http://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4fb6393906667/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Fri, 18 May 2012 14:57:45 +0300 Потрібно мати воістину сталеві нерви, аби не відреагувати на анти німецьку кампанію, яка, здається, захопила представників Партії регіонів більше, ніж термальні спа Баден Бадена і свіже німецьке пиво на Октоберфесті. Таких нервів я, на жаль, не маю , тому вирішила відреагувати. Тим більше, що, як не парадоксально, саме Німеччина і канцлер Меркель можуть сьогодні стати справжнім рятівним колом Віктора Януковича, якщо він, звісно, ще хоча б мінімально зацікавлений вийти з загнаного кутка, зберігши обличчя. Причому, зробити це ще до Євро-2012. Але про все по порядку Буду відвертою: у кого-кого, а в мене як переконаного євроатлантиста є чимало питань до зовнішньої політики Німеччини на Сході Європи. Депутати Партії регіонів, які сьогодні вздовж і впоперек розмазують Німеччину, навряд чи можуть зрозуміти ті відчуття до канцлера Меркель, які мені вдалось пережити, перебуваючи на саміті НАТО в Бухаресті, коли Україні з легкої руки пані канцлера було відмовлено в ПДЧ. І коли один європейський президент розповів мені пізніше про свою тривалу розмову з канцлером на тему України й НАТО, в якій вона визнала, що не могла собі дозволити через Україну пустити під відкіс російсько-німецький поїзд дружби. Це вже потім я усвідомила одну просту річ: якщо питання інтеграції України в НАТО стоїть на порядку денному зовнішньої політики України, це не означає, що воно має автоматично з'явитись на порядку денному зовнішньої політики Німеччини. З Європейським Союзом дещо інакше. Щоб не говорили про російсько-німецьку змову заради не допуску України ближче до ЄС провладні політики, цієї змови не існує. Так, Німеччина в особі канцлера Меркель не готова поки що бачити Україну в ЄС. Але вона була готова підписувати з нею Угоду про асоціацію. Була готова ратифікувати її. Причому, за моєю достовірною інформацією, була готова робити це ще у вересні минулого року. Як стверджують мої надійні джерела в оточенні канцлера, коли Меркель і її зовнішньополітичному раднику пану Хойзгену на момент саміту "Східного партнерства" у Варшаві деякі фахівці з питань України говорили, що, можливо, не варто поспішати з підписанням Угоди про асоціацію з Україною, оскільки ситуація в країні з демократією погіршується, вона та її команда були налаштовані однозначно: поїзд вже пішов, угоду треба підписувати, будемо думати, що робити з нею вже в процесі ратифікації. Мої співрозмовники також не приховують: підписанням Угоди про асоціацію з Україною німці мали намір дати певний знак і Росії. Меркель була зацікавлена в Угоді також тому, що її підписання уособлювало б який не який успіх "Східного партнерства" – проекту, який би не став можливим завдяки "благословенню" Німеччини. Доказ цьому – канцлер особисто відвідала обидва саміти "Східного партнерства" у той час, як, скажімо, президент Франції не удостоїв своєю присутністю жодного. Меркель говорила про підписання Угоди як майже про доконаний факт, тому що на той момент у канцлера Німеччини не було підстав не вірити українському президенту. А український президент, за словами знову ж таки, наших надійних співрозмовників, двічі (один раз по телефону, інший – під час зустріч у Варшаві) говорив їй про плани декриміналізувати злощасну 365 статтю Кримінального кодексу. Меркель повірила Януковичу навіть незважаючи на те, що за роки перебування на посаді канцлера склала не найкраще враження про українських політиків. Мовляв, всі вони переймаються власними справами замість того, щоб вирішувати реальні проблеми, які є в країні. Це, до речі, стосувалось і прем'єра Тимошенко. Саме тому, до моменту звинувачувального вироку над Тимошенко німці всіляко уникали персоніфікацій, намагаючись у своїх заявах робити наголос на загальних загрозах демократії в Україні. І не в останню чергу тому, німці забажали на власні очі – точніше, на очі власних лікарів – переконатись, наскільки стан здоров'я Тимошенко відповідає тому, про що говорить українська опозиція. Грубо кажучи: Тимошенко дійсно хвора чи симулює. Важливий момент: лікарі, які оглядали Тимошенко перший раз – це не просто випадкові німецькі лікарі. Один з них, за нашою інформацією, у дуже гарних стосунках з сім'єю канцлера – з Меркель та її чоловіком. Тобто, це лікар, якому канцлер довіряє. І, до речі, перед тим, як їхати до України ці лікарі навіть не знали, хто така Тимошенко. І друге до речі: підтвердженням тому, що канцелярія Меркель тримає справу на контролі є той факт, що представник офісу канцлера приїжджав до України разом з лікарями. Але саме ці лікарі несвідомо зробили гарну послугу для політиків: підказали їм найбільш простий в нинішній ситуації вихід із ситуації для Януковича – вивезти Тимошенко до Німеччини на лікування на невизначений час. Фактично, організувати такий собі гуманітарний екзил. Висловлюючись словами одного з моїх німецьких співрозмовників, такою пропозицією Берлін проклав "золотий міст" для українського президента, по якому йому залишається тільки пройти. І якщо не з гордо піднятою головою, то принаймні і не з низько опущеною. Питання, яке сьогодні багатьом інсайдерам в Європі і навіть самій Україні не дає покою – ЧОМУ Янукович досі не наважується на це піти? ЧОМУ ніхто з його найближчого оточення не здатен пояснити, що подібного шансу розрулити ситуацію хоч якось зберігши обличчя може й не буде? ЧОМУ ніхто не розтлумачить, що Юля в екзилі не така цікава та приваблива для світу, ніж Юля за гратами? А новини від неї з клініки "Шаріте" навряд чи можуть бути такими резонансними та доступними для пересічного українця, як з Качанівської колонії? І чому ніхто не може Януковичу пояснити, що пішовши по цьому золотому мосту він, заодно, забезпечить присутність Меркель на Євро-2012 (це правда, що вона "торгує" своїм візитом, ув'язуючи його з рішенням про лікування) і серйозно розчистить дорогу для підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Зрештою, він просто піде на мирову з канцлером Німеччини. У той час, як Янукович думає, що його принизили, Меркель вважає, що її особисто образили, коли сказали про декриміналізацію статей, а натомість почали ще більш абсурдну гру з Тимошенко й іншими членами її команди. Те, наскільки емоційно й персонально сприймає Меркель все, що відбувається в Україні, свідчить й інший досить, як на мене, символічний факт. Всі вже мабуть знають про нещодавню резонансну заяву німецького канцлера з приводу двох диктатур України та Білорусі, але дуже обмежене коло людей знає про те, що насправді у Меркель перед очима був інший текст з розмежуванням на Україну і Білорусь: а саме, про політичні репресії в Україні і диктатуру в Білорусі. Меркель відхилилась від підготовленого їй тексту і прирівняла ці дві країни... Януковичу потрібні письмові гарантії, що німці визнають Юлю засудженою і в будь-який момент будуть готові її екстрадувати? Але канцлер Німеччини не може давати жодних письмових гарантій: у таких країнах Європи, як Німеччина, політики не приймають рішення за юристів. Боїться, що Тимошенко попросить політичний притулок у Німеччині? По-перше, Тимошенко навряд чи це зробить, оскільки рано чи пізно захоче повернутись до України. По-друге, якщо навіть попросить і їй дадуть (а їй можуть дати хоча б тому, що міністр юстиції Німеччини Сабіне Лойтхойссер-Шнарренбергер – увага! – колишня співдоповідачка ПАРЄ по Україні, яка на власні очі переконалась, що таке українське правосуддя, що таке українські тюрми і так далі тому подібне), то, знову ж таки, це означатиме ізоляцію Юлі від політичної боротьби в самій Україні, а хіба не того добиваються на Банковій? Так чи інакше, німецька пропозиція на найвищому рівні залишається в силі. Канцлер Меркель може далі змальовуватись ворогом N1 України Януковича, а може стати його рятівним колом, схопившись за яке можна вирулити проблему Тимошенко ще до початку Євро-2012. І непотрібно розповідати, що Меркель переймається Україною тільки тому, щоб