https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/5020db36534e0/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Tue, 07 Aug 2012 12:09:10 +0300 https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/5020db36534e0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/501589197c521/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Sun, 29 Jul 2012 22:03:53 +0300 Коли ховали Богдана Ступку, здається, Богдан Бенюк обмовився, що з цією втратою зявилося відчуття ніби з театру дах зірвало. Не "кришу" – в розумінні нових рускіх, а саме дах. Той, що захищає від зливи, і не дає розлетітися театральним ангелам. Це про життя вічне, а тепер про життя поточне. Вся передвиборча тіскотня в українському сьогоденні витіснила культуру із щоденного вжитку. Тільки похорони Великого часом перетворюються в найбільший театральний аншлаг. Не нова премєра, а саме похорони. І це на сезонну особливість наклало ще й особливість ведення виборчих кампаній в Україні. Попри те, що у свідомості обивателя майже не існує розмежування на культуру і шоу-бізнес, то ще й у виборчий рік не лише шоу-біз, а й культура починають розглядатися політиками як сервільні структури для досягнення політичних результатів. Такі собі рисаки, віслюки і мули котрі вивозять політиків на їхні вершини. Свого часу хтось із росіян підвів підсумок ринкової епохи в РФ, висловившись в тому дусі, що економіка у Росії ринкова, а культура – планова. Україна в культурному сенсі – це лише бідна Росія- економіка вже ринкова, а культура – нижчепланова. Зрозуміло, що імперську культурну інфраструктуру, котра дісталась нам у спадщину від СРСР утримувати Україна не в змозі – особливо за такої "української" ринкової економіки, коли половина ВВП в тіні. Навіть спекавшись ідеологічного тягара, навіть подвоївши ВВП, ми упираємося в своєрідний стереотип рецепції – коли культура для простого громадянина інструмент збереження людської гідності, то для влади культура залишається сервільною інституцією, котра на більше ніж на інструмент збереження влади не претендує. Згадати хоча б "із всєх іскуств наіважнєйшім являєтся – цірк", правда, потім змінений на кіно. Зараз в розпалі виборча кампагнія, і побіжний погляд на дії і декларації, чи програмні засади партій в питанні культури наштовхують на певний смуток. За соціальною риторикою партійні стратеги, оминаючи культурні стратегії вирощують собі не виборця, не громадянина і не патріота своєї землі, а "політікал енімалс" – політичних звірів. Навіть у питанні релігійної свободи в партійних програмах значно більше ясності, ніж у питанні культурних стратегій. Нещодавно багато галасу наробило інтервю Миколи Азарова газеті "Завтра", де він нібито обмовився про малоросійську мову Шевченка. Серед самої російської інтелігенції газета "Завтра" має сталу репутацію кремлівської фашизованої рептильки, тому сама гіпотетична можливість навіть щось коментувати для Проханова, яким би він близьким до Кремля не був, у "прілічном общєствє" просто не прийнято, не кажучи вже, що посадова особа з такими інтервю мала б бути більш обачною, або нехай запитає своїх радників, навіщо з ким вони нарадили йому зробити інтервю. Бо Проханов міг і без відома Миколи Яновича, самовільно, приписати "малоросійство" Шевченку, і за формальними ознаками злочину ніякого ніби то в цьому нема. А репутаційні збитки шалені. Всі помітили в цьому інтервю лише "малоросійську" Шевченка та мало, хто помітив, що Азаров акцентував на іншому – він говорив ще й про збільшення в рази фінансування української книги і кіно. В кіновиробництві й справді. Нарешті, держава почала нащупувати свою і місію і практику. Навіть новий закон про кіно готується в надрах ПР, що вказує на те, що хтось в кіно нарешті побачив не тільки культурну місію, а ще й ефективний бізнес. Така вже природа регіоналів! Ще б у подібний спосіб ПР спробувала змінити й книжковий ринок, як елемент загального ринку культурного споживання. Щодо культурного портфоліо ПР без відриву від Віктора Януковича можна віднести і швидке завершення реконструкції музею Шевченка у Каневі і підготовку програми святкування 200-ліття Шевченка, і "Арсенале". Вони, правда, можуть і "Євро-2012" на конто культури покладуть, зі словами "А какая разніца?" Жартую! Тут, можливо, на баланс ПР лягає позитивна робота всього державного апарату за останні пару років. До тієї міри, як цей "бекграунд" може працювати проти опонентів ПР, коли ті перебували у владі. Чого варта згадка про той же музей Шевченка, котрий простояв у риштованні всю епоху Ющенка. Скільки б не тужили "нашоукраінці" за рекламною калиною і трипільським черепям, але виглядає все це таким собі глумом, коли свою безпорадність можна прикрити хіба що фразою про те, що за двадцять років в Україні ще не було української влади. А було ж цілих два гуманітарних "віцики",не кажучи вже про іконостас міністрів,здавалося б – цілком сучасні і патріотичні люди, котрі й справді щось пробували зробити. То і Ющенко теж пробував! Але пробувати – це не значить забезпечити результат. До посади всі проти планової культури, на посаді – всі за планову культуру. Нижчепланову! Отже що потрібно реформувати в культурній сфері аби вийти із планової моделі: 1) Все, що може бути бізнесом – нехай стане бізнесом. Кіновиробництво, гастрольна діяльність, видавнича сфера. 2) Все що має лишитися плановим – лишити плановим і дотаційним. Музейництво, театр, класична музика 3) Законодавче забезпечення реформи культурної сфери "Закон про меценатство" "Закон про захист ринку культурного продукту" 4) Максимальна культурна кооперація по аналогії з кооперацією кіновиробництва 5) Створення кількарівневої системи забезпечення культурної діяльності – місцевий культурний продукт, загальнодержавний культурний продукт, культура вищих досягнень (по аналогії зі спортом вищих досягнень) 6) Збалансування ринку культурного продукту до демографічного балансу з урахуванням запитів національних меншин. Український культурний продукт має бути доступним у будь-якому населенному пункті будь-якому громадянинові! Це шість кроків, котрі можуть бути своєрідними маркерами для політичних партій. Своєрідним позиціонуванням того чи іншого партпроекту, особливо коли ПР у свій, часом доволі жорсткий спосіб пробує привчати соціум до думки, що за власні, часом помилкові, програмні зобовязання потрібно відповідати не лише власним рейтингом, а й власним коштом. Якщо цей тренд почне домінувати в суспільстві, тоді і для культурних стереотипів прийде час радикальних зламів. Бо мало кому виявляться потрібними політичні звірі. І багато кому закортить побачити в колі своїх виборців саме громадянина. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/501589197c521/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/500fb8e1dfaf7/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Wed, 25 Jul 2012 12:14:09 +0300 Нещодавно з'явилася інформація про висвячення нового єпископа для Франції і Люксембургу, і як виявилося ним став отець Борис Ґудзяк. Ось останнє його інтервю, що його дав отець-ректор перед набуттям свого нового статусу. Самого питання про епископство тут нема, оскільки для самого отця це рішення ще не було відомим. Ректор Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським розповів, чому відмовився співпрацювати з СБУ, як Фірташ пожертвував на УКУ 3 мільйони доларів, чи стоїть щось за показною побожністю влади і як українцям поліпшити своє життя Як Борис Ґудзяк став священиком Як так сталося, отче, що син успішних заможних батьків, мешканець США, відмовився від світу бізнесу чи юриспруденції і пристав до Церкви? - Були певні видимі чинники – у нашій сім'ї ставили наголос на певних цінностях і на родинній єдності. Снідали і вечеряли разом, разом молилися і ходили до церкви, разом їздили на лижі. Був "Пласт" і школа україно-знавства. Це загальні обставини. Дивлячись на свій прихід до Церкви з перспективи часу, можу сказати: це було диво, дія Божого перста. Лише в Україні, на 45-му році життя, я дізнав-ся, що мама вимолювала моє священиче покликання – вона дала обітницю, коли завагітніла після дев'яти років подружнього життя, адже лікарі казали їй, що вона не матиме більше дітей. Мама пообіцяла: якщо народиться хлопчик, вона намагатиметься виховати його на священика. Вона ніколи мені цього не казала і в жоден спосіб не показувала. На мене вплинула й зустріч із патріархом Йосифом у семилітньому віці. А між тим усім було чимало років самотніх пошуків, які й скерували мене до священства, яке прийняв у 38 років. Я сам часом дивуюся, чому і як. Не було шкода полишати світ? Адже могли би бути успішним церковним діячем і без цього. - Часом, коли в Церкві стає тісно, може майнути думка – чи не можна більш потужно свідчити Христові, лишаючись