Чому я не вболіватиму за Шахтар?
Ну ось, дочекались! Сьогодні перший і останній в історії фінал Кубка УЄФА, в якому будуть грати українці. Хоча, не зовсім так – українець Анатолій Тимощук вже грав у фіналі цього кубка минулого року у складі російського "Зеніта". Хто хотів – уболівав особисто за нього, комусь пітерці були на день найріднішою командою, але я особисто отримав задоволення від футболу. Без зайвих пристрастей і симпатій. Збираюся це зробити і сьогодні – насолодитися яскравою грою та естетикою фінального протистояння. Насправді в Києві чекали не такого фіналу. "Вердер", "Гамбург чи хтось інший – нам було байдуже. Головне, про що ми мріяли – там, у Стамбулі, в фіналі останнього в історії Кубка УЄФА мало зіграти "Динамо". Дехто з моїх знайомих відчайдух навіть квитки на гру через Інтернет заздалегідь купив. Лишилися в Києві. Хай пропадають – не шкода!
Хоч я народився і на Сумщині, за 350 кілометрів до столиці, в мене не було іншої пристрасті. Динамо Київ було, є і назавжди залишиться моєю командою. Не пропускаючи жодної хвилини трансляції я упивався грою Блохіна, Михайличенка, Дем'яненка. Вже згодом радів голам Юрана, котрий потім так по зрадницьки утік до Москви і Леоненка, який приїхавши звідти піднімав збірну України. Мені пощастило бути безпосереднім очевидцем становлення і утвердження у Європі нової команди Лобановського. Це покоління Шевченка-Реброва, з яким ми разом зростали, – я в журналістиці, а вони у футболі. Нас, таких уболівальників Динамо багато. Мільйони в усій Україні. І справжня футбольна пристрасть, як любов до матері, до коханої чи до своїх дітей – унікальна і єдина. Металіст, Шахтар, Дніпро – у радянські часи я справді з інтересом спостерігав за всіма нашими клубами, які презентували Україну в тому чемпіонаті, але ніколи не міг собі уявити, що буду їхнім фанатом. Як важко уявити собі що вболівальник мадридського Реала за тиждень одягне на фінал Ліги Чемпіонів шалик чи футболку Барселони. А гадаєте, можливо, аби міланський ультрас неро-адзурі перефарбувався на якусь мить у росо-нері? Та скільки їх, принципових протистоянь у Європі, у світі. З них складається футбол. Вони народжують емоції, пристрасті, а подекуди і ненависть, яка додає колориту таким дуелям, котрим вже давно дали коротку і ясну назву – "дербі". Ми, українці, маємо своє дербі Динамо – Шахтар. В ньому все по-справжньому, без компромісів. Ми можемо визнати силу суперника, але ніколи не зрадимо своїй команді у моменти невдачі. "Глорі хантер" – це яскраве визначення для шукачів чужого щастя. На їхній вулиці завжди свято, але яке це має відношення до футбольних пристрастей справжнього відданого фаната? Патріотизм – це національна збірна. Патріотизм – це Україна. У клубному футболі, в сучасному, денаціоналізованому, місце гордості за країну буде лише тоді, коли бодай хтось з нечисленної армади донецьких українців, Чигиринський, Кучер, Гай на знак своєї перемоги притисне до грудей жовто-синій, український прапор. Дай Боже, щоб вони про нього не забули!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