підвищити свій рейтинг в самій Німеччині. Україна – не та країна, на якій сьогодні в Німеччині можна зробити рейтинг, повірте. Та й не все так погано у Меркель, як намагаються розповісти провладні депутати. Рейтинг очолюваної нею ХДС складає, за результатами останнього опитування компанії Forsa, 35% проти 26% у соціал-демократів. І в неї є всі шанси перемогти на наступних загальнонаціональних виборах і без "маленької переможної" війни з Україною. Німеччина – це не європейська Росія, як її сьогодні вперто намагаються змальовувати в Києві. Німеччина – це Німеччина. Зі своїми достоїнствами і вадами. Треба з цим змиритись і скористатись тими можливостями, які ця країна інколи надає. http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4fb6393906667/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4fb4a71b586e8/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Thu, 17 May 2012 10:22:03 +0300 На фоні того рівня розбору польотів, які сьогодні відбуваються між Україною та Євросоюзом, призначення нового посла ЄС в Україні виглядає справою досить дрібною і неважливою. Можливо. Але ця справа як мінімум є досить показовою. До того ж, містить одну гарну новину. А це вже, погодьтесь, справжня рідкість в нинішніх зовнішньополітичних розкладах України. Гарна новина стосується не стільки того, хто став новим послом. Хоча, безперечно, варто привітати польську дипломатію з отриманням нею давно бажаного призу у вигляді посади посла ЄС в Україні. Це притому, що останнім часом в ЄС нові країни-члени вже почали потрохи звикати до ситуації, коли всі пристойні пости дістаються країнам Західної Європи. Варто привітати й особисто Яна Томбінського – одного з найкращих польських дипломатів, що в серйозному кадровому бою отримав цей "приз" від Кетрін Ештон. Саме Ештон, бо Фюле хоч і застовпив собі статус головного фахівця по Сходу в Брюсселі, але пролобіювати "свою" кандидатуру не зміг (він начебто вболівав за представника, точніше представницю, Естонії). Чи вітати Україну? З одного боку, так: добре що з приїздом Томбінського в Києві відразу стане два польські посли, якщо не рахувати директора Центру зв'язку НАТО Марчіна Кожіела. З іншого боку, мої друзі європейські-дипломати (з тих, які вболівають за Україн в ЄС) переживають, що емоційна заангажованість поляка Томбінського може йому трохи заважати в роботі в Києві. Є, зокрема, питання, наскільки його думка братиметься до уваги в Брюсселі, знаючи ставлення представників "старої" Європи до польської позиції щодо України: мовляв, з поляками все зрозуміло. Умовно кажучи, чи є в нього на вищих постах в ЄС той Баррозу, до якого він у випадку чого може невимушено зателефонувати на мобільний, як було у посла Тейшейри? Я особисто переймаюсь тим, щоб подібний вибір польського представника після довгих роздумів Ештон не був сигналом й Варшаві на кшталт: беріть, поляки, й займайтесь своєю Україною, якщо вона вам настільки важлива й дорога. Хочеться вірити, що цей вибір був зумовлений саме тим, що Томбінські – дійсно висококласний дипломат. Або ж як мінімум тим, що Ештон просто не хотіла повторювати комбінацію Баррозу-Тейшейра і призначати свого співвітчизника. Адже, за інформацією з джерел Єврокомісії, Томбінському на останньому етапі довелось протистояти нинішньому послу Британії в Україні Лі Тернеру. Гарна новина, як на мене, насправді полягає у тому, що при всьому роздратуванні Україною (це вже не втома, в саме роздратування), при всьому небажанні далі мати справу з українським керівництвом, вакансія посла ЄС в Україні викликала шалений резонанс. На неї подалось, за деякою інформацією, більше 60 кандидатів. Причому, кандидатів дуже серйозних і статусних. На цю посаду, скажімо, претендував, за нашою інформацією, депутат Європарламенту Павел Коваль. Її добивався (причому вийшов навіть у передфінальний раунд) такий важковаговик шведської дипломатії як колишній спецпредставник ЄС по Південному Кавказу Пітер Семнебі. Зрештою, сам Томбінські обрав Київ, а не Вашингтон, куди його наче планував направити послом Польщі міністр Сікорські (ще, до речі, одне підтвердження рівня Томбінського). Україна, на диво, все ще залишається для європейських дипломатів почесною місією, а не почесним засланням. Дрібниця, але приємно. http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4fb4a71b586e8/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f9bd7ef1ed05/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Sat, 28 Apr 2012 14:43:43 +0300 Взагалі-то, я спочатку планувала написати допис під назвою "Чи варто Януковичу їхати на саміт НАТО в Чикаго?". Навіть провела у зв'язку з цим спеціальне неформальне опитування серед профільних українських та натівських експертів. Симптоматично, що всі як один опитані мною і добре обізнані в українсько-натівських справах особи висловились на користь такого рішення. Мовляв, треба їхати. Різною була тільки аргументація. Хтось говорив про те, що Янукович їде туди представляти не себе, а Україну. Хтось звертав увагу на те, що відмова Януковича їхати буде черговим сигналом для росіян, що якщо Владімір Владімірович не їде, то й Віктор Федорович вважає за непотрібне летіти в рідне місто Обами, бо, видно, рівняється на сусіда. Хтось говорив про те, що позаблоковий статус України невічний, тому краще підтримувати градус у відносинах. Хтось допитувався на кшталт: "Якщо збирається навіть президент Узбекистану Карімов, то чому б не поїхати і Януковичу?". Але найбільш точно, враховуючи останні реалії в Україні, висловився один поважний і впливовий полісімейкер з НАТО: "Треба їхати, бо це, можливо, останній раз, коли Януковича запрошують кудись західніше, ніж Брест". Що ж діагноз, погодьтесь, невтішний. Чи усвідомлює це сам Віктор Янукович? Не знаю. Але й навряд чи переймається тим, як його зустрінуть на саміті НАТО в Чикаго так, як у свій час переймався Леонід Кучма перед славнозвісним самітом НАТО у Празі. Чесно кажучи, навіть складно собі уявити, щоб Янукович скликав спеціально Раду національної безпеки, яка б мала йому порадити "їхати на саміт чи ні", як це робив Кучма перед Прагою. Звісно, Янукович трохи в іншій ситуації. Кучма був у прямій контрі з американцями, які, власне, тоді і скреативили французьку розсадку. Двигуном ізоляції Кучми на Заході були США. Двигуном ізоляції Януковича на Заході слід вважати Євросоюз. Тим не менше, Чикаго може стати таким же символом ізоляції Януковича, як Прага стала для Кучми. Навіть попри відсутність французької розсадки. Янукович ОСОБИСТО має побачити та відчути, як його намагаються уникати західні колеги. Так, у Януковича, звичайно, є всі шанси витиснути з саміту Чикаго чергове обамівське рукостискання і отримати чергову фотку в альбом "Барак вітається з Віктором". Крім, звісно, самого факту, що Віктор Федорович буде гордо засідати за столом разом з сильними світу цього у той час, як в Україні багато хто вже зробив його "невиїзним" на Захід. Але, мало хто знає, що навіть при французькій розсадці у Празі Буш потиснув руку Кучмі – просто зробив це автоматично, підозрюю, не до кінця розуміючи, що це був той самий "чувак, що начебто продавав "Кольчугу" Саддаму Хусейну". До того ж і традиція американських президентів на подібних міжнародних зібраннях до цього зобов'язує – обходити по колу всіх лідерів за круглим столом й усім тиснути руки. Заодно, й кількома словам при бажанні можна перекинутись. Але чи це допомогло замаскувати жалюгідність становища, в якому опинився на той момент Леонід Данилович на Заході? У жодному разі. Крім засвітки себе улюбленого в колі сильних світу цього, Віктору Федоровичу дійсно мало що є запропонувати у Чикаго. Рішення України приєднатись до антипіратської операції "Океанський щит" у вигляді надсилання фрегату "Гетьман Сагайдачний" наші натівські співрозмовники розцінюють, як спробу Януковича підкупити НАТО. "Номер з ураном вже не пройде. Тим більше, що ті, хто якраз найбільше і страждають від боротьби з піратством – це українські моряки", – ділиться один з представників Альянсу. Інша справа, чи готове НАТО