<?xml version="1.0" encoding="windows-1251"?>
<rss version="2.0" xmlns:yandex="news.yandex.ru">
<channel>
<image>
<url>http://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif</url>
<title>Українська правда</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua</link>
</image>
<title>Українська правда</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua</link>
<description/>

<item>
<title>Влада Литовченко: Обдаровані діти -майбутнє України!</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/48c54cb21a2af/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>

Майже рік тому я створила і очолила Благодійний Фонд під назвою "Обдаровані діти – майбутнє України". Це було не спонтанне, а виважене, свідоме рішення підтримати талановитих, обдарованих дітей з малозапезпечених родин, сиріт або напівсиріт, щоб дати їм шанс, дати надію розкрити свої здібності й домогтися омріяних вершин. Роблю це щиро, від душі. </description>
<pubDate>Mon, 08 Sep 2008 19:02:58 +0300</pubDate>
<fulltext>Хоча деякі вважають, що заможні люди займаються добродійністю заради самореклами. Прикро, але є і такі "добродійники". Це на їх совісті.

Добродійність має бути усвідомленою. Показовий для мене приклад такого відношення, гідний наслідування, – доброчинна діяльність Віктора Пінчука. Я згодна з ним, що добродійність може й повинна стати одним із ключових факторів соціального прогресу в Україні.

Особисто я зайнялася благодійництвом в силу власних переконань і особистої відповідальності за тих, кому допомагаю. Чому ми вирішили опікуваться саме обдарованими дітьми, позбавленими батьківської любові? Може це звучить занадто амбіційно, але ставимо за мету сприяти появі в нашій країні нової творчої еліти, сприяти формуванню ініціативного, самостійно мислячого, відповідального покоління. Бо, на жаль, протягом усіх років незалежності люди були зайняті зароблянням грошей, виживанням у складних економічних умовах. Головне було – прогодувати свої родини. А творчий, духовний розвиток дітей відійшов на другий план

Ми ризикуємо через десяток років залишитися без культурної, творчої еліти і як нація утратити свою національну ідентичність, духовність, моральність. Не за які капітали цього не купити. Тому необхідно запобігти культурній деградації суспільства вже зараз.

Це і стало головною мотивацією для створення очолюваного мною благодійного фонду. Працюємо на перспективу, щоб через десять років в Україні з'явилася нова творча інтелігенція – співтовариство освічених, культурних і талановитих людей. Особливої уваги та допомоги потребують діти, позбавлені батьківського піклування. Важливо, щоб на шляху кожного маленького громадянина зустрілися дорослі, котрі підтримають його таланти. Незалежно від того, стане ця дитина знаменитою чи ні. Саме така мета стоїть перед нашим Фондом.

Наш Фонд допомагає талановитим дітям із малозабезпечених родин і дітям-сиротам.

Встановлюємо спеціальні стипендії, сприяємо їхній участі у творчих конкурсах і фестивалях. Реалізуємо проекти, гроші від яких йдуть на допомогу обдарованим дітям.

Так, напередодні Дня Святого Миколая разом із Тетяною Франчук в її галереї сучасного мистецтва "Kyiv.FineArt" провели виставку дитячого малюнка "Малюю світ", яка закінчилась благодійним аукціоном. Всі зібрані кошти пішли на подарунки обдарованим дітям із малозабезпечених родин. А ще ми зібрали творчих дітей зі шкіл-інтернатів міста Бровари. У традиційній святковій виставі окрім професійних артистів брали участь і самі вихованці інтернатів.

Така турбота, на мій погляд, буває важливішою за матеріальну допомогу. Краще дати дитині відчути, що вона потрібна, цікава як особистість, талановита (бо немає безталанних дітей), ніж відкупитися від неї цукеркою чи іграшкою.

Робота у цьому напрямку продовжується. Плануємо й надалі відбирати кращі дитячі номери та включати їх у концертні програми разом із виступами відомих українських артистів. Проводитимуться майстер-класи для талановитих дітей. І не тільки з вокалу, танців, дефіле, але й зі стилістики, дизайну тощо.

Хочемо організувати Фестивалі дитячої та юнацької творчості, на яких розкривалися б юні таланти. В планах Фонду також заснування іменних стипендій для обдарованих дітей.

А ще у перспективі я хочу відкрити у Києві дитячу школу мистецтв.

Займаючись благодійництвом, я хочу привернути увагу дорослих до проблем творчого розвитку дітей. На жаль, сьогодні школа (чи інтернат), де навчаються діти, позбавлені батьківської турботи, не може повною мірою сприяти всебічному, гармонійному розвиткові учнів. Цілеспрямованої державної політики в цьому питанні теж немає: майже зруйноване позашкільне виховання. Утім, не варто, напевно, чекати вирішення цих болючих проблем тільки від державних інституцій. Добре, що з'являються різні благодійні організації. Наприклад, фонд Володимира Гришка шукає молоді дарування, допомагає їм розвиватися, продюсує їх. Переконана, що відомі творчі люди не мають права замикатися лише на своїх успіхах, славі й гонорарах.

Визначення "Діти наше майбутнє!" існує давно, і навряд чи треба когось переконувати в тому, що від того, якими вони виростуть і стануть особистостями, залежить наше з вами майбутнє.

Ще і ще раз, закликаю всіх – сьогодні й кожного наступного дня зігріймо теплом і любов'ю кожне дитяче серце, об'єднаймо зусилля заради майбутнього, і тоді маленькі громадяни стануть гідними людьми, гордістю нашої країни.

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/48c54cb21a2af/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: История моего расследования или легко ли быть звездой?</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/489430854848b/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>Мне захотелось провести небольшое исследование – будто бы меня, как публичную персону, использовали "втемную", провоцируя на неадекватную реакцию, думая, при этом, что я не понимаю происходящего.

</description>
<pubDate>Sat, 02 Aug 2008 13:01:41 +0300</pubDate>
<fulltext>Имеет ли право на защиту публичная персона? Совсем недавно я столкнулась с ситуацией, когда на личном примере испытала "чистоту" отечественной журналистики. Читая некоторые Интернет-издания и "зачитываясь" форумами, меня всегда волновал вопрос: почему в отличие от Запада, от Голливуда наши "звезды" в объективах наших фотографов выглядят так ужасно? Почему наши публичные люди в описаниях журналистов "желтой" прессы всегда непременно плохие? Мне захотелось провести небольшое исследование – будто бы меня, как публичную персону, использовали "втемную", провоцируя на неадекватную реакцию, думая, при этом, что я не понимаю происходящего.

Я решила провести маленькое собственное расследование и посмотреть, как же создают материалы некоторые наши журналисты. Спроецировать ситуацию было элементарно – я "доверилась" журналисту, который обманным путем привел меня на место массового скопления людей, думая, что я не подозреваю о подоплеке. Увидев будто бы мою неадекватную реакцию и нежелание светиться в подобной ситуации, молодое светило журналистики пошло дальше в своем примитивном расчете. Им двигало желание во что бы то ни стало сделать материал – даже подставив меня с целью сделать свой "шедевр" более интересным, поскольку других известных фигур там не наблюдалось. Увидев удивление своих знакомых журналистов и представителей других каналов по поводу моего пребывания в данном месте в данное время, я не могла им сказать, что я веду определенную игру.

Юное дарование, одухотворенное предвкушением своего острого сюжета, уже радостно потирало руки. После того, как мы разъехались, я продолжала будто бы нагнетать чувство псевдоосторожности, которое заставило меня перезвонить и спросить, что же планируется в этом сюжете, на что он ответил, что собирается вставить кусок съемки с моим присутствием на этой акции в готовый материал. Видимо, он надеялся на мизерную премию за эту свою находчивость, не задумываясь о потере своего профессионального лица. Я будто бы отреагировала так, как отреагировал бы любой нормальный человек на моем месте. Скажу сразу, что с позиции своего уровня культуры и воспитания я всегда контролирую свои эмоции и тем более, никогда не прибегаю к угрозам. Я никогда не относила себя к разряду истеричек, и в глазах близких людей была хрупкой, беззащитной, романтической женщиной, которая "не стесняется извиниться за чужое хамство", – как писал Б.Окуджава. Я не стесняюсь извиниться за чей-то непрофессионализм и быть выше, потому что одна из заповедей – это заповедь о прощении.

Продолжение не заставило себя ждать. Тема получила еще более интересный оборот с подачи Интернет-ресурса, ухватившегося за материал, как за скандальный и рейтинговый. Спорить на страницах издания легче всего, но нужно ли, не имея ни одного доказательства? Неужели на это нужно идти, только чтобы засветить свое неизвестное имя в популярном "желтом" Интернет-издании, которое никогда не подписывает авторство своих материалов? И меня поразила еще одна деталь: как только начался спор, журналист, не попытавшись найти компромиссное решение вопроса, сразу начал оперировать местоимением "МЫ" – используя имидж канала и руководства, которое, я уверена, даже не знает о реальных, недостойных методах его работы.

Сегодня мы стремимся во многих отраслях жизни, в том числе и журналистике подражать Западным образцам, но почему-то пока берем только худшие его проявления в виде "желтой" прессы. Нашим гуру журналистики кажется, что сделать себе имя легче всего, унизив человека, обманув его и подставив. Мне жаль, что мой розыгрыш удался и на него попался и возомнил себя акулой микрофона молодой, неопытный журналист, который несколько превысил уровень своих возможностей. Не составило никакого труда усилить впечатление от своих действий. Для более яркого результата пришлось даже инсценировать звонок от "сильных мира сего", на которые так клюют порой неопытные акулы пера. Почему-то юное журналистское дарование решило, что оно умное, хитрое и цепкое. Мне жаль, что сделать провокационную ситуацию оказалось очень легко, и профессионализм журналиста проиграл перед его амбициями. Но я отношусь к жизни философски, считаю, что она учит, и если не в этой ситуации, так в другой умный человек всегда сделает выводы.

Подводя итог, я задумалась, кто же от этого выиграл? Юный журналист, который решил прославить свое имя? "Звезда"? Хотя чего скрывать, отечественные "звезды" очень часто идут на лжепиар. Но я четко убеждена, что мне такой пиар не надо. Игра по взаимному умолчанию удалась. И как просто из ничего или путем комбинации ничего не значащих фактов получить вспышку желтого материала в прессе!</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/489430854848b/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: Депресуємо, бо не готові до змін</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/486206cac4078/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>Колись у моді була мігрень. Так називали звичайний головний біль. Дами з вищого світу страждали саме на мігрень, бо не могла ж у аристократки банально боліти голова. Зараз у моді депресія.

</description>
<pubDate>Wed, 25 Jun 2008 11:50:18 +0300</pubDate>
<fulltext>Потерпають від неї майже всі зірки шоу-бізнесу, актори, взагалі майже вся богемна тусовка. Здебільшого так вони називають звичайний поганий настрій. Говорити про свою депресію – то ціла наука. Треба натягнути на обличчя трагічну маску, відвести очі у бік, зітхнути й повідомити: "Я у такій депресії..." Це в гламурному колі вже стало певним атрибутом іміджу. Коли чує таке, співчуваю. Але, чесно кажучи, не розумію, про що йдеться. Бо в мене немає часу на оті модні западання. Поганий настрій, звичайно, не обходить й мене. Але у всесвітню катастрофу той стан не переходить – справ багато і треба працювати, а не западати. Це моя особиста думка.

Я розумію, що та модна депресія – це гра, певний фетиш способу життя. На жаль, на справді ця недуга таки поширюється світом. Про це кажуть фахівці.

За прогнозами Всесвітньої організації охорони здоров'я, до 2015 року психічні захворювання, а особливо депресія, по своїй кількості займуть друге місце у світі після серцево-судинних захворювань. Ідеться не про легкі форми – поганий настрій через сварки з дружиною чи через "наїзди" начальства. Психіатри кажуть про важкі форми психічного розладу – повної апатії до життя, коли нічого не бажаєш, і вийти з цього стану самому неможливо. Такі стани необхідно лікувати, бо нелікована депресія може привести до суїциду.

У селі люди й не знають, що воно таке – депресія. З нею добре знайомі мешканці великих міст. Адже мегаполіси самі породжують умови, що сприяють розвитку таких захворювань. Причинами психічних зривів, невротизації є скажений ритм життя великого міста: тиснява на дорогах, нічний спосіб життя, спосіб харчування, зміна ідеологій, руйнування старих шаблонів та стереотипів...

Проблема в тому, що українці дотепер бояться звертатися до психіатрів.

Насторожене ставлення до психіатрії існувало за всіх часів і в усіх народів. Це є не тільки на території колишнього СРСР, а й у благополучних Америці, Англії тощо. Бо психіатрія мимоволі завжди виконувала обмежувальні функції. Біснувату, сповнену нав'язливих ідей людину треба було обмежувати. Цього вимагало суспільство, а виконувала раніше психіатрія. І зараз частина суспільства каже: психічно нездорова людина – вільна особистість. Інша вимагає таких ізолювати.

Люди не йдуть за психіатричною допомогою до фахівців, оскільки сьогодні вважається непрестижним звертатися до них, і мати клеймо психічного захворювання.

Проте навіть довідка від психіатра не дає реальної картини психічного стану людини. І не тільки тому, що цю довідку можна купити. Про адекватність людини говорять її вчинки. Кращого критерію, напевно, немає. Межа між психічною нормою й патологією визначається можливістю людини адекватно діяти в суспільстві. Якщо справляється з цією задачею, то вона нормальна.

Найбільш впливають сьогодні на нашу психіку насущні економічні проблеми. Китайці недаремно кажуть: не приведи Господи жити в епоху змін! Тому, можливо, ми й депресуємо, бо не готові до змін. Усе ж таки психологія людей за роки незалежності змінилася – від ідеології совка у бік психології ринкової економіки, грошей. Але потрібні якісь інституції для виховання національної гордості, національної свідомості. Наприклад, американець пишається тим, що він громадянин США. У суспільній свідомості треба формувати переконання: я українець – і це добре.

Спостерігаю за літніми людьми. Ось у них, напевно, депресія. Бо вони розчаровані сучасним життям. У радянські часи людей виховували з думкою про те, що треба потерпіти й усе буде гаразд. Мовляв, "завтра будет лучше, чем вчера". Людей виховували в режимі очікування. Тому й невдоволення ситуацією в Україні розтяглося в часі. За звичкою люди чекали, коли буде добре. Чекають і досі...

Ми звикли очікувати. Звикли, що держава зобов'язана щось дати – а вона обіцяла й обіцяє. І в цьому, я вбачаю, одну з основних проблем розвитку нашого суспільства. Бо такий стан позбавляє активності. Вижити ж простіше, якщо активно долати складні життєві ситуації.

У деяких психологів-теоретиків читала про особливостями українського характеру, про його виняткові риси – вважається терплячість, працьовитість тощо. Я багато спілкуюся з людьми, буваю в різних країнах світу. Я не фахівець, але, за моїми спостереженнями характер українців мало чим відрізняється від характеру німців чи американців. Узагалі розділяти народи за людськими якостями, як на мене, велика помилка, це примітивно. Скажімо, корені національного характеру пов'язані і з існуванням у країні різних релігійних конфесій. Наприклад, оцінювати національний характер поляків легше, бо в них, умовно кажучи, моно релігія – католицизм. А в нас у рамках лише православ'я безліч конфесій. Загалом, у нас слов'янські особливості характеру. І якщо вже на те пішло, лінощі нам ближчі. Їх дуже добре ховати за оту модну депресію.

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/486206cac4078/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: Влада Литовченко решила отоспаться в Иордании</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/483300d6d633b/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>Целых две недели известная модель и бизнес-леди Влада Литовченко провела в солнечной Иордании. В последнее время отдыхать Влада предпочитает именно здесь, ведь по словам красотки целебные свойства Мертвого моря поистине уникальные.</description>
<pubDate>Tue, 20 May 2008 19:48:22 +0300</pubDate>
<fulltext> "Это потрясающий курорт, единственный такого рода на всем земном шаре, – признается Влада. – К сожалению, каждый год Мертвое море становится мельче и по прогнозам специалистов лет через 30 вообще может исчезнуть с лица Земли". Кстати отдых в Иордании весьма популярен в последнее время и номера в отеле надо бронировать за несколько месяцев!



В пятизвездочном "Мовенпике" Влада останавливается не в первый раз. В нынешний визит она поселилась в роскошных апартаментах с огромным балконом, с которого открывается прекрасный вид на море и израильское побережье.



Первым делом на отдыхе Влада решила отоспаться, ведь в Киеве у нее очень плотный график: работу в модельном агентстве "Карин", владелицей которого она является, девушка совмещает с благотворительностью – год назад Литовченко открыла свой фонд "Обдаровані діти- майбутнє України" и учебой в Дипломатической академии при МИДе. Культурную программу для нынешнего отпуска Литовченко продумала еще в Киеве. "Я всегда мечтала побывать на Земле обетованной, посетить библейские места, съездить в древний город Петру, который с недавних пор входит в знаменитую семерку чудес света и является самой известной достопримечательностью Иордании " – признается Влада.



"Петра – чудо-город в скалах, находившийся на знаменитом шелковом пути, теперь внесена международной организацией ЮНЕСКО в список шедевров мировой культуры, – делится своими знаниями красотка. 

По словам Литовченко "Розовый город", как еще называют Петру – зрелище потрясающее, а местная энергетика просто космическая. Такое впечатление, что все это было создано пришельцами внеземных цивилизаций! Более 2-х тысяч лет назад Петра была лишь местом временного пристанища кочевых арабов – набатейцев, выходцев с севера Аравийского полуострова. Начавшаяся с нескольких легко обороняемых пещер в скалах Петра постепенно была превращена местными жителями в неприступный город-крепость.



