Сьогодні Москва пригрозила Україні "адекватними діями" у разі інтеграції України до НАТО. Поза тим, як на мене, саме неадекватність Росії на міжнародній арені, яка чітко окреслилася протягом останніх двох років, і є головним аргументом щодо нагальної необхідності якнайшвидшого приєднання України до НАТО.

Доречно – матеріал з Газети.ру, який до НАТО безпосередньо стосунку не має, але переконує в тому, що, маючи такий режим по сусідству, треба з потрійною енергією дбати про власну безпеку.

"Уголовное дело по факту оскорбления президента Владимира Путина возбуждено во Владимире. Депутат Госдумы от партии "Единая Россия" Михаил Бабич усмотрел состав преступления в одном из новостных сюжетов телеканала "ТВ-6 Владимир", содержавшем слова "путинг" и "верные путинисты".

Следственное управление Следственного комитета при Генпрокуратуре по Владимирской области возбудило уголовное дело по факту оскорбления президента. Поводом для возбуждения дела стал сюжет, показанный телеканалом "ТВ-6 Владимир" в рубрике "Без комментариев" 30 ноября минувшего года.

Сюжет, посвященный митингу сторонников действующего президента, прошедшему во Владимире незадолго до выборов в Государственную думу, сочетал в себе выдержки из выступления депутата Госдумы единоросса Андрея Исаева, баллотировавшегося от Владимирской области, и фрагменты из культурной программы форума.

Подводкой к сюжету стала фраза: "В рейтинге самых запоминающихся кадров на этой неделе победил "путинг" по-владимирски – так в народе окрестили митинги в поддержку уходящего в отставку президента. Владимирские любители Путина собирались в среду в областном Дворце культуры и бурными и продолжительными овациями поддерживали тезисы о том, что Россия в кольце врагов, что внутри страны окопались подонки и, вообще, те, кто не с ними, те против них. Параноидальный страх верных путинистов перед любым проявлением инакомыслия – без комментариев".Привлечь к уголовной ответственности журналистов Сергея Головинова, зачитавшего подводку, Марину Христоеву, вообще не работавшую в день выхода сюжета в эфир, и режиссера Дмитрия Батенева сразу после выборов потребовал депутат Госдумы от партии "Единая Россия" Михаил Бабич, некогда бывший премьер-министром Чечни.

Текста его обращения никто, кроме следователей, не видел, однако известно, что парламентарию не понравились слова "путинг" и "верные путинисты", использовавшиеся в сюжете. Профессор Нижегородского лингвистического университета Михаил Грачев, исследовавший текст по просьбе следственного управления, подтвердил впечатление депутата, не исключив, что в определенном контексте упомянутые слово и словосочетание действительно могут иметь оскорбительный характер.

В следственном управлении СК при Генпрокуратуре по Владимирской области "Газете.Ru" подтвердили информацию о возбуждении уголовного дела "по факту распространения на телеканале "ТВ-6 Владимир" информации, содержащей оскорбление президента". Однако источник "Газеты.Ru" отметил, что "дело возбуждено не против телеканала или журналистов". Депутат Бабич, по словам его пресс-секретаря Александра Дементьева, "пока не комментирует это никак".

"Никакой политической подоплеки в этом деле нет, единственная цель следствия – проведение всестороннего расследования", – заверил собеседник "Газеты.Ru".

По словам журналиста Сергея Головинова, он и двое его коллег в настоящее время проходят по делу свидетелями: "Поэтому никаких документов, включая постановление о возбуждении уголовного дела, заключение эксперта и заявление депутата Бабича, мы не видели". О том, что уголовное дело все же возбуждено, по словам Головинова, журналисты в результате узнали лишь через неделю.

По мнению Головинова, обвинения в адрес телекомпании являются "абсурдом": "Может быть, и было в этом сюжете желание как-то "укусить" партию, но, помня об ужесточившемся избирательном законодательстве, мы всегда во время кампании сдерживали себя".

В поддержку владимирских телевизионщиков уже высказался местный союз журналистов. Его председатель Александр Карпилович в беседе с корреспондентом "Газеты.Ru" выразил "удивление позицией следственного управления, которое все же возбудило уголовное дело по этому факту". "Свидетельством сильно возросшего уровня чинопочитания" в беседе с корреспондентом "Газеты.Ru" назвал дело владимирских журналистов и президент Фонда защиты гласности Алексей Симонов. По мнению правозащитника, "большего бреда, чем это дело, придумать даже нельзя". Симонов пообещал, что Фонд защиты гласности будет следить за развитием владимирской ситуации, "хотя следить за идиотизмом не очень-то просто".

Удивился обращению депутата Бабича в следственные органы и губернатор Владимирской области Николай Виноградов, за оскорбление которого совсем недавно был осужден другой владимирский журналист, Дмитрий Ташлыков. 10 декабря минувшего года его приговорили к штрафу в 10 тыс. рублей за высказывания в адрес губернатора в интернете. Сам Ташлыков настаивал на том, что никаких записей в интернете не делал, однако суд ему не поверил. После оглашения решения суда журналист назвал свое дело "политическим", предположив, что истинной причиной его неприятностей стало сотрудничество с оппозиционным изданием "Владимирский край".

А 24 октября 2006 года в Ивановской области, которую в прежнем созыве Госдумы представлял депутат Бабич, за заметку "Путин как фаллический символ России" к 20 тыс. рублей штрафа был приговорен редактор интернет-сайта "Курсив" Владимир Рахманьков. За заметку "Путин как фаллический символ России" он был обвинен по той же самой статье об оскорблении представителя власти (ст. 319 УК РФ).