на практиці дати зрозуміти українському президенту, що хабарі і бартери із серії "український контингент" в Ірак чи "високозбагачений уран в Росію" – вже не проходять, коли йдеться про серйозний відкат у справах демократичних? Чи готове НАТО своїм ставленням до українського президента довести: ставка з боку деяких українських стратегів на те, що українською внутрішньополітичною ситуацією хворобливо переймаються лише в ЄС, а в НАТО готові робити "business as usual" провалилась з тріском? З потенційною участю України в проекті європейської ПРО, якою українські можновладці в якийсь момент намагались шантажнути росіян під шумок газових переговорів, теж все не так оптимістично, як хотілось би багатьом українським євроатлантистам. Скільки б українська сторона не намагалась "продати" свій потенціал – апелюючи то до успішної в минулому співпраці з Агентством ПРО Міноборони США, то до РЛС в Севастополі, в НАТО поки що на це не клюнули. Більше того, за моєю інформацією, колишній заступник міністра оборони США Александер Вершбоу (який зараз вже перебрався до штаб-квартири НАТО) у своєму листі російським колегам чітко написав, що українські спроможності в контексті проекту ПРО Америку не цікавлять. Ну і нарешті Афганістан, через який, власне, Януковича і запрошують до Чикаго. Підкреслюю: він їде туди саме у ролі контрибутора в афганську операцію. Тут внесок України також швидше номінальний. Особливо порівнюючи з нашим нещодавнім партнером по євроатлантичній інтеграції – Грузією, яка має найбільший контингент в Афганістані на душу населення. Чи навіть з Росією, яка одною рукою контролюючи всі рухи України в натівському напрямку, іншою дала згоду на відкриття в самому серці РФ – Ульянівську – бази НАТО, замаскованої під "логістичний центр". Та все ж, Віктору Федоровичу потрібно використати запрошення в Чикаго не тільки тому, що західніше Бреста його найближчим часом можуть і не запросити. Чи тому, що йому на власній шкірі варто відчути і порівняти, як змінилось до нього ставлення західних колег за два останні роки. А ще й тому, що Чикаго – дійсно цікаве місто (зізнаюсь, моє улюблене в Сполучених Штатах) і, на мій суб'єктивний погляд, з цікавою історією навіть для українського президента. Саме завдяки цьому місту з'явився термін "чиказька політична машина" – це коли в політику приходять люди, яких в минулому пов'язували з мафіозним світом. Проте, перебуваючи на тих чи інших політичних постах, вони справлялись зі своїми обов'язками достатньо добре для того, аби ні в кого не було приводу дорікнути їм їхнім минулим. Проводять такий собі повний ребрединг. Думаю, українські делегації було б дуже бажано ознайомитись з подібним досвідом. І ще більш бажано імпортувати його в Україну. http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f9bd7ef1ed05/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f955e54ddfa5/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Mon, 23 Apr 2012 16:51:16 +0300 Схоже на те, що вчора розпочався зворотній відлік президентства Ніколя Саркозі. Навряд чи він зможе переламати ситуацію за два тижні до другого туру настільки, аби вийти із протистояння з соціалістом Оландом переможцем. Не тому, що Оланд такий сильний кандидат (навпаки-слабкий), а тому, що Саркозі дозволив собі пожити приблизно так, як звикли жити топ-політики на пострадянському просторі – у розкоші, гламурі й повному ігнорі до того, "що подумають люди?" на фоні далеко неоднозначної економічної ситуації у своїй країні. Тепер ситуація така, що далеко не всі французи можуть собі дозволити знову голосувати за "президента багатих " чи президента "блінг блінг", як Саркозі давно вже охрестили за пристрасть до всього розкішного та дорогого, що має здатність виблискувати на сонці – неважливо, йдеться про дорогі яхти, годинники чи просто окуляри. Остання крапля – сюжет з годинником Patek Philippe вартістю в 55 тисяч євро на руці у Саркозі на передвиборному мітингу за тиждень до першого туру виборів: Сарко сховав його до кишені, коли справа дійшла до традиційного на подібних мітингах рукостискання з народом – чи то приховував, чи боявся, щоб хтось із "простолюдинів" не стягнув таку цінну штуковину з президентської руки. Багато пересічних французів не можуть дозволити собі президента, який відразу чітко й зрозуміло розставив всі акценти: з народом він дружить перед виборами, після виборів – він дружить з мільярдерами. Тобто, виключно з найбагатшими представниками цього народу. А саме – вечеряє з ними в найдорожчих ресторанах, відпочиває з Карлою на їх яхтах, проштовхує їм всілякі податкові преференції і при цьому голосно розповідає людям: "пора затягувати паски". Так, як про них, дбає хіба що ще про старшого сина, якого хотів пролобіювати керівником в раді з облаштування відомого ділового кварталу Дефанс в Парижі. Одним словом, занадто багато з президентського боку розкоші і гламуру в часи економічної кризи. Кризи, яка у всій красі дала про себе знати після того, як Франція на початку року втратила три політично життєво важливі для французького президента позначки кредитного рейтингу "ААА". Франсуа Оланд, якого французькі опоненти називають "ганчіркою" за нерішучість і відсутність харизми, а в Україні, напевно, охрестили б "сірою мишею", відвертий в одному: своїй неприязні до тих, перед ким вишукується по команді "струнко" Саркозі. "Я не люблю багатих", – відверто говорить Оланд. Звісно, Україна – не Франція. Тут годинник за 55 тисяч євро може дозволити собі політик далеко не першого ешелону і це навряд чи вплине на його шанси бути, в разі чого, переобраним на виборах. Тут навіть не треба виправдовуватись, що годинник подарований дружиною на день народження, як робив Саркозі у Франції. Тут такі подарунки спокійно, на камеру приписують колегам чи однопартійцям. Тут вже майже нікого не дивують люстри за 96 тисяч євро в резиденції першої особи і нікого не ображає, коли один з головних урядовців вважає, що будь-які поради йому має моральне право давати лише той, хто заробив "хоч мільйон", інакше – "кто ты такой?". Тут нікого не дивує і те, що справжні помічники і радники у деяких топ-персон в уряді вимірюються не вмінням виробляти серйозні рекомендації, а на око визначати, скільки доларових папірців лежить у кейсі. Тут гроші стали єдиною зрозумілою ідеологією та цінністю. Тут,здається, все йде до того, про що розповів мені нещодавно один російський урядовець: "сходив у владу і вернувся без 50 мільйонів – значить, сходив даремно". Так чи інакше, французький висновок зрозумілий – якщо ти на посаді президента потонув у розкоші та гламурі – ризикуєш закінчити президентство на першому терміні. Україна, повторюсь, – не Франція. Тут повна стабільність, економічна криза минула, Микола Янович декларує постійний ріст. Тут, на відміну від Франції, кожен президент може дозволити собі бути не лише президентом багатих, але й багатим президентом. Щоб не скитатись по чужих яхтах, як Саркозі, чи не так? http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f955e54ddfa5/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f6f85db782bc/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Sun, 25 Mar 2012 23:53:47 +0300 Хоч би чим закінчилася розпочата українським МЗС "ревізія" стратегічних партнерів України, зрозуміло одне: в Євросоюзі на такий статус продовжують стовідсотково заслуговувати лише дві країни – Польща і Литва. Важко сказати, чи такий статус для Варшави і Вільнюса – нагорода за терпіння та лояльність, чи, з огляду на нинішню турбулентність в Україні, – геополітичне покарання. Адже заслуговувати на статус стратегічного партнера в ЄС, із погляду офіційного Києва, сьогодні означає не просто кидатися на євросоюзівську амбразуру, доводячи необхідність продовження діалогу між Києвом та Брюсселем навіть у дуже сумнівних політичних умовах. Бути стратегічним партнером України сьогодні – це означає продемонструвати перед усією Європою свою безпорадність, а інколи – просто виставити себе на посміховисько перед тими країнами ЄС, у котрих і раніше додана вартість