''На запитання в російській мові відповіддю є стріл!''

Це, мабуть, найвідоміша в українському середовищі цитата з унікальних мемуарів славетного борця за волю України Якова Гальчевського "Проти Червоних окупантів". На початку 20-х років минулого століття ця людина була надзвичайно популярною на Поділлі, Вінничині та Київщині. І наскільки отамана Орла (бойове псевдо Гальчевського) любили і поважали прості українці, настільки його ненавиділи большевицькі зайди, з якими він боровся "без жодних сентиментів".

Книга "Проти Червоних окупантів" – жорсткий і багато в чому страшний документ епохи, лексика й термінологія якого цілком відповідає тогочасним реаліям. Якщо це декому не сподобається зараз – їхні проблеми. Бо годі нам озиратися на думки чужаків на нашій землі!

Тож ми маємо перевидання цієї, на жаль, досі маловідомої широкому читацькому загалу книжки. Дуже приємно, що видання з'явилося у моєму рідному Кам'янці-Подільському – у видавництві "Медобори". Переконаний – це відбулося саме вчасно, бо славетний "Чорний Ворон" Василя Шкляра вже підготував суспільство до адекватного сприйняття такої літератури.

Презентація книжки відбудеться в межах 18-го Форуму видавців у Львові, 16 вересня о 16 годині у приміщення Львівського обласного інституту післядипломної освіти (вул. Івана Огієнка, 18-А).

Нижче ж – пропоную увазі шановних читачів кілька уривків з мемуарів Якова Гальчевського.

* * *

Знав я, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме, виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій міст України не створимо, окупантів не проженемо, але з другого боку ми не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках, по козацьки. Дамо криваво відчути зайдам, москалям, жидам і своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато зовсім неповинних людей, але як ліс рубають – то тріски летять. Кожна нова жертва це цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється намарно! Може Захід – думалося – надішле нам скоріш свою інтервенцію, коли довідається про повстанчий рух. А коли ні, то своїми виступами вимусимо на комуністичних зверхниках бодай фікцію українства для України. Бачучи повстанчі загони, Москва не зможе відразу русифікувати край, викидати портрети Шевченка і заводити московські імперіяльні звичаї. Отже з Богом до діла!

Ми боремося за волю всіх наших братів і сестер, за нашу землю, за Україну. Може ми врешті-решт покладемо свої голови, але память кривавих змагань залишиться по нас для тих, що будуть боротися після нас. Хай бодай одну тисячу ворогів, що з холодної півночі обсіли нашу землю при підтримці вигодованих на нашім тілі жидів, ми відправимо на тамтой світ. Тоді вороги нас боятимуться, будуть нас ненавидіти, але таки будуть почувати себе зайдами.

Ми, українці, маємо до тих самозрозумілих засад ще свій окремий підхід. Українці – команданти, дуже охоче підпорядковуються командантам чужинцям, чи таки українцеві в чужій службі, але в своїй армії чи адміністрації майже кожному українцеві здається, що він один найрозумніший, його зверхники – це дурні, злодії, зрадники. Не визнається авторитету свого українця, підривається той авторитет на кожному кроці, накази і розпорядки критикується. Роблять це переважно люди обме¬жені, колишні підофіцери, які нахабством і брехнею зайняли старшинські становища чи вищі цивільні посади. Тому то треба великого вироблення і внутрішнього здисципліновання, щоб навчитися підлягати свому, може молодшому, може навіть менше досвідченому братові. Хто вміє підлягати, той уміє також наказувати.

Не раз я роздумував в часах партизанщини, чому у нас таке шкідливе під державним оглядом явище має масовий характер. Це таки правда: в нашій психіці покутує вікове поневолення. Вчорашній раб, стаючи паном, не хоче розуміти загальних цілей, а кермується виключно своїм егоїзмом і зарозумілістю. Там, де від поколінь впоєний державний інстинкт, існують і твердо обовязують державні інстинкти, поняття збірноти і праці одиниці для загалу, народу, нації, держави. Там такого як в нас шкідливого явища, самозрозуміло, нема.

* * *

- За мною! Слава!

Випадаємо, як буря і починаємо рубати червону кінноту, якої вдвоє більше від нас. Три сотні піхоти вискакує до большевицьких возів. Большевики мають мабуть також яких три сотні люда, зіскакують із во¬зів і біжать у поле за своєю кіннотою. Гонимо за нею кілька кільометрів, рубаючи відсталих просто з плеча. Коней ловимо, придадуться. Хочу зі своїми козаками конче дігнати втікаючу тачанку. Сидить на ній большевик у червоній "будьонівці" і червоних штанах, але не може в нас стріляти з кулемета, який йому затявся. Має в руках револьвер і пострілює в нашому напрямі. Використовуємо момент, коли та¬чанка зїздить уділ і попадає в рів. Один скок конем: мах! Червоний покотився з тачанки на землю; здається, якийсь кавказець. Чого шукав у нашій буйній Україні? Кажу козакові взяти нагана і червону будьонівку. Другий большевик, що правив кіньми, вже не втікає, наказую йому завертати назад.

Затримую погоню своєї кінноти, бо за нами біжать втікаючі піші большевики. Їздимо вміло серед них та накликуємо по московськи: "Здавайтесь, таваріщі!" І дій¬сно багато почало підносити руки, але Грабарчук і його запальні хлопці вже заруба¬ли душ яких пятнадцять. Обурений підїжджаю до них і заборонюю рубати безборонних. Козаки-подоляки виправдуються, що це помста за козака Семена, який згинув учора. Відповідаю їм, що така помста без відома мого й отамана – це злочин.