Кстати именно здесь снимались финальные кадры кино-эпопей "Индиана Джонс" и "Последний поход крестоносцев". 

По древнему городу Влада прокатилась в экипаже, запряженном рысаком, посетила знаменитый дворец Эль-Хазне с сокровищницей и гробницами, где оставила Богам записку со своими заветными желаниями, которые по приданию должны непременно исполниться.

А еще украинская красавица сфотографировалась на фоне вырубленного из камня римского амфитеатра, способного вместить 3 тысячи зрителей и конечно же накупила в местных лавочках сувениры для друзей.



Храм Христа Спасителя



В один из дней Влада съездила на знаменитую реку Иордан.

 омовение в святой реке Иордан

Побывав в том самом месте, где согласно библейскому приданию Иоан-Креститель крестил Иисуса Христа, Литовченко трижды умылась в водах священной реки, по которой сейчас проходит граница современной Иордании и Израиля.  тихая Иордано-Израильская граница

А еще она посетила недавно возведенный тут православный храм, где поставила свечи за здравие своих родных и близких. "Здесь чувствуешь настоящее умиротворение, – призналась девушка. – Непередаваемые ощущения!"

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/483300d6d633b/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: Моя правда про красивий модельний бізнес</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/48259e2d66671/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>Багато хто сперечається про модельний бізнес, висуває версії про механізм роботи модельних агентств. Я хочу розповісти про те, як насправді все відбувається в цій непростій сфері діяльності і з чим доводиться стикатися людям, безпосередньо пов'язаним з розвитком модельної індустрії в Україні.

</description>
<pubDate>Sat, 10 May 2008 16:07:57 +0300</pubDate>
<fulltext>Багато хто сперечається про модельний бізнес, висуває версії про механізм роботи модельних агентств. Я хочу розповісти про те, як насправді все відбувається в цій непростій сфері діяльності і з чим доводиться стикатися людям, безпосередньо пов'язаним з розвитком модельної індустрії в Україні.

За версією журналу "JOY"



Президент агенції "Karin MMG" Влада Литовченко пройшла всі щаблі модельного бізнесу. У минулому – проста вчителька музики, Влада зробила запаморочливу кар'єру в "індустрії моди й краси", ставши переможницею багатьох конкурсів, обличчям самих престижних торгових марок і одержавши титул однієї з найкрасивіших жінок країни. "Сьогодні в мою агенцію приходять тисячі молоденьких дівчат, що мріють стати моделлю, -розповідає Влада. – У когось із них вийде скорити подіуми, а хтось просто не готовий до цієї нелегкої роботи. Для мене дуже важливо не спекулювати на рожевій мрії дівчаток і чесно брати на себе відповідальність за багато доль". Як же влаштований красивий бізнес за назвою "агенція моделей"? Обличчя кожної агенції, звичайно ж, його дівчата-моделі. Юних красунь ретельно відбирають, потім навчають у спеціально створеній при агенції школі. З недавніх пір з ініціативи Влади проводиться конкурс "Міні-модель України", де себе змогли проявити діти з гарними задатками. При бажанні вони можуть далі навчатися в дитячій студії моделей. Словом, кузня кадрів працює, як годинниковий механізм, але при цьому включається й людський фактор, здатний розглянути "ізюминку" у кожній дівчині або хлопцеві. І тут дуже важлива робота менеджерського складу, як правило, що залишається за кадром. "Багаторічний досвід показує, що дуже багато складностей виникає у відносинах цих двох ланок одного ланцюжка, і саме я, як керівник, зобов'язана їх вирішити, – розповідає Влада. – Наприклад, приходить до мене модель зі скаргою на те, що її недооцінюють менеджери або ще гірше: я викриваю дівчину в роботі на дві агенції, що категорично заборонено нашими правилами. У першу чергу, я намагаюся розібратися в ситуації, з'ясувати, чи немає особистої ворожості в цьому конфлікті. Адже я не можу перевірити кожен кастинг, але все-таки саме я відповідаю за якість послуг перед клієнтом." Бути леді- босом настільки витонченій жінці непросто! За кожним успіхом стоїть величезна праця. Влада Литовченко зізнається, що керівник, незалежно від його статі, повинен мати ряд якостей, які не мають нічого спільного з жіночністю, "жорсткість, уміння вимагати, чіткий контроль, відповідальність за спільну справу й колектив – без цих рис характеру боса неможливо ефективне управління компанією, – каже вона. -При цьому, приходячи додому, жінка повинна змінити маску: стати турботливою дружиною й мамою. До того ж, для представника модельного бізнесу зовнішність – це його візитна картка! Я просто зобов'язана завжди прекрасно виглядати!" Втім, Владі вдається не тільки прекрасно виглядати, успішно керувати компанією й виховувати двох доньок, але так само займатися добродійністю й навіть отримувати другу освіту! З вересня минулого року Литовченко стала слухачкою Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ. "У мене не було особливих причин займатися мазохізмом ночами під час сесії, – посміхається Влада. – Але як говорить східна мудрість: розумна людина вчиться все життя. Я відчула необхідність в освітньому підживленні. Але все-таки жіноча сутність передбачає й віддачу знань, умінь, енергетики, а тому в нас у колективі стали вже традиційними внутрішні майстер- класи й тренінги. А недавно ми відкрили Імідж- Студію, у якій учимо жінок створювати свій стиль і бути в центрі уваги. І, нарешті, як людина з активною життєвою позицією, як мама, я багато часу приділяю добродійності. Минулого року ми створили фонд "Обдаровані діти – майбутнє України". Його ціль – допомога талановитим діткам з дитячих будинків і малозабезпечених сімей. Сподіваюся, що ми зробимо вагомий внесок у формування майбутньої еліти країни!

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/48259e2d66671/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: На політичній кухні готуємо разом. Чи як?</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/481211b3703fb/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>

Як би не бажали цього чоловіки, але, схоже, ми повертаємося до матріархату. Чи навіть уже повернулися.