України в конструкції "об'єднаної Європи" викликала великі сумніви. Що далі планують робити Польща і Литва з українським досьє? Закинути його на полицю до кращих євроінтеграційних часів – чи все ж таки продовжувати шукати оптимальну формулу співіснування Києва і Брюсселя на короткій дистанції? Зовнішня політика Сікорського Щоб спробувати відповісти на запитання, що сьогодні думає робити Польща з Україною, потрібно спочатку відповісти на запитання, що думає робити з Україною Радослав Сікорський. Саме міністр закордонних справ Польщі, за майже одностайним визначенням наших польських співрозмовників, сьогодні є ключовим творцем польської зовнішньої політики. Її мозковим центром і її креативною групою одночасно. Це Сікорський запровадив моду на міністерські "дуети" – візити в ту або іншу країну одночасно двох міністрів закордонних справ країн Євросоюзу. Такий собі дипломатичний римейк на диснеївський "Чіп і Дейл поспішають на допомогу". Можна по-різному ставитися до ефективності таких "місій", але невтомні спроби польського міністра вийти за рамки усталених у ЄС форматів привели до того, що будь-який креативний елемент, вичавлений неповороткою євросоюзівською машиною, відразу приписується Сікорському. Польського міністра заведено вважати прихильником так званої Пястовської концепції зовнішньої політики Польщі, яка передбачає прагматичну "вестернізацію" – тобто здійснення необхідних перетворень у країні шляхом тісної інтеграції з державами Західної Європи, передусім Німеччиною. Ця політика є противагою Ягеллонській концепції, яка спрямована на більш тісну інтеграцію Варшави з країнами на Сході – Україною, Білоруссю та Литвою. З іншого боку, Сікорський ніколи не ставив під сумнів – навпаки, підтверджував – так звану доктрину Гєдройца-Мєрошевського, на якій базується східна політика Польщі і яка доводить, наскільки важлива національна ідентичність східних сусідів Польщі – України, Білорусі та Литви – для забезпечення її власної незалежності. Вибір Сікорським зовнішньополітичної "концепції" для роботи на українському напрямі багато в чому зумовлений настроями, які панують у польських політичних елітах після президентства Польщі в ЄС. Сказати, що це розчарування, – не сказати нічого. За нашою інформацією, і Сікорський, і Коморовський, і Туск дуже персонально сприйняли те, що всі їхні розмови з Януковичем із приводу євроінтеграції України в умовах ув'язнення опозиціонерів були просто проігноровані. Є підстави вважати, що чаша польського терпіння переповнилася після обвинувального вироку для Юрія Луценка. Адже, за певною інформацією, ще на початку року, а саме під час візиту до Києва в лютому, польський міністр вважав реальним підписання Угоди про асоціацію до парламентських виборів. Правда, за умови, що у відомих справах спостерігатиметься бодай якийсь позитив, а сам факт підписання відбудеться якомога непомітніше. Про ймовірність такого сценарію польський міністр начебто навіть дав зрозуміти і Януковичу під час зустрічі на початку лютого. Після того, як "незалежна" українська судова система видала на гора черговий обвинувальний вирок, один впливовий і добре обізнаний із політичною кухнею Польщі аналітик поділився з автором цих рядків: "Якщо ще рік тому у Варшаві були переконані, що всі українські політики – що помаранчеві, що біло-сині – однакові, то тепер є таке відчуття, що вони все ж таки різняться". Звісно, незважаючи на стрімку "європеїзацію" зовнішньої політики Польщі, відносини з Україною мають не тільки європейський, а й двосторонній вимір. Проте більшість наших співрозмовників солідарні в одному: тональність та зміст навіть білатеральних відносин між Києвом і Варшавою великою мірою залежатимуть від того, як висловився один із тамтешніх дипломатів, "чи йтиме Янукович у ЄС чи ні". Це, з погляду поляків, як і решти тих, хто ще не закинув українське досьє на полицю до кращих часів, стане достеменно відомо після парламентських виборів в Україні. Добре обізнаний в українських справах депутат польського сейму розповів автору цих рядків, що Польща, на відміну від деяких інших країн ЄС, не ставить визнання виборів у залежність від участі в них Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. За його словами, Польща розраховує, що навіть відносно вільні вибори без участі екс-прем'єра дають можливість українській опозиції перемогти і створити більшість у парламенті, яка, своєю чергою, вирішить справу Тимошенко з допомогою внесення відповідних змін у законодавство України. Як допомогти українській опозиції об'єднатися та перемогти на виборах – питання, яке дедалі частіше доводиться чути від польських співрозмовників різної політичної орієнтації. Те, що реально грає на руку Януковичу в ситуації повної фрустрації у Польщі діями української влади, – це спільне проведення Євро-2012, під час якого лінк між Україною та Польщею вимушено підтримуватиметься на політично високому рівні (візит Азарова до Туска цього тижня – з цієї серії). Хоча, як дуже правильно дав зрозуміти польський депутат Європарламенту Павел Коваль на медіаклубі в Інституті світової політики, навіть у проекті Євро-2012 дві країни поки що більше втратили, ніж здобули: "Виявилося, що ця подія розглядається просто як бізнес. Ще перебуваючи в уряді, я регулярно звертав увагу на те, що це має бути не лише бізнесом, а й масштабною суспільною подією. Але ніхто так і не організував ознайомлювальну поїздку містами України для польських учнів і навпаки. Ніхто не провів літературного конкурсу про спорт. Ніхто не придумав музичного фестивалю. Я впевнений, що якби турнір такого рівня спільно приймали, скажімо, Росія й Німеччина, таких ініціатив було б набагато більше. Мабуть, пройшла б велика виставка, присвячена російським містам, переклали б багато книжок. Та що там – можливо, навіть побудували б додаткову мережу трубопроводів. Ми такою можливістю не скористались. У результаті Євро-2012 просто закінчиться тим, що хтось добре на ньому заробить, а люди так і залишаться сидіти вдома і мріяти про квитки на матч". Крім Євро-2012, залишається своєрідний "пул" польських політиків, для яких Україна стала невід'ємною складовою їхнього власного бренда. Досі деяким відомим і активним польським депутатам набагато комфортніше мати справу з українськими колегами, ніж з іншими сусідами ЄС. Досі деяким із них легше спілкуватись російською, ніж англійською. Досі окремі з них готові вибудовувати продуктивні відносини з представниками партії влади в Києві і відстоювати добре ім'я України в ЄС, попри всі антидемократичні тренди. Досі деякі з них готові боротися навіть за примарне європейське майбутнє України лише для того, аби вона не сповзла до Путіна в Митний союз. З'явилися нові фахівці з питань України і в польському сеймі. Так, на останніх виборах у парламент Польщі від "Громадянської платформи" потрапив Марчін Свєнчіцкій, колишній мер Варшави, який до останнього часу працював в Україні на Програму розвитку ООН (UNDP). Хоч би як парадоксально це звучало, але навіть сам факт перебування "Громадянської платформи" (ГП) при владі в Польщі грає на руку Януковичу, дарма що партія Дональда Туска ніколи не була до такої міри сповнена відчуттям особливої місії щодо України, як "Право і Справедливість" (ПіС) Ярослава Качинського. Річ у тому, що коли команда Туска-Коморовського-Сікорського перебувала в опозиції, вони намагались перетворити українське питання в елемент внутрішньополітичної дискусії, доводячи неефективність політики ПіС на українському напрямі. Сьогодні ПіС могли б так само гучно розгорнути кампанію про неефективність української політики "Платформи", однак, сповідуючи на східному напрямі політику "спочатку Україна", змушені мовчки підтримувати те, що робить дипломатія Сікорського. Недавно, правда, з'явилася спроба з боку новоспеченої парламентської сили в Польщі – а саме "Руху Палікота" – зробити з українського питання предмет внутрішньополітичної дискусії, коли віце-спікер сейму Ванда Новіцька звинуватила польську владу в тому, що вона мало зусиль доклала до визволення Юлії