовникам). По-друге, Україна хоч і відхрещувалась від членства в НАТО, але не планувала (й досі не планує) відмовлятись від виконання Річної національної програми, передбаченої для країн, що мають намір стати членами НАТО, а не просто з ним дружити. Про це, як я вже неодноразово писала, свідчить й повна назва РНП: Річна національна програма з підготовки України до НАБУТТЯ ЧЛЕНСТВА в Альянсі.
Те, що дійсно нове в заяві українського міністра закордонних справ – так це аргументація, чому саме членство України в НАТО знімається з порядку денного. Леонід Кучма у свій час викинув положення про інтеграцію України в НАТО та ЄС з військової доктрини, прикриваючись формулюванням, що ці організації переживають кризу (дарма, що після того "кризові" ЄС і НАТО ще й нових членів поприймали). Костянтин Грищенко пояснив відмову від членства теж не менш оригінально: така ідея, мовляв, не користується підтримкою більшості українців і деструктивно впливає на ефективність зовнішньої політики України. Тут, звичайно, можна було б довго роздумувати над тим, як "команда професіоналів" готова банально здатись в полон громадської думки навіть тоді, коли йдеться про питання національної безпеки. Адже подібний аргумент – ніщо інше, як визнання новою владою своєї слабкості. Бо замість того, аби спробувати змінити громадську думку (що зробили уряди в Словаччині чи Хорватії), вони банально прикриваються тими, хто апріорі не повинен відповідати за стратегічні безпекові рішення в будь-якій нормальній країні – пересічними людьми.
Але, насправді, всі ми з вами прекрасно розуміємо, що не в громадській думці і "деструктивних" впливах на зовнішню політику справа. Справа у тому, що такі політичні персонажі, як Янукович, не бачать в членстві в НАТО жодної доданої вартості. І не в останню чергу тому, що для них всі розмови про "безпеку", "загрози територіальній цілісності", чи якісь безпекові гарантії – пусте експертне бла-бла-бла. Інтеграція в НАТО як додатковий стимул проводити реформи – теж їм непотрібна: ще не вистачало, щоб якісь брюссельські бюрократи вказували їм, що робити. НАТО як можливість закріпитись в іншій системі геополітичних координат – взагалі щось з розряду фільму жахів. Для них Європа – це винятково Європейський Союз, а Росія – зразок для наслідування. НАТО в їх уявленні – невдаха, який загруз в Афганістані і потребує допомоги більше, ніж комусь може надати.
Що ж, українську ваду можна привітати: це вона вміло перетворює НАТО на "покійника" в цій частині Європи. Без неї до Альянсу навряд чи вступить жодна інша пострадянська держава, включно з Грузією. Залишається розібратись, смерть це чи летаргічний сон, як досить часто буває в українській зовнішній політиці. І така мінливість, Костянтине Івановичу, точно "деструктивно впливає" на її ефективність.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