Примечательно, что в минувшем году владимирский губернатор сам чуть было не пострадал за оскорбление президента. В самый разгар "карикатурного скандала" в Европе владимирское отделение "Партии жизни" заявило о намерении добиваться отставки Виноградова из-за шаржей на президента, обнаруженных партийцами на сайте местного обкома КПРФ (Виноградов – единственный в стране губернатор-коммунист). Впрочем, громкое заявление результата не дало. Никто из коммунистов в размещении шаржей на президента не признался, но рисунки с сайта были быстро удалены

Звичайно, коли міністр внутрішніх справ розпускає руки – це погано. І тричі праві ті, хто пише та каже, що в будь-якій демократичній країні такі дії мають завершуватися відставкою. І не лише демократичній, як написала газета "Сегодня", а навіть в Гондурасі.

Але думаю, що навіть в Гондурасі, навіть в Папуа-Нова Гвінея столичні мерія та легіслатура не займаються таким нахабним, цинічним розкраданням тисяч гектарів коштовної землі, нищенням історичного обличчя міста та його зелених зон. Черновецький та його кодло при владі – це унікальне явище, і воно заслуговує унікальної реакції.

Якщо київські суди обжерлися черновецькою гречкою і через спричинений тим запор не здатні забезпечити в місті елементарної законності, то кулак міністра внутрішніх справ залишається і останнім, і єдиним засобом впливу на мера. Шкода, що поруч не було ще й юного секретаря, який би, напевно, наклав в памперси.

Коробити має не від того, що Луценко дав по пиці Черновецькому. Цинізм в тому, що Черновецький, замість того, щоб сидіти біля параші за земельний беспредєл в Києві, торгує своїм космічним фейсом на засіданні РНБОУ, присвяченому боротьбі із земельними зловживаннями. Якби в його присутності на РНБОУ й була якась логіка, то лише в тому випадку, якби його туди завели й вивели під конвоєм у наручниках – для того, щоби іншим не було повадно.

Цікаво також, яким місцем думають ті, хто наразі лобіює перед Президентом збереження Черновецького на посаді мера та його порятунок від дострокових виборів. Вони або безмозглі, або їхні мозги працюють над донищенням президентського авторитету в Києві.

Регіонали блокують трибуну ВР за те, що Яценюк виконує закон, за який позаминулого скликання практично в повному складі голосувала фракція Партії Регіонів!

Ось довідка для всіх виборців і невиборців Януковича про те, що він зробив для просування України до НАТО. І тут не можна не погодитись з Анатолієм Гриценком, який будучи мінстром оборони, визнав, що Янукович для євроінтеграції зробив більше, ніж його помаранчеві попередники. Свята правда!

Фракція Партії регіонів практично одностайно ще в 2003 році проголосувала за вступ України до НАТО, закріпивши цю мету держави в Законі про основи національної безпеки. В цьому законі, у статті 8 зазначено, що "основним напрямком державної політики є набуття повноправної участі України в Організації північноаталантичного договору", тобто в НАТО (http://www.nbuv.gov.ua/law/03_nbu.html). За набуття повноправного членства проголосувала абсолютна більшість (понад 90%) депутатів Партії регіонів (http://oracle2.rada.gov.ua/pls/zweb/webproc4_2?id=&pf3516=2062&skl=5)

Ще раніше фракція Партії регіонів підтримала постанову Верховної Ради за результатами парламентських слухань, в якій також було закріплено "курс України на євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якої є набуття повноправного членства в НАТО" (http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/publication/content/6665.htm). Цю постанову Партія регіонів також підтримала практично повним складом: (http://oracle2.rada.gov.ua/pls/zweb/webproc4_2?id=&pf3516=2408&skl=5)

Влітку 2006 року Віктор Янукович підписав Універсал національної єдності, в якому зобов'язався підтримувати "співпрацю з НАТО на основі чинної редакції Закону про основи національної безпеки" (у якому зазначена мета – членство в НАТО), а також "виконання Україною всіх необхідних для вступу процедур" (тобто приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО) (http://www.president.gov.ua/done_img/files/universal0308.html).

Саме Віктор Янукович підписав Цільовий план України з НАТО на 2007 рік (http://www.mfa.gov.ua/mfa/en/publication/content/11960.htm). Цей план виконано, і наступним етапом є саме План дій щодо членства.

У низці інтерв'ю іноземним журналістам Янукович досить регулярно заявляв, що підтримує євроатлантичну інтеграцію. Зокрема, на пряме питання німецької газети "Франкфуртер Альгемайне Цайтунг" про те, чи готовий Янукович підтримати вступ до НАТО, він відповів: "Нашою стратегічною метоє є входження до євроатлантчиного простору". На питання чи означає це членство в НАТО, Янукович відповаів: "Так. Цієї мети ніхто змінювати не хоче" (жовтень 2006 р.) (http://www.inopressa.ru/faz/2006/10/27/14:36:11/yanukovich).

2 березня 2007 р. прем'єр В. Янукович заявив, що він не має наміру проводити референдум по НАТО. "Який референдум? Ніхто не збирається цього робити, тому що мова не йде про вступ у НАТО сьогодні", – сказав він. Єдине, що доцільно на цей час, – проведення інформаційної кампанії для того, щоб роз'яснити населенню, що таке НАТО, тому як сьогодні рівень підтримки населенням ідеї про вступ в Альянс становить усього 15-20%. Янукович також сказав, що раніше інформаційна кампанія проводилася недостатньо інтенсивно – "це був недолік тої політики...Недолік інформації завжди породжує слухи".