</description>
<pubDate>Fri, 25 Apr 2008 20:15:31 +0300</pubDate>
<fulltext>Як би не бажали цього чоловіки, але, схоже, ми повертаємося до матріархату. Чи навіть уже повернулися. Жінка спокійно виконує всі соціальні обов'язки, що раніш вважалися винятково чоловічою справою. Мої сучасниці волею неволею перетворилися з охоронниць домашнього вогнища у мисливиць за їжею та іншими матеріальними благами для своїх родин. Пам'ятаю дитячу пісеньку про тата, який усі може. Лише мамою не може бути. А от мама універсальна. Але на шляху її супер геройства стоїть шлагбаум, за який пройти може не кожна. Це – влада й політика. Утім, бажання йти в політику чи на високі посади державної служби є далеко не у всіх жінок. Я їх до цього й не кличу. Це особистий вибір кожного – чим займатися в житті, на якому поприщі само затверджуватися. Я про інше. Про рівні права й можливості чоловіків і жінок.

Чим же обмежений вхід у зону великої політики для тих, хто в спідницях? (шотландці не в рахунок)? Насамперед, нашої ментальністю. Ми звикли, що політика – не жіноча справа. А куховарки країною керувати можуть хіба, що теоретично. Хоча особисто я нічого поганого не бачу в тім, якщо жінка-політик уміє добре готувати. Це навіть плюс – адже вона знає ціни на продукти харчування і не допустить їхнього подорожчання... Але на політичній кухні в основному кухарі чоловіки. І жінок у свою вотчину вони не пускають, думаю, ще тому, що бояться серйозної конкуренції з їх боку. Однак політика – занадто серйозна й загальна справа, аби довіряти її лише їм. Фемінізація влади допоможе обмежити політику від впливу позиції сили, зробити її обличчя людяним. Упевнена, тільки жінка зможе переформатувати владу, зробивши її творчою, а не войовничої справою.

Дослідження в різних країнах свідчать про те, що жінки хочуть робити моральну політику. Жіночий початок у політику спрямовано не на завоювання влади за будь-яку ціну, а використання її для поліпшення життя людей. Фемінізація влади буде означати не слабість і виродження (українську леді Ю ніхто не назве слабким політиком), а контроль над нею з гуманних позицій.

На жаль, кандидати-жінки набирають менше голосів виборців, ніж чоловіки, навіть якщо відстоюють не тільки жіночі інтереси. А якщо вони – феміністки, то шансів на успіх ще менше: в очах багатьох виборців такі жінки представляються противницями чоловіків, родини та традиціям.

У світі робляться спроби вирівняти ситуацію. Так, ряд партій у Латинській Америці (дві найбільші партії Аргентини – Радикальний цивільний союз і Партія справедливості, болівійська Совість нації і мексиканська Революційно-демократична партія) провели на виборах кілька жінок за допомогою неформально встановлених квот. Якийсь час у Великобританії, наприклад, від окремих місцевих філій Лейбористської партії було потрібно, щоб у їхніх остаточних списках були одні жінки. Від цього відмовилися через протиріччя такої практики законодавству про рівні виборчі права. Проте, після виборів 1997 р. у британському парламенті кількість депутатів-жінок від Лейбористської партії склало майже чверть усього депутатського корпусу.

У парламенті Швеції жінки складають 40%, у Норвегії – 9,4%, у Фінляндії – 33,5%, у Данії – 33%. У нашій Верховній Раді зараз 36 депутаток. Це вже чимало. Можливо і більше,

якщо в нас будуть діяти квоти як, наприклад, у Німеччині. Так, у партії Християнського демократичного союзу 30% місць мають займати жінки, а в партії Зелених – 50%.

Емансипації американок завжди заздрили представниці слабкої статі по усьому світу (може, тільки за винятком Скандинавських країн). Жінки-міністри, посли за кордоном, сенатори й конгресмени – усі вони наочно демонстрували: жінка в США – це дійсно рівноправний з чоловіками гравець великої політики.

Коли в адміністрації американського президента Білла Клінтона відразу кілька посад міністрів були віддані жінкам (у тому числі посада держсекретаря займала Мадлен Олбрайт), багато хто в Америці вважав це піком "жіночої владності" у сучасному американському політичному керівництві. Пізніше стали говорити про те, що непогано б до 2008 року розкрутити когось із кандидатів-жінок на президентських виборах. Зараз ми це й спостерігаємо з Хілларі Клінтон.

Джордж Буш, ставши господарем у Білому домі, призначив Кондолізу Райс на дві високих посади в країні: радника по національній безпеці й держсекретаря США. При цьому американці переконані, що саме Райс рулить сучасною зовнішньою політикою країни, а зовсім не президент. А сам Джордж Буш, кажуть, будь-яке своє зовнішньополітичне рішення узгоджує саме з нею.

2001 року Ніно Бурджанадзе стала головою грузинського парламенту. Її порівнюють із Маргарет Тетчер, яку Ніно вважає своїм кумиром. Про роль жінки в політиці Ніно висловилася так: "Невірно вважати, що жінки-політики, схильні до компромісів. Насправді, вони намагаються досягти компромісу, але якщо вважають, що компроміс несправедливий, вони на нього не йдуть. Жінка більш прямолінійна, тому що більш чесна в політиці". Мені здається, так воно і є. І все ж психологічні особливості жінок, примхи "жіночої логіки" (улюблена тема чоловіків), на мій погляд, не є визначальними критеріями успішності чи не успішності жінки в бізнесі чи політиці. Головне – професіоналізм, аналітичний склад розуму, віра у свої сили й у те, що ти дійсно спроможна щось зробити для блага людей. І, звичайно, ж, щоб ніхто тобі не заважав реалізовувати плани лише через те, що ти жінка.

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/481211b3703fb/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: Жаба як національна хвороба</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/47ffd294dba41/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>Одного разу знаний російський скульптор Ернст Нєізвестний, ознайомившись з творчістю одного успішного в сучасній Америці художника, сказав: "Мені не подобаються його роботи, але я поважаю його успіх". Я подумала: як мудро.</description>
<pubDate>Sat, 12 Apr 2008 00:05:24 +0300</pubDate>
<fulltext>

А чому у нас успіх викликає таке роздратування? Чомусь у нас народною любов'ю користуються нещасні, жалюгідні, злиденні й сльозливі невдахи, які невдахами стали лише тому, що дуже ліньки зробити щось для того, аби напружити п'яту точку. Або невизнані генії, що просторікують про недосконалість цього світу та дурість оточуючих людей лише тому, що світ відмовився піднести їм на золотій таці сріблясті блага, а оточуючі люди не звертають на них взагалі ніякої уваги.

Не дай Боже красива молода леді наманікюреними пальчиками керує власним авто – Шльондра! Або стильний молодик, гугняво потягуючи звуки, розмовляє по дорогому мобільному телефону сидячи у дорогому ресторані – Бандит! Та ні, знаєте, не шльондра і не бандит, а просто ця леді – відмінниця з червоним дипломом, з тих, яка не шукає роботу, а робота шукає її. І врешті знаходить – з оплатою, достатньою, щоб купити авто і раз на тиждень зробити гламурний манікюр та зачіску. А молодик два роки катався з торбами в Румунію та Польщу, щоб заробити стартовий капітал на власну справу. І зараз у нього фірмовий автосалон. Може дозволити собі і дорогий ресторан, і дорогий телефон, і взагалі, що йому заманеться. Просто ні він, ні вона свого часу не вмивалися гіркими сльозами над своєю нещасною долею і не стогнали на тему "Як страшно жити!", а працювали, вірили, думали й знову працювали.

У мене багато знайомих, яких мені особисто жаль. Не тому що в них нещасна доля, або вони хворі або ще щось. Долю кожен творить собі сам і багато в чому вона залежить від твого ставлення до неї. Мені жаль людей, життя яких схоже на життя рослин. От існують вони собі, такі безглузді, куди їх повернуть, туди й буде. Їм важко жити самостійно, їх треба оберігати, захищати, доглядати. Вони ж такі слабенькі, непристосовані, їх не можна кидати, бо вони пропадуть, і головне, їм не можна всього цього втовкмачити, бо не зрозуміють.

Таких жаліють. А тих, що будують своє життя самі – ні. А чого їх жаліти, у них все добре – бізнес, гроші, популярність. Вважається, що земних турбот у self-made і не існує зовсім. Начебто в них душі запрограмовані, серця закодовані, а мізки виглядають як остання японська розробка. Щоб вони не зробили, завжди можна поставити догори ногами й розпанахати будь-яку добру справу на тисячі дрібних огиднючих недоліків. Особливо це вправно виходить у тих, які в силу своїх невтомних і наполегливих байдиків ніколи в житті не сподобляться на щось подібне. Вони чесно будуть займати роками висиджену в дивані ямку, дивитися телевізор і нервово вовтузитися, коли там буде сяяти посмішкою зіркова жінка чи щось розумне розповідати поміркований, упевнений чоловік.

Дуже часто згадую одного колоритного знайомого, художника Сергія Пояркова, який яскраво і щиро дивувався: "Якщо ти так любиш мистецтво, не треба заради нього перебиратися жити на горище відступником, кидати жінку, дітей і пиячити, творячи свої шедеври! Не треба скиглити про генія в злиднях, якого оцінять після смерті! Заради мистецтва ти вивчи п'ять мов, зароби мільйон і стань успішним за життя!". Аякже. Це же треба думати, а нема чим. Треба чимось поворухнути, а ліньки. А куди діти жабу? Ту саму, яка сидить на горлянці й душить аж очі вилазять?

Мабуть, так і будемо жити доти, доки або не луснемо від заздрощів до успіху, або не запливемо жиром від ліні, або ж доки ця жаба не задушить.

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/47ffd294dba41/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: Гендерна справедливість досягається дієсловами </title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/47e153759ae7f/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>Жінки довго боролися за рівноправ'я із чоловіками, і здається перемогли. Але якось дивно перемогли.

</description>
<pubDate>Wed, 19 Mar 2008 19:55:01 +0200</pubDate>
<fulltext>Жінки довго боролися за рівноправ"я із чоловіками, і здається перемогли. Але якось дивно перемогли. До суто жіночих обов'язків та місій – народжувати та виховувати дітей, вести домогосподарство, кохати та надихати на подвиги чоловіка, більшість представниць слабкої статті перетворилися на годувальниць власних родин. І чоловіки нібито здалися, і, на перший погляд, навіть погодилися прийняти феміністок, такими як вони є.

Більшість моїх співплемінниць удень хочуть бути зірками у бізнесі, давати фору чоловікам, а вночі вдають із себе створені для кохання тендітні квіточки. До речі, супутники життя й не проти такого розкладу у стосунках. Бо так легше. Я спостерігаю чимало сімейних пар, де дружина помінялася ролями з чоловіком.

Запекла боротьба за рівноправ'я привела прекрасну стать навіть до армії – у царину суто чоловічу. Наша жінка в камуфляжі, що крокує в строю на високих підборах із бойовим макіяжем, відверто кажучи,мало схожа на солдатку Джейн. Але чому дами йдуть служити? Я зрозуміла так: для одних – це робота, якась стабільність і можливість прогодувати родину, для інших – спроба влаштувати особисте життя. Бо в оточенні чоловіків це зробити легше, ніж працюючи, скажімо, на ткацькій фабриці. Аби як, а жінка залишається жінкою, і для неї особисте життя не на останньому місці, навіть на воєнному полігоні.

І хоча теоретично з часів Анджели Девіс ніхто не проти рівних можливостей чоловіка й жінки, проте на державному та суспільному рівні та нерівність залишилася. Зробити кар'єру чоловікові легше ніж жінці, роботодавець при прийомі на роботу віддає перевагу чоловікам, та й платить їм більше. І така ситуація підпільної боротьби не лише в Україні, а й в США та Європі. В демократичній Америці, наприклад, де жінки обіймають керівні державні посади (згадаємо хоча б Держсекретаря Мадлен Олбрайт чи нинішню впливову на світову політику Кондолізу Райс) на рівні, скажімо, прибиральниць вони отримують зарплатню нижчу за чоловіків на цій же посаді. Керівництву досить назвати прибиральника "техніком прибирання", дати йому більший оклад, і ніхто не звинуватить роботодавця у порушенні прав жінок.

