Культура між спокусою націоналізму та викликом ґлобалізму
Це текст мого майбутнього виступу на дискусії Українського центру міжнародного ПЕН-клубу, що відбудеться у рамках Форуму видавців 15 вересня 2016 р. у м. Львові: "Культура між спокусою націоналізму та викликом ґлобалізму". В дискусії візьмуть участь представники ПЕН-клубів Центрально-Східної Європи.
Захід відбудеться 15 вересня, о 17.00-18.30 Конференцзалі Форуму Видавців, Палац мистецтв, вул. Коперніка, 17, 2 поверх – отож запрошую.
А на разі мої тези до дискусії: Культура між спокусою націоналізму та викликом ґлобалізму чи дилема часткового і загального?
До цієї проблеми можна підходити і з публіцистичної, і з політологічної і навіть політичної точки зору. І як правило так і є. І всі ці підходи мають право на існування.
Однак висновки аналізу спокуси націоналізму та виклику ґлобалізму обов'язково при цьому будуть різними – вони залежать від позиціонування самого аналітика.
Якщо аналітик премордіанець, почвєннік, націоналіст, традиціоналіст, то він неминуче стверджуватиме, що культура існує лише у конкретних формах – національних, регіональних, мовних, релігійних, і т.д. Тобто зводитиме культуру до конкретики і часткового.
Хоча часто це часткове теж є генералізацією – бо що таке кодифіковані "національний костюм", "національний мелос" і т.д., як не генералізації? А генералізації завжди є конструктами, тобто до конкретного не прив'язані – і таким чином є певними фікціями.
Якщо ж аналітик глобаліст, ліберал, людина світу і навіть, о Боже, лібертен, то він неодмінно бачитиме культуру як генералізацію поступових ідей – прав народу, нації, спільнот, людини і навіть тварини чи ландшафту, який має право зберігатися і ми маємо це право ландшафту оберігати! Тобто для нього культура – це поширення цивілізації, цивілізування якомога ширших обширів світу.
Хоча не зауважує, що генералізоване базується на частковостях – без них воно не може постати. Не можна собі уявити прав людини, які є загальними, без конкретних об'єктів їх прикладення – тобто конкретних, а не уявних усереднених людей. Немає абстрактних прав людини чи яких-небудь інших регуляцій – як от універсального законодавства, чогось на кшталт новітнього Кодексу Наполеона – які б не стосувалися конкретних суб'єктів, для яких вони створені і на яких впливають. Не маже бути "прав прасок" чи "прав парасоль".
І тут проявляється ще одна дихотомія – дихотомія суб'єктивного (неначе суб'єктивного), часткового, національного та об'єктивного (неначе об'єктивного), генеразізованого, загальнолюдського (+ тварини, + ландшафти і т.д.).
Часткове неначе є суб'єктом, суб'єктивним. Це з огляду саме на частковість. Кожна конкретна людина неначе може висловлювати свої часткові, суб'єктивні судження. Але з огляду на те, що вони в неї є, вони є судженнями об'єктивними – бо суб'єкт людини є ще й об'єктом, фактором, який значимий, саме з нього виростають не лише часткові судження, але й генералізуючі.
Генералізуюче неначе є об'єктивним – бо ж права людини є загальними! Пишу це сидячи у аеропорту Стамбула, де вагітні жінки у хіджабах тягнуть за важними чоловіками їхні цінні пожитки – як їм донести цю нашу велику європейську істину? Тому ще маємо спокійно розважити, чи наші генералізуючі, а насправді дуже європейські цінності є аж так об'єктивними, чи суб'єктивними і безпосередньо витікають з нашого європейського суб'єктивізму.
А що є підставою різного роду глобалізму як не генералізація чого б то не було – правил ведення бізнесу чи шлюбних регуляцій.
Але ми бачимо, що генералізуюче, тобто глобальне в його сьогоднішній формі є доволі суб'єктивним. В даному випадку неначе об'єктивні глобалізуючі регуляції є результатом розвитку європейської часткової в рамках світу культури.
Тобто глобальне є європейським? Але що таке європейське? Це новогрецьке? Чи католицьке? А, може, протестантське? Єдине, що мало б пов'язувати ці три обшири це раціоналізм у його європейському сенсі. Хоча не факт, що пов'язує. Ми вважаємо, що ми думаємо раціонально, і чинимо раціонально, тому ми праві – наші думки і чини відповідають нашим раціональним істинам, а тому ми завжди праві і маємо право накидувати ці "об'єктивні" істини решті світу. Але це всього лишень наш європейськоцентризм. Іноді він переходить у європейський, читай по-європейськи раціональний, шовінізм.
І саме з таким європоцентризмом у широкому сенсі, коли спадкоємцями Європи і її раціоналізму є не лише власне європейці, але й американці, австралійці, канадці і т.д. Європа сильно поширила свої впливи. І європейський раціоналізм також. Вони підійшли до межі, коли стало і географічно і технічно можливим накидувати свій європейський раціоналізм всьому світові. Це і є феномен глобалізації.
Але світ все ж є частковим, має свої частковості, є суб'єктним і суб'єктивним. І ці суб'єкти чинять опір. Вони хочуть зберегти свою замість – ну от, скажемо, не їсти людей, як донедавна було, чи є, у Папуа Новій Гвінеї. Це теж "право". Бо інакше як зберегти національні особливості тієї чи іншої племінної групи?
