http://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f82dd25ce1bb/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Mon, 09 Apr 2012 15:59:17 +0300 Шановний пане Кузьо, Огризко думає, що у Вас, здається, проблеми з перекладом... Огризко думає, що Ющенко і Єхануров агенти Москви? http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f82dd25ce1bb/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f7ad24fc9f55/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Tue, 03 Apr 2012 13:34:55 +0300 Саме так я назвав би текст, який мені днями перекинули. Його автор – російський громадянин, житель Москви, наш сучасник. Пропоную прочитати і вам. Как хорошо быть русским Прочитал тут наивный детский пост про причины любить русских, и задумался, а за что я люблю свой добрый народ. Даже молдаванин найдет сто причин, по которым молдаване лучший народ на Земле, значит и у русских должны такие причины. За что мы, русские, любим нас, русских? (помимо очаровательной скромности, содержащейся в этом вопросе) За потрясающую смесь гордости и самокопания. Русского можно обобрать до нитки, избить, измазать в грязи – и все равно он будет смотреть на обидчиков с плохо скрываемой жалостью превосходства. Уверенность нашего народа в его величии и избранности никак не зависит от внешних обстоятельств, на все остальные народы мира, включая правящих американцев, русский смотрит свысока. Это сознание держащих мир атлантов, сознание солнца, вокруг которого вращаются все остальные народы-планеты, вело как к нашим величайшим триумфам, так и к поражениям от самоупоения. Поражения, в свою очередь, приводили к самобичеванию, к покаянию, истовому, истинному, русскому – и все также замешанному на чудовищной гордыне, на тайном осознании того, что да, мы конечно согрешили, но так глубоко и страшно, как грешили мы, никто больше в мире грешить не может. Даже валяясь в ногах, даже со слезами размазывая по лицу снег, русский будет уверен, что у него самые чистые в мире слезы и самое искреннее валяение в ногах. Гордая, непоколебимая самоувереннность в собственном превосходстве – это и наша величайшая слабость, потому что гордеца легко провести, и наша величайшая сила, потому что самые страшные поражения, неудачи, катастрофы не производят на русского ни малейшего впечатления, там, где другой народ в ужасе драпает и мрет от депрессии, невозмутимые русские только начинают входить во вкус. "Блицкриг? Кадровая армия уничтожена? Уже под Москвой разведчиков видели? Ну, дела... А это варенье такое вкусное, оно из чего? Малиновое? Хорошее варенье... шинель там мою достань". За жгучее, яростное, не утихающее столетия желание дойти до предела и выйти за предел. Плакать – так, чтоб глаза выплакать. Сибирь осваивать – так, чтоб она аж на Аляске кончалась. Самолеты строить – так, чтоб аж до космоса. Тоталитаризмом заниматься – так, чтоб даже фашисты в ужасе глаза закрывали. Воевать – так, чтобы земля плавилась. Русский не только долго запрягает и быстро едет, но несется до тех пор, пока не прорвет саму линию горизонта, во всем, от внутренней духовной жизни до революционной активности до научно-технических изысканий. Только с психологией вечно рвущегося за предел можно было построить такую огромную страну, как наша, создать такую мрачную и величественную литературу, как наша, изумить мир немыслимыми ужасами и немыслимыми геройствами, как наши. Русский способен на проявления высших, редчайших чувств – и точно также он способен на проявления предельной, ужасающей низости. Иногда – одновременно. Вспышки предельного русского характера заставляют порой другие народы застыть в ужасе или благоговении. За ловкую, хваткую, пиратскую перееимчивость, растущую из осознания собственной уникальности и превосходства. Типично русская ситуация: взять английскую ядерную бомбу, взять немецкие ракеты, после чего вот уже 50 лет грозить миру "Нашим, русским ядерным оружием!", не чувствуя ни малейшего подвоха и ни малейшего смущения. Если русский находит удобной себе чужую вещь, идею, разработку, то он тут же начинает ее использовать так, как будто только что сам придумал. Смущений, метаний, стыдливости у русского нет, русский ощущает себя мастером, у которого весь мир – мастерская, и который может брать на вооружение любой понравившийся инструмент и делать из него что-то свое. Как слово "генеральша", в котором слышен иностранный корень, но суффикс которого роскошно-нагл своей бесстыдной русскостью. Понравился генерал, взяли генерала, сделали ему подругу генеральшу. Это по-русски! Из-за этого всевозможные народы, столкнувшись с русскими, тихо охреневают от того, как русские форматируют реальность под себя, используя