http://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48c4fdfe1ae01/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Сьогодні зайшов на сайт російського видання "Новоя газета", одного з невеликої кількості російських ЗМІ, яке робить спробу розібратись у російсько-грузинському конфлікті без демагогії та відвертої шовіністичної істерики, і побачив статтю "Сверху видно все". Давати хоча б якісь коментарі до неї вважаю зайвим. Читайте і робіть висновки самостійно. Mon, 08 Sep 2008 13:27:10 +0300 http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48c4fdfe1ae01/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48c04ced14712/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) В середу четвертого вересня пізно ввечері я написав для УНІАН коротенькій коментар щодо подій, свідками яких є усі громадяни України. Причому всі ми змушені лише спостерігати, як внаслідок бездарного керування країною Президентом Ющенком, лідери двох кримінально-олігархічних парламентських угруповань відверто і цинічно хочуть закріпити на дуже багато років наперед панування своє та свої кланів. При цьому, слідкуючи за їх метушнею за шматок влади, ми вже незабаром побачимо, як вони цілеспрямовано будуть здавати інтереси власної країни кремлівським правителям, які виступили гарантами їхніх домовленостей. Але зрозуміло, що для самих володарів російської імперії ця парочка є лише зручним знаряддям подальшого послаблення та дезінтеграції України. Корумпована, люмпенізована, без чіткого руху в напрямку європейських цінностей, Україна повинна перестати бути цікавою Європі та іншим демократичним державам і ось тоді, на думку цих російських можновладців, її розчленування не буде так турбувати весь світ. Fri, 05 Sep 2008 00:02:37 +0300 Домовленості між Тимошенко та Януковичем: у чому вони полягають? Учорашні та сьогоднішні події безперечно розставили все на свої місця, причому зрозуміло, що жодних експромтів з боку Юлії Тимошенко та Віктора Януковича не спостерігається. Схоже, усе йде за розписаним і погодженим ними планом. Не виключаю, що гарантом виконання цих планів та взаємних зобов'язань між Тимошенко та Януковичем є Медвєдєв-Путін. До речі, розуміння, що все відбувається за заздалегідь розписаним і прорахованим сценарієм, є і в спікера парламенту Арсенія Яценюка. Про це свідчить те, що навіть він заговорив про зраду, підкуп і візантійщину з самого ранку вівторка – ще до початку відомих спільних голосувань БЮТ і ПР. Яценюк, судячи з усього зрозумів, що якраз йому місця в цих домовленостях немає. Що ж це за план? Маю деякі підстави вважати, що йдеться ось про що. По-перше, Юлія Тимошенко та Віктор Янукович хочуть повністю виключити з будь-якої гри Президента Віктора Ющенка – аж до усунення його від влади шляхом імпічменту – у разі його спроб протидіяти їхнім планам та виконанню зобов'язань, взятими перед Москвою. Саме вирішенню цього питання був присвячений весь вівторковий законодавчій пакет спільного голосування БЮТ і ПР. Це, зокрема, стосується законів та змін до законів України про Кабінет Міністрів, про Конституційний суд, про тимчасові слідчі комісії, про СБУ тощо. Цього ж домагаються і кремлівські вожді. Бо гарантією їхньої підтримки має стати виконання зобов'язань Юлії Тимошенко та Віктора Януковича як щодо недопущення вступу України в НАТО, так і переорієнтації всієї зовнішньої політики з Заходу на Північ. Ющенко, безперечно, цим планам заважатиме. По-друге, має відбутися формування нової тимчасової коаліції БЮТ та ПР, де прем'єр-міністром буде Юлія Тимошенко, а Янукович займе крісло Голови Верховної Ради. По-третє, ця тимчасова коаліція діятиме до ухвалення змін до Конституції України. Здається, що саме про ці зміни говорила Юлія Тимошенко під час свого звернення до народу. Вони передбачатимуть повну чи майже повну ліквідацію посади Президента України. Тобто навіть якщо вона залишиться, то Президент матиме суто декоративні функції. Водночас