громадським діячем? Але загалом не сумніваюся, що це моє покликання, і щодня дякую Богові за спільноту Українського католицького університету й за привілей бути причетним до колективного пошуку. Як отець Ґудзяк не став помічником СБУ Були ситуації, коли СБУ намагалася Вас "підписати". Ви стали єдиним з українських ректорів, хто наважився на подібний крок і вголос заявив про залучення Вас у стратегію спецслужб задля упокорення студентства. Яка була мотивація Вашого вибору і якою могла бути причина мовчання інших ректорів? - За інших не говоритиму. Це було для мене заскоченням – я готувався йти на захисти дипломних робіт. Коли відбулася розмова і послідувала велика реакція, я усвідомив, що це Господь усім провадив, бо ж можна було якось знехтувати тим моментом. Не певен, що це була відвага, – радше відчуття відповідальності. Мені багато дано, я вільна людина. Господь якось так налаштував мої хромосоми, що не женуся за матеріальним. Я пам'ятав приклади з історії Польщі, коли представники Церкви заплатили дорого, підписавши документи комуністичної служби безпеки. Але не чекав, що хтось на це зверне увагу, – текст меморандуму писав для ректорів католицьких університетів, котрі наступного дня приїздили на Генеральну асамблею до УКУ. Тож це не було спланованим. Можливо, присутність у моєму житті Мирослава Мариновича є частковим поясненням цього. Або ж придався американський досвід – там обурюються делікатнішими спробами тиску на академічну спільноту. У США трапляються подібні речі? - У такій формі – ні. Це недопустимо, суспільна реакція була би дуже гостра. Я знаю з досвіду української громади Америки, що представники ФБР могли часом пропонувати співпрацю. Але американські служби не наважилися б у рафінований спосіб шантажувати ректора. Хтось з українських ректорів телефонував Вам після того зі словами "в мене було те саме, але я не наважився про це вголос говорити"? - Я вдячний Сергієві Квіту (ректорові Києво-Могилянської академії. – ZIK), котрий відразу поставив меморандум про цю справу на сайті академії. Я радився з ректором Іваном Вакарчуком, котрий мене підтримав. Він Вас підтримав приватно чи публічно? - Ми говорили по телефону. З іншими ректорами я не мав розмов. По приході нової влади Ви писали про атмосферу страху, що запанувала в суспільстві. Зараз ця атмосфера ніби розвіялась і з'ясувалося, що суспільство може влади й не боятися. Попри це, влада Вас не полюбила. - Я не певен, чи аж так фліртую із владою, чи прагну її любові. Хотів би, аби всі в Україні могли працювати вільно. Впродовж останнього півроку Міністерство освіти завдає нам різних труднощів з акредитаціями, але з цим ми ще не зверталися до громадськості, бо, можливо, ця історія ще завершиться позитивно. Думаю, ми дражнимо владу своєю свободою – не отримуємо фінансів від держави, нас навіть оподатковують як підприємство. Попри це, університет завдяки щедрості 20 тисяч донорів розвивається й будується. Табачник виконує цю місію як представник певних кіл, пов'язаних із РПЦ? - Я не хотів би спекулювати на цю тему. З одного боку, все виглядає дуже просто, з іншого ж, обставини у пострадянському просторі дуже складні – є поломані людські долі, скалічені психіки і травмовані душі. Синдром страху та недовіри має передовсім влада. Погляньте, як вона ховається за броньованими вікнами, їздить ледь не в танках, проживає за високими мурами – вона захищає себе невідомо від кого. І коли людина має стільки бар'єрів до здорового, радісного людського спілкування, вона корчиться. Її реакції часто нищівні. Чи є пряма вказівка нас давити? Можливо. Якщо російська влада готує підкорення й інтеграцію України, можна уявити, що скеровують поважні фінансові ресурси і для опрацювання УГКЦ, а відтак і УКУ. Але історія показує: стратегії і міркування світових можновладців часто розбиваються – і Господь усе скеровує в інший бік. Останнім часом я на кожній літургії молюся, аби моє серце не породжувало гніву на Дмитра Володимировича і працівників міністерства. Час і творчий потенціал марнуються на бюрократичні полагодження. Система боїться творчої людини, і ми в університеті маємо розуміти – легко не буде. Але сподіваюся, що митарства підуть на наш гарт, а не на зневіру. Про стеження, "прослушку" й екс-мера Теодора Ґудзяка Свого часу потерпів Ваш родич Теодор Ґудзяк (мер Винників, котрий фігурував у справі про корупцію. – ZIK). Як на мене, справу проти нього було сфабриковано. Чи Ви не думали, що він постраждав не лише через те, що посідав ласу посаду, але що його арешт був натяком чи "жовтою карткою" Вам? Чи говорили Ви з Теодором і чи повірили його поясненням? - Одразу по арешті Теодора Ґудзяка Блаженніший Любомир (Гузар. – ZIK) мені сказав: правдоподібно, це може бути пов'язано з університетом і слід на це зважати. Безпосередньо після його арешту біля мого будинку перебувала особа, котра фіксувала, хто входить у нього і хто виходить. Особи, наближені до СБУ, дали сигнал: "Будьте обачні, Ваші телефонні розмови прослуховують". Були натяки з боку працівників української прокуратури, котрі казали про фінансове обсервування коштів нашої родини у США, – мовляв, у неї там є фінансові ресурси. Не відкидаю, було би дуже вигідно, якби виявилося, що отець Борис Ґудзяк дав комусь хабара у цій справі. Думаю, починалася та справа суто зі сребролюбних мотивів, але цей мікровинниківський рівень перейшов на інший. Водночас сама ця справа дуже сумна й морально не вичерпана. Фізичні наслідки для Теодора Ґудзяка суворі – він є калікою і залишиться таким до кінця життя. Є й інші неприємні наслідки. Бачте, гріх має широкий соціальний вимір – це як хвилі, що з'являються після того, як камінь падає у воду, і несуться вони далеко. Можливо, вони дрібні, але коли лукавство нагромаджується, коли корупція стає всеохопною, коли панує підхід "говорити одне, думати інше, а робити третє", відбувається жахлива деформація людських душ, поведінки і загалом суспільства. Те, що сталося з Теодором Ґудзяком, є наслідком системних процесів. Себто коли людина неспроможна впливати на ситуацію? - Коли їй вкрай важко це зробити, коли ситуація вимагає повної жертви – скажімо, віддати своє життя. Прикро, що в цій ситуації Теодор Ґудзяк не зазнав моральної підтримки. Були поодинокі люди, що виявилися солідарними, але більшість відвернулася. Мені відома персона нового мера Винників Уварова, і він був зацікавлений у перевиборах. Але чи можна казати, що Вас хотіли вичавити з України? - Намагаюся не думати про подібні речі – це дуже ущемляє волю. Усе ж таки і я, і УКУ тішимося великою долею свободи. Кожен рік і місяць нашої праці є великим досягненням. Львівська богословська академія і УКУ існують довше, ніж академія Йосифа Сліпого. Навіть кільканадцять років існування Богословської академії у 1920-х роках забезпечило Церкву й українське суспільство належними провідниками на півстоліття. Я намагаюся тішитися тими можливостями, які є. Ісус запевняв своїх послідовників: "Слуга не більший від свого пана, переслідували мене – будуть переслідувати і вас". Я не голодний, я не нагий, оточений радісними людьми, далеко не за ґратами і не на Сибіру. Про реформу Церкви, хабарі й ілюзії Коли можуть настати якісні зміни в Україні та зміниться ставлення влади до людей? Бо сорокалітнє плентання пустелею в наш динамічний вік – це трішки забагато. Та й, зрештою, певно, цей термін українці вже відбули. - Не знаю, чи нам вдасться швидко вийти з темних антропологічних норм. Проблеми не лише на рівні влади, адже нинішня влада – це вчорашній народ. Хто має справу, скажімо, з дрібними клерками з ЖЕКу, повинен усвідомити, що подібна поведінка притаманна й посадовцям на вищих щаблях влади. Уся різниця у повноваженнях, але етос той самий. Кожен має почати зі себе, зі свого ставлення до сусідів і роботи: я буду хабарі вимагати чи давати. Сотні тисяч українських студентів дають хабарі, може, не радісно, але легко. Вони на це не нарікають, бо не мають бажання вчитися, вони хочуть отримати щось за ніщо. Україна ще живе у світі магії, де прагнуть без жертви одержати великий плід. Але якщо зерно не вмре, то й плоду не дасть. Однак поступово люди приходять до розуміння, що ерзац, замінник, не працює на довшу мету, що подвійне дно є згубним. От де-не-де почали робити нормальні дороги, а не такі, що до першого дощу чи морозу. Поки не з'явиться загальна національна воля рухатись у напрямку правдивості у праці й у стосунках, у слові й ділі, ми й далі будемо відставати. Отче, ми маємо Церкву, голос котрої сподівалися б чути виразніше, але бракує церковної позиції у трудних питаннях, на які свого часу давали чітку відповідь і Андрей Шептицький, і Йосиф Сліпий. Чому Церква настільки мляво прагне навіть самооновитися? Чому досі переважає