Зібрали ми душ 30 полонених, забрали тачанку з трьома кіньми та кулеметом і поїхали до села. Піхота вже встигла зібратися. Здобули ми чимало набоїв до рушниць та чотири кулемети. Полонених замкнено по перевязанні ран раненим. Убитих большевиків ми не рахували. Голова сільського комітету отримав доручення позбирати по полі вбитих та закопати їх до одної ями. Виявилося, що підчас короткого бою згинуло понад 50 червоних, з нашого боку легким пострілом у руку був ранений один козак із кінноти. Здобуття 22-ох коней дало нам змогу побільшити свою кінноту до 75 шабель; на коні посадили ми добрих козаків із піхоти.

* * *

Ми рідко стріляли, переважне; вішали большевицьких інформаторів. Коротка ніч змушувала нас робити на день десь збірку в полі, в житах, високих українських житах, де навіть стоячої людини не видно. Хлібом і салом запасалися в тому селі, де мали переводити терористичну акцію. Заховувалися ми точно так, як на Поділлі: нікого з родини вбитих нами сексотів ми не кривдили, не переводили ніяких реквізицій. Були й такі сексоти, що вночі не спали дома. До таких приїздило несподі¬вано в білий день два-три козаки на фірманці, забирали сексота при людях на віз і вивозили з собою. Куди? Ніхто не вмів сказати. Більше їх родина не бачила, тільки жінки зрадників власного народу ломали в розпуці руки і чутка про таємних месників громом бігла по околиці. Мої терористи в чорних масках стали предметом неймовірних чуток і поголосок. Ніде не потрапили сказати, хто кермує цими таємними повстанцями, скільки нас і звідки ми приходимо. Ми самі, памятаючи про конечність мильної пропаганди, розповсюджували чутки, що появилася якась сильна таємна організація "Чорних Масок". Протягом двох тижнів цілий повіт був очищений від реєстрованих сексотів і сексоток, бо й такі були.

* * *

Дядюк був в 19 році з Карим і тепер попав до нього, з чого дуже радів.

Я розіслав своїх козаків з писаним наказом Карого, щоби знову козаки от. Пугача збиралися, зокрема ці, які мали коні, заховані з сідлами. Дядюк приніс мені відомість, що завтра в Турбівській цукро¬варні має відбутися вистава аматорського гуртка. Управа цукроварні вислала запро¬шення до Бердичева, Винниці й усієї околиці. Передбачається, що збереться до сот¬ки визначних комуністів та чекістів.

Порадившись із Карим, я рішив бути на тій виставі. Цілий день збираю відомості, яке військо є в Турбові й околиці. В цукро¬варні є охоронний відділ із півсотні піхоти. Чота большевиків стоїть на вузькоторовій стації "Турбів", де завантажують спирт із Прилук і цукор із Турбова. Більше не чути про ніякі відділи. Ми шкодуємо, що нема поблизу кінних відділів, де б ми могли здобути собі більше коней. Є в Турбові дуже злючий команд. цукроварні – кому¬ніст, перед яким усе тремтить. Вечоріє. Ми сідлаємо 6 наших коней, одягаємо совіт¬ські уніформи. Згідно з моїм планом ми маємо підїхати до цукроварні, злізти з ко¬ней і піти на цю виставу, як "провірочна Черезвичайка". А дальше побачимо. Сміло, підїздимо до будинку робітничої касарні. Злізаємо з коней і недбало закидуємо по¬води за штахети. Я вбігаю на бетонове підвищення, на якому стоїть вартівник. Беру від нього кріс, а його проганяю. Дядюка й Шевчука посилаю в середину залі; двох козаків ставлю, як вартових, назовні й до пильнування майбутніх арештованих. Одного козака маю при собі.

Чую в коридорі: "Ваші документи?" – голос незнайомий. – "А ваші документи?" – говорить Шевчук. Підбігаю, б'ю револь¬вером високого, худого большевика в бі¬лім мундирі в голову й обриваю на ньому револьвер "Штаєр". – "Арестован! Под караул!" – і передав арештованого своїй сторожі. В той момент підїздить дві фіри під вхід. Зіскакує мужчина, держучи на лі¬вій руці плащ. "Ви кто?" – питаю. "Воєнком Прилукской Волості" – відповідає весело. "Ви арештовані". Забираю в воєнкома револьвер і також віддаю під охоро¬ну. Підходжу ближче до озброєних большевиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів. "Ви міліція? Пашлі вон отсюда!". І здезорієнтовані большевики бігом пішли вростіч, аж іскри посипались з-під їх кова¬них чобіт. У той час Дядюк і Шевчук веліли провірити чимало документів: усіх службовців із ЧК, Ревкомів, усіх партійників арештовано й віддано під охорону. Я ввійшов на салю й попередив, щоб ніхто не пробував оборонятись, або ворушитись, бо будинок оточений і всі будуть закидані ручними гранатами. В мене в руці була до¬бра німецька "кукурудза" і в другій – ве¬ликий Мавзер. Бачу повно червоноармійців на передніх лавках. Деякі з них мали кріси й покидали "предусмотрітельно" їх на підлогу. Я їх попередив, щоб менше во¬рушились.

