Андрій Пишний Голова правління АТ "Ощадбанк"

''Мы никогда не летали, как птицы''

14 квітня 2017, 16:12

"Звуки были для него главным непосредственным выражением внешнего мира, остальные впечатления служили только дополнением". Так передав відчуття незрячих людей через образ головного героя Володимир Короленко у своєму "Сліпому музиканті". Письменник влучно пояснив основний психологічний мотив написання свого геніального твору – в його основі лежить інстинктивний потяг людини, навіть незрячої, до світла: "По мнению возражающих, этот мотив отсутствует у слепорожденных, которые никогда не видели света и потому не должны чувствовать лишения в том, чего совсем не знают. Это соображение мне не кажется правильным: мы никогда не летали, как птицы, однако все знают, как долго ощущение полета сопровождает детские и юношеские сны". Гадаю, про цей наш людський інстинктивний потяг завжди варто пам'ятати, коли ми спілкуємося одне з одним, особливо з тими, хто не бачить.

З 1898 року, коли Короленко написав "Сліпого музиканта", принципово мало що змінилося. Незрячі люди й люди з інвалідністю по зору так само наче живуть серед на, а водночас наче в іншому світі. Їх за різними даними близько 100 тисяч, в тому числі 10 тисяч дітей. Точних даних не наводить жодна офіційна статистика. Що промовисто свідчить про те, скільки ще треба зробити, аби системно налагодити роботу й інтегрувати цих людей у наше суспільство. Адже вони здебільшого й далі продовжують жити в ізоляції.

Проект Inclusive Friendly, який Ощадбанк реалізує спільно з партнерськими громадськими організаціями, одна з ініціатив задля соціальної інтеграції людей з інвалідністю, зокрема й по зору, через просвітницьку діяльність, аби крок за кроком побудувати в нашій країні інклюзивне суспільство. Не на словах, а на практиці. Тому тренінги в рамках цього проекту – не теорія, а прикладні поради з вправами. Ці моделі апробовані в цивілізованому світі й придатні до щоденного застосування. Свого роду вказівки до дій.

Унікальну зустріч з учасниками проекту ми мали в Дніпрі у нашому інклюзивному відділенні, що на проспекті Слобожанському (колишньому проспекті газети "Правда"). Серед них, насамперед, клієнти Ощаду – приватні підприємці, керівники підприємств, які так само, як і Ощадбанк, працюють у сфері обслуговування. І в силу своєї роботи потребують знань та навичок, як правильно спілкуватися й поводитися з людьми з інвалідністю, котрі як клієнти звертаються за тими чи іншими послугами.

Одним із учасників цього проекту є Дніпропетровський УТОС – успішне сучасне навчально-виробниче підприємство українського товариства сліпих. До речі, воно є яскравим прикладом соціального підприємництва в нашій країні, яке Ощадбанк спільно з фондом WNISEF за підтримки уряду США через Агентство з міжнародного розвитку USAID підтримує спеціальними доступними кредитами під 5-10% річних у гривні. Зокрема, такий кредит цьому підприємству банк надав лише місяць тому у березні.

На підприємстві працює 68 працівників. Виробляють залізничне устаткування, будівельно-оздоблювальні матеріали, електророзподільну апаратуру та ін. Дніпропетровський УТОС є острівцем інклюзивності. Має свою унікальну бібліотеку в 11,5 тисяч томів. 11 тисяч з них озвучені, 500 надруковані шрифтом Брайля. Має свою базу відпочинку, де оздоровлюються люди з інвалідністю по зору, підприємство надає їм благодійну допомогу, в тому числі й їхнім громадським організаціям, а також співпрацює за різними міжнародними програмами і навіть працевлаштовує переселенців з Донбасу.

Під час тренінгу Inclusive Friendly ми познайомились з 29-річним Андрієм Котом, помічником менеджера цього підприємства. І в цьому блозі я надаю йому слово. Адже для Ощадбанку робота з людьми з інвалідністю по зору є важливою. Свого часу за підтримки Ощадбанку було здійснено тифлопереклад фільму Олеся Саніна "Поводир", який номінувався на Оскар, всі наші інклюзивні відділення мають балакучі банкомати та тактильну плитку, що допомагає незрячим громадянами потрапити до відділення й самостійно скористатися банківськими послугами.

Отже, слово Андрію.



- Мій тато незрячий, а мама теж з порушенням зору. З цим я живу все своє життя, допомагаючи їм. На тренінг Inclusive Friendly прийшов, тому що було цікаво побачити інших людей, які на практиці не стикалися з незрячими або стикалися рідко. Хотів поглянути на їх поведінку й реакцію. Особливо тоді, коли вони самі виступали в ролі незрячих, коли тренери їм зав'язували очі і щось розповідали мов говорять з людиною, яка бачить все навколо себе, або давали певні завдання – піти туди чи сюди, принести те чи се, давали в руки щось і питали: а що це.

