Парадокси польської геополітики
Спільна загроза змушує польських політиків відповідально думати про Схід
Повністю стаття тут
Одним із головних союзників України у її протистоянні російській агресії є Польща. І це не порожні слова. Незалежність України напряму пов'язана з незалежністю Польщі. Відповідальні політики в обох країнах це добре розуміють.
Тому ми безумовно розраховуємо на підтримку Польщі. І це правильно. Проте потрібне ще й розуміння того, чому Польща сьогодні однозначно стоїть на боці України. Про маргінес у цьому аналізі згадувати не будемо. Ми повинні розуміти, чому держава, про яку в українських школах досі за інерцією вчать, що вона не завжди добре, а точніше – завжди недобре ставилася до України. Про ці історичні конструкції теж говорити не будемо – значною мірою це справді інерційні історичні конструкції XIX сторіччя.
Щоб зрозуміти цілі, які усвідомлено чи ні ставлять перед собою політичні сили сучасної Республіки Польща, потрібно, як не дивно, повернутися до такого складного політичного утворення, як Річ Посполита. Банальність: це східноєвропейська федеративна держава, що існувала протягом 1569-1795 років на теренах сучасних Польщі, України, Білорусі, Литви.
І тут ми повинні, всупереч шкільним підручникам, зрозуміти, що І Річ Посполита не була національним формуванням у тому сенсі, який у нього вклали і польські, й українські історики XIX сторіччя.
У чому ж полягала ідея Речі Посполитої, окрім як у збереженні прав та вольностей шляхетського стану?
По-перше, це було певне впорядкування величезної дуже різноманітної території на відносно федеративних засадах, які межували зі своєрідним тогочасним плюралізмом.
По-друге, це була певна спрямованість на Схід.
На початку ХХ ст. у польській політичній думці функціонували дві головні політичні ідеї, які по-суті були планами відродження майбутньої Польщі. Щоправда, Польщу вони бачили по-різному і у різних кордонах – що географічних, що етнічних.
Конфедералісти (пілсудчики)
Першим політичним трендом традиційно залишалися конфедералісти. Їхнім лідером став Юзеф Пілсудський. Конфедералісти у дещо модернізованому сенсі І Речі Посполитої – з поправкою на новонароджені (а не відроджені, як подається) нації – польську, українську, литовську, єврейську. Вони мусили шукати нових форм конфедералізму, бо без нього простір від Слобожанщини до Великопольщі і від Литви до Поділля навіть теоретично годі було якось упорядкувати. Однак тогочасні польські політичні мислителі, закладаючи основи польської новітньої геополітики, мусіли якось продумати цю проблему. Пілсудський і його послідовники бачили впорядкування простору старої Речі Посполитої у формах конфедерації Польщі, України, Білорусі та Литви у формі Міжмор'я (Międzymorze, Intermarum).
Відвойовуючи новітню Польщу – ІІ Річ Посполиту (1918-1939), вони цілком слушно вважали стосунки з тим простором на Схід від Польщі важливими, і навіть критично важливими для майбутнього ІІ Речі Посполитої. Звідси – спроби Пілсудського попри українсько-польську війну із ЗУНР, попри загравання з більшовиками підтримати УНР. Однак план маршала Пілсудського зіткнувся з опором і за кордоном, і всередині країни. Українські, білоруські та литовські націоналісти побоювалися, що в об'єднаній державі неполяки (а особливо некатолики) опиняться у становищі громадян другого сорту. У самій Польщі також було багато прихильників створення чисто польської національної держави.
Політичною реалізацією ще більших планів пілсудчиків став запропонований ними план створення конфедерації держав, званих "Міжмор'ям" (Międzymorze) – проект конфедерації держав, до якої мали ввійти незалежні Польща, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Угорщина, Румунія, Югославія, Чехословаччина, а також, можливо, Фінляндія, висунутий Юзефом Пілсудським після І Світової війни. Ця конфедерація мала сягати від Чорного й Адріатичного до Балтійського моря, звідси й назва. Пілсудський вважав, що створення цієї конфедерації держав дозволить уникнути домінування реваншистських Німеччини та Росії-СРСР.