церковна магія, коли священик іде на поводу у посполитих, бо народ вимагає насамперед ритуалу, яким підміняються глибші сутності? - Церква не є ізольованою від суспільства – вона виростає з народу. Чесноти і пороки народу позначаються і на Церкві. Морально Церква має вести, і в багатьох випадках це відбувається. Я горджуся тим, що владика-митрополит Ігор Возняк є абсолютно вільний від корупції, я бачу, як чимало монахинь і практикуючих християн займають принципові позиції. Я далекий від засудження якихось Івана чи отця Івана, Марії чи сестри Марії. Ми мусимо гуртуватися, це не є питання індивідуального волюнтаризму. Але ж у справі з СБУ Ви повелися якраз як волюнтарист, усі досвідчені ректори змовчали, а Ви – ні, і це стало чином, що вплинув на ситуацію. - Я мав велику міжнародну підтримку. Можливо, і чин отців також отримав би всенародну підтримку в Україні, якби Церква гостро глянула на свої недоліки. Тут ідеться не лише про УГКЦ, але загалом про Церкву в Україні. Я не проти, аби Церква зайняла гострішу позицію. Сподіваюся, що ми у Церкві також мужніємо. Останній розділ нашої епопеї ще не написано. Коли я вперше зустрівся з Ярославом Дашкевичем, він був переслідуваний – це був 1988 рік. Він зазначив, що Церква в історії України вже не відіграє ролі, вона перебувала або в підпіллі, або була контрольована державою. Минуло кілька місяців – і виявилось інакше. Церква як люд Божий відіграє свою роль. Скажімо, слово Блаженнішого Любомира Гузара надихнуло не одну людину. Цей процес триватиме, але важливо, аби інтелігенція й суспільство також очікували від Церкви саме передової постави. Часто ж усе відбувається навпаки – ми хочемо компромісу й навіть його оплачуємо. Церква є святою інституцією, що складається із грішних людей. Стає легше, коли ми позбуваємось ілюзій. У цьому випадку важливо не спихати зі себе відповідальності на якусь там "церковну ієрархію" чи "духовенство". Церква – всі хрещені люди. І ми всі, хрещені люди, повинні преображати країну. Про пожертви олігархів і віллу біля парку Отче Борисе, прошу розповісти про походження Вашого вже легендарного будинку біля Стрийського парку, володіння котрим Вам регулярно закидають. - Цей будинок купили мої батьки на початку 1990-х років, у час, коли квадратний метр коштував 300 доларів. Батьки хотіли, аби було місце, куди вони могли б приїздити, а з іншого боку, міг би жити я. Хто бував у мене, знає, що там постійний потік гостей. Там жили Чарльз Тейлор і Карлос Паскуаль, там мешкають люди з особливими потребами – щомісяця там може бувати і сотня, і дві гостей. Будинок працює для того, аби зустрічалися освіта з владою, а культура з Церквою. Він відкритий і для студентів, і для священиків. Не менш легендарною стала пожертва на університет Дмитра Фірташа. Скільки він офірував і що його на це сподвигло? - Він пожертвував 3 мільйони доларів. Певно, відповідь на це є комплексна й усіх мотивацій я не знаю. Увагу пана Фірташа на УКУ звернув один англійський консультант – католик, який відвідував наш університет. Мабуть, провів-ши власні опитування, пан Фірташ переконався, що цей заклад є доволі унікальною структурою, яка пропонує молоді якісну освіту. Гадаєте, наші олігархи дозріли до розуміння того, що суспільству слід повертати лепту вдови? - Думаю, цей процес почався. Аргумент, який я вживаю, спілкуючись із заможними українцями: а де вчаться ваші діти, чому ви не довіряєте українській освіті?! Якщо ваших дітей виховуватимуть винятково у Швейцарії, Англії й Америці, то правдоподібно, що вони в Україну не повернуться, втратять свою тотожність, і ви не матимете українських онуків, вашими підприємствами керуватимуть не ваші спадкоємці. Отже, єдиний вихід – посилювати, покращувати українську освіту. У нашій державі є досягнення в науці, ми повинні скинути тягар вторинності. Це великі досягнення – поділити атом, стати на ґрунт Місяця... Але найбільшим досягненням було подолання тоталітаризму, котрий прагнув знищити людину. Чому ж ми не можемо перемогти у ХХІ столітті? Ми можемо змінити чимало саме жертовністю праці та принциповістю. Пан Фірташ і багато наших жертводавців, мені видається, з повагою слухають ці слова. Я щораз більше переконуюся, що люди шанують принциповість, навіть якщо грають на полі за іншими правилами гри. Я відчув із боку певних представників СБУ пошану. Думаю, вони так само, як і представники Міносвіти, знають, що я не маю ненависті, що є бажання робити конкретні справи. Якщо зберігати витримку, це видається доволі плідним шляхом. "Побожність" влади, націоналізм і перспективи Як надалі розвиватимуться стосунки з російським православним світом, адже Москва досі гостро реагує на саме існування УГКЦ? - Агресію викликають страх, непевність і почуття провини, агресія походить від комплексів. Майбутнє міжцерковних стосунків в Україні визначатиметься не діалектикою конфронтації чи навіть діалогу – все буде перенесено на інший рівень. Про це казав Чарльз Тейлор. У час автономії людини та плюралізму культури Церкви будуть щораз більше покликані до своєї властивої природи – служити духовним потребам. Можливо, вони стануть меншими, але матимуть іншу якість, і вона неодмінно позначатиметься тяжінням до єдності. Бо взаємне поборювання є антитезою духовного життя. Значною мірою Церкви піддалися, і люди масово йдуть, не скажу до сект – назвімо їх альтернативними церковними організаціями, лише через те, що традиційні Церкви зле працюють із громадою. Вони не йдуть до громади й ніби чекають. Забулися часи, коли Церква йшла в народ. - Там, де Церква як слід не працює, вона відмиратиме. І криза її або пробудить, або ні. Історія знає регіони земної кулі, де християнство колись процвітало, а потім майже зникло внаслідок різних причин. У Малій Азії, де була колиска християнства, християн майже не лишилось; у Туреччині, що має 70-80 мільйонів населення, лишилося чи не п'ять тисяч православних. Господь доручив нам духовну місію, але ми цей мандат можемо змарнувати і його буде передано комусь іншому. Не знати, чи може у третьому тисячолітті християнське духовне життя процвітати в Китаї або Індії. Але в Україні, гадаю, Церква мужнітиме у своєму свідченні та пророцтві. Українська влада (і попередня, і нинішня) на позір дуже побожна. Чи вона щира у наверненні до Христа? - Як записано в Євангелії від Матея: "Не кожен, хто промовляє до мене "Господи, Господи", увійде у царство небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі". Зрештою, пізнаєте їх по плодах їхніх... Наразі ці плоди були дуже гіркі. Із їхнього боку це лицемірство чи нерозуміння? - Гадаю, тут можна не ставити "або – або". Але чи влада аж так різниться від нашого народу? Скажімо, хто у Львові не святить паски і хто у Львові не дає хабарів? Ситуація в нашому греко-католицькому місті з цього огляду, зокрема в медицині й освіті, гірша, ніж на сході. Ви вже в Україні понад 20 років. Наскільки вона витверезила ваш романтизм щодо зміни суспільства за західним шаблоном? Ви не розчарувалися? - Дещо, гадав, відбудеться швидше... Я не думав, що утвердження здорових управлінських традицій триватиме так довго і що буде стільки зигзагів. З іншого боку, відбулося те, чого я не сподівався побачити. От, скажімо, наших випускників – Україна досі, певно, не мала такої когорти богословів. Вірю, за десять років ми побачимо їхні діла і почуємо їхнє слово. Наприклад, годі було спрогнозувати вихід із тоталітаризму, бо історія такого ще не знала. Ніхто не міг оцінити глибину травм у душі та психіці народу після такого досвіду. Особисті розчарування були, і деякі особливо глибокі, але говорити про це варто, певно, лише у передсмертних спогадах. Час покаже – можливо, це були просто шанси для мого упокорення і самоочищення... Українців націоналізм починає захоплювати, але часом у дивних проявах – люди тягнуться "до свого", однак усе набуває форм, далеких від новочесного патріотизму, радше мавпують моделі 1930-х років. Про українофобські ж сили годі й говорити. Який бачите суспільний вихід у нинішній складній ситуації? - Україна пережила Євро – було щось світле і просте не лише в тому, як українці зустріли іноземців, а й як іноземці сприймали українців. Було вільне безкорисливе спілкування. Це свідчить, що здорові течії Духа керують нашим буденним життям. Україна й українська нація пережили страшні знущання, жахливе приниження й образу, і зрозуміло, що можливі різні гострі реакції на таке приниження. Вони можуть бути депресивні і самі себе заперечувати. Реакції можуть бути енергійні й агресивні, і в цьому також є закономірність. Важливо дійти до глибини українського болю і до ран нашої душі. Зцілювати слід терплячою і тривалою любов'ю – формула задоволення не буде миттєвою. Зараз відбувається втеча чи агресія, але коли врешті побачать, що це не дає бажаного плоду, люди засукають рукави і візьмуть на себе відповідальність за свою поведінку, родину, село, спільноту. Лише це може породити нових, омріяних провідників. Якщо відповідально поставитися до можливостей, які ми все ж таки маємо, то тим швидше прийдуть у наші душі мир і радість. Розмовляв Антін Борковський газета ZIK N27 (12 липня 2012р.