Віктор Янукович та його речники неодноразово заявляли, що у нього, як у на той час глави Уряду, не було стратегічних розбіжностей із зовнішньополітичним курсом Президента Ющенка щодо питань євроатлантичної інтеграції, а є лише тактичні відмінності. Див. наприклад (http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=63161205&cat_id=38176).

Також, 4 грудня 2006 р., виступаючи в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, В.Янукович заявив, що в нього "немає розбіжностей із президентом України подо стратегії розвитку нашої держави на найближчі 20-25 років". 23 квітня 2007 р. в інтерв'ю британській газеті "The Sunday Telegraph" В. Янукович заявив: "Я підтримую прозахідний курс" (http://www.uk2watch.com/special/oldtopic47/article.jsp?11472)

Виродки з КМДА вирішили вирубати дві тисячі дерев на Жуковому острові. А що тут ще можна сказати... Виродки вони і виродки. І до чого тут космос?

В продовження теми зацькованої російськими властями єдиної на всю Росію Бібліотеки української літератури пропоную прес-реліз, в якому – деталі знищення унікального газетного фонду цієї книгозбірні. Наприкінці цього повідомлення є коротка та дипломатична згадка про кадрову чистку в бібліотеці: ті дев'ятеро осіб, які пішли були здебільшого російськими українцями, які знали мову, щиро цікавилися українською літературою. Чи не схоже на етнічні чистки?

"11 січня ц.р. інформаційний портал proUA поширив повідомлення прес-служби посольства Російської Федерації в Україні (яка у свою чергу посилається на управління культури центрального адміністративного округу Москви) "Українську бібліотеку почистили планово" (http://www.proua.com/news/2008/01/11/141940.html).

У зазначеному повідомленні стверджується, що "у листопаді 2007 року зі сховища Бібліотеки української літератури в Москві "планово" було виведено річні підшивки чотирьох газет за 1989, 1991 і 2003 роки".

Таким чином, у фахівців і громадськості може скластися враження, що нічого страшного не відбулося, "виведено" (так ласкаво названо знищення газетного фонду Бібліотеки) кілька кілограмів друкованих видань.

Повідомлення, спрямоване в першу чергу на аудиторію в Україні, розраховане на те, що навряд чи хтось зможе перевірити, що ж відбулося насправді.

У дійсності, як ми вже повідомляли, 19 листопада 2007 р. ПОВНІСТЮ знищено унікальний газетний фонд Бібліотеки, що складався з понад 900 річних комплектів українських газет (понад 200 назв) українською і російською мовами за 1988-2005 роки та відображений у каталозі газет загальною вагою понад півтонни. Як повідомляють очевидці, злочинну акцію було проведено вранці, до приходу на роботу співробітників-українців. Новий директор Бібліотеки Шаріна та її заступник Безпалько особисто вантажили газети на автомашину, що вивезла їх на смітник.

Будь-який бажаючий може легко перевірити (а найбільш активні читачі й дослідники вже переконалися), що тепер у Бібліотеці НЕМАЄ таких, наприклад, газет: "Вечірній Київ" за 1988-2005 рр., "Високий замок" за 1990-2005 рр.; "Вісник Чорнобиля" за 1992-2005 рр., "Время" ("Красное знамя") за 1988-2005 рр., "Галичина" за 1990-2005 рр., "Голос Крыма" за 1992-2005 рр., "Голос України" і "Голос Украины" за 1991-2005 рр., "2000" за 1999-2005 рр., "Демократична Україна" ("Радянська Україна") за 1988-2005 рр., "День" на українській і російській мовах за 1996-2005 рр., "Донецкие новости" за 1999-2005 рр., "Досвітні вогні" за 1999-2005 рр., "Друг читача" за 1988-1990 рр., "Дзеркало тижня" і "Зеркало недели" за 1994-2005 рр., "Історія України" за 1999-2005 рр., "Комуніст" і "Коммунист" за 1993-2005 рр., "Критика" за 1997-2004 рр., "Культура і життя" за 1988-2005 рр., "Літературна Україна" за 1988-2005 рр., "Молодь України" за 1988-2005 рр., "Народна армія" ("Ленинское знамя") за 1988-2005 рр., "Народна газета" за 1990-2005 рр., "Независимость" ("Комсомольское знамя", "КоЗа") за 1988-1996 рр., "Наша віра" за 1993-2005 рр., "Новини Закарпаття" за 1991-2005 рр., "Освіта" ("Радянська освіта") за 1988-2005 рр., "Правда Украины" за 1988-2001 рр., "Просвіта" за 1989-2005 рр., "Робітнича газета" за 1988-1999 рр., "Самостійна Україна" за 1990-2005 рр., "Сільські вісті" за 1988-2005 рр., "Спортивна газета" за 1988-2005 рр., "Старожитності" за 1990-1996 рр., "Товариш" і "Товарищ" за 1992-2005 рр., "Украина – центр" за 1991-1999 рр., "Україна молода" за 1990-2005 рр., "Українське слово" за 1988-2005 рр., "Український форум" ("Вісті з України") за 1988-2005 рр., "Урядовий кур'єр" за 1991-2005 рр., "Український футбол" за 1993-2005 рр., "Факты и комментарии" за 1997-2005 рр., "Шлях перемоги" за 1988-2005 рр., "Юг" ("Знамя коммунизма") за 1988-2005 рр. І це далеко не повний перелік знищеного.