Контролю документів "Провєрочная Черезви¬чайка" робила переважно серед двох рядів крісел, де сиділи вищі гості. Знаю, що під гіпнозом своєї сили можна держати натовп із 1000 осіб короткий час. Тому кажу, щоб закінчити арешти. В залі залишився один мій козак. Арештованих є до 30 осіб комуністів і чекістів, які зїхалися на добру їжу й випивку. Мої вартові мають у руках по два револьвери, спрямовані на комуністів у кутку добудівки при залі. Вже одного мій козак застрілив із револьвера, бо не хотів обернутися спиною. Даю наказ розстрілювати комуністичну наволоч. Ми маємо 5-6 револьверів здобутих. Я стріляю в голови: першого команданта цукроварні, другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх 4 козаків: одна куля з доброго револьвера діравить кількох разом. Трупи падають на цементову долівку. По мінуті всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їх стріляють у голови. Страшна картина, але конечна. До нас твердий час не мав сентименту, як і люди з противного боку. Не могли й ми мати жалости до представників совітських катівень! Я входжу на залю. Вже хотів ска¬зати, щоб далі робили, що публиці подо¬бається, але бачу, що хтось чмихнув за ку¬ліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу. Посилаю козаків за куліси, витягнути втікача. Приводять до мене переляканого жидка. Пи¬таю зібраних, хто знає цього чоловіка? Мені дає знати один селянин, що це комуніст. Виводимо жидка на двір – хтось мені шепче: "Чекіст із Бердичева". Хто б поду¬мав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом? Виймаю шаблю, кажу, щоб че¬кіст став на коліна і схилив голову: одним махом відлітає з худої шиї голова.

Входжу ще раз. Кажу по-українськи, щоб гості вибачили нам за турботи. Вони заплатили в касі гроші, щоб побачити "ко¬медію", а ми, з наказу своєї влади, мусіли проробити "драму". Зараз всі встати! Оркестра заграє український національний гимн: "Ще не вмерла Україна...", а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай! Після відіграння та відспівання національного гимну я сказав, щоб дві години ніхто не виходив із салі. Ми сіли на коні й відїхали.

* * *

Тут хочу висловити кілька думок про українських отаманів і так звану "отаманію". Я – старшина регулярної армії, але доля судила так, що мене також титулу¬вали отаманом та мав я оказію бачити й запізнати не одного повстанчого отамана. Що це таке отамани й отаманія? Ми часто чуємо слово "отаманія", говорене з призирством, іронією та зневагою. Почу¬єте, що самолюбний спритний ґешефтяр, коли когось не любить через те, що не вда¬лося другого обдурити, каже, що то "ота¬манія", бо його не послухав! Бачите укра¬їнського громадянського діяча, що вису¬ває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: "я", "я", "ми"... а сам він дурний і обмежений тип, із якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, "отаманія". Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів – генералів, полковників, критикує їх, критикує Накази Головного Отама¬на Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це "отаманія".

Всі "регулярники" з армії не люблять по¬встанських отаманів. Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регуляр¬ної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник давав звичайно наказ обеззброювати повстанців, а отама¬на арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією – вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента тре¬ба було боятись, а щоб не почуватись із своєю слабенькою душею і характером не¬певно, то треба такого унешкідливити. За революції – казали – цілком вистарчить "регулярних" метод, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так "поби¬ли" революційних большевиків, що самі попали до таборів у Польщі.

Проте, коли зберуться генерали 6-7-ми українських дивізій, припустимо, в Жмеринці на військову нараду, скликану своїм Начальним Вождем Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного Отамана. Це факт історичний! Чи це не є "отаманія"?

Читаєте висновки українського журна¬ліста з минулого: ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну! Чуєте розмову українського партійника, політи¬ка: всі, що є поза його партією, чи організацією, все це – "отаманія". Отже вдив¬ляйтесь і вслухайтесь у слова тих, які го¬ворять слова "отаманія", і побачите, що власне в їх душах жевріє ота "отаманія". Будете бачити ту некарність, розхрістаність, трусливість, еґоїзм, безідейність, де¬магогію й впізнаєте деструктивну "отаманію".

Отамани однак боролися, гинули; нові на їх місце зявлялися. І отамани люди, із всіма добрими й злими людськими прикме¬тами. Були серед них не старшини, а зва¬лись старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу ставати провідником, то царський наказ не є для нього такий-то важний у відношенні до авансу. Кажуть, що отамани були не карні, мало здисципліновані. Були й такі.

* * *

Я інша людина. Люблю кар¬ність, добру організацію відділу на регулярних підставах, про все абсолютно хочу знати; про ревізії, арешти, розстріли рішаю тільки я. Непослух караю смертю. В справах тактичних, у справах бою, від¬вороту, нападу також рішаю я. Втеча з по¬ля бою, дезерція з відділу загрожує роз¬стрілом. Коншахти з комуністами, з "че¬ка" беру за зраду, за яку ждатимуть муки і ганебна смерть. Тіло кожного зрадника рознесуть звірі і птахи. Я не з тих отама¬нів, яких банда вяже й віддає в руки червоним катам, щоб у цей спосіб себе рятува¬ти, бо я всюди маю своїх агентів серед совітських установ та війська. По перше про всякі злі заміри я знатиму, а по друге, що це не є рятунок для здеморалізованих повстанців. Я знаю приклади, коли по¬встанці продали свого отамана, якого чер¬воні замучили, а по кількох днях перенищили всіх повстанців, бо не стало отамана, то не потрібною стали червоним і решта козаків. Чейже відомо, що окупант ни¬щить одними других за шматок гнилої ковбаси, щоб самому було спокійно пану¬вати. Ви присилали до мене, щоб я обняв над вами командування. Я маю кінних лю¬дей, а ви – піші. Мої люди мені віддані, а ви знали "козацьку" вольність за Шепеля, коли можна було пити без міри, жида зарізати, чи ограбити без відома отамана. У мене нічого подібного не буде, коли я буду вашим начальником. Отже знаєте мій підхід до справи взагалі і добре надумай¬тесь перед тим, як мені підпорядкуєтесь. Взяв голос сотник Ковбасюк. Говорив, що хочуть усі, щоб був їхнім командантом такий чоловік, із такими засадами, як я. Говорило опісля кілька поважніших і відважніших козаків. Їхні промови мали одно мотто: підпорядкованість повна і вираз подяки мені, що я їх пригортаю до себе на життя і смерть.