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/500fb8e1dfaf7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/500da3904cf4e/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Mon, 23 Jul 2012 22:18:40 +0300 В повітрі все ще носиться очікування перегляду виборчого закону в бік зменшення прохідного барєру – а цей технологічний хід може повністю переформатувати в першу чергу правий спектр, та й навіть демонтувати ОО (обєднану опозицію) як таку, адже ОО попри всі маневри довкола і списків, і мажоритарки аж ніяк не викликає довіри щодо щирості намірів перемогти в осінніх виборах. І чим більше Яценюк повторяє про перемогу, котра міцно затрягла в кишені ОО, довіри до цієї очікуваної перемоги все менше. Але фактор бар'єру не такий важливий як егоцентризм об'єднавців – це відчуття все більше пронизує думки виборців, зокрема в канонічних правих краях. Особливо там, де в облрадах домінує ВО"Свобода". Там кожна постать керівника облради у відриві від партійного списку створює додаткове напруження для партії. Ризикова для проходження соціологічна зона, в котрій опинилася ВО "Свобода" на сьогодні, і зростаючі фінансові можливості збитих пілотів із "НУ" створюють ситуацію, коли збиті пілоти постають у більш вигідному світлі для правого виборця ніж ВО "Свобода". Тому починає формуватися розрив, більш вигідний для НУ, і надто вже невигідний для "свободівців" – найрейтинговішим із них починає бути вигідним дистанціювання від партії. Особливо на тлі цих переформатувань зростають шанси "Удару" Кличка, для котрого навіть пасивна позиція на тлі системних помилок близьких по політичному спектру партій всеодно перетворюється у фактор прирощення симпатиків.Втома від традиційних правих лідерів робить свою справу і "новий правий" Кличко має всі шанси ще й зміцнитися яскравими мажоритарниками на канонічних правих територіях. Там вже давно набили оскомину і Рух, і УНП, і КУН, і НУ, і навіть ФЗ разом із ГП, тому для Кличка здається приходить зоряний час на цих самих все ще "засвободжених", але від того не "свобідних" канонічних правих територіях. Нещодавно керівник обласного штабу об'єднаної опозиції, колишній другий секретар Івано-Франківського обкому КПРС Дмитро Шлемко привідкрив завісу таємничості, назвавши узгодженим кандидатом по місту Івано-Франківську Олександра Сича – цим самим де-факто підтвердив вчергове тезу, що ВО "Свобода" не проходить до майбутнього парламенту. Нагадаємо, що протягом останніх місяців у "Свободі" триває серйозна дискусія, пов'язана з тим, в якому статусі приймати участь найбільш відомим її представникам: за списками чи мажоритарними округами? Позиція, якої притримується так звана "група Сича" полягає в тому, щоб за будь-якої ціни потрапити у майбутню Верховну Раду "свободівцям" через балотування в мажоритарних округах у статусі "єдиних кандидатів" та за підтримки адмінресурсу. Позиція обґрунтовується реальною можливим непотрапляння ВО "Свобода" до парламенту: через доволі високий прохідний бар'єр та різке падіння рейтингу в Західній Україні, де Свобода має абсолютну владу і звично недолюблюється місцевими виборцями як "партія влади". Іншої позиції дотримується Олег Тягнибок, який нещодавно заявив, що балотуватиметься за списком. Лідер ультраправих вважає, що список має бути "зірковим" та формуватись з відомих і "розкручених" представників, в першу чергу голів обласних організацій і за сумісництвом голів обласних рад Галичини. Мотивація Олега Ярославовича проста: похід у Верховну Раду Олексія Кайди чи Олександра Сича "по мажоритарці" де-факто означатиме "непрохідність" Свободи до майбутнього парламенту. Пояснити пересічному виборцю, чому люди, які представляють партію в базових регіонах, йдуть не в партійному списку, буде надзвичайно складно. Більше того, балотування голів обласних організацій партії у мажоритарних округах зведе зведе нанівець партійну агітацію в межах області. Адже вимагатиме максимальної концентрації партійної каси і штабного ресурсу в межах "власних" округів, а інших спікерів в масштабах Західної України у свободівців просто немає. Видається, що на сьогодні вплив лідера ВО "Свобода" всередині партії помітно ослаб. І схоже, що голова обласної ради Прикарпаття Олександр Сич заручився підтримкою інших впливових представників ВО Свободи – партії влади у Галичині. Подейкують, що на найближчій політраді партії, де прийматиметься рішення про остаточний формат участь у парламентських перегонах, буде задіяний сценарій, згідно якого ініціатива про участь у виборах по мажоритарних округах буде виходити не від О.Сича, а від партійців, що донедавна дотримувались іншої думки. Схоже, що поряд із цілком зрозумілим бажанням потрапити до Верховної Ради, поки ще є залишковий рейтинг Свободи як "партії влади", – в цьому випадку присутній інший сценарій на перспективу, який передбачає в кінцевому результаті зміну лідера ВО "Свобода". Оскільки участь у виборчих перегонах голів облрад Галичини Олега Панькевича, Олексія Кайди чи Олександра Сича в мажоритарних округах гарантовано дасть опонентам привід донести до виборців-галичан месидж, що Свобода непрохідна у багатомандатному окрузі. І як наслідок цього – необрання "партайґеносе" Тягнибока депутатом наступного парламенту. Хто стоїть за цим сценарієм, можна тільки здогадуватись, хоча аналітикам і політологам впадає в очі занадто щільне спілкування Олександра Сича з губернатором-регіоналом Михайлом Вишиванюком, який вважається одним з найнаближеніших до Президента Януковича. Але команда Олега Тягнибока, яка багато років поспіль працювала на імідж партії, не збирається здаватись. У випадку, якщо "група Сича" переможе, у хід піде навіть заборонений арсенал. І схоже, що принцип люстрації почнеться саме з Олександра Сича. Професійному патріотові-перешиванцю згадають ту кількість партій, які він міняв в бажанні стати нардепом (ОУН, КУН, "Наша Україна", Пора, Національний вибір, ВО Свобода). І виглядає так, що Олександр Максимович в нестримному бажанні отримати вимріяний депутатський мандат, - може залишитись з нічим. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/500da3904cf4e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/5007fd9901467/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Thu, 19 Jul 2012 15:29:13 +0300 Переглянув коменти до останнього блога, а також вчорашній ефір політклубу у Портнікова, разом із супровідними хвилями на FB, прийшов до наступних висновків: 1) Той, хто насправді воює за ідеали свободи слова ніколи не припинить мовлення – просто переносить дзеркало сайту у безпечну країну і продовжує боротьбу! Значить це бротьба не за ідеали, це боротьба Соні Кошкіної за саму себе – красиву і розумну! 2) Це боротьба не за сайт, а боротьба з чотирма конкретними людьми, портрети котрих і прикрасили титулку сайту. Значить з-під удару виводиться якась не менш впливова група у владі! Бо як мінімум з десяток персонажів претендують на цю титулку. Це що – вороги моїх ворогів...? Ну і відповідно – вороги моїх друзів... 3) Саме ця впливова група організовує після провалу першого етапу спектаклю черговий виток напруженості довкола LB, розігравши відкриття кримінальної справи, фактично виводячи Соню і портал від репутаційних збитків. Без джерел і лоббістів у владних коридорах портал ніколи б не зайняв того місця в інформполі України котре він нині посідає. Значить LB весь цей час був і залишається не трибуною опозиції, а лише інструментом поборювання однієї групи у владі іншою. А головний висновок – репутація держави учасникам цієї інформаційної війни по боку, фактично відповідальним за всі біди технологи цього сценарію роблять самого Януковича... Підозрюю, що з розподілом списків і мажоритарки всі зусилля учасників цієї драчки будуть на певний час переорієнтовані на вибори. Після виборів ця драчка продовжиться вже без LB – потрібна буде вже артилерія більшого калібру! Хоча, за результатами цієї драчки і саму Соню можна первести в більший калібр! https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/5007fd9901467/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/500710f7ac2c0/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Wed, 18 Jul 2012 22:39:35 +0300 Доволі розповсюджена версія загибелі Сергія Єсеніна: він опинився у непотрібному місці в непотрібний час, ставши випадковим заручником боротьби двох груп впливу в партійній верхівці. Його