Щоденник євроатлантиста. Що чекає на Україну та Януковича у Варшаві?
Я пишу ці рядки у літаку, долаючи двогодинну відстань між Варшавою і Брюселем. У Варшаву я лечу на саміт Східного партнерства і дотичну до нього конференцію. У Брюсель була запрошена службою зовнішніх звязків Євросоюзу, щоб провести низку зустрічей з різними поважними людьми з євросоюзівських структур напередодні саміту у Варшаві. Обговорити стан справ у Східному партнерстві загалом і те, на що ці країни (включно з Україною) можуть розраховувати на другому саміті СП у Варшаві.
Не знаю, в якому настрої і з якими очікуваннями вилітатиме у Варшаву українська делегація на чолі з Віктором Федоровичем, але, судячи по настрою моїх брюсельських співрозмовників, брюсельська бюрократія прибуде у польську столицю явно у бойовому настрої. Повної мобілізації від них вимагає зовсім невтішна ситуація в одих країнах Східного партнерства (як-то Білорусь чи Україна, котрі одночасно випробовують терпіння євросоюзівських чиновників, тримаючи за гратами опозиціонерів різних рівнів), і не така втішна, як хотілось би в інших представниках (як-то інфікована "українським синдромом" Молдова чи Грузія, яка так захопилась побудовою "кавказького Сингапуру", що почала забувати, що Сингапур і Євросоюз в плані демократії речі трохи несумісні).
Чого ж чекати у Варшаві країнам Східного партнерства і особливо Україні? Спробую коротко відповісти, відштовхуючись від моїх розмов у Брюселі.
По-перше, вже сьогодні зрозуміло: головний прогрес саміту у Варшаві стосуватиметься пункту у підсумковому комюніке з приводу лібералізації візового режиму. Точніше, його скасування у майбутньому. З горем пополам країни-члени ЄС досягли компромісу з приводу того, що епітет "довготерміновий", не зовсім доречний, коли йдеться про часові рамки переходу на безвізовий режим. На щастя, в ЄС прислухались до аргументу тих країн, які керуються наступною логікою: є чіткі технічні критерії для кожної країни, і саме темпи їх виконання мають диктувати, як швидко ця країна може отримати зелене світло у кінці візового тунелю. Хто виконає швидше – той може претендувати на безвізовий режим у короткостроковій чи середньостроковій перспективі, хто повільніше – той нехай орієнтується на довгострокову. Іншими словами, виконання необхідних критеріїв, а не політична воля мають грати першу скрипку. Звісно, це дуже оптимістичний підхід, і мені складно повірити, що з ним так легко погодиться, наприклад, міністерство внутрішніх справ Німеччини, але сам факт, що слово "довтотерміновий" не буде більше висіти дамокловим мечом у документах ЄС, позбавляючи країни-члени важливого стимулу для виконання необхідних для безвізового режиму критеріїв – вже гарний знак.
По-друге, у Варшаві Євросоюз дасть чіткий сигнал, що він не збирається збавляти темп у плані економічної інтеграції з країнами у своєму східному сусідстві. Після часом непростих і навіть виснажливих переговорів по ЗВТ з Україною, на саміті у Польщі буде оголошено про початок до кінця року аналогічних переговорів з Молдовою та Грузією. Що стосується України, то з нею у польській столиці буде ще раз підтверджено намір фіналізувати переговори до кінця року.
По-третє, у фінальному комюніке в Варшаві країнам Східного партнерства і, зокрема, Україні ще раз дадуть чітко зрозуміти: вони не заслужили не лише на європейську перспективу, але й навіть на посилання на відому 49 статтю Римського договору, яка надає право кожній європейській державі претендувати на членство в Євросоюзі. Подібного пункту, як запевнили мене євросоюзівські чиновники, не буде не лише у варшавському комюніке. На нього, як стверджують інсайдери у Брюсселі, Україні не варто розраховувати і в Угоді про асоціацію. Точніше, вже не варто, бо ще півроку тому настрої у країнах-членах були іншими.
Чесно кажучи, у мене цього разу навіть язик не повертався на цю тему говорити у Брюселі, чи не вперше у житті надаючи перевагу популярній донедавна в американській армії формулі "don"t ask, don"t tell". Натомість люди, котрі так чи інакше опікуються справами України в ЄС, постійно самі ініціювали розмову на цю тему: "Мовляв, ми знаємо, що в української дипломатії були інші очікування, але ж не Євросоюз давав команду розсаджувати по тюрмах опозицію". Не забувають у Брюселі додати й про те, що у деяких балканських країн є перспектива членства в ЄС, але вона ніяким магічним чином не допомогла суттєво просунутись у реформах і, видповидно, зближенні з ЄС тій же Боснії і Герцоговині, Чорногорії чи Македонії. Компроміс, який після гарячих дискусій знайшли в ЄС з приводу того, фігуруватиме у підсумковому комюніке у вигляді формулювання про те, що країни-члени ЄС "визнають європейські аспірації деяких учасників Східного партнерства".