Слова були гарні, а побачимо, які будуть діла. Це ж відомо, що українці, – будуть це політики, діячі, старшини чи козаки, мають певний церемоніял в промовах, але говорять багато і без ладу, та переконання, як папуги. Ніхто не думає пізніше своїх слів дотримати. Прийдуть якісь обставини, які виправдають пустомельство. Я дивився на козаків, слухав їх слів, але знав, що в твердім нашім житті найскорше заломаються якраз ті красномовні ефектовці, а найдовше витримають понурі "мовчки", у яких лише очі блищали вогнем, коли я говорив.

* * *

Цілий 1921 рік боротьби з московсько-жидівськими окупантами за нами. Білянс: за минулий рік ми втратили лише кілька осіб убитими й кілька раненими; червоні втрати були незвичайно великі. Ми маємо морально добре почуття, а окупанти пригноблені, – ми здобули життєвий і бойо¬вий досвід, загартували свої характери й тіло, маємо віру, ідею, а червоні лютують і скаженіють у безсилій злобі, що ми не стали їхніми рабами. Ми почуваємось серед свого народу на своїй, святій для нас, землі, а наїздникам, окупантам зганяємо сон із очей. Перед нами стоїть тернистийшлях із боротьбою, небезпеками, а може й смертю. Ми йдемо своєю дорогою свідомо, горді й незломні. Нам нічого не страшне, навіть муки і смерть, бо ми фанатично настроєні: до безмежности кохаємо свій край, свою свободу і свій нарід, хоча часом його ненавидимо. На жаль, у нас на словах було чимало патріотів, що фразами "проливали останню краплю своєї крови" для Неньки-України, а на ділі були це шкурники, демагоги, зрадники й ґешефтярі. Коли хочете випробувати політичного брехуна, то ставте його в обличчя смерти й тоді почуєте, що його "дорогоцінне життя потрібне для нації", а вмирати за ідею можуть "дурні, маловартісні, що – мовляв – не мають жіночок, діточок та громадських обовязків...".

* * *

З 1/6 частини світу зроблено одну величезну касарню, де Сталінові са¬трапи є фельдфеблями, а "божественний атєц народів" – Сталін – "богом" на совітській землі. Оттак почала виглядати "влада робітників і селян", емблемою якої став серп і молот. Це влада, якої ніде й ніколи не було: влада бандитів над селянами й робітниками з девізою – "коли не заріжем вас серпом, то добєм молотом". Ін¬тернаціональний жидівський комунізм сплюгавив душу нашого народу, забрав від нього всі святощі, заборонив вірити у Вищу Силу, зробив безголосною худобою і загнав у кут матеріялістичного світогляду і егоїзму. В тім світогляді індивідуальности не сміє бути, – все сіре, безбарвне й безвольне знаряддя! Утопійного соціяльного експерименту. Для "добра" загалу, конкретно – для добра комуністичної олігархії, всі індивідуальності повинні нищитись. Мільйони індиівідуальностей, одиниць винищено, а загал має "щасливе, радісне" життя в сонних мріях. Російська революція створила комунізм унаслідок світової війни, нова світова війна й нова контрреволюція той комунізм знищить – так ми вірили й за це боролись.

* * *

Приходить козак Чорноморець, в товаристві ще кількох козаків, із відпустки з Зіновинець та оповідає, що "товаріщ" Лапов зі своєю комісією "викачує продналог" з його села. Штаб Лапова стоїть у парохіяльнім домі, в знайомого мені свя¬щеника. Є в селі до 50 большевиків, розкинених рідко, по кілька душ у гарніших домах.

Надійшла, думаю, хвилина помсти. Кличу до себе 5-х найкращих козаків і даю їм завдання за¬стрілити Лапова. До тієї терористичної стежі належить також і козак Чорноморець, який показуватиме дорогу; командантом стежі назначую Василя Сензюка.

План акції такий. Ще звечора ввійти з городів у село; городами й садами зайти до дому священика від "чорного" входу: один козак в кухні тримає всіх хатніх, 4-ох козаків коридором входить до кімнати Лапова, хутко з ним розправитися і залишити записку: "Товариша Лапова Надзвичайний суд при Штабі Отамана Орла засудив на кару смерти за розстріл 9-х невинних селян у селі Стасьовому Майдані. Присуд виконано сьогодні вечором. Отаман Орел".