смерть було просто використано в політичній боротьбі. Ця аналогія спадає на думку в ситуації довкола сайту LB.ua. Тим більше, що ситуація триває не від сьогодні, а як мінімум третій тиждень. Я далекий від максималістської думки про причетність Льовочкіна, Хорошковського, Портнова та Кузьміна до цієї справи, як би мене не переконували у протилежному. Просто знаючи політичну кухню (часто зсередини) можу стверджувати: хто-хто, а перелічені особи до цієї справи мають таке ж відношення, як герой відомої гайдаївської комедії до зруйнування середньовічної дзвіниці. Просто в будь-якій політичній силі є свої "яструби". В будь-якій політичній силі відбувається внутрішня боротьба за впливи. Такий складний політичний організм, як оточення президента, не позбавлений цієї боротьби (як тут не згадати класичну гегелівську "єдність і боротьбу протилежностей"). І внутрішньовидова боротьба завжди жорсткіша, ніж боротьба міжвидова. Вся ситуація виглядає більш ніж дивно. Навіщо Льовочкіну натравлювати прокуратуру на LB.ua? Ви взагалі уявляєте сцену, коли Льовочкін дзвонить до Пшонки (чи навіть Кузьміна) і так – ніби між іншим – говорить: "А... ну да... ще хотів попросити: як буде вільний час – відкрий кримінальну справу на LB.ua... Щось вони абарзєлі останнім часом". Нонсенс. В нинішній ситуації, коли за висновками впливових міжнародних організацій свобода слова залишилася чи не єдиною сферою, якою можуть похвалитися українські владоможці, пиляти під собою гілку навряд чи хтось стане. Або навіщо це Хорошковському? Через публікацію офіційного листа з запрошенням європарламентарів відвідати фінал Євро-2012? Так жодного криміналу у цьому листі не містилося. Більше того – текст листа гуляє по інтернету. Знаю Валерія Хорошковського як людину, яка іронічно ставиться до будь-яких публікацій щодо себе, сповідуючи принцип Марка Твена: "Будь-що написане у пресі, окрім некролога, є рекламою". Портнов – це взагалі загадка. Два тижні тому Соня Кошкіна озвучила трьох людей, причетних до наступу на LB.ua. Натяків на Портнова я не помітив. Очевидно, з'явилися нові факти. Щодо Кузьміна мовчу – Соня говорила, що у нього можуть бути особисті мотиви. Не знаю, мені важко судити. Але мені також важко уявити, як ці четверо людей, що належать до різних груп впливу, збираються разом і обговорюють плани знищення сайту. Як там у Висоцького? "Чтоб творить им совместное зло потом, поделиться приехали опытом". Виглядає смішно, і навіть сама ситуація, за якої вищі посадовці держави кидаються воювати з далеко не опозиційним сайтом – теж смішна. Але ж справу порушили? Причому порушили за заявою Ландика від 21 червня 2012 року. Була плутанина з датами – 22, 25, 26 червня... Чому заява з'явилася лише зараз – через вісім місяців з моменту скоєння (за версією обвинувачення) злочину? А чи не простіше поглянути, що насправді заява з'явилася дуже вчасно – за місяць до старту виборчої кампаннії? Скажу відверто: більш ймовірно, що йде відверта боротьба на знищення однієї із груп впливу в оточенні президента. Умовною групою "яструбів". Уявіть себе політиком. Ви бажаєте мати впливи на формування виборчого списку та на розстановку своїх кандидатів у мажоритарних округах. Вам потрібно зіграти на пониження своїх конкурентів. Що ви робите? Правильно: б'єте по найболючіших точках і по найвразливіших місцях того, хто приймає рішення (а у нас це президент), при цьому переводите стрілки на своїх конкурентів: "Вікторе Федоровичу, ну ви бачите, які сволочі???" Що у цій ситуації найпростіше зробити? Зробити "наїзди" на засоби масової інформації, які перебували у тих чи інших конфліктних стосунках з представниками групи конкурентів. Ось була у Хорошковського історія стосунків з ТВі – два роки тому, історія, яку просто зам'яли. Так тепер поновимо наїзд і нехай всі зрозуміють, хто стоїть за цим наїздом. Показово. Відверто. Була історія стосунків Соні Кошкіної з Кузьміним. Так тепер використаємо це як привід. Уявіть собі Ландика, який хоче потрапити у наступну Верховну Раду. Він приходить до Високої Особи і домовляється про місце у списку. А йому ставлять як умову: а чи не хотіли би ви, шановний, поквитатися з вашими недоброзичливцями з LB.ua? Пам'ятаєте – вони ще вашу смску сфотографували... Як не пам'ятаєте? У листопаді минулого року. Згадали? То що, напишете заяву у прокуратуру? Не бачите сенсу? А ви подумайте, добре подумайте... А ми поки що подумаємо над доцільністю включення вас до партійного списку. Не стверджую, що було саме так. Але гіпотеза має право на життя – як і гіпотеза LB.ua про причетність чотирьох осіб до наїзду на них. Ефект від наступу на ТВі та LB.ua не важко прорахувати, особливо знаючи широкі міжнародні зв'язки редакцій та власників цих медіа-ресурсів. Очевидно, що зараз підніметься шум. Очевидно, що на захист медіа піднімуться впливові західні політики, журналісти та правозахисники. Очевидно, що одними заявами не обмежаться. Як результат – пролунають заклики щодо запровадження санкцій, щодо відставок і т.д. За цей час можна переформатувати і владу, і список, і комунікації. Прийом відомий та неодноразово апробований – порийтеся у історії, знайдете чимало фактів. Я переконаний: чим скоріше будуть закінчені ігри з застосуванням силових методів проти журналістів, інтриги з балансуванням на грані розумного, тим більше користі це принесе самій Партії регіонів і самому президенту. Бо амбіції – та ще й з намаганням гри з вогнем – до добра не доводять. Переконаний – після 30 липня про справи, порушені проти медіа, раптом забудуть. Але від цього не легше. Дуже не хотілося б, аби журналістами грали в "солдатики" на тих війнах, про які їм, взагалі-то, і знати б не потрібно. Бо на кону – надто великі ставки. У 2000 році саме так зіграли Гією Гонгадзе – щоби скомпрометувати і усунути Кучму. Тоді ця справа підірвала всю систему. Здається, історія нічому не вчить: знову запускають резонансні справи за участю журналістів – лише для того, аби усунути чи понизити ставки тих чи інших політиків. Тому не погоджуюся з тими, хто вважає, що в Україні ведеться наступ на свободу слова з боку влади. Ведеться політична боротьба, в якій просто іноді використовуються недозволені методи. LB.ua у даній ситуації – не суб'єкт цієї боротьби. А об'єкт. Як і ТВі. Як би я по-дружньому не ставився до цих засобів масової інформації, але мушу констатувати: вони просто попали під роздачу у з'ясуванні стосунків у доволі жорсткому і непередбачуваному політичному світі. Не тому, що їх боялися – в нинішніх умовах політики взагалі не бояться мас-медіа. А тому, що вони можуть стати зручними інструментами в боротьбі. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/500710f7ac2c0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/500406de28565/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Mon, 16 Jul 2012 15:19:42 +0300 Вся соціологія останнього часу для Віталія Кличка демонструє суцільний оптимізм і тому складалося враження? що від очікуваної перемоги, а тут вже питання перемоги не зводиться просто до проходжнення в парламент? а швидше вже перемогою в наступній виборчій кампанії для Віталія Володимировича слід розглядати саме друге місце, слідом за поки що живучою і всесильною ПР. Але це поки що! Загальний аналіз списку наштовхує на думку? що синергетичний потенціал імені Кличка, як у свій час у 2002 році імені Ющенка, прислужиться багатьом висуванцям, тільки перемогти зможуть не більше двох десятків мажоритарників. При потенціалі в 15% це не так багато, що і підтверджує думку про те, що за такої динаміки зростання рейтингу, котрий у Кличка спостерігався досі, основним викликом сьогодення для нього стає спочатку список мажоритарників. А потім, згодом і партійний список. Що найперше кидається в око при побіжному аналізі списку так це те, що в більшості випадків мажоритарники самі здатні набирати політичної ваги завдяки імені Кличка, в середньому імя Кличка додає від 3-5%, але їхня робота на список може виявитися не такою ефективною, як вплив імені Кличка на їхній особистий рейтинг. Втім в кожному регіоні прориваються особистості, котрі до політичного стилю Кличка привносять цілком самостійну рису. Серед київських мажоритарників, наприклад, відомий своєю боротьбою з незаконними забудовами Кирило Куликов, котрий завжди поборював київську "маладую каманду" параллельно з Кличком, приверне на свій бік багатьох київських радикалів. Із середовища саме корінних киян. Тобто тих, хто стомився із засиллям безкультурності і хамства. Правда, враховуючи стартову "слабкість" Тетяни Монтян, у своєму окрузі для Куликова важливо не напоротися на своєрідну політтехнологію, коли його вибори можуть стати його персональним поборюванням Тетяни Монтян, а не боротьбою за інтереси свого виборця. Для мажоритарників