Тимошенко. Проте серйозно розкрутити цю історію не вийшло: політики з обох ключових партій Польщі сприйняли це як емоційну реакцію людини, котра лише починає орієнтуватися в українських справах. На експертному та медіа- рівнях Польща теж залишається більш підготовленою до тіснішої інтеграції з Україною, ніж Україна – з Польщею. Лише одна деталь: поляків, які говорять українською мовою в польських аналітичних центрах та провідних засобах масової інформації, у Варшаві в рази більше, ніж українських експертів та журналістів, які можуть спілкуватися польською. Литовський real politik Якщо про зовнішню політику Польщі, зокрема щодо України, неможливо говорити без Радослава Сікорського, то про зовнішню політику Литви навряд чи варто говорити без її президента Далі Грібаускайте. На відміну від польського глави держави Коморовського, литовський президент сама претендує бути мозковим центром литовської дипломатії. І, в принципі, має на те повне право не лише за конституцією країни. Як колишній єврокомісар із питань фінансів та бюджету, вона зсередини знає кухню євросоюзівської політики, вільно спілкується англійською і може похвалитися чудовим набором персонально вибудуваних контактів як у Євросоюзі, так і в США (Хілларі Клінтон, схоже, взагалі вирішила щороку відвідувати Вільнюс). А ще – президент Грібаускайте може спокійно позмагатись із канцлером Німеччини у тому, як потрібно вибудовувати справжню європейську real politik – без особливих ідеологічних сентиментів, властивих тому ж таки Валдасу Адамкусу. Нинішню українську владу це явно не може не тішити. Логіка проста: якщо президент Литви виступає проти додаткових санкцій та ізоляції Лукашенка і не має нічого проти розширення присутності литовського бізнесу на вотчині "бацьки", то як вона може не підтримувати контактів із Януковичем, який вичерпав ще далеко не все поле для антидемократичного маневру? Тим більше що литовський бізнес завжди виявляв неприховану цікавість і до українського ринку. Торік лише литовських нафтопродуктів було продано в Україні на 650 млн. дол. – доволі серйозна цифра як для експорту маленької республіки. Крім того, з президентом Литви Янукович може вільно поспілкуватися російською мовою. Причому без особливого ризику почути відверту критику з приводу тих-таки політично вмотивованих судових процесів. Складається враження, що всі неприємні речі Литва доручає озвучувати Євросоюзу, а двосторонні відносини намагається вибудовувати в іншій тональності. Більш позитивній. Скажімо, наразі старається передати Україні досвід головування в ОБСЄ. Зберігається також традиція щорічних обмінів візитами, зокрема й на найвищому рівні. Нинішнього року черга Януковича відвідати Вільнюс. Литовці запрошення українському президентові, наскільки нам відомо, відкликати наміру не мають. Серйозний тест чекає на європейський вимір україно-литовських відносин наступного року, коли Вільнюс головуватиме в ЄС. Литовці допускають, що саме на цей період може випасти підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Звісно, за рівнем впливу Литва не може зрівнятися з Польщею. Проте у литовців є свої плюси. Йдеться передусім про те, що, на відміну від поляків, вони добре обізнані з феноменом "пострадянськості" і ставляться до його подолання з більшим розумінням. "Не вдалося швидко проштовхнути Україну в ЄС – робитимемо це повільно", – довелося почути від високопоставленого литовського дипломата. Про те, щоб махнути рукою на Україну зовсім, не йдеться взагалі. Тим більше що литовці, як і поляки, встигли зробити висновок: збалансована і врівноважена політика щодо України має такий самий ефект, як і емоційна й різко осудлива, то, мовляв, навіщо зайвий раз створювати собі ворогів в особі керівництва стратегічно важливої для себе країни? Визнання Литви стратегічним партнером України за підсумками минулого року у Вільнюсі сприйняли як приємний сюрприз. На відміну від Польщі, для якої такий статус давно вже став даністю. Хоча один відомий український дипломат-євроінтегратор навіть припустив, що в деяких ситуаціях Литва більше заслуговувала називатися стратегічним партнером України, ніж Польща. Можливо, тому, що литовці постійно наголошують: для нас захист інтересів України – це не мазохізм. "Дзеркало тижня" http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f6f85db782bc/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f69f4dfe1a84/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Wed, 21 Mar 2012 17:33:51 +0200 На наступному тижні Віктор Янукович має зустрітись у Сеулі з американським президентом. Барак Обама хоче подякувати Януковичу за успішну операцію з вивезення високозбагаченого урану з території України та заміну його на низько збагачений. У Білому Домі наразі ламають голову над тим, як зробити так, аби зустріч з українським президентом була сприйнята адекватно і в Америці напередодні президентських виборів, і в Україні напередодні парламентських. Тобто – щоб похвалити Януковича за уран, але водночас "засудити" за політичні суди, конкретно – справу Тимошенко й Луценко. Дилема полягає в наступному: якщо організувати повноцінну зустріч, то є ризик, що і республіканці в США, і українська опозиція в Україні накинуться на американську владу з докором, що світоч демократії Обама організував посиденьки з диктатором Януковичем. Знову розпочнуться розмови про оборудку "уран в обмін на демократію" і таке інше тому подібне. Якщо ж зробити дуже коротку зустріч, то тоді взагалі не вдасться проговорити делікатні й гострі питання а-ля Тимошенко. Ні для кого не є секретом: подібна зустріч Януковича з Обамою (як, до речі, і з Баррозу, про яку в своєму блозі написав друг Пінчука і соратник Квасьнєвського євродепутат Сівець) – гарний привід для президента підтримувати ілюзію, що його ізоляція на Заході – не більше, аніж брудна вигадка опозиції та її "продажних" дружків на Заході. Хоча, звісно, на його місці, вже давно пора було б задуматись над тим, чому слова "ізоляція" та "санкції" шлейфом тягнуться за словом "Україна" в усіх міжнародних дискусіях та публікаціях про Україну (якщо, звісно, він хоч трохи в курсі цих дискусій і публікацій). Але зустріч Януковича з Обамою – це ще й привід для опозиції та громадянського суспільства задуматись над тим, а чи насправді ізоляція та санкції проти режиму Януковича є єдиними правильними ліками, щоб вилікувати інфіковану авторитаризмом українську владу? Чесно кажучи, я думала в останні місяці над цим питанням більше, ніж, можливо, воно того варте, спілкуючись на цю тему з різними людьми в різних країнах світу. Не буду приховувати: моя позиція у цьому плані зазнала певної корекції. І не в бік мейнстріму, який спостерігається сьогодні в українському громадянському суспільстві та експертному середовищі. Я проти санкцій. Не тому, що вважаю, що з Януковичем цивілізований світ в особі лідерів ЄС і США і далі має ручкатись, наче нічого не трапилось. Це не так. І так, в принципі, й не буде. І не тому, що вважаю несправедливим обмежити в'їзд у ЄС чи США для чиновників, які зробили все для того, аби словосполучення "служителі Феміди" звучало в Україні як образа нижче пояса. Я просто категорично не згідна, що санкції на сьогодні є єдиною панацеєю від згортання демократії і настанови на "путь істинний" Януковича і Ко, зокрема й у справі Тимошенко. Більше того, у всій цій історії з санкціями та ізоляцією є кілька моментів, які, швидше, можуть ускладнити ситуацію, а не посприяти її вирішенню. Наприклад, створення ілюзії про те, що в США і ЄС ледве вже не склали списки (чи відредагували, складені українською опозицією) і з дня на день готові блокувати рахунки, не видавати більшій половині українського "бомонду та еліти" візи, а поїздка Януковича до Сеулу буде взагалі чи не останнім його виходом в люди. Це не так. Звісно, і в Старому, і в Новому світі вистачає тих,хто ледве не кожен день готовий озвучувати риторичні питання про обмеження з боку США та ЄС контактів з українським керівництвом і консультацій з приводу запровадження списків нев'їзних. Тобто, як