Спочатку у цих людей повна розгубленість. Потім, як вони зізналися, виникає відчуття глибокої жалості: як так, це ж не справедливо? Як вони (незрячі) взагалі можуть жити в цьому світі без сторонньої допомоги?




Учасники й не здогадуються, що незрячі цілком можуть працювати, творити й жити повноцінно, навіть конкурувати з ними у своїй професії та в бізнесі.

Далі жалість кудись зникає непомітно, коли починаєш виконувати завдання тренерів і практичні вправи. Коли, працюючи в парі (один в ролі незрячого, а інший – супроводжувача і співрозмовника), ти все ж таки намагаєшся вибудувати комунікацію з партнером і разом з ним виконати поставлене завдання. І, о диво, учасники тренінгу таки знаходили спільну мову, бо бути незрячим ставало хоч і тимчасово, але частиною їхньої хоч і змодельованої, але дійсності.




Я по-доброму вражений таким підходом навчань. Вони не про те, що треба толерантно ставитись до людей з інвалідністю. Вони без цього нікому не потрібного пафосу. Практичні і дуже прагматичні. Зрештою ти розумієш, що світ людини, яка не бачить, такий самий реальний, як і в тебе. Адже незряча людина так само живе, захоплюється, закохується, створює сім'ю, народжує й виховує дітей, працює, ходить в магазин, в банк, на ринок, виконує домашні справи, читає, і навіть "дивиться" фільми.

Для мене Inclusive Friendly був найкращий тренінг з посеред усіх інших, в яких я брав участь у своєму житті. На всіх попередніх тренінгах нам розповідали про купу прийнятих законів, міжнародних конвенцій, у кращому разі про успіхи наших паралімпійців. То був неживий і формальний підхід. Було очевидно – ті, хто про це розповідають, насправді цим не живуть в реальному житті. А на тренінгу вони просто грають свою роль балакучих голів, бо отримують за це зарплату.

З Inclusive Friendly все інакше, бо навчають тренери з числа тих людей, які виховують дитину з інвалідністю, або живуть з батьками чи іншими родичами, які мають інвалідність. Вони прийняли це як невід'ємну частину свого життя, як частину самих себе. Власне, такий підхід і є мікро-моделлю інклюзивного суспільства – це інклюзивні родини.




Переконаний, подібні тренінги потрібно пройти насамперед депутатам парламенту, щоб у нас формувалась жива правова база і правова культура інклюзивного суспільства – суспільства справді рівних можливостей та відкритого доступу. Бо далеко не все міряється грошима. Адже, по великому рахунку, незряча людина, якщо ми, люди котрі навколо, будемо вміти з нею правильно спілкуватися, може "побачити".

Я займаюся стендап-комедією, це сольний гумористичний виступ перед живою аудиторією, один з жанрів розважальних програм. У своїх монологах я висміюю стереотипи зрячих про незрячих людей. А вони виникають часто, коли світ зрячих стикається зі світом незрячих. Я працюю на підприємстві Українського товариства сліпих і років шість тому, ми поставляли свою продукцію на ринок Барабашово у Харкові. У той час на автошляхах міліція часто зупиняла машини, навіть невеликі буси, які везли якийсь товар. Перевіряли документи, а то й проводили догляд. Якось зупинили й нас. Причому зупинив чомусь "Беркут". Їх старший узяв наші документи й читає:


- Дніпропетровське учбово-виробниче підприємство Українського товариства сліпих... так, – несподівана пауза, поглянув спочатку на водія, який був у темних сонцезахисних окулярах, а потім до мене, – А як же ви їздите, якщо у вас водій незрячий?

Я, недовго думаючи:

- Так дайте нам хоч супровід якийсь, навіщо ж ви нас зупинили і перевіряєте?

Звісно, потім він і сам зрозумів, що сказав дурницю, а з моєї сторони – це був всього лиш розіграш. Але факт лишається фактом – існує стереотип, що в товаристві сліпих зряча людина часто виглядає мов біла ворона, її там не повинно бути. Чому так? Бо в нас 95% людей знають лише про паралімпійську збірну та її перемоги, але тільки 5% реально розуміють, як насправді живеться людям з інвалідністю. І ці 5% в більшості своїй або самі люди з інвалідністю, або їхні родичі.


Щоб змінити культуру суспільства, треба виховати хоча б одне покоління. Дорослих і старших людей вже не перевчиш і не перевиховаєш. Більшість людей в Україні непривітні й злі, вони не задоволені собою, своїм життям, вони самі потребують підтримки. Молодь інакша. Вона відкрита, схвально сприймає нове і готова до змін найбільше.

Наприклад, мій друг Сергій, який не бачить, чудовий програміст. Мої друзі не можуть цього збагнути – як таке може бути? Кажу їм – тепер може. І такі проекти як Inclusive Friendly відкриватимуть для тисяч молодих людей таких як Сергій, а з ними й для нашої країни, нові можливості.


Україна та Європа855 Корупція994 Уряд реформ266 Aтака Путіна1084 Мовне питання174
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте