http://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/4832f15028020/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) "Лучше і благополезніше за віру свою святую православную і за цілость отчизни на пляцу воєнном от оружжя бранного полягти, нежели в домах своїх яко невістюхом побієнним бути. Кгди єжели умрем на войні за благочестивую віру нашу, то не тілко слава і отвага наша рицарская во всіх європейських і далних концех земних славно провозгласиться, але і упованіє наше (єже за благочестиє умріти) будет безсмертіа ісполнено і страдалческими вінцями от Бога вінчано". Богдан-Зиновій Хмельницький Tue, 20 May 2008 18:42:08 +0300 http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/4832f15028020/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/4824b8cdf22f5/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) Село Курінь Бахмацького району Чернігівської області. Меморіал тим, хто не повернувся. Мої предки добре боролися з наці. Вони звільнили свою землю. Вони звільнили Європу. Fri, 09 May 2008 23:49:17 +0300 Так само добре воювали й інші курінці. Так само добре воювали й інші українці – хто в Червоній армії, хто в УПА. Вічна пам"ять тим, хто залишився на полі битви. Слава тим, хто повернувся живим. Слава героям! UPD: Рекомендую спогади про війну дідусів і бабусь моїх колег-журналістів з часопису "Тиждень" – http://www.ut.net.ua/art/167/0/843/ – дуже гуманістичні. http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/4824b8cdf22f5/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/481a283000253/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) Позвольте сказать тост. За построение в независимом украинском государстве бесклассового общества, за действительное уничтожение в Украине эксплуатации человека человеком, за победу идеи бесклассового общества во всем мире. Thu, 01 May 2008 23:29:35 +0300 Основой этого общества в независимом украинском государстве будет, с одной стороны, общественная собственность на орудия и средства производства и, с другой стороны, подлинная демократия в сфере внутреннего политического устройства. Общественная собственность на орудия и средства производства будет препятствовать созданию эксплуататорских классов на экономической основе. Подлинная демократия в сфере политического устройства исключит возможность формирования новых паразитических классов на базе политических привилегий. За подлинную демократию, против диктатуры и тоталитаризма всех мастей, за свободу слова, печати, собраний, мировоззрения, за обеспечение для национальных меньшинств Украины всех национальных и гражданских прав, против всесилия полиции, за такую власть в государстве, которая своим высшим долгом будет считать служение интересам народа, а не своим империалистическим замыслам. Джерело тосту – за лінком http://ukrpatriot.eclub.lv. http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/481a283000253/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47fb98b6601fe/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) Він загинув, виконуючи свій професійний обов"язок, 5 років тому. Увечері того страшного дня я попросив знайомих Тараса написати про нього, для меморіалу на сайті "Майдан". Передруковую той текст скорочено – щоб показати, якою людиною він був. ------------------------------------------------------------------------------------- Світлана Пиркало, українська служба ВВС: -...Тарас мав дуже багату біографію, і ми часто йому казали, що про нього можна писати книжки. Він навчався у кількох вищих навчальних закладах, проте жодного з них не закінчив. Із космічної академії в Ленінграді Тараса Процюка особистим наказом міністра оборони було виключено за місяць до закінчення п"ятого курсу – за український націоналізм. Тоді, у 80-ті, Тарас із друзями видавали усім бажаючим намальовані власноруч українські паспорти. Тарас був людиною із вибуховою сумішшю гумору і безстрашності, і в той же час усе, з чим йому доводилося зіштовхуватися, він дуже глибоко переживав. "Про Процюка у Чечні ходила одна із