Я іду на вибори
Я іду на вибори.
Влітку цього року я побував у найбільш страшному місці на планеті – концтаборі Освенцим-Біркенау. Це була досконала машина з убивства людей, збудована з глибокою педантичністю, від якої зупиняється кров у жилах. Інженери розрахувала, якою має бути пропускна спроможність крематоріїв, щоб через свої пічки спалювати ешелони новоприбулих протягом визначеного проміжку часу.
Як виникло це місце, яке знищило півтора мільйона людей? Його створили політики, які прийшли до влади на цілком демократичних виборах.
Ми можемо ховатися від цього факту, відкидати його, але я вважаю – політика визначає життя кожного громадянина держави. Можливо, є мінімальний прошарок людей, на яких вона не впливає – але навіть вода, яку вона споживає, також залежить від політиків.
Сьогодні на з'їзді Блоку Петра Порошенка до нас з Мустафою підійшла одна особа – депутат попереднього сьомого скликання, яка сказала: ласкаво просимо до діжки з лайном. Саме так на сьогодні виглядає українська політика, в яку ми занурюємося з головою.
Але чи можна змінити, залишаючи руки чистими? Я переконаний, якщо хочеться змін, то, крім критики, треба міняти систему зсередини. Я працюю в "Українській правді" з 4 вересня 2000 року, тобто 14 років. За цей час написав понад півтори тисячі статей. Більшість з них – про корупцію та нечесну політику. Я знаю, як працюють схеми, і розумію, як їх можна прибирати.
Вийде чи ні – не знаю, чесно. Але треба спробувати. Тому що потім усе життя будеш дорікати сам собі, що не скористався шансом.
Попередній досвід походу українських журналістів у політику багато вважає не надто результативним. Насправді завдяки одиницям, які потрапили до парламенту в минулих скликаннях, було ухвалено закон про доступ до публічної інформації, про суспільне мовлення, було відкрито декларації про доходи депутатів та запроваджено персональне голосування, а також не допущено закон про наклеп. Це – лише декілька прикладів.
Час змінюється, і сьогодні набагато більший запит на зміни. Після майдану інше суспільство, яке успішно випробувало зброю проти політиків. А завтра ми можемо отримати інших депутатів – за різними списками до Верховної Ради балотуються десятки людей нової генерації, які метою походу до парламенту бачать не власне збагачення, а перетворення в державі.
Тепер про наболіле. Я так само, як і ви, розчарований деякими прізвищами кандидатів у депутати, які були затверджені на з'їзді блоку Петра Порошенка. І вже почали про це внутрішню дискусію – спробуємо поміняти ситуацію.
Я не вважаю своє балотування квитком в один кінець. Не розглядаю це як завершення одного життя і початок іншого. Я туди іду зі своїми принципами, і не збираюся ними поступатися. Не голосуватиму за те, що суперечить моєму світогляду, а якщо вимагатимуть – піду з парламенту. Адам Міхник був депутатом, потім повернувся в професію, тобто прецеденти вже є.
Я більше не буду журналістом, бо це неможливо поєднувати з політикою. Але я буду писати – і депутат канадського парламенту Христя Фрилянд, яка продовжує публікуватися, є гарним прикладом для того, що політик з журналістським минулим не повинен перетворюватися на мовчазну машину для голосування.
Сьогодні я прагну скористатися шансом. Мотивація в мене однакова – як у журналістиці, так і в політиці: міняти країну на краще. Така пафосна, але проста фраза на завершення цього прощального журналістського посту.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