і в кожному делікатному міжнародному питанні, у Вашингтоні та Брюсселі є своя "партія миру" та своя "партія війни". Але на рівні тих, хто реально приймає рішення, домінує все ж інша позиція. Позиція, яку чудово сформулював в нещодавньому інтерв'ю такий ненависний на Банковій та Михайлівській, але все ще посол ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра: "Санкції – це швидше внутрішньополітичне питання України". Високопоставлений американський дипломат, з яким довелось нещодавно спілкуватись, висловився з цього приводу ще більше категорично: "Ми не можемо запровадити санкції лише для того, аби задовольнити українську опозицію". Що це означає? Це означає те, що всерйоз про запровадження санкцій проти українського керівництва сьогодні не думають ані в Вашингтоні, ані в Брюсселі, ані в Берліні. Юридично доказати, що це Янукович та Ко власними руками та виключно з політичної помсти засадили у в'язницю Тимошенко та Луценко – складно. Порушення прав людини у контексті українських політичних в'язнів теж не настільки показові, як у випадку інших диктаторських режимів. А якщо керуватись логікою запровадження санкцій проти згортання демократії, як пропонують окремі українські політики, то з таким же успіхом угорська опозиція може закликати Захід запровадити санкції проти Віктора Орбана, оскільки в нещодавньому листі до цього політика Хілларі Клінтон також назвала процеси у сусідній з Україною євросоюзівській країні "згортанням демократії". До того ж, хто сказав, що Україна обов'язково має бути демократичною? Це ми з вами, свідомі люди, які читають і пишуть на "УП", хотіли б її такою бачити. Дехто в світі просто хоче бачити її стабільною. Дехто – лише суверенною. Дехто взагалі не переймається, що тут відбувається. Захід не зобов'язаний застосовувати санкції проти всіх антидемократичних режимів. Він взагалі нічим нам не зобов'язаний, і його страшно бісить, коли українські політики намагаються довести у Вашингтоні чи Брюсселі зворотнє. Крім того, і ЄС, і особливо США вміють вчитись на власних помилках. На щастя для Януковича. Бо помилок з запровадженням неефективних санкцій накопичилось у західних країн чимало. І вони це добре усвідомлюють. Власне, перед тим, як серйозно говорити про санкції щодо України ми теж маємо відповісти на питання: а коли санкції дійсно спрацювали? Я не хочу порівнювати Україну із Зімбабве, як роблять інколи американські дипломати, апелюючи до повної без результативності безкінечних санкцій проти режиму Мугабе. Краще все ж звернутись до заїждженого, але все ж ближчого до України прикладу санкцій проти режиму Лукашенка. А білоруський приклад привів до того, що навіть деякі з найбільш опозиційних до "бацьки" білоруських експертів сьогодні визнають: не санкції та ізоляція переконали Лукашенка почати випускати політичних в'язнів. Не санкції та ізоляція, а діалог. Простий, але, очевидно, дуже навіть переконливий діалог Лукашенка з Соланою у 2009 році чи з болгарським міністром закордонних справ Младеновим у 2011-му. Хтось каже, що з Януковичем вже нема про що говорити. Але не можу повірити, що якщо знайшлись правильні аргументи для Лукашенка, вони не знайдуться для Януковича. Більше того, я не є великим знавцем менталітету "донецьких", але можу припустити: якщо навіть критичні словесні зауваження Заходу сприймаються нинішніми очільниками як "приниження", то боюсь навіть собі уявити, яким чином вони відреагують на можливі санкції? І навряд чи в цій своїй реакції вони будуть думати про, умовно кажучи, європейське майбутнє України. Крім того, я майже впевнена, що якщо попросити у Януковича вибрати між "Межигір'ям" (у всьому його символічному смислі відображення нинішньої влади) та можливістю час від часу пити водичку в Карлових Варах – він, очевидно, вибере "Межигір'я". А якщо й захоче розвіятись, то спокійно відправиться до знайомих з часів опозиційної діяльності шаманів на Алтаї. Потрібно нарешті визнати деякі речі. А саме – авторитарні лідери не міняють владу на свободу подорожей. І навіть на безпеку закордонних рахунків своїх близьких друзів-олігархів. А заодно й нагадати, те, що недавно нагадала під час відео конференції в Інституті світової політики Ірина Прохорова: "Будь-яка влада має бажання бути авторитарною і вона такою стає, якщо суспільство не виставляє систему противаг і буферів". Так чи інакше, якщо сьогодні зробити санкції та повну міжнародну ізоляцію Януковича головним доказом того, чи відбувається в Україні масштабне згортання демократії і порушення прав людини, то можна лише вручити додатковий козир Януковичу і Ко: на кшталт, якщо санкції не запроваджують – значить згортання демократії з порушеннями прав людини – це, насправді, лише плід хворої фантазії опозиції та прихильних до неї представників громадянського суспільства. А вже сьогодні зрозуміло: санкції не запровадять, якщо, умовно кажучи, Янукович не уподібниться Лукашенку і не розгонить мітинг опозиції після парламентських виборів, і не катуватиме всіх підряд демонстрантів по тюрмах. Але ж незапровадження санкцій вже сьогодні не означає, що реального вдікату з демократією в Україні насправді немає, чи не так? Він є і очевидний. І ще один момент, який стосується європейської інтеграції України (осмілюсь все ж використати це словосполучення, даруйте). Тут потрібно теж чітко розставити акценти: санкції та Угода про асоціацію з ЄС – поняття несумісні. Або ми закликаємо запроваджувати санкції, аби ми закликаємо підписувати Угоду про асоціацію. Запроваджувати санкції та підписувати угоду одночасно не вийде ніяк. Такі от коротко справи. http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f69f4dfe1a84/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f35199b7b2a0/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Fri, 10 Feb 2012 15:20:27 +0200 Урочисто, трохи навіть пафосно, Костянтин Грищенко сьогодні звітував про зовнішню політику України в 2011 році та розповідав про її пріоритети на 2012 рік. Перед студентами Інституту міжнародних відносин, а заодно перед послами, профільними експертами і журналістами. Ті, хто звикли бачити Костянтина Івановича в міру агресивним і в міру зверхнім, сьогодні явно були розчаровані: міністр виглядав надміру спокійним, чи-то втомленим чи-то трохи збайдужілим. А коли він наприкінці свого спічу взагалі почав розповідати про те, як завів собі iPad, налаштував Skype, щоб спілкуватись з послами (не всі посли були щасливі), почав користуватись Twitter-ом, не розуміючи спочатку йогопереваг, або ж як у років 12 вирішив стати дипломатом, спостерігаючи за своїм батьком – співробітником МЗС УРСР і як у приблизно такому ж віці його донька вирішила не стати дипломатом (хоча зараз працює радником з міжнародних питань міністра Бойка) – його, чесно кажучи, взагалі стало чомусь шкода. Враження про "якогось не такого" Грищенка склалось не лише у мене, але й у кількох послів та їх замів, котрі відразу після презентації накинулись до мене з питаннями, що чути в експертних колах про звільнення міністра. Посол однієї європейської країни взагалі запитав: "Чи правда, що готують Єлісєєва?", і не дочекавшись моєї відповіді продовжив: "Ну що ж, логічно – супер енергійний, професійний, знає всіх і вся в Брюсселі". Інші запитували, що сталось з кандидатурою начебто улюбленця Льовочкіна Руслана Демченка, якого в дипломатичних кулуарах у грудні вже майже інагурували на міністерський пост. Лише іноземні дипломати тоді, пригадується, знизували плечима: мовляв, а хто, взагалі-то такий цей містер Демченко? Але, якщо вже відверто, замінять Грищенка чи ні, але на фоні Соломатіна міністра оборони Костянтин Іванович виглядає навіть дуже професійно та по-європейськи. Що стосується презентації, озвученої міністром, то варто привітати Департамент політики і безпеки МЗС за те, що змогли не лише якимось чином все структурувати й оформити у вигляді слайдів, а ще й умудрились витиснути максимум плюсів від серйозно інфікованої внутрішньополітичними справами зовнішньої політики України. Плюсів, починаючи з завершення майже п'ятирічних