11 липня 2014, 15:21

Голос Донецька

Я довго вагався, чи виставити цей текст, який є одним з голосів з Донецька, що виринув з нетрів Інтернету і на моє глибоке переконання вартий, щоб його почули. Текст жорсткий і болючий. Хоча водночас тихий і ранимий. Про Донецьк, який є інакшим, ніж ми зазвичай, дивлячись здалека, його сприймаємо – зі всією тією шахтарською славою та олігархатом. Я не надто сентиментальний, проте... Свідомо відключаю коментарі, щоб люди вульгарні не топтали цей голос своїми брудними чоботями:

"Как будто женщина

Город похож на изнасилованную женщину. Вчера она была беспечной и любимой. Красивой, особенно утром.

А потом случилось то, что случилось.

Не один, много. Все на одно лицо. На один камуфляж. Автоматы, которым у нее тыкали, были, наверное, разными. Но она в этом не разбиралась.

Эти люди насиловали ее жестко и долго, в очередь. Отдыхая, сплевывали на ее тело. Веселились, стреляя по лампочкам-фонарям.

Они били ее блокпостами, мешками с песком. Каждый день они разрывали на ней платье, которое когда-то было желто-синим.

Насилуя, они требовали любви... И звали друзей, чтобы те тоже – взяли ее так, как им нравится. Так, как в их стране делать нельзя.

Они унижали ее, оставляя новый фокус и новую, кровавую позу для завтра. Хотелось, чтобы завтра уже не наступало. Чтобы все – в руины.

Но нет. Они смеялись, обещая, что она скорее сдохнет, чем они от нее отстанут, и толпами приходили снова. У нее не было сил сопротивляться. И ни одного живого места не было тоже.

Каждое утро она, женщина, ставшая моим городом, вставала и умывалась. Терла себя щетками, обливалась водой так, чтобы до самых костей, чтобы хоть где-то быть чистой.

Она красилась, наряжалась, она привычно выносила мусор, делала покупки, заполняла холодильник, она ездила на работу – в троллейбусе и на такси, она отправляла почту. Она даже вызывала водопроводчика или электрика, если ночная оргия слишком сильно разрушала ее дом. Но никогда – врача.

Наверное, вместо врача она каждый день покупала себе цветы. Розы. Много-много роз.

А ночью все повторялось снова.

Она даже не кричала уже. И не звала на помощь.

Как всякая жертва изнасилования она думала, что сама виновата. Дала повод, привела в дом, кормила... Чего же теперь?

Она не могла пожаловаться, потому что все, что делали с ней – стыд. Нужно было учиться забывать, но эти входили во вкус и забывать не давали. Распиная ее на площади или на площадке они требовали, чтобы она получала удовольствие.

Все внутри выгорело. А впереди, она знала, указующий перст: порченная, грязная. Впереди – брезгливость и желание держаться от нее подальше.

Капля сочувствия, да. Но только от таких, как она сама, униженных и тем – посвященных.

Были минуты, когда она мечтала только об авиаударе. Мощном, масштабном, который бы снес ее и всех мучителей, просто стер бы с лица земли, чтобы все стало пустыней, а не страданием.

После еще были дни. И недели. А потом – только эта мечта и осталась.

Они насиловали. Она улыбалась, предвкушая гул тысячи самолетов.

Не помню, у Майкла ли Кимелля... да, все-таки у него, я прочитала о том, что больше всего на свете мужчины бояться быть осмеянными. Женщины – изнасилованными и убитыми.

Это правда. Мы боимся. Если бы мой Донецк был мужчиной, мы бы легко переступили через все насмешки. Сил бы хватило.

Но вот – женщина. И я не уверена, что столетий любви хватит, чтобы забыть, не стыдиться и не вздрагивать от любого прикосновения. "

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Пригоди істини, постправда і постмодернізм

Основною метою людства є його виживання. А виживання вимагає застосування здатностей та інструментів, які власне його, це виживання, забезпечують...

Занепад Заходу чи піднесення Сходу?

Сьогодні вже стало певним кліше писати про те, що Захід у тому вигляді, яким ми його знаємо, знову переживає занепад і, здається, поступово згасає – неначе вкотре заходить за обрій, як це свого часу описав Шпенґлер (Oswald Arnold Gottfried Spengler, 1880-1936)...

Європа, що тріумфує

Я з відомим львівським політологом Антіном Борковський, в день уродин визначного польського митція зламу XIX-XX століть Юзефа Мегоффера, відштовхуючись від його картини "Европа, що тріумфує" дискутуємо про сьогоднішню долю того, що ми називаємо Европою, Трампа, Бреттон-Вудську угоду та що з цього випливає...

Остання людина?

Останнім часом ми спостерігаємо тривожні процеси – стрімке зниження рівня когнітивних здібностей людей, зокрема таких як розуміння, пізнання, навчання, усвідомлення, сприйняття та здатність обробляти зовнішню інформацію...

Епоха хама

Спостерігаючи за дивною динамікою еволюції гомінідів, ланок у поставанні сучасних людей, які зʼявлялися мільйони років тому, а згодом зникали без сліду, не залишаючи прямих нащадків і поступаючись місцем іншим підвидам антропоморфних істот, я все частіше замислююся над траєкторією розвитку homo sapiens...

Це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою

У передріздвяний період прийнято говорити про щось добре. Для нас, в Україні, нашим найкращим є Україна у її якнайширших сенсах. Тому я приготував промову про Україну, але на перший погляд присутнім може здатися, що цьогорічна промова про США...