Націоналісти (ендеки)
Другим політичним трендом став модерний польський націоналізм. Лідером націоналістів став Роман Дмовський. Гаслом польських націоналістів ендеків (Націонал-демократів) стало, на жаль, "Польща для поляків". Вони не бачили місця у майбутній Польщі для національних меншин. Зрештою, це породило польську ксенофобію, антисемітизм і зворотну реакцію у формі боротьби націоналістів українських чи литовських. Ендеки відкидали відносно толерантну (принаймні в інтенції) спадщину І Речі Посполитої – тобто пілсудчиків. Ба більше, Дмовський жорстко відстоював ідею полонізації українців та білорусів. Жодна державність цих народів не передбачалася: "на території, де закінчується Західна Європа, яка лежить між Німеччиною та Росією, місця для малої, слабої держави немає". У геополітичному сенсі Дмовський і ендеція апелювали до "етнічних територій", доволі вільно трактуючи це поняття. Отож немає жодного сумніву, що польські націоналісти бачили Польщу виключно як національне утворення на "своїх етнічних землях".
Важливе те, що вони заклали основи двох польських національних і геополітичних ідей, які конкурували за їхнього життя, і, як показує сьогодення, конкурують досі. І це свідчить про певні рації, які є у двох цих способах політичного візіонерства.
Коло паризької "Культури"
Комуністична пауза (ПНР, 1945-1989 рр.) неначе вбила обидва ці тренди – і відкритих назовні пілсудчиків, й ізоляціоністів-ендеків. Однак ці дві політичні ідеї збереглися й розвинулися на еміграції та у польському антикомуністичному русі всередині Польщі.
Найжорсткішою реалією і гримасою часу стало те, що нацисти, більшовики та польські сталіністи реалізували плани польської ендеції – екстермінація і наступне вигнання євреїв, вилучення українських, білоруських та литовських земель, депортація німців, розсіяння решток українців зробили (чи майже зробили) Польщу моноетнічною.
Навряд чи це була реалізація планів Дмовського. Однак Польщу зробили такою – насильно, звісно. Та ще й "пересунули" на Захід – теж насильно.
Та у польській політичній думці не померли думки про Схід. А на Сході, хоч і в рамках Росії-СССР, з'явилися такі територіальні утворення, як УССР, БССР, ЛССР. Звісно, це не були повноцінні держави чи автономії, а тим більше це не були незалежні Україна, Білорусь, Литва. Тим не менше, з цими реаліями доводилося рахуватись. Польські політичні мислителі з кола паризького еміграційного журналу "Культура" охоплювали цей простір поняттям УЛБ (ULB).
На еміграції виросла блискуча плеяда політичних мислителів на чолі з Єжи Ґєдройцем і Юліушем Мєрошевським. Якщо мислили про Східну Європу, то вони, звісно, були під значним впливом Пілсудського. Передумовою стало не таке просте для багатьох поляків визнання непорушності сьогоднішніх кордонів України, Білорусі та Литви. Визнання втрати Львова та Вільнюса, вважали Ґєдройц та Мєрошевський, є фундаментом майбутньої геополітичної архітектури у цілому регіоні.
Може, комусь це видасться парадоксом, але у якомусь сенсі на еміграції, на іншому рівні розвитку політичної думки та політичної реальності відбулося щось на зразок поєднання до того часу непоєднуваного – концентрації на польськості та відкритості на Схід.
Одним словом – провідне на еміграції, а також у Польщі,коло Ґєдройця-Мєрошевського прийняло мононаціональну конструкцію сучасної Польщі, визнавши при цьому Україну, Литву й Білорусь у тих кордонах, що склалися після ІІ Світової війни, і тим самим відкрили сучасну Польщу на Схід – до тих відносин, які сьогодні реалізують політики сучасної Республіки Польщі.
