Рік оновленій Конституції. Що змінилося?

Рівно рік тому, 2 червня 2016 року, були прийняті зміни до Конституції в частині правосуддя з метою докорінно змінити ситуацію в українських судах і сфері верховенства права загалом.



Наскільки змінилася ситуація за рік і які подальші перспективи?



Варто нагадати, що прийняті зміни були не просто так, а на виконання президентської Стратегії судової реформи. Остання окрім змін до Конституції передбачає "системні зміни в законодавстві, у тому числі... комплексна побудова інституційних спроможностей".

Стратегія передбачає аж 13 ключових напрямів реформування, які можна об'єднати у 5 основних блоків.

1. забезпечення незалежності, безсторонності та неупередженості суддів; оптимізація системи кар'єрного просування суддів; підвищення професійного рівня суддів (напрями 1-3);

2. забезпечення прозорості, відкритості та підзвітності правосуддя (напрями 4,6);

3. посилення гарантій здійснення адвокатської діяльності та забезпечення доступності безоплатної правової допомоги; забезпечення права на захист під час кримінального провадження, реабілітації засуджених (напрями 7, 10, 12);

4. реорганізація системи виконання судових рішень (напрям 8);

5. приведення органів прокуратури до європейських стандартів; підвищення рівня ефективності роботи судів і органів правопорядку, в тому числі у боротьбі з корупцією (напрями 5, 9, 11).

Щоб зрозуміти, чи є прогрес і які перспективи його досягти, коротко оглянемо стан речей у кожному з них.



1. Судді.

Для того, щоб судити якісно, суддя має бути професійним і незалежним.



Питання незалежності, безсторонності і професійності суддів має два виміри – інституційний і персональний. В першому питанні є очевидний прогрес, принаймні на нормативному рівні – від вирішення питань кар'єри суддів усунули політичні органи. Що стосується безсторонності і неупередженості, то це швидше особистий вимір. В цих питаннях все залежить набагато більше від самих суддів, ніж від положень закону. І саме тому успіх реформи в цій частині значно залежатиме від процесу оновлення суддівського корпусу і формування нового Верховного Суду. В той час як судді досить активно звільняються, а суди (принаймні, вищі) реорганізуються, питання призначення нових суддів викликає поки що набагато більше питань, ніж дає відповідей.



2. Прозорість і підзвітність судів

Незалежність суддів – не абсолют. Вона має балансуватися підзвітністю суддів і судів суспільству.



З підзвітністю маємо на сьогодні велику проблему. Забравши повноваження щодо кар'єри судді від політичних органів, ми передали їх суддівським радам (Вищій кваліфікаційній комісії суддів і Вищій раді правосуддя), які в більшості своїй складаються з суддів, обраних самими суддями. Це європейський стандарт, який добре працює в країнах, де до суддів є довіра, і геть погано в країнах з перехідною демократією, таких як Україна. Дійсно, навряд чи доцільно питання звільнення старих суддів і призначення нових довіряти старим суддям. Наслідком маємо фактично непрацюючу систему дисциплінарної відповідальності в ВРП і цілу низку запитань до ВККС щодо добору суддів.

Балансує суддівський корпоративізм залучення громадськості в процес відбору суддів і підвищення відкритості як судового розгляду, так і "кар'єрних" процедур. Громадська рада доброчесності, яка на 100% складається з представників громадянського суспільства, долучена до оцінки доброчесності в процесі добору кандидатів на посаду судді, який, до того ж, відбувається в прямому ефірі. І хоч значні питання виникають щодо відкритості інших процедур добору суддів, це значний крок уперед. Так само прогресивним кроком є можливості запровадження вільної відеозйомки судового процесу, яку, втім намагаються "вбити" кожним черговим законом з питань судівництва.



3. Адвокатура, захист прав людини.

Без ефективної системи захисту прав людини і обмеження свавілля держави неможливо побудувати верховенство права.



Україна наразі є єдиною державою в світі, яка на рівні Конституції запровадила монополію адвокатів на представництво в судах, що особливо розкритикували провідні правозахисні громадські організації. Ситуацію можна дещо виправити, а так само впорядкувати інші болючі питання організації адвокатури новим законом, який, втім, поки що не рухається. Належно оцінити прогрес можна буде хіба що після його прийняття.

Розгалужена і професійна система безоплатної правничої допомоги – одне з небагатьох справжніх надбань правничої системи України після Революції Гідності. Систему, однак, почали будувати задовго до прийняття змін до Конституції, тому навряд чи доцільно розглядати її саме як результат конституційної реформи. Крім того, на сьогодні навколо системи вирують скандали, пов'язані з обранням її нового керівника. БПД відстоює свою незалежність, але незрозуміло, чи вдасться їй це зробити.

