Щоденник євроатлантиста. З новим міністром, з новим Союзом?
Користуючись золотим журналістським правилом інформаційного приводу, мені б, по ідеї, треба було б відреагувати на посвяту Леоніда Кожари у шефа української дипломатії. Можна було б довго розповідати, якою несподіванкою стало призначення Леоніда Олександровича в центральному апараті МЗС та його представництвах за кордоном. Навіть попри те, що наближені до Леоніда Олександровича особи (та й ніби він сам) відразу після виборів неодноразово і досить відверто натякали в колах свого спілкування, що міністерський портфель майже у них в руках. І навіть попри те, що він традиційно фігурував в пулі потенційних кандидатів поруч з Єлісєєвим та Єльченком. Але біда – не сприймався Леонід Олександрович як міністр і все. От голова парламентського комітету з закордонних справ – його місце, нема питань, а кабінет на шостому поверсі на Михайлівській – чомусь ніяк.
Можна було б довго гадати на кавовій гущі, чи дійсно персона всемогутнього сина, зіграла ключову роль у його призначенні, чи якісь інші міркування. Можна було б довго здогадуватись, чи новий статус Кожари автоматично додасть йому ваги в очах інших професійних дипломатів. Чи зможе він генерувати ідеї, чи лише виконуватиме під козирьок доручення Банкової.
Можна ставити питання з приводу того, чи не перетвориться інколи аж надто зубаста українська дипломатія часів Грищенка в амебоподібну за часів Кожари. І на якій безпечній відстані перебуватиме від впливу на зовнішньополітичну діяльність відомий промоутер євразійської інтеграції, а за посередництвом – генеральний директор очолюваного Кожарою аналітичного центру Анатолій Орел? Недаремно ж серед дипломатів гуляло своєрідне повір'я, що якщо залишать міністром Грищенка, чи призначать Єлісєєва, то значить стратегічно все ж є готовність хоча б якось чіплятись за курс на Євросоюз, якщо Кожара чи Єльченко – значить на Союз Митний. Хоча, як на мене, більш показовим є чергова ліквідація посади віце-прем'єра з питань європейської інтеграції. Пам'ятаєте, що зробив Янукович, коли готувався відмовитись від інтеграції в НАТО і поекспериментувати з позаблоковістю? Правильно, попідчищав все в органах влади з епітетом "євроатлантичний".
Можна було б також подивуватись неадекватності тих людей, які в рекордно короткі строки знайшли заміну Кожарі на посаду голови парламентського комітету у закордонних справах Віталія Калюжного. Кажуть, що програміст, кажуть, що знає технічну англійську. Прекрасно. Очевидно, його рекомендували люди, які вважають, що з репутацією у регіоналів на Заході все чудово, на міжнародних зустрічах та конференціях честь партії (не кажу вже про честь України) йому відстоювати не доведеться, а якщо в Митний Союз – то і технічна англійська не знадобиться. Історія з Калюжним – прекрасна ілюстрація того, яка коротка лава запасних у Партії регіонів. Не тих, хто вміють дерибанити і організовувати мільйонні відкати, а тих, хто щось тямлять в якихось інших сферах, зокрема в зовнішній політиці.
Про все це можна було б довго розмірковувати і вчергове діагностувати, в якій калюжі опинилась наша зовнішня політика. Проте, мені б сьогодні насправді хотілось звернути увагу на людину, яка вчора одна з перших привітала новопризначеного міністра закордонних справ Кожару. Це міністр закордонних справ сусідньої Молдови Юріє Лянке. Так співпало, що він вітав і запрошував Леоніда Олександровича з візитом до Молдови в той день, коли подав прохання прем'єр-міністру про відставку. А знаєте чому? Тому що не виконав публічну обіцянку, що до кінця 2012 року Молдова виконає всі умови для переходу на безвізовий режим з Євросоюзом. Заява Лянке – це приклад політичної відповідальності, яка раніше на пострадянському просторі була такою ж дикою для пострадянської людини особливістю "загніваєщєго Запада", як молоко без лактози. І саме такі речі ідентифікують, в якому напрямку країна дійсно прагне рухатись.