Кличка важливий не тільки чистий результат, а ще й своєрідний лицарський кодекс у ставленні до своїх опонентів. Так на Тернопіллі кампанії мажоритарників від Кличка побудовані на мінімізації конфліктості. Переглядаючи, наприклад, партійний "Вісник", що поширюється на території округу, де від "Удару" кандидує Віталій Ломакович, звернув увагу на загальну коректність матеріалів. Теж саме можна сказати про стиль кампанії Юрія Солов'я на Франківщині, чи Тараса Кутового на Потавщині. Якщо такої виборчої етики дотримуватиметься кожен, тоді й справді може виявитися, що навіть часом не при високих стартових можливостях кожен з мажоритарників стане потужним локомотивом для списку, адже не відомо скільки "дитячих несподіванок" промалюється в загальнопартійному списку. Саме цей список може виявитися для частини виборців таким собі "культурним шоком". Остання соціологія для так званої "обєднаної опозиції" наприклад малює певну тенденцію, котра може стати повчальною і для Кличка – так абстрактний кандидат від "ОО", не "МЖ", а просто "ОО" в деяких округах здатен зразу набирати ледь не 25%, в той час коли потенційні кандидати від "ОО", такби мовити персоніфікація "ОО" не давала цим кандидатам більше 8%. Це підстави для "ОО" не впитатися в місцеві кадри, а вдатися до послуг парашутистів, що в багатьох випадках зможе примирити місцеві еліти в протистоянні ПР. Бо дуже часто на регіональному рівні персоніфікована ПР виглядає більш конкурентно ніж конкуренти. Тому при розмитості "ОО" саме в постаті Кличка виборець раптом починає бачити персоніфікованого поборювача ПР, і персони тих, хто підноситиме Кличкові набої, чи пак рукавички, для виборця виявляться не менш цікавими ніж постать героя. Колись Дмитро Корчинський пропонував з метою економії коштів відмовитися від виборів і проводити, наприклад, шахові турніри. Уявляю собі ситуацію, коли Тетяна Монтян, замість виборів запропонує Куликову турнір з єдиноборств, чи якихось боїв без правил, котрими вона багато років займається. Тоді Кличкові доведеться грати в щахи! https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/500406de28565/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/4ffd6a4f73881/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Wed, 11 Jul 2012 14:58:07 +0300 Ага! Размєчталісь! https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/4ffd6a4f73881/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/4ffc16e40e365/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Tue, 10 Jul 2012 14:49:56 +0300 Мустафа Наєм запровадив новий жанр в журналістиці – опублічення партійних практик і методик. Тільки тут питання – чого більше в такому опубліченні – поборювання сили котру аналізуєш чи просування її в електоральні маси ю. Для початку виникає сумнів у тому що під такий гребінець можна постригти хоча б п'ятірку прохідних партій, адже системна партійна робота на теренах Неньки, як і "покой", усім нам "только сніцца". По суті що зробив Наєм, він через власну репутацію, через власний досвід подав методичку ПР як певний інформаційний хіт. Бо методичка ця не складає ніякою реальної вартості – це нарізка рекомендацій, котрі легко Ю правда без блямби ПР можна набрати в парі трійці підручників із ПіАру без ПееРу. Як на мене то ці методики нічим вартісним не відрізняються, ніякого нов-гав не несуть і цікаві тільки своєю блямбою ПР. Принаймні, за останні двадцять років методики політичної роботи не надто змінилися, а враховуючи те, що більшість українських партфункціонерів старше 45 з інакшою партпрактикою ніж компартійною не надто ознайомлені, то можна нагадати фразу класика: "У нас яку партію не будуй – все одно КПРС виходить!" То що ж буде головнішим в нинішній виборчій кампанії – методи тики, ідеї чи особистості? Відповідь проста – найголовнішим будуть гроші! Про це відомо всім і давно, тільки гроші в політиці без ідей, людей і методик не більше ніж гроші. Вони не перетворюються в політичний капітал. А виборча кампанія – це боротьба за політичний капітал. Отже – методики! За час що минув від останньої парламентської, президентської та місцевої виборчих кампаній нічого особливо не мінялося – сегмент користувачів світової павутини ріс, і нет все більше перетворювався в уяві непідготовленого користувача в зливну інформаційну яму, не гіршу ніж місцеві ЗМІ чи телебачення всіх рівнів. Тому методики працюють лише там де є структура для втілення проекту, методики не розраховуються на одинаків. Для того одинаки й об'єднуються в партії, щоб ставати сильними за рахунок тих, хто поряд. Методики в умовах тотальної недовіри всіх і вся спрацьовують лише у випадку, коли реалізують ці методики творчі особистості, здатні викликати довіру оточуючих. Універсальних рецептів у політиці нема – результат гарантують лише креативні особистості котрі здатні метрві методики робити результативними. Мертва методика ПР в публікації Мустафи Наєма перетворюється в інформацію, варту уваги навіть аполітичних читачів. Отже – ідеї! Ідеологічних партій в Україні, як відомо, не так багато – найпоказовіша з них КПУ, наприклад, похована для політичного процес в силу дубовості і мертвотності свого керівництва, і це фактично вирятовує політ процес від очікуваного згвинчування інтриги. Все мертвотне і забетоноване, все достатньо імітаційне в політпроцесі, і тому загрози для великого капіталу не несе, як і великого захисту для людини найманої праці. Ідеологія кампанії комуністів вибудувана, напевне, більш методологічно досконаліше ніж ПР. Це той випадок, коли за відсутності яскравих лідерів інерційна ідеологія капіталізується в голоси виборців. Жоден із мажоритарників від комуністів не прохідний – навіть Кілінкаров, після зданого мерського крісла, навряд чи луганцям закортить його бачити у ВР нового скликання? Питання тільки для чого в майбутньому парламенті регіоналам здалися комуністи – якщо раптом переглянути міжпартійні контакти регіоналів то в стосунках із компартією Китаю українські комуністи є прямими конкурентами ПР, а у всіх інших контактах вони не формують ніякої державної користі. Так само як талант Мустафи Наєма привертає увагу читача до будь-якої інформації, так бездарність Петра Симоненка топить інтерес виборця до компартії, і лише ідеологічна інерційність виборця все ще утримує КПУ на політичному полі. Отже – особистості! Саме вони здатні поставити накатані методики з ніг на голову і забезпечити необхідний результат у виборчій кампанії. Зміна виборчої моделі в нинішній час, на відміну від часів попередніх, часів Леоніда Кучми сприймається в першу чергу як спроба освіжит партійні лави новими яскравими особистостями – за нинішньої політичної моделі, яким би фінансово незалежним і інтелектуально незалежним був мажоритарник, він просто приречений у майбутньому парламенті партизуватися – і як правило, витративши мільйони особистих коштів на виграш, він автономізувавшись в парламенті просто не капіталізує політично свою перемогу, перетворившись лише у клубного статиста. Тому нинішню виборчу модель варто розглядати в першу чергу як рекрутування нових облич у найбільш життєздатні партійні організми. І тут, як би хто не кричав про зраду виборця, почне спрацьовувати зовсім інший принцип саме в партійному будівництві, коли навіть через зраду своєму виборцеві певне коло особистостей, входячи в життєздатні партійні організми, приречуть ці, в першу чергу лідерські проекти, перетворюватися в чітко окреслені ідеологічні проекти, в котрих роль лідера буде суттєво применшена. Мустафа Наєм зробив жест котрий, можливо, спокусить і інші партійні структури засвітити власні методики, і вони мало чим відрізнятимуться одна від одної, але суттєво відрізнятиметься виборчий результат, тому вся ця історія – лише переказ іншими словами анекдота про чистого й нагодованого хомяка і про голодного і зашуганого щура. Правильний ПіАр у неправильних руках будь якого ситого хомяка дуже швидко перетворить у зачмиреного і зашуганого щура! https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/4ffc16e40e365/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/4ff5c665995f8/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Цибулько) Thu, 05 Jul 2012 19:52:53 +0300 Пропоную дві подачі Антіна Борковського із львівського видання "ЗІК", присвячених візитові до Львова видатного філософа Чарльза Тейлора. Слова філософа дещо проясняють і українську ситуацію: Як не перетворити життя на пекло Класик світової філософії Чарльз Тейлор розставив деякі наголоси в розумінні сучасності на зустрічі в Українському католицькому університеті. Попри те, що мова універсальних філософських категорій видається занадто складною, деякі питання "на хлопський розум" вирішити не вдасться. І хоча йшлося ніби не про Україну, але певні паралелі