Знищені також окремі раритетні примірники українських газет ХІХ-ХХ століть, що перебували на стелажах у загальному фонді (варварам було ніколи розбиратися, що до чого – завантаження у сміттєвіз відбувалося рано вранці великими стопками й у швидкому темпі), газети української діаспори Росії та інших країн, примірники журналу "Український огляд", що видавався багато років російським і українським публіцистом О. Руденком-Десняком. (людини, яка стояла у витоків українського відродження в сучасній Росії, яка протягом багатьох років очолювала Об'єдання українців Росії, і яка на жаль пішла з життя минулого року – ОМ)

Слід також зазначити, що ніякої "планової роботи співробітників бібліотеки зі звільнення книжкового сховища від дублікатів і переведених у збереження на електронні носії видань" ніколи не проводилося. Ще у 1991 році, під час роботи Бібліотеки української літератури на правах відділу Централізованої бібліотечної системи N2 Південно-Східного адміністративного округу Москви, було затверджено список газет (центральних органів державної влади України, політичних партій, найбільш значимих суспільно-політичних і культурологічних видань та низки інших), які підлягали постійному збереженню з урахуванням унікальності газетного фонду Бібліотеки та відсутності цих видань в інших бібліотеках Російської Федерації. Список доповнювався у 1996, 1999 і 2004 роках.

Авторам повідомлення начебто б невтямки, що переведення і збереження видань в електронній формі вимагає значних фінансових і працезатрат, кошти на це ніколи не виділялися, необхідна оргтехніка в Бібліотеці відсутня і така робота не планувалася і не виконувалася, ніяких електронних копій знищеного в Бібліотеці також немає, що легко піддається перевірці. Вандалам, що знищили культурні цінності, не прийшло навіть у голову передати річні комплекти українських газет у Російську державну бібліотеку – адже саме на неї покладено завдання збирання друкованих видань країн СНД, зокрема, російською мовою (газети російською мовою становили приблизно третю частину фонду). Незрозуміло також, про які дублікати йде мова – газетні видання завжди надходили до Бібліотеки лише в одному примірнику.

Впадає в око також жахаюча некомпетентність авторів повідомлення – очевидно, це досить далекі від знання української мови, культури, літератури та періодики директор Бібліотеки Шаріна та співробітники управління культури ЦАО м. Москви, що прикривають її непрофесійні та безкультурні дії. Якби вони спромоглися хоча б скласти, як це й належить, список знищеного, то зрозуміли б, що газет з перерахованими у повідомленні назвами просто не існувало.

А співробітники посольства Росії в Україні, що випустили повідомлення, могли б поправити авторів інформації з Москви та пояснити їм, що в Україні в 1989 році НЕ ВИХОДИЛА газета "Футбол", в 1991 році НЕ ВИДАВАЛАСЯ газета з назвою "Комерсант", а газети з назвами "Слово України" і "Українець" взагалі НЕ ВИДАВАЛИСЯ НІКОЛИ.

Ще раз повторимо, що українська громадськість Росії та Москви розглядає акцію по знищенню газетного фонду Бібліотеки української літератури в Москві як відвертий антиукраїнський шабаш, винятковий прояв агресивної неповаги стосовно української культури та українців. Непогано було б хоча б зараз, під час здійснюваної тим же управлінням культури перевірки фонду Бібліотеки виявити й покарати винних у тому, що відбулося.

На що ж розраховують автори повідомлення? Невже вони думають, що дев'ять високопрофесійних співробітників Бібліотеки, які протягом останніх декількох місяців були змушені піти з неї не за своєю волею, протягом 20 років дбайливо збирали її фонди, у тому числі газетні, а також читачі, члени Бібліотечної й Читацької рад, не знають справжнього стану справ?

Зрозуміло, що це риторичне питання. Сучасним варварам не потрібна ніяка культура...

Прес-служба реґіональної

громадської організації "Українці Москви"

14 січня 2008 р.

Контакти:

E-mail: ukr-oum@yandex.ru

Тел. +7495730-4022, +7499767-8643

"Росія продовжить публічно висловлювати свою точку зору щодо різних епізодів спільної з Україною історії.

Про це в ході зустрічі з міністром закордонних справ Володимиром Огризком заявив посол Росії Віктор Черномирдін, повідомляє посольство Росії".

Давайте почнемо з того, що те, що Ви вважаєте початком російської історії, а саме історія Київської держави, вкрадено у нас. Це – наша історія, яка, кажучи сучасною мовою, із використанням адмінстративного ресурсу, підшита до історії Вашої держави, які утворилася по суті на уламках Золотої Орди, отримавши політичну незалежність в 1480 році.

А далі є багато тем, про які можна поговорити.

Про порушення умов Переяславських угод і ліквідацію української автономії.

Про різню в Батурині.

Про ліквідацію Гетьманщини.

Про знищення Запоріжжя.

Про Валуївський циркуляр, Емський едикт та інші заборони української мови.

Про експорт в Україну більшовистської революції.

Про напад Росії на УНР.

Про замордованих в Крутах студентів.

Про геноцид 1932-33 років.

Про знищення українського села та насильницьку українізацію.

Про ліквідацію української інтелігенції та інші масові репресії.

Про переодягнені загони НКВД, які під виглядом УПА нищили мирних громадян.

Про насильницьку русифікацію.

Про Тузлу.

Про роботу Путіна персональним агітатором Януковича на президентських вибоорах 2004 року.

Про дезінформаційну холодну війну проти України, яку з 2004 року веде Росія.

Багато ще про що можна поговорити в нашій, частково, на жіль, спільній таки історії.