легенд, коли він питав водія – Ахмед чи Алі, звідки стріляють?, – згадує мій колега з російської служби ВВС Данила Гальперович. – Шофер боязливо показував у якому-небудь напрямку, після чого Тарас зі своєю чудовою посмішкою казав: нам туди і треба. При цьому він був людиною чутливою до людських страхів і людського болю. Він через об"єктив своєї камери все вбирав. Він був одним із найкращих людей, яких я знав". Tue, 08 Apr 2008 19:09:26 +0300 Процюк побував зі своєю камерою у багатьох небезпечних ситуаціях. Він потрапляв під кулі і раніше, проте завжди відмовлявся лежати в лікарні. Отримавши контузію в Чечні, Тарас утік із лікарні, перебуваючи ще фактично в напівпритомному стані. Режим Мілошевича оголосив його персоною нон-грата у Сербії, проте Тарас усе одно поїхав туди працювати, не злякавшись в"язниці, куди на певний час таки потрапив. Його діяльна натура не зносила заборон. Тарас існував не в якійсь країні, а у всьому світі – куди б він не приїжджав, він вивчав мову тієї країни і заводив друзів. І його також знав цілий світ – якщо не по імені, то по тих кадрах із гарячих точок, за якими ми всі стежимо на телеекранах. Оце останній лист, який я написала Террі, – я так і не знаю, чи він його прочитав, чи ні. Terry, my tebe duzhe ljubymo, i ja chekaju, sho ty pryjidesh po zakinchennyu cjoho vsioho zi mnoju vypyty. Spodivajusya, sho u tebe ne nadto jide strixa. Ja za tebe duzhe perezhyvaju. Тетяна Чорновіл, журналіст: - З Тарасом мені довелося познайомитися в один з найнебезпечніших днів мого життя – 9 березня 2001 року. Це сталося ввечері біля штабу УНА-УНСО на вулиці Димитрова, де розлючені беркутівці грубо затримували учасників опозиційних виступів. Користуючись безладом, я втекла з автобусу з затриманими унсовцями, а знімальна група Рейтеру, в свою чергу, вирвалася з іншого автобусу, аналогічного за призначенням. Туди телевізійників намагалися запхати розгарячені в бою правоохоронці, яким були до лампочки посвідчення журналістів і телекамери. Так ми і зустрілися: я стояла серед вулиці, безпорадно озираючись навколо – десятки людей у формі когось тягнули, когось били – а рейтерівці саме вирулили на своїй машині. Мене здивовано запримітив один з них – однокурсник Сергій Каразій. Машина пригальмувала і мене втягнули в салон. "Давай швидше. Тікаємо!", – з ноткою захоплення в голосі, сказав журналіст за кермом і додав газу. Відчувалося, що в екстремальних ситуаціях ця людина почувається, наче риба в воді. Це зразу впадало в очі – таких можна на пальцях перерахувати, які в небезпеці замість розгубленості і страху відчувають дивний підйом сил і швидкість думки. "Це Тарас, – представив мені його Сергій, коли ми благополучно прибули в офіс Рейтера, – Передаю тебе під його опіку, бо мені їхати у відрядження. Він допоможе в усьому." Справді, ніхто в ті важкі для мене дні не допоміг так, як Тарас. Я могла до нього звернутися і вдень, і вночі – й жодного разу він не відмовив в проханні. Я як прес-секретар організації була єдиним свідком подій на Димитрова, однак розповсюдити інформацію про долю затриманих унсовців не було технічних можливостей – офіс розгромлений, під моїм будинком чергував "Беркут". А завдяки Тарасу була проведена міні-прес-конференція на офісі Рейтеру, й іноземні телеканали разом з деякими українськими оприлюднили правдиву інформацію про масові затримання і побиття учасників опозиційних акцій – в першу чергу унсовців, долю яких максимально замовчували інші лідери опозиції. Я вдячна Тарасу і за просту людську підтримку. Тоді, після 9 березня, коли ще протягом кількох тижнів продовжувались арешти моїх друзів і кожен проведений на свободі день здавався здобутком, ніхто так морально не підтримав, як Тарас. "Тримайся, Таню. Якщо тебе заарештують, ми такий шум піднімемо, що все буде нормально. А, коли тебе звільнять, я обіцяю великий букет червоних троянд. Вийде чудова телевізійна картинка, коли ти з цим букетом виходитимеш з воріт в'язниці", – жартував він. Я в свою чергу, якщо все благополучно завершиться, запрошувала його на каву. Так