окружающее пространство как инструментарий. "Хороший у вас город, Казань. Только мы его немножко сожжем и воооот сюда перенесем. Так красивее. Правда. И кончайте бегать и вопить, татары, для вас же, дураков, стараемся" – вот русский тип мышления. За полное отсутствие культуры лицемерия. Есть европейский тип лицемера – с холодно-непроницаемым лицом, с отточеными движениями, с легкой улыбкой, за которой может скрываться и предельная благожелательность, и предельная ненависть. Есть азиатский тип лицемера – душно-угодливого, истекающего похвалами, улыбающегося так, что рот чуть не рвется – и при этом бранящего вас в три этажа едва дверь закроется. А русского типа лицемера нет. Дежурную американскую улыбку русский воспринимает как артефакт, как оскорбление, как насмешку, как издевательство, как объявление войны. Искренность губит русских в мире тотального изысканного лицемерия, но и она же служит безошибочным опознавательным знаком, по которому можно моментально узнать своего в толпе чужих. И если у других народов искренность – знак высшего расположения к вам, то у русского искренность нулевой уровень, а расположение начинается с "душевности", которая порой принимает немыслимые для иностранца формы. Уж если тебе, братец, русские решили показать задушевность – садись и пиши завещание, чисто на всякий случай. Наиболее полное выражение национального характера. За неспособность по-настоящему обижаться, вырастающую из все того же абсолютно непробиваемого чувства исключительности. Русские очень часто проигрывают в национальных конфликтах, потому что не воспринимают их как конфликты, не видят в нападках и даже прямых нападениях других народов угрозы, "Они ж кто-то вроде собачек, чего на собачек обижаться?". Сюжет мести для русской культуры нехарактерен, русский не понимает долгой, изматывающей, иссушающей англосаксонской интриги, и чуть ли не на следующий день лезет к обидчику обниматься, чем способен довести обидчика до инфаркта. Растущая из неспособности обидеться специфическая русская доброта – то есть, нечувствительность к намекам, окрикам, уколам, ударам и предсмертному ору несчастной жертвы, пытающейся избавиться от русского – обеспечила нашему народу ту самую невиданную в истории колонизационную динамику. "Удавить в объятиях" – это типично русская ситуация, ставящая в тупик другие народы и племена с более тонкой и обидчивой душевной организацией. За красоту. Русский фенотип – это изящное смешение северной нордической суровости, слишком скалистой, слишком острой, слишком квадратной в своем чистом скандинавском типаже, и очаровательной славянской мягкости, слишком размытой и слишком покорной у других славянских народов. Русским одинаково чужда и северная угловатая бетонность, и южная курортная желейность, они сочетают в себе эти два элемента самым совершенным и приятным для глаза образом. О русской красоте сказано за прошедшие столетия достаточно слов, но мне в классических русских типажах больше всего нравится идущая от них спокойная сила, не истеричная южная суетливая говорливость, не комичная северная прямоугольная надменность, но мягкая, и вместе с тем страшная сила, сила народа, способного согнуть в бараний рог кого угодно, легко читаемая в спокойных русских взглядах. За красоту и богатство языка, способного выразить тончайшие, едва уловимые оттенки чувств, и при этом поднимающегося в своем звучании то до нежных, бойких, игривых, почти итальянских переливов, то опускающегося до угрожающего шипения страшных первобытных шипящих. На итальянском хорошо говорить о любви – но как на итальянском проклинать врага? На немецком прекрасно проклинать врагов, но как на немецком признаваться в любви? На английском можно делать и то, и другое, но в обрезанной уродливой базовой детской комплектации. И только русский дает своему обладателю полную языковую палитру, все языковые краски. И тончайшие кисточки и перышки, чтобы этими красками прорисовывать тончайшие элементы. За невероятную историческую судьбу. Что такое еврейская историческая судьба? "Обидели мышку, написали в норку". Что такое американская историческая судьба? "Поехал жлоб на ярмарку". Что такое немецкая историческая судьба? "Лавочник и мировое господство". Что такое русская историческая судьба? Эпос. Невероятные взлеты. Немыслимое падения. Полное ничтожество. И полное господство над миром на расстоянии вытянутой руки. Когда я начал изучать драматургию, я не мог избавиться от ощущения, что русская история будто бы написана профессиональным драматургом, ловко угадывавшим, в какой момент зритель начинает скучать от сплошных побед-побед-побед и где надо ему подставить ножку, а где, наоборот, поднять из грязи к