очевидні. Тижневик ZIK подає фрагменти виступу професора Тейлора, присвячені патріотизмові й моделям знаходження порозуміння між людьми на осі шляху знизу до Бога. -Людське життя годі вкласти у систему. Аби розуміти людське етичне життя, доводиться сягати тих меж, де нас щось дивує, де чогось бракує, де щось "не грає", де щось не так. Це стається і коли постає питання нашого стосунку до Бога. З цього не слід робити соціології чи вкладати у систему – нею цього не охопити, як це робив Платон. Людей не можна змусити вірити, хоча іноді їх можна посунути в протилежний бік, змусивши не вірити. Але, зазначу, ми не доберемося до наступного щабля, якщо не зцілимося від цього бажання контролю. Сучасні демократичні суспільства мають велику пошану до універсальних принципів – демократії, людських прав, рівності. Однак патріотизм – це емоція, почуття до історичного проекту здійснення цих цілей. Якщо людські права порушують у Єгипті, мені від цього погано. Але коли їх порушують у Канаді (на батьківщині професора Тейлора. – ZIK), я відчуваю сором і просто не можу з цим жити. А все тому, що патріотична ідентифікація пов'язана не лише з загальними принципами, а з конкретним історичним проектом їх здійснення. Проблема у тому, що часто виникає напруга між патріотизмом і правильним, справедливим поводженням з іншими – скажімо, з представниками різних меншин. Ця напруга лежить в осерді ідентичності, бо демократична ідентичність мусить включати всіх, але якщо нацією себе бачить лише етнічна група більшості, це неможливо. Звісно, ідентичність демократичної нації та її сучасний патріотизм прийшли з минулого, але нація повинна бачити себе на історичній траєкторії, якою вона рухається у майбутнє. Візьмімо мультикультуралізм у контексті Квебеку: ми всі там франкомовні, походимо з XVII століття і є католиками, але зараз у нас з'явилися мусульмани з Алжиру, тож треба думати про нове визначення поняття "ми". Це "нас" має включати цих осіб як повноцінних членів спільноти. Ми не повинні кривити своєю історією, але траєкторія нашої думки має бути спрямована у майбутнє. Мусимо оберігати проект здійснення наших принципів і чеснот від зради, якою є виключення інших людей із суспільства. Є безліч філософських концепцій, які займаються пошуком критеріїв визначення, що є добром, а що – ні. Але це не лише філософське явище – це явище світу, в якому наші життя обмежені певним кодексом поведінки. Цінністю політичного життя є людські права: що добре і що погане, коли доходить до конкретних учинків. Хочу сказати, що всі ці кодекси – лише поверхня багатовимірного світу. Це однаково, що бачити світ на карті, але не помічати всієї його повноти. Моральні кодекси і закони нам потрібні, але слід завжди дивитися на їхній контекст. Слід усвідомлювати цілі, якими ми керуємося, засновуючи статті про права людини у наших конституціях. Це означає, що люди можуть робити все, що заманеться, якщо це не перешкоджає іншим, – чи ми повинні, коли користуємося своєю свободою, думати, що важливо у житті? Аристотель казав, що самих правил недостатньо – людям потрібна здатність розрізняти у конкретній ситуації, що насправді є важливим. Різних благ чимало – й ми часто мусимо обирати між двома благами, що конкурують одне з одним, причім обох досягнути одразу неможливо. Людське життя сповнене дилемами, і часто ми навіть не знаємо, яким шляхом слід іти. Приклади бачимо у політиці: справедливість чи милосердя, відновлення справедливості чи поблажливість, успішність чи співчутливе розуміння, бюрократична правильність чи ставлення до людей як до унікальних особистостей... Ми постійно стикаємося з питанням, яким благам надавати перевагу. І часто слід вибирати таке, яке просто спричинить меншу шкоду. Останніми десятиліттями бачимо повалення багатьох негуманних режимів. Питання у тому, наскільки слід карати людей за жахіття, вчинені у часи старих режимів. З одного боку, можна сказати: "Слід вимагати максимального покарання для всіх, хто причетний до тих жахів". І що далі ми дивимося на ці звірства, то сильніше це бажання. З іншого боку, щось підказує потребу шукати інший шлях, бо люди часто були задіяні у здійсненні злочинів не з власної волі. Так, по ІІ Світовій війні було рішення покарати найбільших злочинців, а про дрібніших вирішили забути – перегорнути сторінку й піти далі. Новим рішенням стало створення Комісії правди і примирення у Південноафриканській Республіці. Люди, яких калічили і з яких знущалися, хотіли бачити злочинців справедливо покараними. У глобальному ж вимірі залежало, аби світ знав, хто чинив і які саме злочини це були. У комісії існувало правило: якщо приходите зі щирим каяттям, покарано вас не буде. Люди, відчуваючи потребу у помсті й справедливості, були розчаровані. Дилема була така: що важливіше – відновити справедливість чи знайти порозуміння у майбутньому? Конкретним постраждалим було від цієї дилеми дуже боляче. Ми живемо у дуже складному світі, але чи з'явиться рішення, часто залежить від того, як люди інтерпретують пережите. Саме у цьому Комісія правди і примирення зробила важливий крок, пропонуючи людям глянути на ситуацію з іншої точки зору: не дбайте лише про свої компенсації – думайте про те, як жити далі в одному суспільстві. Небезпека для ПАР крилась у нескінченному ланцюгу помсти і компенсацій – і Нельсон Мандела та єпископ Деніел Туту багато зробили, аби змінити мислення людей, націливши їх на досягнення примирення замість низки майбутніх конфліктів. Отож Мандела попросив усіх переорієнтувати погляд на ситуацію, подивитися на себе як на майбутніх громадян суспільства, в якому далі треба жити. Люди можуть змінювати своє розуміння речей – і якщо це стається, з'являються рішення дилеми, котрі до того не були можливими. Раніше всі були абсолютно переконані: треба добитися справедливості, отримавши компенсацію. Людина має динамічну здатність змінюватися, роблячи можливими рішення, які є вищими і кращими, бо вони дають шлях для примирення спільного життя у майбутньому. Інакше вона задовольнить, звісно, свої тимчасові вигоди, але майбутнє буде для неї закрите. Чи не вимагаємо ми від людей надто багато? Але якщо намагатися вискочити з дилеми про любов до ближнього обхідним шляхом, настане катастрофічна поразка. Цей принцип – суміш глибокого морального прозріння, глибокої людяності й великої політичної чутливості. Варто згадати і постать Ганді, який міг розгледіти, наскільки люди можуть піти на поступки і як не викликати обурення. Безперечно, коли поліція нападає на вас з кийками, природною реакцією буде діяти так само – але ж насправді всі очікують власне мирного вирішення. Якби Ганді перегнув палицю, це могло би призвести до масової різанини. Насправді конфлікт не лише між вибором благ, він має і вертикальний вимір – наскільки ми можемо піднятися над дилемою. Можна згадати суспільства, які віддавна практикували вендету: я вбив твого брата, а ти прийдеш і вб'єш мого – і так до двоюрідних родичів. Тож якщо спробувати запровадити протилежний закон, спочатку слід переконати всіх у необхідності змінити розуміння ситуації – на одну й ту саму дилему дві різні людини реагують по-різному, маючи свої вимоги компенсації. Це вирішено в Євангелії. Гарним прикладом такого "кроку вперед" є притча про виноградаря – він запрошує робітників, обіцяючи кожному заплатити по одному динарію. Люди приходять уранці, в обід, ввечері, але всі отримують однакову платню. Ті, хто прийшов вранці, мають претензію до такої політики компенсації – "хіба ж вона справедлива?" У Новому Завіті маємо погляд на проблему за вертикальною траєкторією – це є точка Бога. Ми маємо бути спасенними, тому в Новому Завіті точка оцього третього виміру є для нас видимою. Подібні дилеми у християнстві вирішуються саме так. Водночас відомо, наскільки ми тут насправді віддалені у подоланні своїх проблем... Але ж ми спроможні і трішки наблизитися... Єпископ Туту знав, як слід рухатися новозавітнім шляхом – шляхом прощення. Наша зацикленість на кодексах і нормах поведінки почасти спричинена занадто спрощеним раціоналізмом. Ніби легко діяти з огляду на хартію прав – "стався до іншого так, як хочеш, аби ставилися до тебе". Але це працює за наявності сильного аргументу, який усі поділяють. Натомість щодо інших речей досягнути порозуміння складно – скажімо, що найважливіше у житті? Хтось назве релігію, а хтось – свободу її не практикувати... Але коли ми прагнемо вийти за межі цього, ставлячи питання, чи можемо рухатися цією віссю вгору, досягаючи компромісу для всіх? Раціоналістичний дух нашої епохи каже – ні, не рухаємо цих правил. Одержимість кодексами поведінки викликає занепокоєння. Бо ж норми етики можуть надаватися до застосування, якщо ви маєте мотиви впроваджувати їх у своє власне