При повному озброєнні козаки відійшли перед вечором. Лісами повз Дяківці – Медведівку ді¬бралися до Зіновинець у вечір. Рано на другий день вони повернулися, і командант стежі Сензюк Харко здав звіт, що все виконано згідно з пляном. В кухні саме вечеряла вся родина священика. "Ма¬тушка" впала в обморок, коли побачила козаків і пізнала Чорноморця. Служниця хотіла втікти з дому. Їх всіх затримали. Чорноморець знав роз¬поділ кімнат, пішов наперед, а за ним решта. Чор¬номорець застукав до дверей, почув голос: "пажалуста!", і увійшов до кімнати. Тут над великими книгами сиділо шість большевицьких комісарів. Чорноморець спитав: "Єсть лі здєсь таваріщ Лапов?" – "Я! А что?" – відізвався Лапов. Чорноморець вмить спрямував дуло кріса до вуха Лапова й вистрілив. Від стрілу з близької віддалі мозок. Лапова аж ляпнув на стіну з килимом. Решта козаків стояла при відчинених дверях. Записку мою Сензюк вкинув до кімнати. – "Чому не стріляли решти?" – питаю. Сензюк відповідає, що коридор до кімнати був такий вузький, що ним міг увійти тільки один чоловік, а на вїздовім ґанку стояв вартовий лотиш, тому довго не можна було борикатись у кімнатах, при тому стріл згасив лямпу і не видно було в кого стріляти, бо решта комісарів попадала на підлогу, і почала боронитися з револьверів, а ручних ґранат козаки не мали. Козаки миттю вискочили з дому, вартовий на ґанку не реагував, думаючи, що "командири бавляться"... У большевиків часто бувало, що командири попються і почнуть у хаті пальбу до чарок, до образів і портретів.

Тепер козаки вибігли на вулицю, де себе краще почувають, як у хаті. Бачать у школі світло. Школа гарна, мурована. Один лотиш виліз на стіл і щось до дядьків говорить зі стола. Харко бере большевика на приціл через вікно: бах! – і смертельно поцілений лотиш валиться зі стола на підлогу. Селяни, як стояли, так і бухнули зі страху на долівку, аж козаки вголос зареготалися. Від школи козаки вже пішли городами в напрямі Медведівки до нас. Не було за ними ніякої погоні.

* * *

Маю вістки, що в Кожухові стоїть 9-тий полк Червоного Козацтва, тому після сніданку, зі зібраним таким-сяким оброком їдемо на постій у ліс під село, на схід від нього. Обрік назбирали козаки різний: ячмінь зі січкою, покраяну картоплю; деякі мають трохи вівса з пшеничною половою, а то й звичайне сіно.

До полудня стоїмо спокійно. Коло години 13-ої чуємо сильне гавкання собак, якісь крики і час-до-часу поодинокі стріли. Це вїхали в село большевики, які там чогось шукають і грабують. В лісі затримав я кілька перестрашених селян із Майдану та питаю, що там діється. – Біда! -кажуть. – Комуна шукає "бандитів" по наших скринях; чоловіків бють нагайками, а молодиць і дівчат на ліжка кладуть, або волочуть до клуні "показувати", де повстанці були!... Пропало наше село!

Рішаю дати большевикам научку в формі засідки в лісі за їхні знущання над селянами: бачу, що козаки з гніву аж тремтять.

Мав я одного 16-літнього, збідованого си¬роту. Цей хлопчина був дуже інтелігентний та спритний. На вигляд було йому років 14. Я його часто посилав як звідуна. Він возив зі собою на¬віть цивільний одяг. Кличу його до себе й даю завдання: розвідати, скільки большевиків, як озброєні, звідки приїхали і чи не збираються на ніч назад відїздити. Чи не будуть у селі ночувати. Останнє було мало правдоподібне, бо в селі, де ліс навколо, ніколи червоні не ночують.

Є година 18-а, і починає вечоріти. Приходить хлопець. "В селі, – каже він, – гуляє 9-й полк большевицької кінноти: є їх 350 шабель, і сюди приїхали самі охотники, а решта залишилась у Кожухові, де полк стоїть від кількох днів: озброєні в кріси, шаблі, мають з 10 легких ручних кулеметів; важких кулеметів на тачанках, чи вюках не мають; ночувати на селі не збираються; командир казав до червоноармійців, щоб вони далеко не розходились, бо за одну годину виїзд до Кожухова...".

Мені більш нічого не треба було. Залишаю 10 козаків для охорони коней, а 75 беру з собою та розставляю в лісі на 5-8 кроків над дорогою, яка йде з Майдану до Кожухова 4-х сильних козаків висилаю також розкинути кругляки на мості в селі, коли хвіст колони через нього перейде, а потім вони мають на правім крилі залягти з ручними кулеметами. З другим ручним кулеметом висилаю одного хорунжого-галичанина на ліве наше крило в товаристві 6-х козаків. Завдання: перепустити передову стежу, а відкрити во¬гонь, коли чоло колони буде доходити на його висоту.

Ще листя на деревах немає, але козаки замаскувались за кущами і ждуть з ручними гранатами і крісами ворога. Дорога, над якою ми залягли, вється легко вгору від Майдану. Роками вода вимила своєрідний рів на ширину дороги в глинці. Лежачим у засідці козакам коней не буде видно, лише груди й голови большевицьких їздців. По другий бік дороги – поле й город лісника. Його земля від дороги огороджена, воринами. На височині хорунжого-галичанина рів менший, але кінчаються воринні огорожі. На випадок стрілів від чола, большевики мусять завернути або назад, або їхати в напрямку багнистої долини й річки.