він і чомусь і запам'ятався: розкуйовджене волосся, блиск в очах й букет червоних троянд. Слава Богу, троянди так і не знадобились, на жаль, не сходили ми і на каву – Тарас спішно від'їхав у Варшаву. З того часу ми більше не бачились. Чомусь згадуються слова Ернеста Гемінгвея: "Першими помирають найкращі. Життя вбиває наймужніших, найдобріших, найніжніших. А якщо ти не перше, не друге, не третє – можеш бути впевнений, що воно вб'є і тебе, одна не скоро, без особливого поспіху." Це – точно про Процюка. Наймужніший, найдобріший, найщиріший і завжди готовий прийти на допомогу. "О, Тарас з Рейтеру! Ми знаємо Тараса!", – такі вигуки захоплення мені не раз доводилось чути, ще коли він був живий. На жаль, слова письменника не лише про Тараса. Тоді, після дев'ятого, я написала мамі маленький список людей із телефонами, яким потрібно повідомити, якщо зі мною щось трапиться – і вони допоможуть. Мама досі зберігала цей список в своєму блокноті. Нещодавно вона звідти викреслили Сергія Набоку, потім Тараса Процюка, а третім став Олександр Кривенко. Тепер список вона порвала... http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47fb98b6601fe/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47cecb533d373/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) Це – брама жіночого православного монастиря в Грачаниці. Грачаниця – містечко кілометрів 10 на південь від Пріштіни. Монастир, як і всі інші сербські святині і пам"ятки архітектури, охороняють натовські "Сили Косово" – так звані КФОР. Wed, 05 Mar 2008 18:33:23 +0200 По периметру монастиря – як і всюди в сербських пам"ятках – колючий дріт. Він тут з 1999-го року, коли було сплюндровано і понищено 76 православних храмів. Церква Благовіщення (1315-1321). Зараз тут міститься резиденція головного косовського православного священника – єпископа Рашко-Прізренського Артемія. Взагалі-то його резиденція містилася в Прізрені (це далі на південний захід), але в 2004 році, під час чергової ескалації конфлікту, коли було знищено ще 30 храмів, єпископський двір спалили. Разом із кафедральною церквою Георгія Побідоносця. Фрески у церкві в Грачаниці. Вже й не розібрати, хто перший почав різанину – і серби, і албанці "відзначилися" в цій печальній низці кровопролить. А це шведські солдати із КФОР – вони охороняють монастир і резиденцію єпископа. Навіть пасіку, яка притулилася під стіною монастиря, охороняють. Учора Швеція визнала незалежність Косова. Де-факто це означає, що Стокгольм вважає – косовари (і серби, і албанці) справляться самі, без нагляду сил НАТО (КФОР) і ООН (УНМІК). І їм не потрібні будуть міжнародні кордони з колючим дротом. І ці солдатики – теж. Репортаж із Косова читайте в матеріалі для журналу "ТИЖДЕНЬ" – http://www.ut.net.ua/art/166/0/264/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47cecb533d373/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47cc2d99043b4/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) Змінив роботу – зі щоденної газети на тижневик. В рамках перехідної програми адаптації)) збігали з товаришами в гори. Там ще зима в усій її красі. Хоча в містах весна вже вступає у свої права (і не лишень номінально), то на висоті ще купа снігу – в кілька метрів. І знаєте: там навіть тепліше, ніж у Києві. Mon, 03 Mar 2008 18:55:53 +0200 Ми ходили на хребет Довбушанки – гору Ведмежик. Між смереками і буками снігу ще не багато... ...Зате трохи вище краю лісу іти було неможливо – провалюєшся по пояс, а іноді і по шию. За 1500 метрами висоти сніг добряче сфірнований, а йти доводиться в суцільній хмарі. Потім хмари закінчуються. Довбушанка з вершини Ведмежика Тінь вершини Ведмежика на хмарах. Зверніть увагу, тінь людини на вершині має веселкову "ауру" – цей ефект у фізиці називається брокенська примара. Ночівля у єгерській хатинці. Андрій Небелюк, майстер гірських мандрівок Василь Бучко, майстер гірського спорядження Хребет Довбушанки з південного заходу (п"ята година дня) Говерла (ліворуч) і Петрос (праворуч) з відрогу Ведмежика увечері. Говерла і Петрос з того ж місця