величию. В силу привычки русский даже не видит насколько это идеальный драматический контраст, насколько это совершенное сочетание: мрачные репрессии 37-го и потрясающая, невозможная сталинградская победа 43-го. Или Брусиловский прорыв 1916-го и полное уничтожение, вот буквальный развал государства уже к середине 1917-го. Русский в силу привычки даже не понимает всю упоительную, головокружащую красоту этих американских горок русской истории, от которых любой другой народ давно бы уже сошел с ума. Сейчас у нас мрачный период истории, но это временно, потому что русский по своей природе – жизнерадостный наглец, который не может долго грустить и переживать. Поплакали, покаялись, выпустили из себя все негативные эмоции – и пошли разминать кулаки, ну, чтоб было в чем каяться в следующий раз. Русская самоуверенность, ярость, переимчивость, пугающая задушевность и неспособность вовремя обидеться показывают лишь одно – с перешедшим из депрессивной в активную фазу русским невозможно договориться, его невозможно остановить, оскорбить, отвадить, усовестить. Только поднять руки и бежать прочь, потому что даже убить самый большой белый народ мира нельзя. Сейчас мой добрый народ в депрессии, но, как показали зимние митинги, драматургия русской истории берет свое и нация начинает пробуждаться, переходить в активное, в наглое, в "Да я же тебя люблю, я же тебе добра хочу, не смей, сссука, отворачиваться!" состояние. После чего всем нерусским народам придется включить режим "разбегайся кто куда, русские нам добра захотели". Являются ли русские величайшим народом на Земле? Да. Русская наглая настойчивость рано или поздно перемелет всё и всех, даже китайцев. Есть народы умнее, есть народы хитрее, есть народы организованнее, есть народы богаче, есть народы многочисленнее, но народа настойчивее русских нет. Русские, разогнавшись, ломали всё, армии, народы, страны, континенты, космическое пространство, и рано или поздно русские проломят мир. А кроме того, каждый настоящий русский знает, что мир принадлежит ему по праву – осталось просто этот мир забрать. И рано или поздно русский мир себе заберет. Замість післямови. Типова шизофренія, скажете ви. Згоден. Але хіба не з такої самої шизофренії починав свою турботу про інший "великий" народ Адольф Шилькгрубер, він же Гітлер. Найбільше вражає, що автор, якийсь Єгор Просвирнин, – справжній російський "демократ", бо як випливає із його попередніх записів "Звезда и смерть Протеста" і "Это мой народ, ...", боровся за "нову демократичну Росію" на Болотній площі. У зв'язку з цим два спостереження, вірніше прохання. Перше – до наших рідних хохлів та малоросів: вивчіть текст напам'ять та повторюйте щодня – може до вас, свинопасів, нарешті, щось дійде. Друге – до наших шановних європейських та євроатлантичних друзів: попросіть, щоб зробили максимально точний переклад англійською, іншими рідними мовами та надішліть до своїх міністрів (особливо закордонних справ), прем'єрів (особливо канцлерів), президентів, голів парламентів та інших високопосадовців, щоб перед кожною черговою зустріччю зі "стратегічним партнером", якого треба "заохочувати до співпраці", вони знову згадували, що хвороба насправді є невиліковною. Якщо такою буде "нова" російська демократія, то можна собі уявити, якою є теперішня – "керована". А, може, вона просто незмінна? http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f7ad24fc9f55/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f619a7ff1485/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Thu, 15 Mar 2012 09:30:07 +0200 Це питання серед інших, як мені здається, важливих тем я заторкнув у своїй статті "Нова Росія, стара Маломосковія...", яка була оприлюднена 13 березня у газеті "День". Хотів би подякувати багатьом колегам, друзям, хто відгукнувся, прокоментував, висловив свою думку. Чому Росія досі залишається саме такою, яким шляхом розвиватиметься Захід, як він взаємодіятиме з нею у найближчі десятиліття, якими є наші, українські інтереси, і як ми їх повинні артикулювати, – це далеко не риторичні питання, від відповідей на які залежить наше майбутнє. Не знаю, чи можна вважати це випадковістю, адже, як відомо, випадковості у сумі складають закономірність, але саме того дня відомий російський кінорежисер А.