Про народження, сьогодення і майбутнє української політичної нації

Чи не всі наші політичні конвульсії та конфлікти мають причиною процес поставання новітньої української політичної нації. Це і суперечки щодо різних аспектів ідентичності – історії, як ми її уявляємо, мови, приналежності чи ні до європейської цивілізації, проектів майбутнього – з ЄС ми чи з Росією і т.д.

Наші політики помпатично потрясаючи незрозумілим і не проясненим для них словом "нація" завойовують вершини влади дружно займають цілі лавиці у Верховній раді України.

Так само не розуміє суті цього слова і процесів, що з ним пов'язані і наш добрий та мудрий народ. Це слово для нього нічим не відрізняється від інших безглуздих слоганів на кшталт "Жить лучше станет уже сегодня" чи "Український прорив".

А насправді саме прояснення того, що ми перебуваємо в процесі, в процесі бурхливому і небезпечному, що цей процес побудови нації може зіткнутися з катастрофою – як от розколом нації – надзвичайно важливе.

Наша політична нація народилася, як і німецька та італійська, у ХІХ столітті, активно формується у незалежній Україні, однак рано чи пізно трансформується разом з усім світом. Так як трансформуються класичні держави – помирають. І причиною цього є не чиясь зла воля. Сучасна держава теж появилася не так давно. А зникає тому, що глобальні мережі просто забирають її функції.

Принаймні політична еліта – я не маю на увазі депутатський корпус чи верхівку нашого чиновництва – ті, що не сплять, чи не зайняті дуже кропіткою працею розкрадання бюджету, повинні бачити і сьогодення і тим більше можливе майбутнє.

Один з тих, хто не спить, український політичний мислитель Валерій Пекар пробує хоч у популярній формі донести ази розуміння цього процесу вбудованого в нашу глобалізацій ну епоху поставання української політичної нації:

У своїй статті "Про національні ідентичності", аналізуючи проблему у цілому, він подає:

"кілька практичних висновків для України:

По-перше, українська нація існувала не завжди, і не буде існувати завжди. Абсурдно говорити про українців Трипілля чи часів князя Ярослава Мудрого (за іншими джерелами, конунга Яріцлейва Скупого), чиї піддані, на відміну від нас, вільно спілкувалися на декількох мовах (в тому числі і на азербайджанській, як переконливо показав Олжас Сулейменов у своєму лінгвістичному аналізі "Слова о полку Ігоревім").

По-друге, українська нація існує, як би цей факт не дратував правителів у чужих столицях і навіть інших у рідній Вітчизні. І буде існувати довго і плідно, оскільки значна частина суспільства перейшла у відповідну парадигму мислення, і далі рухатися не поспішає.

І, до речі, пора позбутися комплексу меншовартості, що заставляє шукати предків у Трипіллі або серед фараонів. Нації, на відміну від більш давніх систем ідентичностей, цього не потребують. Ми є просто тому, що ми є – з цілком реальною (хоча й кульгавою) державою, з великою культурною традицією і багатою розвиненою мовою. І, до речі, з немаленькою чисельністю як для політичної нації (подивимося через 100 років на китайців та індусів, скільки буде людей в їх націях, коли у них сформуються сучасні системи ідентичностей, – свого часу Симон Болівар теж мріяв про величезну націю, та не вийшло).

По-третє, у рамках української політичної нації існують люди, які не можуть і, можливо, ніколи не зможуть зрозуміти, що таке українська нація. Ну не дотягли вони до базової (для нашої епохи – "помаранчевої") парадигми мислення. І, оскільки люди вони вже зрілі, – мабуть, і не дотягнуть. Це нормальне явище, і нічого з цього приводу переживати.

По-четверте, якщо критична частина політичної нації в осяжний час не доросте до адекватної парадигми мислення, то політична нація може і луснути. Зріла її частина залишиться в рамках національної держави, а решта мігрують (на жаль, прихопивши з собою значну територію) в більш зрозумілу для "синьої" парадигми мислення систему – в імперію, під крило ("під руку", в термінах середньовіччя) правителя в їхньому уявленні мудрого, сильного і справедливого.

По-п'яте, довкола нас буде все більше людей з усе більш складними системами ідентичностей. І це теж нормально. Потрібно це прийняти як даність. І якщо ми хочемо розвивати країну і націю далі, то такі люди нам потрібні. Тут – у Києві, Львові та Донецьку, в Харкові, Одесі та Дніпропетровську, а не в Сан-Франциско або в Берліні.

І якщо комусь, пані та панове, будь-який з цих об'єктивних висновків не подобається, можу порекомендувати хіба що піти випити горілки. Анісової, як Іван Васильович. Це дозволить вам, як і героєві фільму, примиритися з реальністю, яка раптом виявилася на цілий порядок складнішою."

А повністю з його аналізом поставання національних ідентичностей і, як результат, націй можна українською мовою познайомитися тут: "Про національні ідентичності".

А російською тут "О национальной идентичности"

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.