А тепер трохи про те, як Віктора Федоровича зустрічатимуть у Варшаві. За моїми спостереженнями, у своїй більшості брюсельська бюрократія продовжує вірити в те, що всі ті задушевні (і не дуже) розмови, які проводились з українським президентом протягом останнього місяця з приводу справи Тимошенко мали хоча б мінімальний ефект на українського президента. Призупинення судового процесу і розмови про внесення змін у Кримінальний кодекс розглядають у кабінетах ЄС саме як результат євросоюзівської дипломатичної атаки на Януковича. Навіть вчорашню пропозицію Генпрокуратури "закрити" Юлю на 7 років мої співрозмовники в Брюселі хоч і сприйняли вкрай роздратовано (мовляв, для чого ускладнювати і без того складну для Януковича ситуацію напередодні саміту Східного партнерства), але з надією на те, що остаточний вирок все ж буде інакшим.
У Брюселі особливо роблять акцент на тому, що питання Тимошенко має намір підняти в індивідуальних розмовах з Януковичем кожен, хто з ним спілкуватиметься від імені ЄС у Варшаві. Так що, "ненависна" Януковичу Юля впевнено перетворюється на привид, який супроводжуватиме його у всіх міжнародних вояжах в західному напрямку. Віктор Федорович має раз і назавжди зрозуміти: буде Юля сидіти місяць, цей привид переслідуватиме його місяць, буде сидіти сім років – переслідуватиме сім років, незалежно від того, де Янукович на той момент перебуватиме сам.
Якщо дехто в оточенні президента чи уряді України розраховує на те, що вони зможуть задобрити Євросоюз, розігруючи дешеву п"єсу на тему "українська влада рятує Європу від нової газової війни з Росією", у них це не вийде. Розмови про тристоронній газовий консорціум у Брюселі сприймають більш ніж скептично. Один з вчорашніх співрозмовників, котрий якраз має дуже пряме відношення до енергетичного діалогу між Україною та ЄС, відреагував на моє питання з цього приводу більш ніж однозначно: "Здається, Бойко і Фірташ знову вибудовують якусь вигідну для себе схему".
Так само українському керівництву не варто розігрувати карту Митного Союзу: мовляв, не хочете нас в ЄС, ми підемо до росіян. Навіть найбільш загартовані в українських справах європейці настільки виснажені цією грою, що самі просять навіть не згадувати про крихкі євроінтеграційні переконання Януковича. "Ви хочете сказати, що Янукович піде у Митний Союз – будь ласка, це ваш вибір", – більш ніж однозначно заявив один з дуже високоповажних представників ЄС.
Найгірший сценарій, який загрожує Януковичу у разі "посадки" Юлі, у Брюселі зображують так: відмова від парафування угоди про асоціацію і скасування грудневого саміту "Україна-ЄС". "Нема документу – нема саміту", – зазначив високопоставлений дипломат з дипломатичної служби ЄС. Щоправда, від іншого представника Євросоюзу доводилось чути, що може бути варіант скасування саміту (аби не дати Януковичу можливості попіаритись перед камерами), але все ж завершення переговорів і парафування угоди про асоціацію.
Єдине, що може порадувати Януковича – це те, що ще більше розчарування і розгубленості у брюсельских кабінетах панує з приводу Білорусі. На момент написання цього посту Білорусь, а саме запрошений на саміт СП міністр закордонних справ Мартинов, так і не підтвердив свою участь у саміті в Варшаві. Якщо його таки не буде – це де-факто означатиме призупинення участі Білорусі у Східному партнерстві. Показово, що країни Східного партнерства та країни-члени ЄС опинились напередодні саміту по різні боки барикад у питанні того, що робити з Білоруссю. Як зауважив один з інсайдерів, для Євросоюзу стало сюрпризом, що країни Східного партнерства "стали на бік Білорусі, а не європейських цінностей", обговорюючи тему Лукашенка напередодні зустрічі у Варшаві. Це, до речі, хоч і досить специфічний, але доказ солідарності і єдності учасників Східного партнерства. У всьому іншому ця шестивимірна конструкція ледве-ледве тримається купи.