Кончаловський у своєму блозі на "Эхо Москвы" опублікував статтю "На сколько веков мы отстали?" Багато думок в обох статтях дивовижним чином співпадають. Значить тема варта обговорення, вдумливого, неспішного аналізу. Сподіваюсь, що лише дуже твердолобі з однією мозковою звивиною побачать у цьому "помаранчево – американський" слід. Просто краще спочатку думати, а вже потім діяти свідомо, а не, як звикли, завжди "на авось". Отже, запрошую до дискусії, думаймо і пропонуймо разом. P.S. "Рідних" та особливо іноземних "ботів" прошу відпочити. Не цікаво. http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f619a7ff1485/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f33b95fcbfd0/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Thu, 09 Feb 2012 14:17:35 +0200 Вчорашній "шпигунський скандал" у Верховній Раді ще раз засвідчив: наш рідний парламент остаточно покрив себе загальноєвропейською ганьбою і ще раз підтвердив свою репутацію всесвітнього посміховиська. Цікаво, що відчуватимуть наші парламентарії, спілкуючись зі своїми зарубіжними колегами: сором, гризоти сумління чи... нічого особливого – ну, як кажуть деякі діячі з провладних фракцій, така у нас, мовляв, "парламентська традиція". Але то є їхньою справою. У нас, українських громадян, вона інша. Нам парламент такого типу не потрібен. Точніше, не парламент, а парламентаризм такого типу. Вчорашні, але й не тільки вчорашні, події свідчать, що він агонізує, доживає свої останні місяці, бо є невиліковно хворим. Наш гуманний, громадянський обов´язок – допомогти йому достойно померти. Іншими словами, надати хворому всю необхідну хоспісну допомогу. Благо і можливість для цього є: наступні парламентські вибори. Вони, насправді, будуть не просто черговими виборами. Вони або змінять політичне мислення і практику, або відкинуть нас ще далі назад. Отже, на кону зовсім не кількість депутатів, яких та чи інша опозиційні партії проведуть до парламенту. На кону – в прямому розумінні цього слова наше майбутнє, як би пафосно це не звучало. Тому ще раз звертаюся до здорового глузду керівників опозиційних політичних сил. Не відкидайте пропозиції про єдиний партійний список опозиції. Сьогодні – це стовідсотково правильний підхід! Позмагатися між собою демократи зможуть пізніше, через вибори, тепер треба забезпечити умови, щоб було кому змагатись. Узгодити спільних мажоритарників – зробити лише половину справи. Хіба, скажімо, так важливо 25 чи 30 депутатів матиме якась фракція у парламенті. Це принципово нічого не вирішує. Чи може хтось розраховує отримати одноосібно 226 голосів? Чи у кожної опозиційної партії є така кількість прохідних кандидатів? Спустімося на грішну землю, панове. Дивно чути аргументи на кшталт того, що, мовляв, виборці опозиційної партії Х не проголосують за кандидатів опозиційної партії Y чи Z. Але ж у спільному списку будуть і ті, і інші. Тобто, кожен голосуватиме за своїх і одночасно – за інших опозиціонерів. Невже це так важко зрозуміти? Від лідерів залежить, чи вони зможуть переконати своїх прихильників у правильності саме такого підходу. Легше, звичайно, плисти за течією. Але при чому тоді лідерство? Лідери – це ті, хто вміють пояснювати, переконувати, вести за собою. Національно – демократичні сили України як інтегральна частина об´єднаної опозиції мають підтримати висунення від КОД´у єдиних кандидатів як у мажоритарних округах, так і по єдиному партійному списку. Лише разом переможемо. Лише у цьому шанс відправити у небуття теперішній "парламентаризм", не ганьбити себе і Україну. http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f33b95fcbfd0/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f1da8072b382/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Mon, 23 Jan 2012 20:33:43 +0200 ​​     Щойно прочитав черговий програмний допис прем´єра Росії про національне питання, опублікований сьогодні у російській "Независимой газете". Перше враження – погані справи у їхньому національному королівстві. Але ж як навчилися напускати туману на людей! Ось послухайте, що ж таке Росія та "русский народ". Це і "историческое государство", і "уникальная цивилизация", і  "большая Россия", і "гражданская нация",  і "государство – цивилизация". Спробуй, розберись. Та це тільки початок. Оце усе нерозбірливе має, як не дивно, особливу місію: "великая миссия русских – обьединять, скреплять цивилизацию". Чому, справедливо запитаєте Ви. Все дуже просто – "русский народ является государствообразующим". От і все – інші народи такими не є за визначенням. Він вже давно самовизначився у формі "полиэтничной цивилизации, скрепленной русским культурным ядром". А його особлива "цивилизационная идентичность" базується на збереженні "русской культурной доминанты". І ось у такому ж дусі ще дуже багато "сміливих" соціофілософських висновків. Дуже хоче автор створити враження, що Росія є таким собі "пупом" землі, до якого, ну, просто не підходь.  