життя. Багато людей мають відчуття вищості щодо тих, які не живуть за правилами і нормами. Але, сподіваюся, ви серйозно потрактуєте те, про що я зараз кажу, – часто у питанні норм є якась сліпота. Наприклад, вимагання повернути борг: "Я вимагаю повернути все і мене не цікавить, що буде з твоїми дітьми". Коли кожен наполягає на своєму праві, ми опиняємось у ситуації, коли замість підніматися вгору опускаємося вниз. Люди, які застосовують правила щодо інших, мають спитати в себе: "А що ж я роблю заради загального усвідомлення того, як нам жити всім разом? Я посуваюся по вертикальній осі вгору чи вниз?!" Якби кожен дивився на себе, то помітив би, що часто він сам є найбільшою перешкодою для пошуку виходу з ситуації. В Новому Завіті опрацьоване і це. Якщо ми дивимося навколо, думаючи, "як нам бути з усіма тими "жахливими" людьми", краще глянути на себе. Відомі слова Достоєвського "на всіх на нас є вина – кожен із нас має заглянути в себе". Згадаймо євангельську притчу про те, як одну жінку було впіймано на перелюбі. Її планували за це каменувати, але Христові слова були: "Хто без гріха, най кине каменем". Коли ми оголошуємо війну тероризму, це передбачає, що не маємо нічого спільного з тероризмом, – але це занадто горда заявка. За рік після жахливих подій 11 вересня канадський прем'єр (зізнаюся, не мій улюблений політик) в інтерв'ю сказав важливу річ: "Можливо, нам слід подумати, як багаті держави поводилися з країнами, що розвиваються. Можливо, нам слід переглянути те, як ми ставилися до них". Був вибух негативної реакції з боку США – мовляв, ви звинувачуєте жертву, а це неймовірна несправедливість. Люди ввійшли у стан озлоблення і не могли осягнути рацію сказаного. Бідний прем'єр не очікував такого – він це говорив як прем'єр однієї з багатих "жирних" країн, він це казав із точки зору самокритики. Але це викликало злість, яка не дала почути того, що він казав. Суспільства можуть жити у різний спосіб: як племена, постійно воюючи між собою і сповідуючи канібалізм, або стати цивілізованими громадянами республіки. Способи різні – натомість видимі переваги має один. Подіб-не з рухом вгору по осі – бо досі існують суспільства, де нормою є вендета і за однією смертю приходить інша. Але ж питання у тому, як люди рухаються – вгору чи вниз. Відповідальність дуже важлива – звинувачення себе й усвідомлення, що я також глибоко відповідальний за те чи інше явище. Саме це відкриває перспективу для вирішення інших питань. Скажу дещо, що звучатиме як божевілля: ми зобов'язані жити відповідально з самими собою, інакше перетворимо життя інших на пекло. Довідка Всесвітньовідомому філософові Чарльзу Тейлорові 81 рік. Проживає у Канаді, у провінції Квебек. Професор Тейлор – автор фундаментальних праць із політичної та соціальної філософії. 2007 року отримав аналог Нобеля – Темплтонівську премію, котра перевищує фінансовий еквівалент "Нобелівки", становлячи понад 1,5 млн доларів. Півстоліття Тейлор наполягає на тому, що насильству й нетерпимості можна запобігти лише шляхом вивчення їхніх духовних перед-умов, і вимагає обов'язкового включення духовних аспектів до державної політики. За Тейлором, саме Нельсон Мандела в ПАР та Махатма Ганді в Індії завдяки врахуванню духов-ної складової допомогли своїм країнам звільнитися від колоніальної окупації. Чарльз Тейлор є практикуючим римо-католиком. газета ZIK N25 (27 червня 2012р.) "Чарльз Тейлор: "Політика може і повинна "зберігати мову" Видатний філософ Чарльз Тейлор у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським дав оцінку фразі Ніцше про смерть Бога, пояснив, чому ЄС перегляне еміграційну політику, чи повинна держава свідомо зберігати мову і чи подоланна релігійна ворожнеча -AAA+ -Чому між собою досі ворогують монотеїстичні релігії (християнство, юдаїзм та іслам)? І хто має врешті першим стати на шлях порозуміння? - Усі ці релігії почалися з юдаїзму, з розуміння того, що потрібна релігія справжня, а не фальшива, коли люди вклоняються ідолам чи божествам. Справжня релігія передбачала поклоніння єдиному Богові так, як Він того бажав (хоча й люди також жадали цього поклоніння). Ми всі успадкували це. Хоча ідея монотеїзму легко передбачає й нас-тупне: якщо ти не поділяєш наших принципів, то помиляєшся. В усій монотеїстичній традиції слід врахувати інший аспект: усі вони – світові релігії, а це якраз і передбачає, що вони – для всіх людей. Всі люди заслуговують на повагу, пошану та щоби їх запрошували до релігії, а не проклинали, – й у всіх трьох релігіях такий рух є. Але в кожній з них є й протилежне. Й у певні моменти ця зла сила, сповнена бажанням карати і засуджувати, ставала сильнішою і перемагала. Ми це можемо бачити зараз в деяких ісламських суспільствах. Слід визнати, до певної міри це присутнє і в християнстві; хоча реальністю було хіба у минулому – візьмімо хрестові походи. Водночас сама природа християнського одкровення є глибоко парадоксальною, адже почалося християнство саме як релігія людей (воно мало так початися), і досі лишається релігією людей в широкому сенсі, включаючи всі небезпеки, які з цього випливають. Але воно повинне вийти за свої власні межі. Таке враження, що європейський континент і США зараз пливуть у різні боки, а Україна досі не знає, до кого пристати. Чи бачите перспективи повернення до "спільного плавання" Європи й Америки, як це було ще півстоліття тому? - Надія на це є. Обидва континенти стикаються з подібними проблемами, насамперед соціальними. Але в політичній Америці зараз сильне праве крило, яке відновлювати цю мету не хоче. Щиро кажучи, вирішення проблем Америки, яке пропонують ці люди (йдеться про партію республіканців, останнім президентом США від якої був Джордж Буш. – ZIK), як на мене, абсолютно ілюзорні й далекі від реальності. Вони відкидають глобальні попередження, а зараз це вже просто неймовірно небезпечно. Але маю надію, що світ стане пастирем й Америка навернеться до центру, звернувшись до спільних проблем разом з усіма нами. Ніцше зазначив, що "Бог помер" – і низка подій ХХ століття додала аргументів (Голодомор, Голокост) на користь тих, хто так вважає. А що на це скаже Чарльз Тейлор? - Це дуже складна проблема. У певному сенсі людство справді саме по собі. На ранніх етапах, глибоко в історії людської релігії, виникла віра, що Бог врятує нас від голоду й інших трагедій – це ніби була Його робота. Ті ж, хто звинувачували Бога, завжди казали, що Він нездужав, раз допустив ці жахіття. Тобто, з одного боку, ми ніби самі за себе, проте водночас християнська релігія стверджує: Бог із нами і Він із нами страждає. Тож Господь веде нас, хоча й не простягає руки, щоби витягнути нас із наших халеп. Певно, розв'язання цього питання неможливе без залучення Бога, бо людське розуміння проблеми на цьому рівні Бога не сягає. Як гадаєте, чи потрібно рятувати "білу расу", про що каже американець Патрік Б'юкенен (правий політолог, який виступає за обмеження "кольорової" еміграції через загрозу автентиці США) і низка подібних авторів? - Та хто такий цей Б'юкенен? Якийсь американський вар'ят (сміється. – ZIK). Але і в ЄС дедалі частіше лунають націоналістичні голоси, закликаючи рятувати "стару Європу" від нових хвиль еміграції... - Європі потрібні емігранти. Вони необхідні її економіці. Якщо не буде емігрантів, не буде кого рятувати від них. Європейці просто повинні визнати, що слід бути відкритішими й інтегрувати прибульців. Насправді жодної реальної загрози нема, хоча люди відчувають страх перед іншою культурою, і я їх розумію. Коли особи різного походження опиняються вперше в одному суспільстві, у багатьох виникає страх перед можливими змінами. Водночас ми повинні опиратися цьому страху, бо інакше у нас не буде процвітаючих демократичних суспільств. Мовна ситуація в Україні дещо подібна до канадської. В чому успіх співіснування англомовних і франкомовних канадців? - Це не відбулося раптово. Франкомовне суспільство існувало в Канаді віддавна і, на мою думку, так буде й надалі. Це породило необхідність продовжувати всі відповідні освітні заходи. Останнім часом, коли еміграція набула особливого значення, почали вживати заходи з інтеграції емігрантів у життя Квебеку, забезпечуючи знання французької та англійської мов. І це дало можливість надалі виживати такій мовній групі, яка в Північній Америці налічує лише 350 тисяч людей. Тож політика може і повинна зберігати мову. Скажімо, ісландців у світі якихось 300 тисяч – вони єдині розмовляють цією мовою, й у них навіть є урядовий комітет, що постійно займається створенням неологізмів ісландською. Певно, це доволі красномовний приклад. Аби мова виживала, необхідно вести певну роботу. газета ZIK N25 (27 червня 2012р.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/tsybulko/4ff5c665995f8/