Литва за спільну історію виставила Росії рахунок. А від нас Росія ще чогось вимагає. Як-то кажуть, за моє ж жито мене і бито.

І останнє. Не вірю, що такий досвідчений дипломат як Віктор Степанович не розуміє, що добре майбутнє не будується на гострій дискусії щодо минулого. Така лінія очевидно нав'язується йому з Москви, і він змушений таку дурну політику підтримувати.

PS

Взагалі, з історичних претензій до сусідів щодо неправильного розуміння спільної західноєвропейської історії починав Гітлер.

Вчора весь день чесалися руки відреагувати на чергові брутальні випади їмперської російської "дипломатії" проти України, на їхнє чергове та як завжди нахабне втручання в наше минуле, сьогодення та майбутнє. В якому б часі ми не перебували, старший брат значно молодшого за наш віку стежить за нами.

Йдеться про заяву МЗС Росії щодо дублювання фільмів в Україні – виявляється, і тут ми без царя-батюшки Путіна не маємо прав нічого робити. І про розлогі "разглагольствования" зам. міністра Карасіна про героїзацію "фашистів", якими Карасін через свій обмежений ще радянською пропагандою кругозір вважає вояків УПА.

Приємно, що відсіч росіянам дала навіть Ганна Герман, тільки хотілося б почути від тих, хто зараз заговорив про право громадян вибирати мову фільмів, де були ці добродії ті десятки років, коли в Україні не було взагалі україномовного кіно, протягом тих двох років, коли російські кінопрокатники на смерть стояли проти будь-якого дублювання фільмів українською. І де, нарешті, в Україні, бляха-муха, хоча б один той магазин, де україномовні громадяни можуть реалізувати свої права купити україномовний фільм. А, пані Ганно, правозахиснице ви наша? Карпачова, в натурі.

Але річ не про те. Найкращою відповіддю і Карасіну, і Путіну є лист, якого я днями отримав з Росії, де до речі ніколи ніяких фільмів не дублювали жодною мовою, крім російської. Де на всіх центральних телеканалах ніколи не лунало жодної мови, крім російської. Де в столиці, зачувши на вулиці неросійську мову, міліціянти перевіряють паспорт. То ви там, панове, спочатку про татар подбайте, а у нас для захисту прав російськомовних є і Ганна Герман. Мені, здебільшого все ж таки російськомовному луганчанину, приємно, що галичанка Герман стоїть на сторожі моїх прав. Разом з Карасіним і МЗСом цілої Росії. Яка, до речі, не ратифікувала Європейську мовну хартію, – мабуть, щоб не цяцкатися зі своїми татарами, яким до речі кілька років тому Конституційний Суд Росії не дозволив перейти на латинку, попри те, що більшість тюркських мов послуговується саме латинським алфавітом.

А тепер – лист.

"Несколько раз собирался написать письмо по ситуации вокруг украинской библиотеки в Москве, но каждый раз откладывал. События происходят с какой-то жесткой быстротой – непонятное обоснование увольнения заведующей, а затем и наиболее квалифицированных сотрудников; пикеты "Местных", более похожие на тщательно спланированные акции в контексте происходящего, чем на реальное выражение мнения части общественности; уничтожение уникального газетного фонда...

Горько и обидно обо всем этом слышать и знать. Мы, в Воронеже, в "Украинском товариществе "Перевесло", давно пытались обосновать создание хотя бы специализированного отдела украинской литературы в одной из городских библиотек. В управлении культуры городского округа город Воронеж нас слушали, не возражая против идеи, но реально ничего не делали. Всегда находятся различные мотивировки. Однажды даже предлагали начать работу, но, практически, в ультимативной форме было выдвинуто требование "комплектовать отдел литературой, выпущенной в Украине в советские времена". Почему? А "как бы чего не вышло"?!

Признаться, и сегодня у провинциальных чиновников существует внутренний стержень своей низкосортности. "Вот, там, в столице, в Москве, когда решатся, тогда и нам бы можно...". И в Воронеже мы ощутили внутреннюю радость и прилив энтузиазма – и это без преувеличения, – когда узнали о том, что правительством Москвы решено предоставить для украинской библиотеки новое помещение на улице Трифоновской, 61. Вот пример и для провинции, на который можно равняться! Вот куда можно пригласить и наших чиновников о культуры, которые всё ещё живут "стереотипами прошлого"! Вот откуда можно будет черпать опыт работы со специальными фондами!

В "Перевесле" мы вновь решили энергично взяться за дело, но чиновник из городского управления культуры отложил заявление в сторону – дескать, давайте посмотрим с полгодика, что у москвичей выйдет. Может, тогда отправим туда 1-2 библиотечных работников за опытом... И что теперь ему говорить? Не случится ли так, что завтра, вслед за газетным фондом, на "макулатуру" последуют и книги неугодных авторов? Вот будет пример для провинции, достойный подражания!

Ведь суть проблемы не столько в конкретном случае кадровых перемещений в библиотеке по решению отдельных московских чиновников. С политикой смешивается свободное культурное развитие национальных меньшинств в России, гарантированное Конституцией Российской Федерации. И как бы и кто не хотел, украинский язык – это наш язык, украинская история – это наша история. Мы не так давно прошли период, когда история и культурное наследие трактовались исключительно с точки зрения правящей идеологии и теперь видим, к чему это привело.