З його легкої руки вона  отримала "тисячолітню" історію, у ході якої, як дізнаємося, "осваивала огромные территории". Та що найцікавіше, це "освоєння", виявляється, було "совместным делом многих народов". Ну, як тут не згадати Кавказ, Сибір, Польщу, Фінляндію та безліч інших країн та народів, яких дуже "совместно" вимордовували протягом століть. А ось і про нас згадали: "этнические украинцы живут на пространстве от Карпат до Камчатки". До чого б це?  Ну, повинні ж знати оті писарчуки, що етнічні українці до "мест весьма отдаленных" ніякого відношення не мали аж до початку цього "цивилизационного обьединения" и "всемирной отзывчивости". Хоча ніде не повторено "видатного" висновку, що крах СРСР був найбільшою катастрофою ХХ століття, політичним попередникам дісталося на горіхи, як кажуть, по повній. Саме ці негідники – "депутаты РСФСР", – "запустили процесс (тільки – но подумайте!) строительства "национальных государств", (причем даже, о боги!), – внутри самой Российской Федерации". Висновок жорсткий – тепер у Росії такого не допустимо, а для зовнішнього вжитку  про косметичні реформи у "національному питанні" трохи поговоримо. Про що усе це свідчить? На мою думку, про одну, але дуже важливу річ. Про те, що "національна політика" пострадянської Росії успішно провалилася, повторивши долю своєї радянської попередниці. Запропонована "косметика", базована на відвертій брехні, історичних підтасовках та політичних фантазіях, ясна річ, не спрацює. Отже, чим це загрожує? Більшість, хто над цим питанням серйозно працює, у тому числі й російські дослідники, сходяться на думці, що тим самим, що і Радянському Союзу. Цікаві експертні думки вміщено, зокрема, у матеріалі "Росія після Путіна" у числі N8 -9 газети "День" за 20 -21 січня ц.р. Чому російський прем´єр забирає право у "русских" на самовизначення? Тому, що це означатиме кінець неоімперії. Тут він має рацію. Але у цій самій імперії вони ж страждають найпершими. "Русские" досі не знають, хто вони.  Але у фантоми "країни – цивілізації" ніхто з них (чи майже ніхто) вже не вірить. Тому все більше вірять російським фашистам, які починають піднімати голову. Через те гасло "Росія – для росіян" стає прийнятним для великої кількості населення, особливо молодого. А яка Росія була б, на мою думку, потрібна нам?  Відповідь проста: ліберальна, демократична, постімперська. Де всі її народи мали б право на самовизначення і свій шлях. Яка б поважала вибір інших. Яка б не нав´язувала нікому свого бачення розвитку. Яка б стала  частиною європейської цивілізації, відрубавши нарешті свій "азійський" хвіст. Та чи спроможна вона на це? Тепер, – ні. Коли стане демократичною, – так. "Нельзя насильно заставить быть вместе". Хіба можна не погодитися з цим висновком автора?       ​ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f1da8072b382/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f0ed3158914f/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Thu, 12 Jan 2012 14:33:25 +0200 Днями президент сусідньої держави видав указ з метою "привернути увагу суспільства до російської історії та ролі Росії у світовому історичному процесі". Шляхетний намір! Якою мусить бути історія? Звичайно правдивою, базованою на реальних фактах, а не підтасовках та міфах. Ось чому важливо не дати північно-східній пропагандистській машині нав´язувати нам свої стереотипи та бачення історії. У нас, між іншим, хочуть відібрати найголовніше – українські корені, зробити, зокрема, нашу Київську Русь лише етапом їхнього історичного розвитку. Відповіддю може бути тільки правда. Запрошую істориків, усіх, хто професійно розбирається у темі, скористатися серед інших можливостей і моїм блогом для того, щоб казати людям цю правду, але з нашого, українського боку. Спроби приХватизувати історію не є такими безневинними, як дехто вважає. Бо за цим – посилення імперської лінії на відмову в ідентичності, нашій ідентичності, культурі і мові. А це – вже не історія. Це – дуже жорстка політика, яка має на меті позбавити нас майбутнього. Давайте допоможемо цим "кадебістам від науки чи науковцям від КДБ" (так колись давно дуже влучно сказав один дисидент) зрозуміти просту істину: загарбання іншої країни чи чужої території зовсім не означає привласнення їхньої історії. http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f0ed3158914f/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f0c30953a7fd/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Tue, 10 Jan 2012 14:35:33 +0200 Отже, ми, шановні українські громадяни, вже не люди, а тварини. Так вважає головний санітарний лікар Росії. То ли еще будет! Риторичне запитання: чи й після цього у когось вистачить гумору називати відносини між двома країнами "стратегічними"? А головному диригентові парламенту до відома: там навіть службовий собака без дозволу не гавкає. Це до