наступного ранку. Хмари опустилися і внизу раптом з"явилися траси Буковеля. Спуск на перевал Столи "Тут загинув воїн УПА стрілець Дуб. 1926-1946" Хребет Довбушанки з Буковеля. ФОТО: Ігор Клочан http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47cc2d99043b4/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47bb1d477d248/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) Справа навіть не в тому, що на пісні "Все идет по плану" я розучував баре. Про це може згадати кожен – і сьогодні скупу сльозу ностальгії за молодістю проллє багато хто. Але сьогодні в Омську помер не просто один із найталановитіших поетів і композиторів усіх часів і народів. Від нас пішла людина, яка кредом своєї творчості зробила ідею громадянської свободи. Навіть просто свободи, без пафоса. Жити – і радіти життю. Tue, 19 Feb 2008 20:17:43 +0200 Вибачте, у мене тремтять руки і плутаються думки. Я не знаю, як висловити те, що відчуваю. Зараз спробую. Старшим людям проведу паралель – уявіть собі, що вмер Гагарін. Творчість "ГО" я оцінив у достатньо зрілому віці – у 21 рік. До того я зневажав Лєтова – за те, що його "слухали маси". Типові такі юнацькі понти. Але в 1997 я почув "Пой, революция!", "Нечего терять" і "У войны не женское лицо". Побачив чорно-білу обкладинку "Сонцеворота", де стрьомного вигляду юнаки з червоним прапором і тьоті з іконами ідуть проти клонованих омонівців. Я носив ту касету у плеєрі років п"ять – і якось, побачивши в метро Андрія Шкіля, подарував її йому, швидко домалювавши до прапора унсовський хрест. За ці п"ять років я поступово дійшов до ранніх пісень "Оборони" – там навіть одна українська є: "Рок-н-ролл закiнчiвся. Хiба цэ не зрозумiло? Вiн тревав двадцать пять рокiв, теперь його слiд вiдмiнитi. Секс пистолз закiнчiв рок-н-ролл. Онi булi останнею рок-н-ролльною группою, теперь усе закiнчiно...")) Зараз у мене є всі альбоми "ГО" разом із сопроектами. Включно з останнім, де остання пісня називається "Осінь" – заповіт старого музиканта, який "з ким би не бився і не воював – ніхто не програв". "Гражданская оборона" – яка назва, а? Оборона громадянина. Вся творість Лєтова – є тезою про те, що життя прекрасне, якщо в тебе є мінімум свободи. Навіть у бункері є свобода, навіть у тотально контрольованому світі корпорацій і чиновників ти можеш бути вільним, якщо у тебе є Бог і любов. "Все вокруг чужое, только Бог и имя твое..." Лєтов сам був вільним. Він співав "я завжди буду проти", але казав: "все що ми робимо – ми робимо тільки за!" Над ним сміялися – казали, що йому треба було вмерти молодим, як Цою, але Єгор не комплексував – відростив пузо, завів котів, уболівав за "Авангард" і став 40-річним мужиком. І пісні писав про "свирепую историю любви" для таких же олдових чуваків – але слухали ці пісні і зовсім юні люди. Уміння залишатися собою в блядський час, коли друзі зраджують, влада убиває, кон"юнктура рулить, а довкола все летить у прірву – ось що таке свобода. Мільйонам людей у світі Єгор Лєтов, у якого сьогодні вдень "щось сталося з серцем", подарував це відчуття. Відчуття приналежності до єдиної спільноти тих, хто на зло всім бідам і державам живе, насолоджуючись життям. Хочеться ще багато сказати. Але всього не скажеш, тим більше що руки тремтять і думки плутаються. Вибачте за цей сумбур. Ще й 40 днів з дня смерті мого діда.: ( Царство Небесне і вічная пам"ять! Наше дело большое, почетное, Словно кипение масла в кровавой каше Словно строчка, бегущая прочь. Словно теплый хлеб. Словно млечный дождь. В мире без греха. В мире без греха. Наше дело последнее, словно патрон Словно вечно последний подвиг Словно всякий последний раз Словно первый вдох. Словно первый шаг В мире без греха. В мире без греха. Наше дело пропащее, словно палец, Оторванный вражеской пулей На священной народной войне Словно сабли свет. Словно смертный бог В мире без греха. В мире без греха. Наше дело геройское, словно житейская школа Заслуженных почетов Словно железная хватка земли Словно наяву. Словно налегке В мире без греха. В мире без греха. Ливнем косым