Ждемо, а хвилини чомусь дуже довжаться. Всім здається, що чекаємо віками. Бачу, як козаки нервово стискають шийки крісів. Настає пов¬ний сутінок. Врешті показується большевицька колона, у двійках, бо завузька дорога. Чуємо не¬самовитий крик жінки лісника та його дітей, по¬тім діти плачуть, а жінка втихає. Це ті большевики, що позаду були, відділились і може грабу¬ють, бють, або насилують маму при дітях: це ж азіяти – башкірці і москалі їдуть... Хтось із них запалив близько командира сірник і прикурює ци¬гарку. Чую: "астарожно таваріщ з аґньом, патаму что мне ґаварілі, что здєсь билі в день повстанци". Той самий голос питає: "А разєзд в перьод вислан?" – Так точно! – відповідає дру¬гий – хіба комендант дивізіону свому команди¬рові полку.

Вже добру хвилину їдуть вони у віддалі 6 кроків від мене, а я обсервую їх із-за корча ліщи¬ни. Видно, як большевики везуть перед собою вязки зі сіном, мішки з селянським добром – вівсом, ячменем, хустками, хатнім статком.

Чому мій галичанин не стріляє. А може він побіг до червоних. Адже він щойно два тижні тому йшов біля нас, в Кармелюковій долині, і ми його затримали. Він ішов з Винниці з "Государственного Політического Управління", цебто з переіменованої чрезвичайки, – шукав нас. На допиті щиро признався, хто його вислав і пощо, але дав присягу, що для добра національної справи українського народу буде вірним, і я його не розстрі¬ляв. Тепер під інвіґіляцією даю йому різні зав¬дання. І сьогодні навмисне поставив його на відпо¬відальне становище.

Мої думки перериває голосна серія кулемета. В цю ж саму мить блиснула стрілами, вибухами ручних ґранат ціла лінія. Все клекоче, перерізує повітря і глушить. "Промовив" також і з правого боку кулемет. Червоні спереду кинулись назад, а задні, яких підганяв кулемет, перлися вперед. На вузькій, глибокій дорозі кіннота почала клубитись, а ми стоїмо над нею і бємо, чим попало – з револьверів, крісів, гранат.

Деякі большевики прорвались під кулями і спрямувались праворуч від дороги, в багнисту долину. Там їм коні позастрягали і навіть потопи¬лись. Інші втікали до села і на мості, під кулемет¬ним і крісовим вогнем, побільшували купу кінсь¬ких та людських трупів. Місток, таки через одну деляку, вспіли мої козаки розібрати, і багато коней покалічилось. В страху большевики гнали й тратували один одного.

В десять хвилин все було скінчене. На дорозі валяються трупи коней, людей, мішки, вязки сіна, ручні кулемети, повно шапок, обірваних шабель. Чути стогін ранених і конаючих.

Даю своїм козакам наказ забрати здобич. Має¬мо 13 сідел, 4 англійські "люїси", 50 шабель і 30 шапок і большевицьких кашкетів та... повно оброку для наших коней. Цілком здорового коня не здобули ні одного. Ранених башкірців, за їхні ґвалти в селі, я казав розстріляти. Дорога була глинкувата, жовтава, а на ній великі, темні плями крови, змішаної кінської з людською.

9-ий совітський полк перестав існувати, а ми не маємо навіть задряпаного козака!

* * *

Хоча нас мало, боронимось відважно, а маючи на собі совітські уніформи, навіть нежданно напа¬даємо. Знову милимо їх і зблизька стріляємо до червоноармійців та кладемо їх цільними стрілами. Ще два рази атакуємо необережні групи черво¬них, що їздять по лісі: червоні думають, що то непорозуміння та кричать, що вони "свої!".

Проти сили нічого не вдієш! Червоноармійці таки натискають, і їх багато. Мені не подобається, що вони мають спішені сотні. Зустріч наша з ними, коли ми на конях, не дуже то приємна. Вже таких кілька піших груп ми зустріли. Підкравшись пішим шиком, розігнали гранатами. Врешті вони витис¬кають уже нас із лісу на величезні поруби в напря¬мі Дяковців. Тут був колись старий ліс, але підчас революції селяни його вирізали. Тому, що матеріял не був купований, то при різанню навіть нікому не хотілось згинати з пилкою. Не забирали й гілляк. Тому то на зрубі сторчали стовбурі пнів у ріст чо¬ловіка та цілі купи повідрізуваних та порозкида¬них гілляк.

Перед нами останній малий лісок. Це вже мабуть приватна власність якогось селянина, бо грабник окопаний ровом. За тим лісом починається чисте поле. Коли червоні на тім полі нас побачать, рушать у погоню. Тому хочу за всяку ціну боро¬нити цей лісок, тим більше, що зближається вечір. Спішуємось, ставимо два люїси на рівець, де залягають всі козаки, бо коні їх попривязувані. Раптом з корчів вискакує кільканадцять кінних з Ковбасюком. За ними пре аж кілька сотень большевицької кінноти. Кличу, щоб їхали скоріше, бо їх доганяють червоні. Ковбасюк і Онисько Грабарчук вїздять у лісок. Проти нас виїхало також яких 200 шабель червоних та посуваються звільна порубами. Але нас тепер уже більше на 30 козаків і 3 ручні кулемети. З такою силою, коли добре і сміло вдарити в одне місце, то можна пробитися назад у ліс. Та мені раптом приходить у голову: боронитись в ліску ризиковно, бо большевики сміло атакують, перебють багато коней і винищать нас. Краще підпустити їх ближче, розбити на дві частини, а потім цими "воротами" вскочити назад у ліс. Вже й так западає ніч...