того, що, мовляв, "не треба зводити дурість і аморальність однієї людини в ранг державної політики". А якщо вона, ця політика, щодо України за визначенням така? http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f0c30953a7fd/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f06f8807cbab/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Fri, 06 Jan 2012 15:34:56 +0200 ​У своєму попередньому записі я запропонував обговорити питання, якими мають бути критерії для висунення справді нового опозиційного депутата. Хочу подякувати усім, хто поділився своїми думками та висловив конкретні зауваження. ​Мої попередні висновки. Їх два. Перший: є велике бажання мати  у наступному парламенті  нові, незаплямовані обличчя. Другий: надто великим є почуття зневіри та розчарування. ​Як на мене, – це позитивні висновки. Адже для людей дії вони означають одне: треба щось нарешті реально робити, щоб змінити ситуацію спочатку в парламенті, а потім – через нього –  вже й в усій країні. ​Які ідеї підтримано?  Я б виділив три головних. Перша: політика і бізнес не повинні переплітатися, вони мають бути відділеними одне від одного. Друга: необхідно запровадити механізми реального оновлення парламенту. Третя: треба забезпечити сувору відповідальність депутатів за свою діяльність. Серед багатьох цікавих та часом неординарних пропозицій виділив би такі:​​​​​​​​​​​​​​ - провести телемарафон кандидатів від опозиції на 5-му каналі;​​​ - провести рейтингові голосування за кандидатів в інтернеті та на 5-му каналі;​​​​​​​​​​​​​ - передати списки кандидатів на розгляд Групи мудреців (старійшин);​​ - організувати зовнішнє незалежне оцінювання для кандидатів; ​​​​​​​​- завчасно опублікувати списки кандидатів для їхнього обговорення;​​ - ввести практику фінансового гарантування кандидатом своєї гідної політичної поведінки (як засіб проти "тушкування");​​​​​​ - проводити "праймеріз", тобто почати реальну практику голосування за відкритими списками. Не берусь стверджувати, що всі з них  негайно реалізуються, але головне в іншому – ми, громадськість, можемо, насправді, сформулювати:​​​ а) дуже точні та конкретні вимоги до майбутніх кандидатів та ​​​б) визначити  правила виборів цих кандидатів.​​​​​  Друге не менш важливе, ніж перше. Для реалізації пункту а) потрібно, як на мене, зовсім небагато. На основі сформульованих нами разом вимог та критеріїв кожен з нас повинен визначити для себе коло дуже конкретних, чітких та прямих запитань до кандидата. Лише такі питання не дозволять йому нас обманути (для прикладу: "Чи маєте Ви особисто чи Ваші родичі причетність до ведення бізнесу?", "Чи є Ви громадянином іноземної держави?", "Чи отримуєте Ви чи Ваші родичі гроші від якогось іноземного джерела?" тощо). Чому такі питання потрібні? Бо вони є моральним випробуванням для кандидата: говорити правду чи брехати. Брехати завжди небезпечно, бо правда все одно вийде на поверхню. Опоненти, щонайменше, допоможуть. У такому разі брехун вже не матиме жодного шансу.   А як обирати? Це – до пункту б). Справді, питання з питань.  На мою думку, – лише через відкриті списки. До речі, якось зникла ця тема з порядку денного наших головних опозиціонерів. Ні у БЮТі, ні у "Фронті змін", ні у "Свободі" про це щось не говорять. А де ж відкритість, де прозорість, де демократичність? А як же попередні обіцянки? Де ж, нарешті, послідовність? Продовжую вважати, що ідея єдиного партійного списку (крім погодженого списку по мажоритарних округах) на базі якоїсь нейтральної партії є за теперішніх обставин єдино правильною, бо проводить чітку лінію розмежування між чорним та білим. Але, мабуть, домовлено вже про інше – чергова кочубеївщина в дії? Хіба мало вже їх було? Домовитися про все можна і потрібно ще на цьому березі. Чи кількість посад – найголовніше з питань? Тоді про які нові підходи, про яке оновлення може йти мова? Отож, пропоную усім, хто хоче змінити наше політичне сьогодення, подумати й над питанням про форму (спосіб) обрання кандидатів та висловити свої ідеї та пропозиції. Як завжди закликаю до конкретики та лаконізму. А на завершення ще одне. Мало обрати красивих та розумних. Мусимо обрати тих, хто вміє та хоче працювати. Нам потрібні працюючі депутати! Їхній головний продукт – не участь у ток – шоу та пристрасні виступи на мітингах, а якісні ЗАКОНИ. Тому мусимо спитати у кожного кандидата про те, які конкретні проекти законів він ОСОБИСТО внесе (або вже вносив) на розгляд парламенту. Тут знову важлива конкретика. Не даймо обманути себе красивими назвами. Мусімо вимагати від кожного кандидата детальної відповіді на просте запитання: а що цей закон конкретно дасть (дав) для країни та її громадян?