Недавно в ЄС оприлюднили цифри: різниця в оплаті праці чоловіків і жінок там становить 15%. В Україні ж зазвичай у сфері економіки середній заробіток жінки становить десь 70% від заробітку чоловіка. В останні роки з'явилися й нові форми трудової дискримінації. За статтю та віком. Це видно навіть по оголошеннях у газетах на кшталт: "Потрібна молода дівчина у віці 20-25 років..."

А от проблема сексуальних домагань на робочому місці не набула розголосу в Україні. Вона, звісно, існує, але тихо. Бо сексуальні домагання в нашій країні сприймаються дещо інакше, ніж на Заході. Скажімо, у нас не бачать нічого поганого у тому, щоб колега привселюдно поцілував співробітницю у щічку. А у багатьох країнах за це подають до суду як на прояв сексуального домагання.

До речі, у вітчизняному законодавстві теж уже є відповідна стаття у законі про забезпечення рівних можливостей чоловіків та жінок. Але ж той, хто подає до суду, має довести факт сексуального домагання. А це не просто.

Аби вивести з підпілля проблему гендерної нерівності, думаю, насамперед треба займатися правовою освітою. Бо незнання породжує неспроможність реагувати на випадки дискримінації.

Ментальність чоловіків заважає їм бачити в жінці рівного партнера у професійній діяльності, бізнесі. Так уже історично склалося. А прихильників матріархату серед сильної половини людства не так уже багато. Інколи для досягнення своєї мети варто посилатися не лише на закон та суспільні декларації щодо гендерної рівності, а й бути трішечки дипломатом. Екс-міністр закордонних справ України Борис Тарасюк переконаний, дипломатія, щоб бути успішною повинна мати багато рис, які, притаманні саме жінці. Особливо – гнучкість мислення та інтуїцію. Отут хочу дещо порадити жінкам як вибороти у конкурента-чоловіка вакансію при прийомі на роботу. Зізнаюся, це розповів мені знайомий психолог. Він каже, що на співбесідах із роботодавцем (як правило теж чоловіком) жінка поводиться надто емоційно, нервово, використовує багато прикметників. Тоді як чоловік тримається впевнено, його мова насичена дієсловами, в ній більш конкретики. А це подобається роботодавцям. Отож й жінкам варто перейняти ці чоловічі риси поведінки та висловлювань. Кажуть, спрацьовує.

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/47e153759ae7f/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: Быть успешной женщиной, а не ''слабой половиной''</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/47cc18bca5738/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>

На днях навещала свою маму. К ней в это время зашла соседка со своей племянницей. Родственница соседки в Киеве проездом, ехала в отпуск домой, в Ужгород. Познакомилась. Она рассказала, что уже шесть лет работает в Италии экономкой у богатых людей. Платят хорошо – хватает и на содержание семьи, здесь на Украине, и на себя. Она была хорошо одета, ухожена и, казалось, горда и довольна своей жизнью. Но потом вдруг разрыдалась... Муж тут не работает и пьет на ее деньги, а младшая дочь с трудом вспоминает маму, когда та раз в год приезжает домой. Но что-либо изменить заробитчанка сейчас не может. Эта трагедия многих украинских женщин, которые вынуждены так жить, чтобы прокормить свои семьи, своих детей. Они сознательно лишают их материнского тепла, чтобы обеспечить безбедное детство. В материальном плане они успешны, но по-женски очень несчастны...</description>
<pubDate>Mon, 03 Mar 2008 17:26:52 +0200</pubDate>
<fulltext>Сейчас у всех на слуху программа правительства под обнадеживающим названием "Украинский прорыв". Большинство людей интересуют социальные обещание власти – когда, кому и сколько дадут.

Благотворительный фонд "Обдаровані діти – майбутнє України", который я учредила, по мере сил и возможностей помогает ребятам, лишенным родительской опеки. Эти дети не знают материнской любви, для многих "семья" – абстрактное понятие. Их воспитывает государство. По разным причинам. Когда я узнала судьбы этих детей, поняла – причина их социального сиротства (детского одиночества) при живых родителях не столько в погрешностях государственной политики, в нашей экономической нестабильности, а в женщинах, которые их родили. Дети были для них нежеланными, нелюбимыми, лишними. По-человечески я не могу этого понять. Не буду говорить пафосных слов о материнстве – это удел поэтов. Но убеждена, что материнство – главное предназначение женщины в жизни. Все остальное – сопутствующие.

Меня поразила история одной известной украинской женщины-политика. Дочь-первоклассница попросила у нее десять копеек, чтобы купить томатный сок в школьном буфете. Тогда, перед зарплатой, в кошельке молодого специалиста одного из советских НИИ даже этой сумы не нашлось. И мама поклялась сделать все, чтобы ее ребенок ни в чем не нуждался...

Знаю по собственному опыту, именно материнство, любовь к своему ребенку дает силы двигаться вперед, делать карьеру, зарабатывать деньги, само реализовываться. Так уж сложилось в нашем обществе, что ответственность за дитя ложиться на плечи женщины. Увы, институт брака в последнее время не такой крепкий, как это было раньше, и часто мать не может рассчитывать на поддержку отца ребенка. Я предвижу упреки: мол, легко так рассуждать, имея определенное положение в обществе, свое модельное агентство, бизнес... Да, это все у меня есть. Но если бы не две мои дочери, не знаю, занималась ли я всем этим. И не только ради материального блага своих детей. Этого мало. Я хочу воспитывать их на своем примере: учиться, работать, добиваться поставленной цели, помогать людям, но при этом оставаться женщиной, а не "слабой половиной". Чтобы быть успешным, надо рассчитывать только на себя, а не на государство, не на доброго дядю. И это не воинствующий феминизм, а вынужденная необходимость. Естественная, на мой взгляд, адекватная реакция на социальный контекст в котором мы живем.

