Я хотів би продовжити дискусію, що виникла навколо відзначення 1020-річчя Хрещення України та міжконфесійної ситуації в державі. Протягом найближчих тижнів планую чимало записів на цю тему, однак перш за все хотів навести коментар, оприлюднений газетою "День". По-перше, тому, що це видання давно, професійно, глибинно переймається цією тематикою. По-друге, коментар вийшов з-під пера Клари Гудзик, яку я поважаю, вважаю і рекомендую як найбільш глибокого серед журналістів знавця церковного життя в Україні. Відтак, сподіваюсь, ані "День", ані пані Клара не матимуть до мене претензій щодо цитування.

"Одні бажають, – пише Клара Гудзик, – залишатися парафіянами Московської патріархії, інші – мати Українську незалежну автокефальну православну церкву. Тим більше, що така незалежна церква в нас уже є – це Київський патріархат, за якого, як говорять статистики, – стабільно виступає більша частина українських православних.

Не варто заперечувати, що церковне життя нашої країни вельми пожвавилося екстраординарною обставиною, рідкісною в історії України, – приїздом православного Вселенського патріарха Варфоломея I, "першого за честю" серед 14-ти визнаних православних церков світу. (РПЦ посідає в цьому списку-диптиху п'яте місце; загальна чисельність православних у світі становить, за приблизними розрахунками, максимум максиморум 350 мільйонів землян).

Як відомо, значна частина українських православних і сьогодні підлягає Москві – це парафіяни Української православної церкви Московського патріархату. Ця обставина призводить до небезпечного для державності України двовладдя – мільйони українців перебувають під подвійним різно-полярним управлінням: з одного боку, вони є громадянами України, а з іншого – покірними парафіянами політизованої Російської Православної церкви; вірніше її філії – Української православної церкви (УПЦ МП).

Варто ще нагадати, що число всіх православних України майже дорівнює числу православних на території Росії (не враховуючи зарубіжних церков РПЦ). Тому світська та церковна влада нашої сусідки твердою рукою тримається за українських православних. Москва так стурбована можливістю втратити УПЦ МП, що готова на все. Один приклад: коли в Україну приїхав патріарх Варфоломей, Російський МЗС звернувся до уряду Туреччини з вимогою відкликати патріарха з України (як підданого країни). Взагалі, в ті дні, коли в нас перебував високий гість, деякі московські політики просто-напросто голови втратили – протести, образи (в тому числі, грубі образи нашого високого гостя – ми ж звикли!), політичні погрози переповнювали ЗМІ. Хоча Константинопольський патріарх – потрібно віддати йому належне – не допустив найменших відхилень як від православних канонів, так і міжнародних протоколів.

Гості приїжджають і від'їжджають. Який же сенс приїзду патріарха Варфоломея для нас із вами? Почнімо з негатива. Великою несправедливістю є те, що за кадром описуваних вище подій залишилися, начебто такі, що "не були взагалі", православні віруючі Київського патріархату, яким керує патріарх Філарет. Іншими словами, від обговорення доль майбутньої Української автокефальної православної церкви були відрізані мільйони віруючих. Хіба вони не громадяни цієї країни, хіба не православні? Звичайно, у церковників свої дуже жорсткі правила, але для світської влади України всі громадяни мають бути рівними, тим більше в такому питанні, як свобода совісті. Їх не можна замикати в "гетто" та примушувати мовчати під час приїзду Константинопольського патріарха.

До позитиву візиту можна віднести серйозні спроби Президента Ющенка об'єднати українське православ'я за допомогою високого гостя. Це благородне й дуже актуальне завдання! Ще раз підкреслимо – Президент зробив можливим неможливе, тобто візит до України Константинопольського патріарха. Але в патріарха Варфоломея – своя, патріарша – логіка, коріння якої йде в глибини тисячоліть.

Бентежить також стратегія Президента – вийшло так, що він "воює" за Помісну церкву майже без "військ", спираючись лише на своїх найближчих урядовців: УПЦ МП все ще перебуває під омофором Московської патріархії, а Київський патріархат – у "підземеллі й мовчанні". Тому не дивно, що результат описуваної тут події для суспільства поки що невидимий. Адже всім відомо, що патріарх Варфоломей покинув Україну ввечері 27 липня, так і не підписавши ніякого документа про початок процесу об'єднання "гілок" українського православ'я (найпрекрасніші слова, які подають надію, залишаються лише словами!).