​Чи підготував він вже його текст, чи є лише назва?​ Те ж стосується і політичних партій.​​​​​​ ​​​​​​​ У владу треба йти з конкретним планом дій, який схвалено громадою! Досить  годувати людей гаслами та загальними програмами. Вже наїлися! І насамкінець. У нас є депутати різних рівнів. Не перетворюймо депутатів Верховної Ради на депутатів районної своїми "наказами" заасфальтувати дірку на дорозі. Це – самообман та прямий шлях до  політичної корупції, бо кожен з кандидатів наобіцяє вам на три державних бюджети. А дірка на дорозі все одно залишиться. Хіба це ми вже сотні разів не проходили? Від них треба вимагати іншого: нехай законодавчо створюють умови для наближення влади до людей - на той самий районний, міський чи селищний рівень з відповідними, зрозуміло,  фінансовими можливостями. Щоб саме там вирішувалася переважна більшість питань, які хвилюють громадян. Ось тоді ми, народ, зможемо цю "приземлену" владу контролювати. Бо теперішня –  "верховна" – за високим парканом. І такою залишиться, якщо ми її не змінимо. Але Господь на боці правди. Переконаний – він нам допоможе. З Різдвом Христовим! Веселих свят! http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4f06f8807cbab/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4ef1d31a145e1/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Wed, 21 Dec 2011 14:37:46 +0200 З цікавістю прочитав пропозиції Ю. Тимошенко щодо формування єдиного партійного та мажоритарного списків від опозиції на наступні парламентські вибори. Абсолютно правильна логіка. Якщо опозиція хоче реальної перемоги, вона мусить об'єднатися і йти одним списком. Це зовсім не означає, що вся опозиція перебуватиме в одній партії, але то вже тема для іншої розмови. Яким чином розташуються кандидати у такому списку, має, на мою думку, визначити рейтингове голосування на з'їзді запропонованої Ю.Тимошенко нейтральної партії при розумній самостриманості опозиційних політиків. За здорового глузду останніх (хочеться вірити, що він ще залишився) це можна відносно легко зробити. Якщо вже не вийде за логікою та тим самим здоровим глуздом, можна скористатися навіть процедурою жеребкування. У кінцевому підсумку або виграємо всі, або програємо всі. Не бачу жодного смислу проведення до парламенту окремих "колонок" депутатів, які утворять там ні на що не здатну меншість. Мова ж, начебто, про серйозну справу, а не про себе коханих. Дещо складніше буде визначити тих, хто саме опиниться у цьому списку. Повинні бути якісь критерії та умови відбору. Кодекс будівників комунізму вже, слава Богу, не є актуальним. Отже, потрібні дуже чіткі та зрозумілі положення, які дозволять отримати чесні та конкретні відповіді. Інакше ризикуємо знову "мати те, що маємо". Хто сформулює ці критерії? На мою думку, це має зробити громадянське суспільство, тобто ми з вами. А політики при підборі кандидатів повинні неухильно ними керуватися. Для "затравки" пропоную кілька, як на мене, принципово важливих пунктів. Багато з них вже давно є звичною практикою у цивілізованих демократичних країнах. І останнє. Щоб ні у кого не було підозр, що пропоную схему під себе, не претендуватиму на будь – яке місце у тому списку. Вирішить громада, що ще зможу зробити щось позитивне для своєї держави, – працюватиму з задоволенням. Не запропонує – сприйму як об'єктивну даність. Не може ж бути вічних політиків. Знову таки – беремо за приклад цивілізовані країни. І найостанніше. Просив би всіх, хто справді хоче долучитися до цієї важливої справи, робити дуже конкретні, практичні пропозиції. А тих, хто традиційно зосереджується на лайці та безглуздих звинуваченнях, прошу приберегти свій запал для інших оказій. Не заважайте, адже йдеться про серйозне. Всі отримані пропозиції обіцяю негайно передавати через представників "Нашої України" до КОД'у з метою подальших узагальнень, підготовки зведеного й узгодженого переліку запропонованих критеріїв та вимог для опозиційних кандидатів. Пройдемо цей шлях, сформуємо нову демократичну більшість – матимемо останній шанс остаточно не загубити довіру наших громадян. Не впораємося – піде теперішня опозиція назавжди на політичну пенсію. Прийдуть інші. І це буде чесно. Отже, перше наближення. Критерії та умови добору кандидатів від опозиції: 1. Кандидат ні особисто, ні його найближчі родичі (як це визначено законом) не повинні займатися бізнесом (сьогодні це навіть складно уявити у нашій теперішній ситуації, але влада і бізнес мають бути раз і назавжди відділені одне від одного, бізнесмени повинні займатися бізнесом, а не політикою і легально, як, наприклад, у США, лобіювати свої інтереси). 