Конечно, помощь, поддержка на определенном этапе становления нужна каждому. Но решать за тебя твои проблемы всю жизнь никто не будет. Именно этой позиции я придерживаюсь и в воспитании дочерей, и в бизнесе, и в благотворительной деятельности. Хочу помочь талантливым детям-сиротам обрести почву под ногами, получить на жизненном старте не только финансовую, но и моральную поддержку, подарить им надежду на успех в будущем. Дать им удочку и научить ловить рыбу самостоятельно, а не накормить ею. К сожалению, социальная помощь в нашей стране долгие годы строилась совсем на других принципах. Люди привыкли, что государство им должно. К этому приучали долгие годы. И обе стороны до сих пор продолжают играть по этим правилам. В той же программе правительства дано много обещаний разным категориям населения. Большинство из них касаются денег – пособий, социальных выплат и т.д. Но, почему-то там не сказано: чтобы что-то получить, надо работать, надо самим что-то делать...

Без сомнения, помогать старикам и детям обязано любое цивилизованное общество. Но способные трудиться должны позаботиться о себе сами. И эту мотивацию надо воспитывать с детства.

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/47cc18bca5738/</guid>
</item>

<item>
<title>Влада Литовченко: Благотворительность как личная потребность</title>
<link>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/47b31c0218e63/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Влада Литовченко)</author>
<description>Я создала свой благотворительный фонд "Обдаровані діти – майбутнє України", чтобы помочь талантливым ребятам, лишенным родительской опеки, реализоваться в жизни. Чтобы дать им шанс, дать надежду раскрыть свои способности и добиться определенных вершин. Делаю это искренне, от души. Хотя многие не верят. Считают, что состоятельные люди занимаются благотворительностью ради саморекламы. Мол, звезда подарит телевизор детскому дому и про это тут же напишут в газетах и покажут по телевидению. Хороший рекламный ход. Не спорю, есть и такие "благотворители". Но это на их совести. Думаю, они еще не созрели морально к таким поступкам.

</description>
<pubDate>Wed, 13 Feb 2008 18:34:10 +0200</pubDate>
<fulltext>Благотворительность должна быть осознана. И тогда, простите за тавтологию, она станет во благо. Показательный для меня пример такого отношения, достойный подражания – благотворительная деятельность Виктора Пинчука. Он убежден, что благотворительность может и должна стать одним из ключевых факторов социального прогресса в Украине. И делает все возможное для этого и в нашей стране, и на мировом уровне. Благодаря г-ну Пинчуку мир узнал об украинской филантропии, о ее возрождении. Именно Фонд Виктора Пинчука в Давосе на Всемирном экономическом форуме провел круглый стол по вопросам благотворительности. Думаю, никому не прийдет в голову обвинять Пинчука в самопиаре. Если хотите, это уже реклама нашему государству, ее филантропам и меценатам.

Несмотря на экономическую и политическую нестабильность, украинцы готовы помочь ближнему, который нуждается в поддержке. Я считаю, это черта славянского характера. Все же помогать друг другу нам ближе по духу и ментальности, чем отстраненная "моя хата с краю". И я говорю не только о мегамагнатах, бизнесменах, состоятельных людях. Простые граждане охотно откликаются на призывы о помощи. Вспомним, хотя бы, обожженную маленькую героиню Настю Овчар, которой нужна была операция за границей. Таких трагических историй и судеб много. И благодаря таким проектам как "Гордість країни", который совместно проводят газета "Факты" и Новый канал, люди узнают о тех, кто действительно нуждается в помощи.

Я заметила, что чаще всего на улице милостыню просящему подают пожилые люди, пенсионеры, которые сами нуждаются во многом. Значит, есть такая потребность – помочь другому, отдать, поделиться. Сегодня в Украине ситуация с благотворительностью сходна с американской начала прошлого века. Тогда в США наблюдалось огромное имущественное расслоение, были ощутимые проблемы в области здравоохранения и образования. На этом фоне развивался средний класс... и благотворительность. Недавно была в Вашингтоне. Разговаривала с бизнесменами, которые занимаются благотворительностью в Америке. Сегодня это уже настоящее национальное движение – объем пожертвований американских граждан составляет 3% ВВП США. Они искренне верят в идею социального государства и в то, что помощь нуждающимся должна быть основана на частной инициативе. А государство всячески это поддерживает. И не только на законодательном уровне, в виде льготного налогообложения. А и морально. Там стимулом благотворительности является система общественных ценностей.

Видела в программке Нью-Йоркской Метрополитен-опера напечатанный список благотворителей, которые пожертвовали свои деньги опере, причем не зависимо от суммы взноса – от нескольких десятков тысяч до нескольких десятков долларов. Меня это поразило.

Подобное до Октябрьской революции 1917 года было и у нас. Государство стимулировало меценатов, награждая их орденами и даже дворянскими титулами. В обществе их знали и уважали. Пример: династия киевских филантропов Терещенко – предприниматели, которые начинали свой бизнес с торговли на базаре. А Израиль Бродский, который построил в Киеве областную больницу, утверждал, что киевляне (да и он сам) занимаются благотворительностью по принципу "даю, потому что знаю: нельзя не давать".

Я занимаюсь благотворительностью не ради позитивной оценки со стороны. Буду продолжать это делать, не взирая на некоторые пренебрежительные оценки в мой адрес. Я это делаю в силу собственных убеждений и личной ответственности за тех, кому помогаю. И все же мне бы хотелось, чтобы наше государство изменило свое отношение к филантропам. Наконец-то определилось в этом вопросе, честно поддержало благотворителей цивилизованным законом, а не только инспекторскими проверками из налоговой. Конечно же, благотворительная деятельность не сможет за государство решить все социальные проблемы. Но при разумной политике благотворители станут надежными партнерами в их решении.

</fulltext>
<guid>http://blogs.pravda.com.ua/authors/lytovchenko/47b31c0218e63/</guid>
</item>

</channel>
</rss>