Про що я НЕ кажу на Мюнхенських безпекових форумах

Цього року Україна на найбільшому безпековому форумі у світі – отримала неочікуваний холодний душ.

Це була суміш зі втоми від українських проблем та від нескінченних помилок і невиконаних обіцянок керівництва держави, з апатією, якої я раніше не відчувала, та з бажанням відновлювати бізнес-стосунки з Росією.

За такою ситуацією ми дуже скоро опинимося перед світом, який хоче лише "перегорнути сторінку" та "закрити українську проблему" будь-якими засобами.

Рік тому нам ввічливо натякали: "Чи варто боротися з тіло України на Донбасі, якщо її душа потерпає від корупції?". Ще півроку назад показували цифри втрачених прибутків для німецьких компаній через санкції проти РФ, потім задавали справедливе питання, як пояснити європейцям, що їх бізнес страждає від санкцій, які ввели держави ЄС, але так і не ввела сама Україна.

Тепер питань більше немає, ні до нас, ні до Президента Порошенка. І ця тиша набагато більш промовиста, ніж будь-які пояснення та запитання.

Україна відходить на другий план. Пріоритетними і "цікавими" питаннями стають питання Північної Кореї, Сирії, Середнього Сходу, кібербезпеки, будь-які інші дискусії, які, як вважають наші партнери, мають більше шансів на успіх, ніж українські реформи при теперішній владі.

На Українському ланчі на Мюнхенській безпековій конференції, який викликав великий ажіотаж, на противагу непристойно порожньому залу під час виступу нашого Президента, Міністр закордонних справ Данії дуже промовисто тричі відмовився відповідати на просте питання британського журналіста: "Чи рухається Україна вперед за президенства Петра Порошенка, чи назад?". Просто відмовився. Він є досвідченим дипломатом, і точно зробив це не випадково.

Це один з багатьох сигналів українській владі та нам.

Президент Порошенко під час своїх виступів і далі не далеко відходить від шаблону "Давоської промови" і говорить про свої смішні 144 реформи, про Мінські угоди, які вже нікого не цікавлять, про "пенсійну, освітню, медичну, антикорупційну реформи, про свій антикорупційний суд, про "мою країну". Слова "моя країна" "моя нація" звучать непристойно часто.

На жаль, гастролювати з однією і тією ж промовою 3 роки якось не лічить. Втім, результатами похвалитися не виходить, бо ж їх особливо немає.

Обіцяти радикальні реформи та відчутні зміни для суспільства можна 3 роки лише тут, у нас, через свої телеканали та своїх "пригодованих" експертів, міжнародні ж партнери не просто відмовляються споживати цей політичний фастфуд Порошенка.

Вони показують свою довіру і ставлення "ногами" – не приходячи на його виступи та скасовуючи зустрічі. Звідси – і пуста зала під час його виступу. Звідси, на противагу, – повна забита зала під час виступів інших лідерів держав, і, на жаль, в тому числі пана Лаврова.

Христя Фріланд на Українському ланчі починає свою промову з того, що була журналістом в Україні, коли Україна віддала свій ядерний арсенал в обмін на гарантії захисту Будапештського меморандуму.

Вона, на відміну від нашого Президента, дуже чітко і не вперше згадує про гарантії Будапештського меморандуму, про який декілька років говорю я, говорять мої колеги по фракції та парламенту.

Про що я не кажу ані в Мюнхені, ані у Давосі, так це про те, що Президент має вимагати виконання Будапештського меморандуму, а не сотні разів повторювати про безальтернативність Мінського формату, чим продовжує заганяти у глухий кут усіх нас.

Я не говорю про президентські поправки до Закону про так звану реінтеграцію Донбасу, коли пан Президент надає собі неконституційні повноваження і в той же час відмовляється виконувати Конституцію і брати на себе відповідальність, як Головнокомандувач, у країні під час війни. Він хоче лише "саночки", але возити їх відмовляється, хоче війну, щоб контролювати інформаційне поле, але торгівлю і бізнес мирного часу.

Президент, під час своєї промови говорить: "Ми не хочемо перемагати Росію, ми хочемо лише, щоб РФ пішла з нашої території."

І я мовчу про те, що окремі українські політики та ділові кола дійсно не хочуть і не бажають ні перемагати РФ, ні завершувати війну, бо заробляють на ній мільйони і мільярди, а на нас і тарифах Роттердам+ ще декілька мільярдів для конкретного проросійського олігарха, який є більшим партнером Президента, ніж будь-хто.

Я прошу допомоги у військовій сфері у європейців та американців на найвищому рівні, і промовисто мовчу про наші корупційні скандали вже і у військовій сфері. Про автомобілі Петра Порошенка "Богдан", які ламаються в мотлох, не доїжджаючи до місця призначення, про оливу для них, про заробіток Президента на війні під час його анонімної подорожі на Мальдіви.

Закордоном про державу говорять або добре, або нічого. Особливо, коли держава у війні. І я мовчу.

Я мовчу про те, що прохаючи надавати нам допомогу, гроші та транші на різноманітні програми, ні я, ні один депутат не здатен гарантувати, що ці гроші будуть ефективно використані за призначенням. Я мовчу про зростання корупції в Україні після усіх "великих" антикорупційних реформ, бо корупцію можна побороти лише з голови, а голова держави – її очолює.

Чому я мовчу?

Бо міжнародна допомога, підтримка та міжнародний фронт – потрібні не владі, а нам з вами.

Нашим громадянам, а не клептократу Порошенко, треба вся можлива міжнародна допомога у військовій сфері, їх підтримка потрібна нашій зраненій ошуканій країні, а не олігархам, які заробляють на війні, на гнилих тарифах, на останніх копійках наших громадян, на їх паях, на їх підприємствах, портах, дорогах, заробляють шалені гроші на збитках і економічному падінні, на тому, що кожен українець стає біднішим.

Кожен корупційний скандал – страшна катастрофа для країни, бо у глобальному світі цей скандал не можна закрити у кордонах.

Ми мовчимо про поламані на фронті Богдани – а у найвідомішій газеті світу, the New York Times, виходить стаття, про те, як Порошенко краде у української армії, поставляючи непридатні для передової переобладнані під швидкі і автомобілі медичної допомоги авто від корпорації "Богдан", ще й за завищеними цінами.

І це страшно.

Бо кожна міжнародна публікація сприяє новій ізоляції вже не Петра Порошенка, а цілої України і нас усіх. Бо від нас банально відвертаються партнери і друзі.

Роттердам+, корупція, утиски опозиції, висилки опозиційних партнерів з країни, лицемірство, підкріплене офшорами в панамських паперах і Мальдівами, ще трохи інформації на Аl Jazeera, очевидно вкинутої саме американцями, про отримані Порошенком брудні гроші за продаж медіа-холдінгу від Курченка – і Президент опиняється у бульбашці – поки що не щільній, але вже дуже реальній. Це відчувалося у Давосі, відчувається дуже сильно в Мюнхені.

Це дуже погана новина для нас. Нічому тут радіти. Бо Президент і нація, яка його обрала – це, на жаль, неділимі поняття для міжнародного партнерства і підтримки. Бо втома не від конкретного Порошенка, а від українців. І найболючіші наслідки будуть саме для звичайного українського громадянина, а не для Петра "Інкогніто".

Ми маємо це усвідомити. Ми маємо знати, що своєю бездіяльність ми шкодимо самі собі.

І не мовчати більше, принаймні, всередині держави. І вимагати змін. І боротися за них і своє майбутнє.

Бо найбільше мені хочеться лідерства країни, про яке не доведеться мовчати за кордоном.