Добре, що вони не можуть домовитись по газу

Можливо, це звучатиме дещо непатріотично, але я проти того, щоб Росія і Україна домовились по газу. Чи, точніше, про дешевшу ціну на російський газ. Більше того, я дуже рада, що вони не можуть домовитись на нинішніх умовах. І я дуже рада, що висока ціна на російський газ починає сприйматись на Банковій та Грушевського не як тимчасове непорозуміння, а як факт. Страшний, неприємний, але факт.

Поки вони не можуть домовитись на запропонованих Росією умовах, доти з високим рівнем вірогідності можна сподіватись на те, що Україна не дозволить собі втягнутись у Митний Союз, котрий, як стверджують інсайдери, вперто продовжує фігурувати на чолі рейтингу головних вимог Путіна до України в обмін на перегляд газової ціни. Труба, підземні газові сховища, вигідний для Росії газотранспортний консорціум – це дуже важливі та приємні для Москви, але все ж бонуси. Як, до речі, і нове побажання наших російських друзів, яке, подейкують, зводиться до того, що у Москві були б дуже раді, якби Янукович замінив Азарова на Хорошковського або Медведчука.

Чим більше зникатиме привид дешевої ціни на газ, тим більш реальних обрисів набуватиме тема альтернативних російському газу варіантів енергозабезпечення, а слова "енергозбереження" та "енергоефективність" матимуть великий шанс перейти з категорії "бла-бла-бла" у список нагальних справ. Чесно кажучи, не пам'ятаю, коли за такий короткий час доводилось чути стільки адекватних заяв українських урядовців (включно з донедавна другом "Газпрому" Бойком) на тему диверсифікації джерел енергопостачання, як за останні кілька тижнів. Але чи хтось сумнівається, що як тільки Росія знову кине подачку у вигляді чергової газової знижки, всі альтернативні варіанти вчергове осядуть на полицях? І тут, не претендуючи на роль експерта з енергетичних питань, дозволю собі один простий висновок: саме Росія – а не Україна – має бути зацікавлена в низькій ціні на газ для України. Бо лише низька ціна здатна зробити так, аби українське керівництво спокійно сиділо і не рипалось, та не думало, як швидше модернізуватись, а відтак – і європеїзуватись. Щоб там не казали, але чомусь мені здається, що поняття "закрутити кран" для Путіна набагато ближче і приємніше, аніж, наприклад, "гідророзрив пласта". В останньому випадку йдеться про технологію видобутку сланцевого газу, з якою Путін, як виявилось на останньому засіданні Валдайського клубу, вже досконало ознайомлений. Зрозуміло, що навряд чи ВВП так вникав би у ці всі технологічні справи, якби його це дійсно не хвилювало...

Нарешті, чим більше ми спостерігаємо за неможливістю домовитись, і чим більше країна живе на дорогому російському газу, тим більше у нас є можливість переконатись: всі ці "плачі Ярославни" на предмет того, що українська економіка не витримає високої ціни на газ, є черговою байкою для електорату. Не українська економіка не витримає такої ціни, а не витримають виплекані роками українськими олігархами та олігархенятами схеми, які тримаються лише завдяки дешевій ціні на російський газ. Не витримає такого тиску і сприйняття держави "Україна" як, передусім, труби та навколишньої території, котре побутує серед деяких з цих олігархів та їх друзів-урядовців. Зрештою, скільки вже можна видавати інтереси купки олігархів за національні інтереси України?

Якщо спроектувати всю цю газову історію на відносини між Україною та Росією загалом, то напрошується як мінімум два висновки. По-перше, з приходом до влади Януковича Україна перестала бути для Росії ворогом, як її намагались позиціонувати у часи Ющенка, але вона не перестала бути проблемою. Причому, проблемою серйозною. Чесно кажучи, навіть не знаю, що для Путіна і Ко краще: ворога можна було публічно знищувати, його можна було не приймати з візитом і на нього списувати всі біди й негаразди, а проблему – хочеш, чи ні – треба якось вирішувати. І вирішувати більш-менш цивілізовано. Бо все ж таки не з ворогом її вирішуєш, а з партнером...

По-друге, на відміну від Євросоюзу, який точно знає, чого він не хоче від України (згортання демократії, скочування до Митного/Євразійського Союзу), але не знає, чого він від неї хоче на фінальному етапі зближення, Росія чітко знає і те, чого вона не хоче від України (інтеграції в ЄС і, не дай Боже, НАТО), і те, чого вона від неї хоче в підсумку (членства в Митному/Євразійському Союзі). До речі, так само чітко знають, чого не хочуть і чого хочуть від України США (не хочуть посилення її залежності, зокрема й енергетичної, від РФ і членства в російських інтеграційних об'єднаннях, хочуть її вступу до ЄС). Україні, як не парадоксально, достатньо мати такий же чіткий набір "хочу/не хочу", як Штатам. Просто з усвідомленням того, що йдеться про власну державу. Саме державу, а не трубу і навколишню територію...

•   Рубрика: 
• Політика