Стріляємо до червоних, які зі шаблями в руках поволі підсуваються ближче. Падають забиті їздці та коні. Большевики дійсно починають роз¬ступатися – пробують обїхати лісок із двох боків. Є вони від нас може на кроків 250. Бачу, що напроти, на крик червоних: "Резерв вперьод!" – підсувається в колоні ще одна їх сотня. Сіємо по них кілька кулеметних серій, здержуємо їх, а тоді я гукаю на своїх: "На коней!" Кажу козакам, що нам також єдиний вихід: вдарити на резерву і пробитися з поворотом у ліс. "За мною!" – кричу і зі шаблею в одній та револьвером у другій руці пускаюся вперед.

Час дорогий. Оглядаюся, а мої козаки виїхали з ліска і... нерішучі, в 50 кроках позаду за мною. Ще раз кричу – "вперед". Вже бачу обличчя широ¬коплечих татарів. Вимахую в повітрі шаблею і гу¬каю: "Я вам покажу, як рубать!" Думав я тоді, що згину, і йшов на певну смерть. І ось диво: передні татарчуки, чи башкірці дивились довший час, як заворожені, а потім з шаблями в руках повернули коней. Налітаю на першого й рубаю. Бачать це мої козаки і починають стріляти з коней в утікаючу купу червоних. Їхній командир, а був то "комбриг", у сивій шапці на голові, в гарній сукняній бекеші на карому коні, добув нагана і стріляє до мене взад, утікаючи. Чую голос Коноплянка: "Впе¬ред, бо в отамана стріляють!" Я не можу комбрига дігнати, бо він має доброго коня. Беру парабелюм, прицілююсь у спину комбрига, але револьвер не випалив. Хапаю другий – бровнінґ і шістьма кулями збиваю з коня большевицького командира.

Пізніше винницька большевицька газета писала, що комбриг цей сам застрілився, а червоноармійці принесли його нагана в подарунок "ком¬корові" Примакову. Той подякував за нього, по¬хвалив "героїчну смерть" свого бойового товари¬ша та обіцяв червоноармійцям, що коли він знай¬деться в безвихідній ситуації, то з того нагана пу¬стить собі кулю в лоб. "Комкор" Примаков не знав, що тов. Сталін у Москві відлиє іншу кулю пізніше для нього і накаже його розстріляти з іншого ре¬вольвера, разом зі своїм маршалом Тугачевським.

* * *

Допит цього Ревуцького дав деякий матеріял з життя комуністів у Летичеві. Їх діяльність, особ¬ливо жидків-комуністів, мене денервувала. В пові¬товій вязниці було багато арештованих за так зв. "бандитизм". Рішив знайти отамана Байду-Голюка і спільно з ним заатакувати Летичів, тим більше, що війська багато там не було. Місто Летичів я здобував вже декілька разів: перший раз у грудні 1918 року, коли там вибухнуло большевицьке пов¬стання, а другий раз перед приходом української влади в літі 1919 р.

Чути поодинокі вистріли з крісів, револьверів; інколи коротку серію кулемета. Козаки господа¬рюють хутко. Вже заладовано декілька підвод з ма¬нуфактурою та різними виробами з воєнної коопе¬ративи. Політичиних вязнів в числі 17 випущено: десять із них проситься, щоб прийняти їх до себе. Приймаю їх, а сім звільнених наганяю домів. Кри¬міналісти залишились у вязниці під ключем.

ҐПУ оточене 6-метровим колючим дротом і бережене окремою охороною, пробувало боро¬нитись. Кілька ручних ґранат і серій з люїсів по¬збавили відваги "героїчних" жидків. Моя козачня спала до будинку, ломом і стрілами повідчиняла двері. Варта обеззброєна, на місці забита. 8-ох че¬кістів ми схопили, бо колючий дріт не дав їм змоги втікти. На питання, де арештовані, відповіли, що на долі, в льоху. Козаки й там виломали двері. В одній кімнаті була "мордовня". На цементовій долівці крови, як у різні: стік крови провадить рівчаком у кут – на стінах плями крови, присохлого мозку. Всюди валяються шматки волосся зі шкірою, шкіри з вирваним мясом, зуби, сухі очі, видовбані загостронеми чайними ложочками, по¬виривані нігті, повиломлювані пальці, обрізані вуха, носи. Є тут кілька крісел і таборетів, стоїть один столик у куті, а більший під стіною. На стінах знаки від револьверових куль. Два віконця запхані войлоком і виходять на подвіря – вони добре закратовані.

З огидою виходимо з цієї різні людей. Ламають козаки другі штаби і двері. Та двері не піддаються, бо міцно оковані. Знаходяться ключі. Відчиняємо двері напроти мордовні чрезвичайки. Тут сиділо душ 10 людських істот, різного віку – чоловіки і жінки. Одна була з малою дитиною. Нічого не питаємо, хто вони, звідки, за що сидять. Хутчій кажемо їм іти на волю. Даю наказ випро¬вадити до "бойні" 8 чекісток і чекістів та негайно розстріляти: їх кров змішалася в ринштоку з кровю їхніх жертв.

* * *

Отож большевицька грабункова господарка з "продналогами" викотила ввесь хліб з південного Поділля, Херсонщини, Катеринославщини й Таврії. В 1922 році був неурожай з приводу по¬сухи. Ці села вимерли, і рятунку їм бандитський совітський уряд не дав, – мовляв: "Нехай вмирають хахли!" На нашім чорноземнім півдні і дав¬ніше бували вже неурожайні роки, але там не було хлібороба, який не мав би річного запасу збіжжя та паші для худоби. Крім того, прийде голодний рік, то кожне село мало ще громадський великий магазин збіжжя. Рік перебудеться, а другий дасть за два. Тепер інакше: всякі Алєксандрови, Лапови, лотиші все до зерна вивезли. Господарка жидів по совхозах і колхозах така, як і їх життя в міс¬течковім ґетті перед революцією. Без приватної власности, ніхто не думає під жидівською коман¬дою на дармоїдів-комуністів працювати.