переговорів з ЄС щодо Угоди про асоціацію та досягнення рекордного товарообігу з Росією в $50 млрд., до скасування візового режиму з Боснією та Герцеговиною, Аргентиною Ізраїлем та Бразилією (це для тих, як сказав міністр, хто полюбляє "ізраїльські святині", бразильський маскарад та аргентинські стейки), до евакуації українським крейсером "Костянтин Ольшанский" жертв військової операції в Лівії та української різдвяної ялинки у Ватикані. Не буду зараз переповідати, що міністр сьогодні розповідав у своєму дипломатично відшліфованому виступі. Всі, хто захоче, ознайомляться з ним на сайті МЗС. Скажу краще, чого він не сказав. Не сказав міністр того, що насправді найкрасномовніший результат зовнішньої політики Януковича зводиться до того, що якщо ще рік тому найпопулярнішими словами в інформаційному просторі були "євроінтеграція" та "модернізація", то сьогодні такими словами є "санкції" та "ізоляція". Не сказав міністр про те, що якщо раніше показником ефективності візиту того чи іншого західного гостя до Києва вважався рівень його офіційних зустрічей в українській столиці, то з кінця минулого року – чи зможе він потрапити спочатку в СІЗО, потім в колонію до Тимошенко (єврокомісар Фюле, кажуть, дуже пишався, що став європейським "першопрохідцем" до камери Юлії Володимирівни). Не сказав міністр і про те, що в Європейському Союзі в України де-факто залишилось лише два "стратегічні партнери" – Польща і Литва, а в самій Україні, як зізнаються за чашкою кави деякі українські дипломати, на 46 мільйонів населення знайдеться не більше 50 людей, які професійно орієнтуються в питаннях євроінтеграції. Явно свідомо оминаючи словосполучення "стратегічні партнери" не сказав міністр і про те, що за визначенням Банкової тепер нашими стратегічними партнерами (крім, звісно, традиційних Росії, США, Польщі), числяться ще й Туреччина (дякуємо пану Ердогану за дружбу з Януковичем), Бразилія (дежавю з часами Кучми, який все марив запустити українську ракету з бразильського космодрому в Алкантарі і начебто Янукович готовий це втілити вже в наступному році), Китай, і Азербайджан (Грузія тепер відпочиває – про неї у виступі жодної згадки). Не сказав міністр і про те, що обіцяючи сьогодні демократичні парламентські вибори, в Євросоюзі і США все більше схиляються до думки, що вибори апріорі не можуть бути визнані демократичними, якщо в них не зможе взяти участь Тимошенко й інші "політв'язні". І не сказав про те, що які б амбітні плани не вимальовував МЗС з приводу головування України в ОБСЄ у 2013 році (місія дійсно важлива і відповідальна), Україну не сприйматимуть у цій ролі, якщо вона "завалить" власні вибори. Принаймні, саме цю позицію доводилось чути буквально днями від одного дуже високопоставленого дипломата з чи не найвпливовішої країни-члена ОБСЄ. (Далі буде) http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f35199b7b2a0/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f16c67cebe02/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Wed, 18 Jan 2012 15:17:48 +0200 Можливо, це звучатиме дещо непатріотично, але я проти того, щоб Росія і Україна домовились по газу. Чи, точніше, про дешевшу ціну на російський газ. Більше того, я дуже рада, що вони не можуть домовитись на нинішніх умовах. І я дуже рада, що висока ціна на російський газ починає сприйматись на Банковій та Грушевського не як тимчасове непорозуміння, а як факт. Страшний, неприємний, але факт. Поки вони не можуть домовитись на запропонованих Росією умовах, доти з високим рівнем вірогідності можна сподіватись на те, що Україна не дозволить собі втягнутись у Митний Союз, котрий, як стверджують інсайдери, вперто продовжує фігурувати на чолі рейтингу головних вимог Путіна до України в обмін на перегляд газової ціни. Труба, підземні газові сховища, вигідний для Росії газотранспортний консорціум – це дуже важливі та приємні для Москви, але все ж бонуси. Як, до речі, і нове побажання наших російських друзів, яке, подейкують, зводиться до того, що у Москві були б дуже раді, якби Янукович замінив Азарова на Хорошковського або Медведчука. Чим більше зникатиме привид дешевої ціни на газ, тим більш реальних обрисів набуватиме тема альтернативних російському газу варіантів енергозабезпечення, а слова "енергозбереження" та "енергоефективність" матимуть великий шанс перейти з категорії "бла-бла-бла" у список нагальних справ. Чесно кажучи, не пам'ятаю, коли за такий короткий час доводилось чути стільки адекватних заяв українських урядовців (включно з донедавна другом "Газпрому" Бойком) на тему диверсифікації джерел енергопостачання, як за останні кілька тижнів. Але чи хтось сумнівається, що як тільки Росія знову кине подачку у вигляді чергової газової знижки, всі альтернативні варіанти вчергове осядуть на полицях? І тут, не претендуючи на роль експерта з енергетичних питань, дозволю собі один простий висновок: саме Росія – а не Україна – має бути зацікавлена в низькій ціні на газ для України. Бо лише низька ціна здатна зробити так, аби українське керівництво спокійно сиділо і не рипалось, та не думало, як швидше модернізуватись, а відтак – і європеїзуватись. Щоб там не казали, але чомусь мені здається, що поняття "закрутити кран" для Путіна набагато ближче і приємніше, аніж, наприклад, "гідророзрив пласта". В останньому випадку йдеться про технологію видобутку сланцевого газу, з якою Путін, як виявилось на останньому засіданні Валдайського клубу, вже досконало ознайомлений. Зрозуміло, що навряд чи ВВП так вникав би у ці всі технологічні справи, якби його це дійсно не хвилювало... Нарешті, чим більше ми спостерігаємо за неможливістю домовитись, і чим більше країна живе на дорогому російському газу, тим більше у нас є можливість переконатись: всі ці "плачі Ярославни" на предмет того, що українська економіка не витримає високої ціни на газ, є черговою байкою для електорату. Не українська економіка не витримає такої ціни, а не витримають виплекані роками українськими олігархами та олігархенятами схеми, які тримаються лише завдяки дешевій ціні на російський газ. Не витримає такого тиску і сприйняття держави "Україна" як, передусім, труби та навколишньої території, котре побутує серед деяких з цих олігархів та їх друзів-урядовців. Зрештою, скільки вже можна видавати інтереси купки олігархів за національні інтереси України? Якщо спроектувати всю цю газову історію на відносини між Україною та Росією загалом, то напрошується як мінімум два висновки. По-перше, з приходом до влади Януковича Україна перестала бути для Росії ворогом, як її намагались позиціонувати у часи Ющенка, але вона не перестала бути проблемою. Причому, проблемою серйозною. Чесно кажучи, навіть не знаю, що для Путіна і Ко краще: ворога можна було публічно знищувати, його можна було не приймати з візитом і на нього списувати всі біди й негаразди, а проблему – хочеш, чи ні – треба якось вирішувати. І вирішувати більш-менш цивілізовано. Бо все ж таки не з ворогом її вирішуєш, а з партнером... По-друге, на відміну від Євросоюзу, який точно знає, чого він не хоче від України (згортання демократії, скочування до Митного/Євразійського Союзу), але не знає, чого він від неї хоче на фінальному етапі зближення, Росія чітко знає і те, чого вона не хоче від України (інтеграції в ЄС і, не дай Боже, НАТО), і те, чого вона від неї хоче в підсумку (членства в Митному/Євразійському Союзі). До речі, так само чітко знають, чого не хочуть і чого хочуть від України США (не хочуть посилення її залежності, зокрема й енергетичної, від РФ і членства в російських інтеграційних об'єднаннях, хочуть її вступу до ЄС). Україні, як не парадоксально, достатньо мати такий же чіткий набір "хочу/не хочу", як Штатам. Просто з усвідомленням того, що йдеться про власну державу. Саме державу, а не трубу і навколишню територію... http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4f16c67cebe02/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4ef865fef3422/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Mon, 26 Dec 2011 14:18:06 +0200 Досі не