Польща у геополітичних трендах сьогодення
Тому практично всі серйозні польські політики виходять з того, що:
1.Польща є національною державою;
2.Польща відкрита і зацікавлена у поглибленій співпраці з УЛБ;
3.Польща розуміє, що її доля вирішується не лише у ЄС чи НАТО, а й на Сході.
Ба більше, ми бачимо, що з огляду на агресію Російської Федерації за участю Польщі (однак те лише з її ініціативи) формується союз країн, які страждають від загрози Росії. А це: Україна, Молдова, Румунія, Польща, Литва, Латвія, Естонія. Дещо менше – й інші сусіди Російської Федерації. Що це, як не відродження того самого Міжмор'я?
І потребу у цій взаємній підтримці у формальних чи неформальних структурах, здається, сучасна польська політична еліта добре усвідомлює. Це просто вимога часу з огляду на спільну загрозу.
Таким чином у Польщі ми бачимо дві тенденції:
1.успішну розбудову власне національної держави (знову парадокс – у рамках наддержавного утворення – ЄС);
2.обережну розбудову стосунків у смузі Міжмор'я (Україна, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова, Грузія).
3.при цьому Республіка Польща (ІІІ Річ Посполита) є однозначним союзником США і їх союзників.
Події з російською агресією в Україні показали, що у конфлікті Російської Федерації (континентальної імперії, в сучасних умовах – Світового острова) та США+ (новітньої морської імперії, в сучасних умовах – Світового океану) + весь пояс Міжмор'я (див. Т. Возняк, Англосаксонські геополітичні тренди і війна в Україні).
Тому, якщо подивитися на диспозицію сил у світовому протистоянні Світового острова та Світового океану, яке режим Путіна ввів у гостру фазу, то ми бачимо, що ситуація повторюється. Та сама диспозиція була на початку ХХ ст. – її й описав ще Гелфорд Джон Маккіндер (Halford John Mackinder, 1861-1947).
З одного боку бачимо явну чи латентну консолідацію Континенту (Світового острова). Росія зайняла гостро опозиційну диспозицію щодо США+. Китай – у вичікуючій диспозиції. Ряд країн ЄС, які традиційно тяжіли до Континенту (Німеччина, Австрія, Франція – див. Т.Возняк: Проблема німецького вибору у російсько-українській війні) є у двозначній диспозиції. Вони тісно пов'язані/нейтралізовані Світовими океанами. Однак у випадку Німеччини так само тісно пов'язані/напівнейтралізовані Росією. Але щодень то більше пов'язані/напівнейтралізовані Китаєм, де у ФРН маса проектів та планів. Окрім того, на всі ці пов'язаності/напівнейтралізації накладається ще й шлейф традиційного континентального політичного мислення та позиціонування.
З іншого боку бачимо, як у формальний і не формальний спосіб консолідувалася традиційно антиконтинентальна англосаксонська ліга у складі США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Великої Британії.
І, ще раз повторимося, в точності з передбаченням Маккіндера до антиконтинентальної ліги долучився колишній центральноєвропейський "санітарний коридор", який тільки змінює свою назву (Міжмор'я, УЛБ, ГУАМ, Вишеградська четвірка). Однак від зміни назви його "санітарна", "ізолююча" функція не змінюється.
Сьогодні у склад віртуального неформалізованого Міжмор'я ситуативно входять Польща, Україна, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова. В принципі, там є місце і на Білорусь та Грузію. І деякі кроки Білорусі Лукашенка підтверджують, що і вона у непрямий спосіб майже непомітно, проте дрейфує, наскільки може, у тому ж напрямку.
І ці заходи не є благими побажаннями – вони мають убезпечити ІІІ Річ Посполиту від чергової катастрофічної втрати суверенітету у рамках вкотре консолідованого Острова.
При цьому геополітична диспозиція Республіки Польща майже повністю збігається з геополітичною диспозицією України.
Геополітичні виклики суверенітету України майже повністю співпадають з геополітичними викликами суверенітету Польщі.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