Питання реабілітації засуджених в плачевному стані. Політична влада не тільки не робить практично нічого в цьому напрямі, а й всіляко блокує законопроекти, спрямовані на відновлення прав свавільно засуджених.



4. Виконання судових рішень

Одна справа – отримати судове рішення, зовсім інша – його виконати.



Виконання судових рішень завжди було проблемою в Україні. Рівно рік тому Рада прийняла закони про приватних виконавців, і перші приватні виконавці вже скоро отримають ліцензії. Втім, темпи розвитку цього інституту не вражають – на сьогодні запланована підготовка 100 приватних виконавців, які навряд чи зможуть скласти ефективну конкуренцію 5000 державним. Однозначно потрібно нарощувати темпи.



5. Прокуратура, боротьба з корупцією і злочинністю.

Тільки ефективна і незалежна система органів правопорядку здатна дати результат у боротьбі зі злочинністю і подоланні корупції



Це найбільш проблемна на сьогодні сфера. Реформа нижньої ланки прокуратури 2014-2015 фактично провалилася, коли на посади керівників місцевих прокуратур не було призначено жодного фахівця з-поза меж системи. Генеральною прокуратурою, яка нещодавно розпустила управління реформ, керує політик без правничої освіти. PR-акції на кшталт шоу з гелікоптерами і вручення підозри Сталіну лище тимчасово відволікають від усвідомлення провалу за основними напрямами, якими займалася прокуратура: відсутності результату, а то й перешкоджання розслідуванню вбивств на Майдані, зняття з розшуку Януковича і його поплічників, вісутності прогресу в розслідуванні Іловайської трагедії і вбивства Павла Шеремета.

"Європеїзація" діяльності прокуратури мала б відбутися не тільки в вимірі ефективності. Ще попередня редакція Конституції передбачала, що слідство є тимчасовою функцію прокуратури – до того моменту як буде створено спеціальний орган, який здійснював би функції слідства. Але цього також поки не сталося – перспективи створення незалежного Державного бюро розслідувань також незрозумілі.

Що стосується прикладів створення окремих незалежних органів правопорядку – патрульної поліції і НАБУ, то цього вдалося досягти скоріше всупереч, аніж завдяки реформі правосуддя, яку впроваджує Президент. Патрульна поліція запустилася ще раніше, ніж було прийняте відповідне законодавство (і набагато раніше змін до Конституції), а створення НАБУ було набагато більше результатом спільної роботи антикорупційних громадських організацій і міжнародних партнерів України, ніж політичної влади. І той, і інший орган зараз потерпають від бездіяльності, а то й активних спроб нівелювати результат з боку політиків.



Окрім цього



Залишаються відкритими й інші, не менш важливі питання в сфері верховенства права:

- створення Антикорупційних судів;

- забезпечення роботи незалежного Конституційного суду;

- реформа правничої освіти і доступу до правничої професії;

- прийняття нових процесуальних кодексів.

Кожному з цих питань варто було б присвятити окрему публікацію, і не одну – настільки там багато проблем. Але об'єднує ці сфери щонайменше одне: не вдається навіть прийняти відповідне законодавство для того, щоб реформа почала рухатися.



***



Навряд чи реалістично очікувати стовідсоткового результату на перший рік змін до Конституції. Але навіть поверхневий огляд стану речей дозволяє зробити висновок, що наразі мінусів очевидно більше, ніж плюсів. Ті невеликі зміни, яких вдалося досягти не є ні вирішальними, ні незворотними. Вони не можуть стати фундаментом для інших змін, а якщо темпи змін не зростуть кардинально, вони самі скоріше не вистоять під тиском старої системи.

Це наштовхує на невтішний висновок: питання не стільки в тривалості впровадження змін і інституційній неспроможності держави рухати ці процеси швидко. Ці фактори вагомі, і їх не варто відкидати. Але очевидно, що справжньою причиною відсутності змін є небажання політичної влади будувати систему незалежних органів і імітація реформ замість рального їх втілення.

Єдиним невизначеним питанням залишається ситуація зі створенням нового Верховного Суду. Від того, яким він буде, залежатиме не тільки якість судочинства і судова практика, а й подальший хід реформ у сфері верховенства права. І хоча цей процес уже отримав чимало критики з боку представників громадянського суспільства, ситуацію ще можна врятувати. Пленарні засідання Вищої кваліфікаційної комісії суддів, на яких буде визначено, чи потраплять до складу ВС недоброчесні кандидати, починаються вже 6 червня. Критично важливо слідкувати за цим процесом.

Далі буде.

Фб автора

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.