віриться, що новим президентом Придністров'я став Євген Шевчук. Не багаторічний президент Ігор Смірнов, в якого проект "ПМР" (Приднестровская Молдавская Республика) став проектом життя з першого дня його створення. Не Анатолій Камінський, спікер придністровського парламенту, якого на нинішніх виборах ногами і руками підтримувала Росія, оголосивши війну на знищення Смірнова. Було чимало людей і в європейських столицях, і в українській, і навіть в молдовській, хто таємно сподівався на такий результат виборів. На Шевчука-президента. Хоча б тому, що Шевчук – це вже зовсім інше покоління (40 з невеликим років проти 70-и Смірнова і 60 з гаком Камінського), і якщо хоч якісь зміни можливі у Придністров'ї, то лише з ним. Звісно, якщо такі зміни замість комфортного статус-кво в Придністров'ї, зараз хоч комусь у світі дійсно потрібні. Але навряд чи хтось у світі до виборів в Придністров'ї дійсно вірив у перемогу Шевчука, навіть якщо зараз вони й не доказуватимуть зворотнє. Мої знайомі придністровські колеги – люди освічені та поінформовані – до останнього стверджували: "У Придністров'ї сюрпризів не буває". Виявляється, бувають. Дійсно, хто міг спрогнозувати, як у абсолютно авторитарному і підконтрольному Росії сепаратистському анклаві можуть відбутись вибори, якщо не вільні та демократичні в класичному розумінні цього слова, то принаймні такі, результат яких результат яких буде невідомий до моменту, коли остаточно підрахують голоси? Вибори, на яких не просто переможе опозиційний кандидат, але й перемогу якого визнає той, хто звик керувати Придністров'ям під незмінним слоганом "все під контролем" (у буквальному смислі цього слова)? Вибори, які насправді стали великим ляпасом для Росії. Адже вони продемонстрували: навіть у невизнаній, авторитарній республіці вибори відбулись. Не передача влади з одних в інші руки, не заздалегідь оголошена рокіровка, як планується у березні наступного року в Росії, а саме вибори. З реальною політичною конкуренцією між трьома ключовими кандидатами, з реальним переможцем. Росія не змогла призначити свого президента у Тирасполі навіть попри 3 мільярдний борг Придністров'я за російський газ і російські доплати до пенсій. І навіть попри залякування тим, що Шевчук "продасть" Придністров'я Заходу. Звісно, ще рано говорити про демократизацію Придністров'я, про яку в своєму плані врегулювання Придністровського конфлікту колись писав Ющенко. Ще досить рано говорити і про європеїзацію Придністров'я. Але про те, що путінізації Придністров'я теж не вийшло – писати вже можна. http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4ef865fef3422/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4ee9b9d017879/ ukrpravda@gmail.com (Альона Гетьманчук) Thu, 15 Dec 2011 11:11:44 +0200 На минулому тижні мала цікаву пригоду – потрапила в ДТП у... Хельсінкі. Це, фактично, унікальна ситуація, враховуючи, що подібні пригоди у спокійній Фінляндії трапляються вкрай рідко. Винним був водій мого таксі. Він виявився росіянином, який приїхав у Фінляндію на заробітки. Теж незвична ситуація, враховуючи постійні закиди нашого північного сусіди про те, що це українці їздять в Європу працювати, а росіяни, мовляв, тільки відпочивати чи на шопінг. Поки ми з розгону не в"їхали в скромний "Opel" якоїсь добропорядної фінки, цей водій пояснював мені всі розклади російського впливу у цій віддаленій з одного боку, але подібній з багатьох міркувань на Україну країні. На моє питання "Як росіяни почуваються зараз у Фінляндії?" він відповів приблизно наступне: "Ну еще не все фины пытаются говорить на русском – но к этому все идет. Это у вас там, на Украине, европеизация, а у нас в Финляндии – руссификация!". Дійсно, коли перебуваєш у Хельсінкі, складається враження, що реальні господарі там росіяни. Російська мова всюди – на вулиці, в ресторанах, у магазинах. Останнє особливе актуально – як емоційно розповів мені один з відомих фінських експертів, росіяни скуповують у Фінляндії все підряд: від цукру та прального порошку до Луї Віттона. Кажуть, і якість у Фінляндії краща, і ціна нижча, ніж в Росії. Генконсульство Фінляндії у Санкт-Петербурзі видає росіянам більше мільйона віз на рік, переважна більшість з яких – багаторазові. Росіяни не лише скуповують тут цукор, але й землю та нерухомість. Один фінський дипломат розповів мені, що для нього справжнім тривожним дзвінком стала ситуація, коли він побачив на вулиці двох молодих хлопців в уніформі збройних сил Фінляндії, які між собою спілкувались російською. Для іншого фінського політика показовим моментом став запит кількох сусідніх з Росією муніципалітетів Фінляндії на те, щоб в школах, розташованих на їх території, другою обов"язковою мовою навчання замість шведської стала російська. Фіни, задіяні у сфері послуг, коли дізнавались, що я з України, намагались зробити мені приємне і сказати хоч кілька слів по-російськи. Довелось проводити короткий лікбез, пояснюючи, що в Україні офіційна мова взагалі-то українська і тому подібне... Соціологічні опитування, у свою чергу, показують, що якщо у 1988 році 25% фінів не хотіли бачити своїм сусідом російськомовну людину, то у 2011-му – вже 33%. Ну і справжнім символом російського впливу у Фінлядії стало надання фінського громадянства доброму знайомому Путіна ще з часів пітерської молодості бізнесмену Геннадію Тимченку. Символічним воно є тому, що взагалі-то фінське громадянство отримати досить складно. Хоча б тому, що потрібно скласти іспит на володіння однією з найскладніших мов як мінімум у Європі – фінською. У Хельсінкі припускають, що в даному випадку йшлось просто про дружню домовленість між прем"єр-міністром Путіним і фінським президентом Тар"єю Халоненн. Можна ще згадати екс-прем'єра Пааво Ліппонена, який успішно попрацював поруч з Шредером радником "Газпрому" і це ніяк не завадило йому зараз балотуватись на президентських виборах, що мають відбутись у Фінляндії в січні. На всі ці речі фіни з притаманною їм скандинавською витримкою публічно роблять голівудський смайл... Але вразливість перед Росією явно сковує руки їм і в питанні України. Вони визнають за Україною право на європейську перспективу, але навряд чи коли-небудь скажуть про це публічно. І проти того, щоб зафіксувати її зараз в Угоді про асоціацію – мовляв, ця угода не має нічого спільного з розширенням ЄС і подібні речі взагалі можна обговорювати лише тоді, коли в ЄС існує консенсус, а такого консенсусу наразі нема, бо Німеччина проти. У чому вони незгідні з Німеччиною, так це у твердолобій позиції Берліна з приводу європейської ідентичності України. Мовляв, Україна цілком заслуговує на те, щоб її європейська ідентичність була підтверджена і в Угоді про асоціацію. Але мене насправді найбільше здивувало інше: як багато різних експертів у Фінляндії в один голос розповідали мені про те, що насправді стало головною причиною для їхнього вступу в ЄС у 1995 році. Це не економіка. Це – безпека. "Ми розуміли, що членство в НАТО наше населення навряд чи підтримає, тому нам потрібна була інша гарантія безпеки, бо наодинці з Росією ми не хотіли залишатись", – щиро пояснив представник однієї урядової структури. Україна три роки тому так само пройшла через усвідомлення того, що якщо членство в НАТО ніяк не дається, потрібно пробиватись в ЄС. Це їй ввічливо радили і в Євросоюзі. А саме – в Берліні та Парижі, які низькою підтримкою населення в Україні маскували своє небажання йти наперекір росіянам. Україна не робила трагедії з поразки на євроатлантичному фронті – у неї був план "Б": фронт євросоюзівський. Сьогоднішня проблема України полягає, що якщо не вийде з Євросоюзом – плану "Б" в неї вже немає. Далі тільки відоме місто на букву "М" Сподіваюсь, українські дипломати зможуть доступно пояснити це не лише в Брюсселі чи Берліні, але й на вулиці Банкова в Києві. Незалежно від того, чи залишиться міністром Грищенко, чи ним стане, скажімо, Руслан Демченко. Янукович же теж зрозумів, що з Росією краще не мати справу наодинці? http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/4ee9b9d017879/