Честно говоря, после официального заявления Василия Думы, члена Совета Федерации РФ, председателя Советов Объединения украинцев России и ФНКА "Украинцы России", сделанного ещё в марте, где выражалась "чрезвычайная обеспокоенность репрессивным стилем и непубличными методами работы некоторых московских чиновников" (25.03.2007. www.zlagoda.ru), хотелось верить, что ситуация нормализуется, а произошедшее останется досадным недоразумением. Но, как видим, этого не произошло.

Василий Михайлович, помнится, в интервью по "библиотечному скандалу" (16.03.2007. www.zlagoda.ru), подчеркивал, что "не секрет, есть в Москве чиновники, которые когда слышат украинский язык, испытывают сильную зубную боль, хватаются (простите за аналогию) за пистолет. Я уверен, что это была политическая провокация". Похоже, как зубную боль проще устранить выдергиванием больного зуба, так и в управлении культуры Центрального административного округа Москвы не могут согласиться с иными способами лечения. Но ведь если "по понятиям" пытаются строить работу в центре Москвы, то что говорить об остальной России?

И последнее. Иногда доводится слышать голоса о том, что не стоит "раздувать" скандал до международного уровня, вмешивать президентов России и Украины. Не могу согласиться. Ведь демократия – это, прежде всего, четкое исполнение законов. Это общество, в котором признается власть большинства при сохранении прав меньшинства. Что мы выиграем, если промолчим?! А проиграем многое. Вернее, уже проигрываем... Признанием своего малороссийства. Российские теле- и радиоканалы свободно вещают в Украине, крупные газеты делают представительства. Ни разу не слышал ни об одном украинском теле- или радиоканале, газете, которые в России так же активно вещали бы и собирали рекламу. Противопоставить "российским ценностям" нечего. В результате – я уже не говорю о безаппеляционных ярлыках "фашистских прихвостней" на героях ОУН и УПА! Только Верку Сердючку можно тихо запретить к показу на всех российских телеканалах после того, как артист со словами "Рашен, гудбай!" опередил на "Евровидении" смазливых российских девчонок, неизвестно откуда взявшихся и так же неизвестно куда пропавших.

Только над украинскими президентом и премьер-министром пародист Максим Галкин мог шутить за 1 час до наступления нового 2008 года на 1-м российском телеканале. Видеокамера широким планом показывала заливающихся хохотом "звёзд" российской эстрады при очередных шутках артиста про "раненую чайку", "вечную спутницу Шрека". С экрана лился смех, а в нашей семье молчали и вспомнили почему-то о другом, совсем недавнем прошлом. Помните, политическую сатиру из советских журналов с подлыми "американскими империалистами", запрет на "разлагающую" западную культуру, настойчивые призывы к пресечению попыток проникновения идеологических ценностей "загнивающего капитализма". А ныне что видим? Маховик антиукраинской пропаганды, раскручиваемый после "оранжевой революции", похоже, ищет новые рубежи приложения сил и хватает в свой оборот всё, что связано со словом "украинский". И окрашивает в политические тона, не гнушаясь использовать всю силу фантазии. К сожалению, некоторые российские политики до сих пор полагают, что Украина – это что-то временное, и вскоре носители "южнарусскаго диалекта" вернутся в лоно России. Только сплетни и вымысел ещё никогда и ни к чему хорошему не приводили. Хотелось бы, чтобы в ситуации с украинской библиотекой всеми заинтересованными сторонами был наконец-то услышан голос Библиотечного и Читательского советов и принято решение, которое было бы приемлемым не только для её московских участников, но и для всех тех в России, кто любит и ценит украинское слово. А для межгосударственных отношений это был бы весомый признак потепления и сигналом к усилению их в направлении равноправного партнерства.

Дмитрий ДЕНИСЕНКО,

Заместитель председателя Правления Воронежской региональной общественной организации "Украинское товарищество "Перевесло".

Читати далі...

У передноворічній метушні світські ЗМІ майже не помітили кількох важливих подій в релігійному житті. По-перше, Архієрейський Собор УПЦ (Московського Патріархату) відмежувався від Союзу православних братств одіозного Каурова, засудив так зване політичне православ'я, висловився проти деструктивного втручання в церковне життя з боку "політичних та навколо церковних громадсько-політичних організацій, в тому числі і закордонних, які підтримують антицерковну діяльність Каурова".

Це вже явний привіт Дугіну, Затуліну та іншим путінським "геополітикам", хоча навряд чи УПЦ МП в найближчому майбутньому наважиться поставити на місце самого Путіна, який в середині грудня звинуватив Ющенка в діяльності, направленій на "розкол Української Православної Церкви". Це при тому, що Ющенко навпаки намагається примирити УПЦ МП та УПЦ КП або принаймні сприяти початку діалогу. Це чомусь дратує Путіна, незважаючи на те, що саме за його посередництва минулого року об'єдналися РПЦ та РПЦЗ (антибільшовицька РПЦ за кордоном).