постучатся в нашу дверь Гневные весны, веселые войска Однажды, только ты поверь, Маятник качнется в правильную сторону И времени больше не будет. http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47bb1d477d248/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47aa7886dd362/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) Епопея з українським кінодубляжем, коли злі й нехароші українські нацисти змушують розмовляти українською Сталлоне і Джигарханяна, триває. День за днем телеканали повідомляють глядачам про нові злочини проти нацменшин, здійснені під егідою Закону про кінематографію. Дивно: цілих 10 років (з 13 січня 1998-го, коли цей закон у ВР провів депутат-комуніст з Донеччини Микола Дондик) кінопрокатники не поспішали виконувати його норми, а тепер раптом незадоволені. Судячи з новин, кінопрокатники незадоволені тим, що Держкіно не дає їм можливість використати ту ж лазівку, яка успішно використовується на телебаченні – коли поверх російського дубляжу накладаються українські субтитри. Доходить до маразму – нас лякають, що навіть фільми російського і українського (російською мовою) виробництва змусять дублювати замість субтитрування. Я не розбираюся в ньюансах закону про кінематографію – легальною є така лазівка чи ні. Але точно знаю одне – про "захист прав російськомовного населення" кричать ті, хто за 10 років так і не спромігся змінити власну бізнес-модель. А модель ця полягає в наступному – нічого самому не виробляючи, завезти з Росії кілька десятків надрукованих і дубльованих росіянами фільмокопій, щоб прокрутити їх і в Україні. Ось і все. Не створюючи жодної додаткової вартості, не даючи можливості заробити українським перекладачам, акторам та інженерам – банально спекульнути на чужій праці. Ну, правда, зараз доводиться ще нашвидкоруч робити субтитри. Зате хоч з англійської їх не треба перекладати – возитися зі скриптом тощо. Взяв собі студентів, вони за ніч з російського дубляжу і набили українськоподібний текст. Thu, 07 Feb 2008 05:18:30 +0200 Держслужба кінематографії має прекрасну можливість розвінчати цей міф про "пригноблення прав російськомовного населення" і "економічну невигідність" українського перекладу. Нехай цим спекулянтам дозволять робити російські субтитри, озвучку чи дубляж для голівудських фільмів, нехай. Але нехай вони зроблять це самі, в Україні, а не користуються плодами чужої праці, завозячи фільмокопії з Росії. У нас достатньо є прекрасних фахівців з російської, які сидять без роботи. Так дайте їм роботу, заплатіть за неї – і показуйте фільми російською. До речі, твердження наших геть не брехливих теленовин про те, що на Сході і Півдні масово здають квитки на україномовні сеанси, а в залах сидить по 5 чоловік, навряд чи відповідає дійсності. Я спеціально подзвонив у "Б&Х", кінокомпанію, яка крутила "піонера" всеукраїнського прокату – стрічку "Монстро". Всі копії в усіх регіонах – український дубляж. Подивіться самі на ці дані: Ходять люди в кіно. Шкода звичайно, що на голівудське, а не на наше. Але це вже інша історія. http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47aa7886dd362/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/478f857c3a714/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) У мене є товариш – Льоня Кантер. Він свята людина – не знає, наприклад, хто такі Цушко або Турчинов. Він має власну продакшн-студію, де за гроші знімає всілякі кліпи, ролики та інші короткометражні фільми. Цьому він присвячує кілька тижнів на рік. У інший час він мандрує світом. Мандрує він теж не просто так. По-перше, подорож починається у Києві, а завершується на березі одного з океанів. Наприклад, в селі Кірінда на острові Цейлон. Або біля середньовічної фортеці у місті Ла-Рошель. По-друге, це не просто мандрівка автостопом з фотоапаратом. Автостоп – не принцип. Якщо подобається, то можна і комфортабельним автобусом доїхати, і літаком з Індії на Шрі-Ланку перелетіти. А принцип – це постійне спілкування з людьми під час подорожі. (Під катом багато букв і фото!) Thu, 17 Jan 2008 18:42:36 +0200 Для кращого налагодження контакту практикуються всілякі способи соціалізації – показати вуличну виставу, заспівати разом пісню, організувати суботник)) чи спільне з туземцями приготування їжі тощо. Загальний алогритм подорожі виглядає так: дорога – знайомство на вулиці чи в транспорті – спілкування – дорога далі. За три роки Кантер сотоваріщі сходив до трьох океанів – Атлантичного, Індійського і Північного Льодовитого. За цей час він познайомився з безліччю цікавого і не дуже народу – від міністрів до бомжів. І ось на свята до України приїхали ті, з ким українці познайомилися під час останньої мандрівки – на Північний Льодовитий океан. 35 різних людей – білоруси, латиші, литовці, три німці, естонці, росіяни з Пітера, фін з Лапландії. Приїхав навіть найпівнічніший адмін у світі – з міста Баренцбург на норвезькому острові Шпіцберген. Він, до речі, українець, з Харкова. Там у Баренцбурзі майже всі українці – на заробітках у компанії "Арктикуголь". Але це інша історія. Тепер уявіть собі цю компанію. 35 іноземців плюс три десятки українців. Всі – абсолютно різні люди. Хтось працює у відділі культури уряду Санкт-Петербурга, хтось малює мультики в Талліні, хтось – оператор телебачення з Шяуляю, хтось – водій вантажівки, ще хтось корів вирощує на якомусь хуторі. Або айтішником працює, або музикантом, або туристичним провідником, або лікарем, або вчителем. Середній вік усіх – 30 років. Російську добре знають хіба що українці і білоруси. Англійську знають прибалти. Фін, крім рідної, нічого не знає, йому перекладає дівчина з Пітера. Але час всі проводять чудово. Після кількох днів у Києві (кожен киянин взяв до себе по гостю) їдуть святкувати Новий рік у глухе село в лісах Чернігівщини. Потім в Карпати – спершу в Дземброню, потім в Космач. Дземброня – село під Чорногорою, де закінчується асфальт і починаються справжні верхи. Космач – село, де вбили Довбуша і була школа підстаршин УПА. В Космачі ми й зустріли Різдво. Результатом цього всього руху стала прекрасна дружба. За тиждень знайомства ми налагодили купу контактів з усією Північчю. Нас запрошували в гості всюди – від Білорусі до Норвегії. Власне, на цьому я й хотів наголосити в сьогоднішньому пості. Уявіть, тепер я можу поїхати в Ригу, не витрачаючи 100 євро на ніч у готелі. Або мені покажуть Рованіємі (це столиця Лапландії) не гламурно-туристичне, а людяне і цікаве. Правда, спершу треба в Шяуляй поїхати – на Гору Хрестів подивитися. У кожного з тих, хто провів ці вихідні разом, тепер є 30 нових друзів в семи країнах. Без посередництва турфірм, чиновників, куплених запрошень тощо. Кожен сам собі міністерство культури й туризму. Ось десяток фоток з цих свят: Українці, які пройшли від Києва до Північного Льодовитого океану, на прес-конференції Інтернаціонал на вокзалі в Бахмачі Латиш грає українцю, танцюють усі Білоруска і дві німкені Хата в Дземброні Спільна фотка з видом на Чорногірський хребет Льонька з Троєщини і Вероніка з Пітеру Батько Вероніки – санкт-петербуржець Антон – в гуцульській хаті Космач Батюшка з Космача Колядують місцеві У Космачі тотемний колір – оранжевий, тому там і хустки, і спідниці (зверніть увагу, вони шиті бісером), і хоругви у церкві такі. Наступного дня ми теж пішли колядувати – українці, білоруси і німці. Кожен своє. Наколядували 150 грн.)) Всі фотки – Кіріл Кравцов з Гомеля (Білорусь) http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/478f857c3a714/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47556c34dd375/ ukrpravda@gmail.com (Павло Солодько) Я завжди вчасно платив за газ. А сьогодні від Держкомстату дізнався, що й абсолютна більшість моїх співгромадян за газ платить – "Населення України розрахувалося за послуги ЖКГ на 98,7%". У зв"язку з цим дуже цікаво – а звідки ж узявся комунальний борг у розмірі півмільярда доларів, про який нам так натхненно розповідали як у Міністерстві палива та енергетики разом із "Нафтогазом", так і у Секретаріаті президента? Tue, 04 Dec 2007 17:03:16 +0200 http://blogs.pravda.com.ua/authors/solodko/47556c34dd375/