2. Кандидат не повинен мати не зняті у визначеному законом порядку попередні судимості (це не стосується випадків, що є наслідком очевидної вибірковості правосуддя, як це має місце тепер). 3. Кандидат не повинен мати у своїй попередній діяльності фактів притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності за корупційні діяння (в парламенті апріорі не можуть працювати особи, які мають схильність до таких діянь). 4. Кандидат має документально довести відповідність своїх статків отриманим прибуткам, починаючи від 1991 року (у парламенті мають працювати чесні люди). 5. Кандидат має скласти письмову присягу про те, що на час її прийняття він не є у будь – який спосіб залежним від іноземної держави, не є завербованим спецслужбою іноземної держави та не отримує з-за кордону фінансової або будь – якої іншої допомоги (у парламенті не повинно бути агентів іноземних спецслужб). 6. Кандидат має скласти письмову присягу про те, що не є громадянином будь – якої іноземної держави (у парламенті мають працювати українські, а не іноземні громадяни). 7. Кандидат має вільно володіти державною мовою та обов'язково застосовувати її у своїй публічній діяльності як у парламенті, так і поза його межами (українські законодавці мають шанувати державну мову та особистим прикладом стимулювати до цього й інших). 8. Кандидат має документально підтвердити отримання ним вищої освіти (в парламенті повинні працювати особи, які є здатними до генерування важливих державних рішень). 9. Кандидат не може балотуватися, якщо вже двічі обирався до парламенту (треба дати шанс для оновлення парламенту). 10. Кандидат має скласти письмову присягу про те, що голосуватиме особисто та ні за яких обставин не передаватиме своєї картки іншому депутату (парламентар має бути прикладом дотримання, а не порушення Конституції та законів України). 11. Кандидат має навести приклади того, що своєю попередньою діяльністю у галузі державного управління, політики, економіки, права, культури тощо він сприяв утвердженню української державності, розвитку духовності української нації. 12. Кандидат має письмово задекларувати, що подання неправдивих відомостей матиме наслідком добровільне припинення ним своїх повноважень члена парламенту (у разі його обрання народним депутатом України). Опозиція має дати приклад. Якщо обиратимемо тих, хто відповідав хоча б таким вимогам, – матимемо надію на зміни. Це, безумовно, вплине і на владу. Лише тоді матимемо суспільство, де політичні сили та партії боротимуться не за знищення одна одної, а за найкращу концепцію державного розвитку. Чи не забагато ідеалізму, запитаєте ви. Є, звичайно. Але будь – яке суспільне досягнення колись теж було лише мрією. Давайте хоч спробуємо! Отже, закликаю до максимальної конкретики у ваших пропозиціях. http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4ef1d31a145e1/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4edcd99d4caff/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Mon, 05 Dec 2011 16:47:57 +0200 Попередні результати виборів до російської думи засвідчили просту істину: політичний барометр продовжує показувати там на позначку "однодуміє" та "тоталітаризм". Поміркуйте самі. Дуже "демократична" партія, як її дотепно почали називати тепер на деяких московських кухнях, "єдинорогів", тобто "єдиноросів", набирає майже половину голосів. За іншу "супердемократичну" партію російських комуністів свій голос віддав кожен п´ятий виборець. От і маємо гордих 70 відсотків. Ну, а якщо додати сюди й "справедливих", про "демократичність" та "опозиційність" яких легенди ходять, вже не кажучи про ЛДПР, то маємо повний ажур. Вибори, як стверджують, відбулися без особливих порушень, тобто можна говорити про "прогрес". Справді, з таким темпом ще років 25-30 – і демократичні сили, можливо, якось будуть представлені у російському парламенті. А ще через таких самих 25 – 30 років може й відіграватимуть там бодай якусь роль. Про які реальні реформи, про які зміни може йти мова, якщо більшість російського суспільства відверто хоче назад? Чого нам можна чекати від таких результатів? Нічого доброго. Політику тиску щодо країн найближчого оточення, як і лінію на побудову нового СРСР поза будь – якими сумнівами буде продовжено. На жаль, не лише російській неоімперській еліті, але й їхньому пересічному виборцю ці ідеї імпонують. Та чи імпонують вони нам? Щоб ніхто більше не ставив під сумнів наш вибір, запланований на 19 грудня саміт Україна – ЄС має завершитися позитивним для нас результатом. А для тих, хто знову вибрав "єдіномисліє", скористаємось фразою їхнього головного "комуніста" і скажемо: "Мы пойдем другим путем", дорогие наши товарищи... http://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/4edcd99d4caff/