В Україні ж лише забовваніла віддалена перспектива певного примирення УПЦ МП та УПЦ КП. І тут маємо другу новину, в принципі важливішу за першу. "20 грудня 2007 р. в Києво-Печерській Лаврі відбулася зустріч архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія з главою УПЦ (в єдності з Московським Патріархатом) митрополитом Володимиром (Сабоданом)

"З благословення Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета архієпископ Димитрій передав Предстоятелю УПЦ (МП) митрополиту Володимиру офіційний текст Звернення до єпископату, духовенства та вірних, підписаний членами Священного Синоду та архієреями УПЦ Київського Патріархату 14 грудня 2007 р. Митрополит Володимир прийняв текст звернення та повідомив, що він буде розглянутий на Архієрейському Соборі УПЦ, який має відбутися 21 грудня. Від імені Київського Патріархату архієпископ Димитрій передав у подарунок митрополиту Володимиру повний комплект богослужбової літератури українською мовою, перекладеної і виданої протягом останніх десяти років, у кількості понад 20 томів. Такий самий комплект згодом було передано також до Київської Духовної Академії і Семінарії

Після цього відбулася зустріч архієпископа Димитрія з ректором КДАіС та головою Синодальної богословсько-канонічної комісії УПЦ єпископом Антонієм. Єпископ Антоній та архієпископ Димитрій обмінялися думками щодо необхідності впорядкування та унормування української богословської термінології, яка використовується в церковному житті. Також було порушене питання необхідності погодження позицій православних духовних навчальних закладів у питанні їх державної акредитації..."

За цими сухими рядками протокольного по суті повідомлення для преси – ПЕРШИЙ ЗА МАЙЖЕ 16 РОКІВ РОЗДІЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я ОФІЦІЙНИЙ КОНТАКТ УПЦ КП ТА УПЦ МП. Цього, можливо, не варто перебільшувати, але гріх і применшити.

Рішення Собору єпископів УПЦ МП, який відбувся 21 грудня 2007 р. в Києво-Печерській лаврі також відзначені в історії Української Церкви – тут складно не погодитись з архімандритом (УПЦ КП) Євстратієм. Замість традиційних прокльонів на адресу "філаретівців-розкольників" Собор УПЦ МП вдався до діловито-стриманої оцінки звернення з боку УПЦ КП. До речі, сам факт прийняття цього звернення до розгляду сам собою є вже безпрецедентним.

"У промові на відкритті Собору митрополит Володимир вперше відзначив, що для подолання розділення Церкви не досить односторонніх кроків – рух до єдності повинен бути обопільним. Таким чином, хай і не прямо, але сказано дуже важливе – вимога беззастережного покаяння поступається місцем можливості діалогу", – пише Євстратій Зоря.

Раніше у зверненнях Київського Патріархату неодноразово звучали заклики до УПЦ МП припинити взаємну ворожнечу. Вперше слова про те, що ворожнеча суперечить заповіді Спасителя, навіть якщо йдеться про тих, хто вважається "розкольниками", прозвучали і в зверненні УПЦ МП.

Ось що сказав Митрополит Володимир. "При цьому ми розуміємо, як важко робити кроки назустріч один одному. Ми також усвідомлюємо, що ці кроки повинна робити не одна лише сторона. Тому нам разом слід шукати шляхи до подолання розколу. Це передбачає спільне осмислення того, що відбувалось з нашими Церквами і нашим суспільством у продовж останніх десятиліть – осмислення в рамках зустрічей, діалогу та конкретних справ, які наближали б нас один до одного".

Отже, замість "покайтеся, окаянні", чим УПЦ МП традиційно реагувала на звернення УПЦ КП, визнано необхідність діалогу.

Не встигли ми перетравити грузинський егзит-пол "Общего европейского дела", як порадував глибокою аналітикою лондонський Центр європейських реформ. З різдвяного перепитку британські мудрагелі радять Євросоюзу продовжити процес розширення,"прймаючи до лав організації країни здебільшого ісламського світу", а от з Україною почекати – "щоб поважати російську чутливість, особливо в Україні, яка грала центральну роль у російськй історії. Причому в іншому місці свої висловлювань аналітики визнають, що російська ворожість до Заходу межує з параноєю.

Залишається лише радіти, що на Заході хтось так вболіває за російських параноїків. Але варто замислитися над іншим. Росіяни солодкими вустами своїх політиків та дипломатів постійно заявляють, що Росія, мовляв, категорично проти вступу України в НАТО, зате так радітиме, так радітиме, якщо нас приймуть до Євросоюзу. Семафор аж засліплює зеленим.

Насправді ж, і британські психіатри-аналітики зайвий раз на цю думку наштовхують, Росія не проти вступу України до ЄС, доти, доки ця ідея виглядатиме утопічною, на відміну від цілком реальної перспективи приєдання до НАТО. І сама реальність такої перспективи, а не міфічні загрози російській безпеці з боку НАТО, і є причиною істеричного ставлення Москви до євроатлантичної інтеграції.

Насправді же Кремль проти вступу України до НАТО лише з тієї причини, що таке приєдання означатиме, що Україна пройшла точку повернення в російський геополітичний простір. Те ж саме означав би і вступ до ЄС, але оскільки його перспектива є надто далекою, то наші брати-сусіди щиро зичать нам успіхів і зичитимуть їх рівно доти, доки вони, не дай Боже, не забовваніють на горизонті.

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ

Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета

Преосвященним архипастирям, боголюбивим пастирям,

чесному чернецтву та всім вірним Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Дорогі браття і сестри! Христос народився, славімо Його!

Знову радісно і з духовним піднесенням святкує Православна Церква Різдво Господа нашого Ісуса Христа. Християни звикли відзначати Різдво Христове як традиційне народне свято, часто не задумуючись над його значенням і сенсом. У чому ж полягає сенс Різдва Христового?

В тому, що Син Божий – одна із Трьох іпостасей Святої Трійці – Творець всесвіту, з'єднавшись з нашою людською природою через народження від Пресвятої Діви, не від чоловіка, а від Духа Святого, – оновив наше єство, визволивши його від гріха і смерті. Ми це сповідуємо, коли читаємо або співаємо Символ віри, також коли співаємо колядки, в одній із яких є такі слова: "Ой радуйся, земле, Син Божий народився!".

