КГБ

Все раннє, дошкільне моє дитинство пройшло під страхом кегебе.

Воно було скрізь – сусіди писали доноси, співробітників батьків викликали періодично для вербовки або бесіди, самих батьків теж викликали. Балакаючи вдома між собою, батьки косо позирали на телефон.

Цей страх десь в самому глибокому дитинстві в'ївся і так і є. Коли недавно діти віддерли від шафи якусь дивну штуку, я полізла на сайт, де збирають і фотографують всякі жучки, перевірити, чи то не жучок.

Я досі не знаю, чи жучок то був, чи ні, бо пішла з дітьми погуляти, а як вернулась – його вже десь не було. Насправді – ну що в мене в квартирі слухати? Дитячі лементи хіба.

Страх чогось невідомого з боку кегебе досі сидить в багатьох людях. Батьки винні були тільки в тому, що "мали родичів за кордоном". На фотографіях, де в середині вісімдесятих вся рідня проводжає до Московського поїзда тітку Марту з Лос-Анджелеса, є мала я в платті з оборками – і двоє в темних окулярах і з целофановим пакетом, в якому явно проступає магнітофон.

Знову ж таки: що вони збирались записати?

Пізніше багато моїх друзів розказували, як їх вербували. Друзі були всякі – програмісти, журналісти, розповідали, що їм обіцяли взамін. Сміялись. А деякі не сміялись і не розказували, я з такими не балакала відверто, бо підозрювала, що вони не дарма мовчать.

Колись один мій товариш-гей навчив розрізняти по людях в метро чи на вулиці, хто якої орієнтації. Добре було б якимось чином так само визначати, чи твій друг часом не дзвонить кому треба.

І добре було би, якби це лишалось на рівні спогадів про те, як мене приймали в жовтенята. Тільки чогось все одно стає страшно, коли читаєш біографію нового керівника СБУ. І не одній мені, вам теж, правда?

•   Рубрика: 
• Політика