Суспільний запит покоління україно-російської війни
Учорашній тріумф збірної Німеччини на Світовій першості з футболу є перемогою не лише спортивної майстерності та витривалості, а й інтелектуального підходу організації підготовки до змагань та процесу участі у них. Йдеться перед усім про теорію гри, розроблювану експертами, тренування футболістів на предмет швидкості оцінки тактичної обстановки та прийняття правильних рішень, але так само слід пам'ятати, що всі аспекти досягнення перемоги – від медичного та психологічного, до дизайнерського і рекламного забезпечувалися висококваліфікованими фахівцями, які спиралися не на поверхову інтуїцію, а на власні базові знання у відповідних дисциплінах, часто підкріплювані математичними моделями.
Часи поверхових, дилетантських підходів до організації більшості процесів у майже всіх сферах людської діяльності давно минули – у техніці та виробництві кілька віків тому, у сільському господарстві – порівняно недавно, навіть у спорті – майже на наших очах.
А от у суспільній сфері бал продовжують правити войовничі дилетанти. Не в усьому Світі. У розвинених країнах Заходу давно вже практикується випереджаюче суспільне моделювання, надто після кризи 2008 року. У багатьох країнах Сходу планування суспільного розвитку є частиною культурної традиції. Сьогодні замовником такого планування, а перед усім – прогнозування, є транснаціональні корпорації. Вони намагаються ґрунтувати свій вплив на розумінні майбутнього. В них це виходить. Так само, як і у розвинених держав.
У посттоталітарних країнах, де до влади прийшли ідейні спадкоємці ще комуністичних інтелектуалофобів, суспільно-політичне будівництво здійснюється щоб задовольнити примітивні поточні інтереси наживи правлячого класу. При цьому робиться це "на око" без вивчення суспільних процесів та їхнього прогнозування. Звідси горезвісне "скажіть мені, що ми будуємо".
Звідси ж і цілковита розгубленість провідних політиків і перед першим, і перед другим Майданами. Суспільство бо ж виявилося в усіх розуміння на порядок розвинутішим за тих, хто вважає себе його керманичами.
Це виявляється і у ході Народної україно-російської війни, коли громадяни нерідко замість державних інституцій беруть на себе відповідальність участі у цій війні – від бойових дій до тилового та інформаційного забезпечення.
Соціальний час в Україні і без війни набув дуже значної динаміки. Політики та чиновники давно вже не встигають за ним. Проте, в умовах війни та у повоєнний час плин соціального часу прискориться карколомно, а дистанція між суспільством та владою, яку радикально скоротив Другий Майдан, скорчуватиметься надалі. У більшості політиків не лишається, а ні часу, а ні простору для суспільного планування. Втім, у них переважно немає, а ні такого бажання, а ні розуміння необхідності цієї роботи.
Їм не треба знати "що будувати". Їм – аби "будувати", максимально "освоюючи кошторис". Вони сподіваються знову засобами політичного маркетингу реінкарнувати себе у парламенті, а за допомоги купівлі-продажу посад і у виконавчій владі. Тоді – зберегти та вдосконалити стару корупційну модель взаємин держави із країною і передати її у спадок нащадкам.
Дзуськи! Соціальний час лишає їх позаду. Суспільна самоорганізація, а це вже озброєна самоорганізація, та темпи обігу інформації зумовлюють попит на нову модель української держави, яку ще слід спроектувати та втілити. От цього і боїться путінська Росія, бо вона – архаїчна та заскорузла – може опинитися поряд з динамічною та самодостатньою країною, де влада і суспільство являють собою партнерів, а не антагоністів.
Чи реальний сценарій інтелектуального перезавантаження системи сенсів політичної діяльності в Україні? Він неминучий, бо його альтернативою є зникнення України, а цього не допустить нове покоління – покоління російсько-української війни.