Проте за всіх обставин і недомовленостей не потрібно забувати, що сьогодні всі ми – вперше в новітній історії України та Української церкви – самостійно відсвяткували хрещення Русі. Не в Москві, як це там планувалося, а в Києві – в тих місцях, де колись і відбулася ця епохальна подія. (Історики стверджують, що близько 988 року хрестилися кияни і мешканці навколишніх селищ, а також тієї території, яка називалася Київською Руссю. Це нинішня Київська, Чернігівська, Житомирська і деякі інші землі. Москви тоді ще не було "на світі").

Тому 1020-річчя хрещення Русі можна вважати – при всьому розчаруванні – знаковою подією в історії незалежної України; будемо вірити, що воно принесе далекосяжні наслідки для народу України".

Повна версія статті Клари Гудзик – http://www.day.kiev.ua/205106/

Попри те, що головні фігуранти відзначення 1020-річчя Хрещення України роз'їхалися хто куди (Стамбул, Крим, Москва), в Києві і досі не поприбирали рекламних щитів Ющенка з Варфоломієм, а також розміщених у відповідь зображень Алексія II з надто вже контраверсійним надписом "Україна вітає свого Патріарха".

"Свій Патріарх" достойно та терпляче залишався у тіні святкувань. "Свій" – це Святійший Патріарх Київський та Всієї Руси-України Філарет, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Його не визнали в Константинополі та Москві, але визнали в Україні. Я це можу стверджувати на підставі цілої низки опитувань громадської думки.

Серед предстоятелів основних українських Церков Патріарх Філарет має найвищий рівень довіри, який на кілька відсотків, але все ж перевищує показник довіри до Митрополита Володимира, який очолює УПЦ Московського Патріархату.

Кількість громадян України, які асоціюють себе з УПЦ КП (Філарета) є знанчно більшою, ніж тих, хто орієнтується на УПЦ МП (Володимира).

Ідея Помісної Незалежної Православної Церкви має значну підтримку у суспільстві, і як свідчить КМІС, найбільша кількість опитаних вважає, що таку Церкву слід створювати саме на основі Київського Патріархату.

Замість явно сфальшованих забудовником минулорічних "псевдослухань" з питання забудови берега Дніпра-Десенки вздовж вулиці Микільсько-Слобідська минулої суботи понад 200 мешканців мікрорайону провели справжні слухання і категорично виступили проти забудови. Ще раніше кілька тисяч мешканців підписали листи протесту проти забудови. Знайти на Слобідці бодай когось, хто б підтримав грандіозні плани пана Алієва залити берег в скло, бетон та асфальт неможливо навіть з вогнем в такі яскраві сонячні дні як нині.

Забудовник слухання проігнорував. Так само вчинила і Дніпровська РДА – їй, очевидно, начхати на проблеми мешканців району, куди важливіша думка начальства. Начальство з КМДА слухання також проігнорувало, бо саме команда Черновецького минулого року вже дала зелене світло будівництву через відповідне рішення Київради.

Рішення зборів (витяг)

1. Мешканці Микільської Слобідки, на якій проживає майже 30 тис. громадян категорично заперечують будь-яке будівництво на прибережній зеленій зоні загального користування (рекреаційна зона) від Броварського проспекту до Дарницького комбінату будматеріалів і конструкцій.

2. Ділянку вздовж Русанівської протоки від Броварського проспекту до Дарницького комбінату будівельних матеріалів і конструкцій (далі ДКБМК) за адресою вул. Мокільсько-Слобідська, 1, 7-9, яка мала статус зеленої зони загального користування і всупереч інтересам громади була вилучена під забудову рішеннями Київради N522/2983, N519-1/2980, N547/3008, N68/1902, N67/1901, надати статус рекреаційної зони.

3. Скасувати всі рішення Київради стосовно передачі у власність, оренду та забудову земельних ділянок від Броварського проспекту до ДКБМК, за адресою вул. Микільсько-Слобідська, 1, 7-9, для чого негайно розглянути заяву, підписану 2438 мешканцями Микільської слобідки, що передана та зареєстрована в КМДА у лютому 2008 р.

4. Вимагати від КМДА відкликати архітектурно-планувальні завдання, які були надані замовникам будівництва ТОВ "МАЙК" та ТОВ "ЛВ Холдінг".

5. Вимагати від КМДА, Управління земельних ресурсів вирішити питання про передачу земельних ділянок від Броварського проспекту до Дарницького КБМК в комунальну власність міста для облаштування паркової зони з дитячими та спортивними майданчиками, зони відпочинку, пляжів, як це було передбачено Генеральним планом забудови м. Києва.

6. Створити громадську організацію мешканців мікрорайону Микільська слобідка для захисту прав мешканців району.

7. Визнати рішення громадських слухань стосовно забудови прибережної зеленої зони вздовж Русанівської протоки від 10.07.2007 р. сфальсифікованими.