Великі обшари не засіяні, порослі травою, бо селянин сіяв лише "для себе". В колхозі та совхозі все робиться з примусу, не в пору і без найменшого зрозуміння господарсько-земельно-хліборобської справи. Тому там покоси мокнуть, тому буйний степовий вітрець витеребить достиглу пшеницю в землю. Коли дещо зберуть, вимолотять, звезуть на стації, – висиплять під голим небом, з браку вагонів та мішків, то тоді жито й пшениця поросте. Совітський уряд, через свій жидівський "Внешторг", більшу частину зібраного збіжжя, відібраного силою від українського селянина, вивозить за границю по найнижчих цінах, майже задармо, щоб в той спосіб здобути чужу вартісну валюту, при тому масовим ввозом хліба в певні краї викликати там господарську кризу в наслідок надпродукції збіжжя.

Вже в балтськім і ольгопільськім повітах ба¬чили ми селян з Херсонщини з познаками голоду. Вони були худі, як тараня, з тонкими шиями, запалими очима, що блищали гарячково. Носили в міш¬ках упряж, полотно, одежу міняти на хліб, але з цій південній частині Поділля того хліба також не було. Ми для себе не могли дістати хліба: ко¬заки живилися молоком без хліба, молодими кар¬топлями, дозріваючим горохом з поля. Вже жито переквітло, і селяни теребили молоді зернята (з мо¬лочком) з колосків, сушили, а потім мололи на жорнах. Такий хліб був чорний, як вуголь, але треба було їсти. Старшини затримувалися по до¬мах священиків та дяків. Духовні особи мали білі сухарі з Великодня. Коли вони довідувались, що ми повстанці, то сухарів досить було ще й на дорогу.

Москва, як виявили пізніші роки її тактику в Україні, впроваджувала зорганізовано голод на наших землях. Вічна боротьба з українським "бандитизмом", "петлюровщиною", "сепаратистичним ухилом", "націоналістичним ухилом" спонукувала метод, ненотованих ніякими хроніками в історії людства: вони організували на приказ узурпатора, ката-Сталіна голод, щоби приборкати "проклятих хахлів". Що збереглося після чрезвичайок, ҐПУ, треба було вимо¬рити голодом на місцях. Частину населення виве¬зено на північ, на примусові роботи, де з голоду та фізичного вичерпання падали міліони.

І так комуністичні мордовні винищили за 20 років в Україні людей всіх шарів української національности біля 8,000.000, з голоду в 1922 і 1923 роках вимерло понад 7,000.000 людей, вивезено з України на примусові роботи до 5,000.000, разом комуністичне пекло коштувало Україну за 20 років до 20 міліонів жертв. Тому навіть формальна совітська статистика за 20 років не могла вказати в Україні збільшення населення, а лише зменшення.

* * *

До козаків я промовив: "Козаки! На нашій святій землі, яку сплюгавили москалі й жиди, що одяг¬нули на себе криваві тоґи комуністів, давно не було такої збройної сили, як наша. В Україні ми є тепер повстанчим осередком, силою, яка зга¬няє сон окупантам. Ми, повстанці, боремось під національними прапорами за велику ідею, і за цю ідею ми не боїмося ні смерти, ні мук. Ми є месниками за кривди, заподіяні Москвою нашій на¬ції впродовж віків. Ще рік назад нас було кілька одиниць, сьогодні є сотні, завтра може бути ти¬сячі таких борців. На нашій поневоленій Батьків¬щині може спалахнути вогонь боротьби, коли до нас приєднаються міліони наших братів. В запалі боротьби ми звільнимо Україну й кинемо рево¬люційний вогонь на землі Московщини. Коли хто з нас впаде в бою, то його смерть буде цеглиною під рідний національний будинок, і слава про ньо¬го не загине по віки вічні. Памятайте, козаки, що ворог вживає всіх, доступних чортам, метод і спо¬собів, щоб нас знищити. Він знає, що поки ми є то Україна ним не опанована. Поки ми є, то окупанти не можуть використати колоніяльних ме¬тод правління. Брехнею є гасло: "Влада селян і робітників" – є влада москалів і жидів над се¬лянами і робітниками. Брехнею є девіза: "Про¬летарі всіх країв єднайтеся". Єднайтеся всі під скиптром Москви, а коли не хочете, то ми татарів і башкірців пошлемо, а ті вас приєднають!... Козаки! Ворог ласкаво приймає повстанців до себе, "дарує" їм провини, возить їх автами, дея¬ким дає в дарунку шкіряні куртки. Це тому, що¬би зменшити ряди повстанців. Всі амнестовані б. повстанці будуть нещадно винищені, коли нас не стане. Коли б мене сьогодні вбито, завтра чекі¬сти розстріляють амнестованих. Коли ми витри¬мали так довго, загартували свої характери і во¬лю, то чи нам тепер йти на поклони до зайдів півночі? Ні, наша воля все переможе. Маймо віру в святе своє діло. Вірте всі свому проводові! Вірте свому отаманові! Сильна воля, хоробрість і віра дадуть нам перемогу. Слава!"

В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний. Може були одиниці мало свідомі початково, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерти ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв собі, як легкий перехід у інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, що не один ворог поляг від кожного із нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі. На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя...

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.