І тому європейський раціоналізм, втілений в конкретні форми загальних прав людини, наприклад, чи світової фінансової системи отримують супротивників у вигляді різного роду націоналізмів, релігійних ренесансів, терористичних атак і т.д.
Всі конвульсії сучасного світу мають в своїй основі накидування і протистояння європейському раціоналізму.
Але це сьогодні він такий міцний і домінуючий. Це результат великих географічних відкриттів європейців, їхньої колонізаційної експансії і їхньої власне ментальної експансії. Зараз найважливіша ментальна експансія – бо час колоніального панування минув. Проте світу накидується наша, "хороша" у "універсальна", бо раціональна, європейська ментальна матриця.
Динаміка китайського економізуючого мислення та ісламського ірраціоналізму може в перспективі похитнути наш європейський раціоналізуючий світ проект.
Світ може стати економічним – тобто китайським.
Або може стати релігійним – тобто ісламським.
І тоді ми з своїм раціоналізмом будемо частковостями, суб'єктивними проявами людського духу. Досі раціональність була ефективною – нею ми підкорили собі світ на кілька століть.
В майбутньому ефективною може стати релігійність. Та вже стає. Ми ж бачимо яку пасіонарність проявляє молода релігія – іслам. Молода, бо не втомлена і ефективна – люди дійсно вірять... Тому віддають життя за віру. Але це інша тема.
Але нас, європейців, теж останнім часом розривають протиріччя. Ми тратимо віру в силу нашого раціоналізму. Іншими словами, ми тратимо віру в самих себе і генералізуючих, глобальних ідей, які ми породили і продовжуємо породжувати.
Крім загального терміну – раціоналізм – можемо пригадати його реінкарнації – соціалізм, комунізм, євро атлантизм, концепція прав людини, і нарешті європейська ідея, втілена у формі Європейського Союзу.
Те, що багато з вище перечислених генералізуючих об'єднуючих, обіймаючи форм раціоналізму зазнало фіаско зрозуміло. Але чи померла концепція загальних прав людини? Чи після Brexitу померла ідея об'єднаної Європи?
Відповіддю на банкрутство великих об'єднуючих генералізуючих ідей стали сталінізм як форма совєтсько-російського націоналізму, італійський фашизм, німецький нацизм, різного роду націоналізми, і навіть новітній екологізм, який набирає локальних форм. Всі вони заперечують генералізуючу претензію європейського раціоналізму на універсалізм.
І це не ісламізм, а питомі європейські нурти.
Зрозуміло, що прихильники європейського раціоналізму усвідомлювали загрозу з цього боку. Тому, переходячи від інтелектуальної фази будівництва європейського дому до практичних кроків з побудови Європейського союзу, вони запропонували компроміс, який втілився у формулі "єдності у розмаїтті" – unity in diversity.
Однак чи реалізували вони цю формулу. Так її помпатично проголошували на тисячах зібрань. Однак у якийсь момент до керма правління в ЄС прийшли не мислителі, які сконструювали європейський дім у своїх головах, а геометри, які вимірювали циркулями округлість картоплин. Так, вони раціоналісти – але до цинізму. Тому з часом вони почали нехтувати силою частковостей, партикуляризмів. Округлість картоплин видалася їм важливішою, ніж її оригінальність, скажімо у Тоскані чи Галичині.
А люди так і залишилися частковими, тими, що живуть на землі, ближче до картоплі. Згадаймо Ґюнтера Ґраса і його "Бляшаний барабанчик"... Він починається з поля картоплі...
І це поле картоплі на наших очах почало бунтуватися. На цьому полі появилися свої лідери – Марін ле Пен, Йорг Гайдер, Пім Фортейн, Дональд Трамп, Віктор Орбан, Ярослав Качинський... Цією слабкістю активно користується Путін – він теж від картопляного поля... – "русское поле" – правда не засадженого і порослого бур'яном. Вони виступили не лише проти генеруючої європейської ідеї, але й проти самого європейського раціоналізму. Звісно, це хвороба, яка свідчить про ослаблення загальної, в найширшому сенсі європейської ідеї.
Але всі ці поборники картопляного поля ультраєвропейці у його примордіальному сенсі. Вони ультраконсерватори – аж до крайньої сексуальної екстраваганції – як відкритий ґей Пім Фортейн.
Чи має право галицьке чи кашубське картопляне поле на самобутнє існування? Звісно, як і все часткове і тому і суб'єктивне і об'єктивне.
Але чи у ньому сила європейства і його часткові успіхи навіть на полях Галичини і Кашубів? Ні. Сила в європейському раціоналізмі, який не лише підбив весь свіь, чи майже підбив..., але і дав раду з бур'янами на їх полях.
Але яка ж тоді роль культури – культури у найширшому сенсі слова?
Культура має зберегти оригінальність і кашубського, і галицького картопляних полів і водночас не відмовитися від раціональних форм їхнього обробітку.
Тобто ми маємо повернутися на крок назад – до формули unity in diversity – таки знайти спосіб її реального втілення в життя, а не провізоричного. І тільки тоді ми зробимо два кроки вперед.
Чи знаю я як це зробити? Ні, не знаю. Однак переконаний, що мусимо. І роль культури, як культури управляння рідним полем та розвивання великої європейської ідеї раціоналізму тут чи не визначальна. І ця культура є мірою – майже за Протагором "Людина є мірою всіх речей..." – культура є мірою – головне зберегти міру.