8. Звернутися до міжнародних екологічних організацій з приводу надання підтримки по захисту Дніпровського коридору та зеленої зони вздовж Дніпра на Микільській слобідці та інших зелених зон м. Києва.

Читати далі...

Це власне майже все, що я хотів сказати з приводу сьогоднішньої заяви Державної думи, справжніми авторами якої є, зрозуміло, Медведєв та Путін.

Крім того, що на момент ухвалення безпрецедентної заяви в Москві перебував Янукович, який утерся і радісно як вірний холоп московських царів-соправителів прискакав на зустріч з Гризловим.

Нам в принципі повезло: нам ще шлють заяви, а в Грузію вже вдерлися "железнодорожные войска" Росії.

Підрахуй, Табачник, Грушевський та Бандера – справжні переможці "Великих українців".

В принципі мене цілком влаштовують формальні результати шоу "Великі українці". Країна дізналася багато чого нового. Хтось, мабуть, вперше усвідомив, що Ярослав Мудрий – український князь, а не якийсь там російський. Табачник та притягнутий ним в групу підтримки уподобаного князя академік Толочко волею чи неволею наступили на горло власній пісні. Обидва критично налаштовані до історичної концепції Грушевського, але підтвердили її українською "приватизацією" Ярослава Мудрого, якого російсько-радянська історична наука вважає або князем спільної сіхднослов'янської народності, якої, як відомо, ніколи не було, а бо й давньросійським, князем.

Амосов – цілком достойна людина, для того, що посісти друге місце. Думаю, це дійсно свідчить про сучасне, політико-громадянське самоусвідомлення нації.

Нарешті, Бандера на третьому місці – це просто видатний результат, нищівний удар по глибоко укоріненій антибандерівській пропаганді, якою ще в піонерські роки було отруєно та покалічено маленького Діму Табачника. Багатьох попустило, а на його долю випали серйозні ускладнення, яких, напевно, йому вже не подолати. Країна не готова до того, аби сприйняти як доконаний факт, що Бандера – найславетніший українець. Тим більше, що були в нашій історії і вагоміші постаті.

Шкода, звичайно, що Шевченко на четвертому місці. Не дарма ж він сам казав, що "ми славних прадідів великих онуки погані"...

Коротше кажучи, результати можна було сприйняти такими, якими вони є, якби вони були отримані у відносно чесний спосіб.

Але, схоже, що Ярослав переміг так само, як Янукович в другому турі. Табачника видно за почерком. Багатократне голосування, така собі sms-карусель, та умовний транзитний сервер, де хімічаться потрібні результати, тільки цього разу не в ЦВК, а десь на орбіті каналу "Інтер".

Звичайно, можна сказати, що Табачник виявився організованішим, переграв прибічників інших кандидатів. Я агітував за Бандеру, але в пристойних рамках. Мені також відомі технології автоматичних sms-розсилок, але для мене важливо було, щоб за Бандеру голосували живі люди, а не роботи, бездушні телефонні трубки та великі гроші.

І якщо вірити цитаті Кіпіані – а вірю цій людині й високо шаную його репутацію – про те, що на фуршеті Табачник вихвалявся як "трахнув" Бандеру, то "трахнув" він не Бандеру. Табачник "трахнув" Україну, канал "Інтер" в особі його керівників та навіть однієї керівниці, Савіка Шустера, з сотню поважних гостей, які своєю присутністю висвятили чергове регіональне підрахуйство. Нарешті, Табачник "трахнув" власну партію та свого лідера Януковича, бо продемонстрував, що ця політична сила ніколи не навчиться чесному голосуванню.

А от щодо того, чи "трахнув" він Бандеру... Добре "трахати" мертвих, але якби Табачник зустрів живого Бандеру і спробував "трахнути", то, бігме, зламав би собі член.

Я, на жаль, на відміну від Мустафи, не можу коментувати конкретні дані егзит-полу та оперувати цифрами. Зазначу лише, що до 12-00 на дільниці приходять – і сьогоднішній день не є винятком – літні люди, які в Києві зорієнтовані лише на одного кандидата.

Із цього випливає, що дані на 12-00 є нерепрезентативними. Втім, вони такими і залишаться, якщо інші електоральні групи не підвищать свою активність.

Технологічно, чинного мера влаштовує, аби будь-яка явка припинлася станом на 12-00.

Років з десять тому гучний сканадал вибухнув в Білорусі. Президент Лукашенко, добиваючи рештки білоруського парламентаризму та пропагуючи посилення власної влади, зізнався, що його "його розумінню президентської влади" найбільше відповідає та модель, яку в Німеччині запровадив Гітлер.