Тому після Різдва Христового для віруючих нестрашна смерть, бо Христос оновив людську природу, визволивши її від гріха, а Своїм воскресінням із мертвих подолав смерть і дав нам надію на воскресіння в час Свого другого пришестя.

Якби не було Різдва Христового, то не було б ні Голгофи, ні смерті, ні воскресіння. Різдво Христове є початком і основою нашого спасіння.

Перед народженням Христа Спасителя темрява гріха настільки оволоділа людством, що не тільки люди забули істинного Бога, але, здавалося, що й Сам Бог забув людей. Світ перебував у темряві гріха. Коли людство гинуло від моральної зіпсованості, помираючи духовно раніше ніж тілесно, тоді Сам Бог з любові до Свого творіння зійшов на землю, щоб "знайти і спасти, що загинуло" (Лк. 19, 10). Син Божий не прийшов на землю як цар – у славі. Він народився не в багатому палаці, оточений слугами й воїнами. Бог прийшов у світ через бідний вертеп, куди заганяли худобу в холодні ночі. Пречиста Діва Марія сповила немовля Ісуса і поклала не в царську колиску, а в ясла на сіно.

Гордість найвищого ангела була причиною зла у світі. Тому Бог обрав смирення засобом спасіння людей. Без смирення немає правдивого духовного життя. Апостол справедливо сказав: "Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать" (Як. 4, 6).

Ми живемо в такий період історії, як і перед Різдвом Христовим; як тоді, так і тепер людство відкинуло Бога, як центр історичного процесу, і поставило на Його місце людину з її правами. Європейська цивілізація, в основі якої лежить християнство, завдяки вічним незмінним духовним цінностям створила неперевершені матеріальні цінності. Але сьогодні Європа забуває, що вона досягла цього завдяки високому моральному стану суспільства.

Сьогодні християнський світ став не таким, яким він був раніше. Христос Спаситель сказав Своїм послідовникам, тобто християнам: "Ви – сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу... Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям" (Мф. 5, 13). Чи не втрачають християни сьогодні свою силу? У наш час християни поділяються на практикуючих і непрактикуючих. Практикуючі християни – це ті віруючі, які не тільки вірять у Бога, але й моляться Йому, відвідуючи храми Божі, і живуть за заповідями Божими. Непрактикуючі християни – це ті, що прийняли Таїнство Хрещення, але живуть без Бога, за законами гріховного світу. Таких у Європейській цивілізації, в тому числі і в Україні, – більшість. Тому рівень моральності в європейських країнах падає, населення різко скорочується, християнські шлюби майже зруйновані, – і все це стає загрозою для Європейської цивілізації. Навіть у церковному середовищі мораль упала до неприпустимого рівня. Не тільки миряни, але й священнослужителі забувають про своє високе християнське покликання.

Треба серйозно задуматися над тим, як вдихнути християнський дух в усі ділянки суспільного життя: науку та освіту, культуру та охорону здоров'я, державотворення та підприємництво, політику та дозвілля. Це треба робити не тільки заради Царства Божого і вічного життя, а навіть заради самозбереження. Духовне відродження можливе тільки в Бозі і в любові до Нього і до людей. Любов є змістом і рушійною силою земного та вічного життя. Кожна людина повинна любити Бога, – любити не тільки із вдячності, але головним чином тому, що в любові до Бога полягає сутність життя всіх розумних істот. Ось чому Ісус Христос сказав, що любов до Бога – це перша і найбільша, а значить і найважливіша заповідь. Друга заповідь Божа – любити ближнього, як самого себе (Мф. 22, 36-40).

Релігійне протистояння серед Православних Церков не сприяє ні духовному відродженню, ні консолідації українського суспільства. Останнім часом з'явилася надія на утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви, але зовнішні та внутрішні противники цієї святої справи свідомо чи несвідомо стоять на перешкоді. Однак, незважаючи на всі труднощі, в Україні буде єдина Православна Церква.

Без Української Церкви не буде Української держави, а без Української держави не може бути Української Церкви. Ми, покладаючись на Бога, впевнені, що будуть і Українська держава, і Українська Церква. Різдво Христове вселяє в нас надію на все світле, добре й вічне.

У цей святковий день сердечно вітаю Вас, дорогі браття і сестри, і всіх християн України з Різдвом Христовим і Новим роком. Поздоровляю зі святом і наших земляків – українців, розсіяних по всьому світу, в Америці і Канаді, в Європі і Австралії, які люблять свою Батьківщину і дбають про Українську державу. Вітаю з Різдвом Христовим Президента України Віктора Ющенка, Верховну Раду, уряд і Збройні сили України. Нехай Господь, за молитвами Церкви, дасть їм мудрість, натхнення і силу вірно служити українському народу за заповідями Божими і вести нашу державу європейським шляхом розвитку з Богом у душі. У ці різдвяні дні помолимось, щоб Господь, Який народився у Віфлеємській печері зігрів наші домівки, зміцнив здоров'я і наповнив наші спустошені душі миром і радістю.

Прославляючи народження Христа Спасителя, дякуємо Йому за всі Його благодіяння до нас, за радість і скорботи, за Його безмежну любов до нас, грішних. Нехай Господь буде милостивим до нас у випробуваннях нашої віри та любові і пронесе мимо нас чашу Свого праведного гніву за гріхи і беззаконня наші.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма нами.

Христос народився, славімо Його!

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України

Київ, Різдво Христове 2007/2008 рр.

http://www.cerkva.info/2007/12/12/rp.html