Цого тижня українофобський речник Партії регіонів Дмитро Табачник, натхненний своїми підрахуйськими успіхами в ток-шоу "Великі українці", активізував боротьбу з українськими фашистами. В "Киевском телеграфе" Табачник зарахував до фашистів... всіх прибічників української незалежної православної церкви. Все гранично просто: хто не з Москвою, той і фашист.

А в газеті "2000" "доктор історичних наук, професор" і колишній полковник із зірваними Кучмою погонами розійшовся не на жарт. Написав статтю "Фюрер України". "Фюрер" в інтерпретації Табачника – це Ющенко, з яким партайгеноссен Табачника Янукович та Ахметов присіли у низькому старті, що утворити широку коаліцію національної єдності. Увесь фашизм Ющенка полягає в тому, що він дивиться на історію України інакше, ніж це наказано в постанові ЦК КПРС про трьохсотріччя возз'єднання України з Росією: сам вихід за межі тієї концепції Табачник, очевидно, вважає за злочин.

Висновок же Табачника полягає в тому, що Гітлер кращий за Ющенка. В Ющенку нема нічого позитивного, чого, на думку Табачника, не скажеш про Гітлера. "От украинского вождя фюрер германский отличался тем, что вместо сбора горшков строил автобаны, поднял из руин промышленность, ликвидировал безработицу, заставив богатых поделиться с бедными на деле, а не на словах. Наверное, поэтому у Гитлера в прихлебателя состояло практически все сегодняшнее НАТО,а Ющенко никак не может набиться в натовские прихлебатели".

На цьому місці, очевидно, Табачник прийшов у захват від власних вражень від Гітлера, і через речення поставив крапку та подумав: "Хайль Гітлер!".

Бі-Бі-Сі по суті вибачилися перед глядачами за трансляцію про масовий продаж в Києві ляльок Гітлера нібито українського виробництва. Російський Перший канал, з якого в кругосвітню подорож і вилетіла гиденька качка про розгул фашизму в Україні, вибачатися і не думає. А те що "Перший канал" неухильно пливе в руслі антиукраїнської пропаганди, начертаному в Кремлі, сумнівів немає. Хлопці старанно виконували генеральне замовлення, то якого ж біса вибачатися?

На фоні цього скандалу я пригадав, як десь приблизно в 1990 році купив "Майн кампф" – в Москві, в Центральному театрі Радянської армії!, в якійсь півсотні метрів від міністра оборони СРСР, Маршала Радянського Союзу Дмитра Язова!, в великій перерві Всеармійської партійної конференції!. Дмитро Тимофійович щойно смачно попоїв: пам'ятаю, від нього пахло борщем та часником. Він розважливо походжав кулуарами та роздавав коментарі пресі, яка активно цікавилась популярними на той час чутками про підготовку антигорбачовського заколоту тодішніми силовиками Пуго, Язовим та Крючковим. На конференції комуністи-військові піддавали Генсека нищівній критиці, а відтак інтерес до майбутнього перевороту наростав. Тоді ще ніхто з нас, працюючих на конференції журналістів, не знав, що до ГКЧП залишилося менше року.

А того дня в театрі вздовж стін та попід колонами розташувалися лотки з "патріотичною літературою" комуністично-чорносотенно-антисемітського змісту. Комуністичні ортодокси, щойно дозволені монархісти та просто юдофоби зійшлися саме тоді на спільній "патріотичній" платформі та отримали узагальнену назву "красно-коричневые". Між ними відбувався творчий обмін ідеями та літературою, а відтак керівництво Міноборони СРСР і не думало перешкоджати торгівлі нацистською літературою на власній території, або, швидше, не знало про те, бо повністю довіряло "партнерам".

Але, зрозуміло ж, той факт не давав і не дає підстави вважати культ Гітлера офіційною доктриною Москви. Такий підхід мав би бути і до "української" ляльки Гітлера.

Без коментарів. Крім того, що Донецька міськрада складається з Партії Регіонів.

Читати далі...

Капітан російського "Зеніту" Анатолій Тимощук, виходячи за трофейним Кубком УЄФА, накинув на плечі український прапор.

Не подвиг, але сміливий патріотичний вчинок, якщо взяти до увагу, що Путін та Медведєв реагують на Україну як бугаї не червоне, якщо врахувати, що після Майдану кремлівська пропаганда методично, рік за роком, місяць за місяцем, година за годиною створювала та продовжує створювати з України образ ворога.

Словом, браво Тимощук, політична кон'юнктура не завадила щирому і достатньо сміливому вияву патріотизму.