зміни до Конституції будуть виписані таким чином, аби сформувати фактично двопартійну парламентську систему. Переможець виборчих перегонів отримує посаду прем'єр-міністра, а лідер найбільшої опозиційної партії – крісло Голови Верховної Ради, з ширшими повноваженнями. Таким чином буде створений такий собі дуімверат. Така парламентська модель забезпечить як Юлії Тимошенко, так і Віктору Януковичу, гарантію на багато років уперед їх стабільного державного статусу й власного добробуту, а також їхнього найближчого оточення. У межах цих змін до Конституції скоріш за все передбачатимуться норми щодо проголошення так званого "нейтрального статусу" України, що насправді гарантуватиме довгострокову залежність від Росії. http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48c04ced14712/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48bf04b272573/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Свій коментар щодо події, які відбуваються цими днями в України, я повішу на своєму блозі в "УП" завтра, а сьогодні я розміщую статтю, яку я написав для УНІАН у вівторок. У зв'язку з тим, що вона викликала критику з боку дописувачів з Росії, у середу я написав ще коротеньку репліку, яку теж розміщую тут. Яка різниця між Косово і Південною Осетією Якщо визнання незалежності Косово – це особливий випадок, то чому Південна Осетія та Абхазія не можуть бути таким самим особливим випадком, заявляють на весь світ кремлівські вожді. Їхні аргументи слово в слово повторюють члени Партії регіонів, які насправді часто плутають Південну Осетію з Північною... Спробуємо порівняти косовський прецедент із тим, що діється навколо Грузії. Thu, 04 Sep 2008 00:42:10 +0300 Як починалися конфлікти Сучасна історія конфліктів у Косово, Абхазії та Південній Осетії починалася приблизно в один і той самий час – наприкінці 80-х років минулого століття. На той момент національна структура населення цих регіонів була така. У Косово, за переписом 1991 року (яку косовські албанці бойкотували, що дещо підриває довіру до цих даних), із загальної чисельності 1954747 жителів албанців налічувалося 1607690 осіб (82,2%), а сербів – 195301 (10%). Населення Абхазії (за переписом 1989 року) становило 525061 чоловік, з яких близько 46% (239872 осіб) – грузини, близько 18% (93 267) – абхазці, 14% – росіяни та приблизно стільки ж вірменів. Населення Південної Осетії (за тим самим переписом 1989 року) складалося з 65233 осетинів (66,2 %) і 28544 грузинів (28,9 %) та 4-5 тисяч осіб інших національностей. Косово У 1989 році в Сербії відбувся референдум, який затвердив нову конституцію, що радикально обрізала автономію національного краю Косово. Косовські албанці бойкотували референдум. За його результатами в Косово було розпущено парламент, на державному радіо та телевізійних станціях припинилося мовлення албанською мовою. З 1991 року сербський уряд заборонив вживати албанську мову в усіх державних, навчальних, лікувальних та інших установах, почалися звільнення албанців з державних структур. У відповідь прокотилися масові страйки, акції протесту. Ще раніше, у 1990 році, косовські албанці створили паралельну систему органів державної влади (у тому числі поліцію, фактично народні дружини, бо зброї при собі не мали) і навчальних закладів (середніх та вищих), які діяли протягом усіх дев'яностих років минулого століття. У 1991 році було проголошено про створення незалежної республіки Косово, а потім пройшли вибори, на яких президентом був обраний Ібрагім Ругова. При цьому лідери західних країн, підтримуючи Ругову та особливо його методи ненасильницького спротиву, виступали за надання більшої автономії краю Косово, але в межах Югославії. Формально вся влада в Косово контролювалася Белградом. Ситуація почалась загострюватись після того, як уряд Югославії у 1996-1997 роках почав переселяти сербських біженців (що стали такими внаслідок конфліктів у Хорватії та Боснії і Герцеговини) на територію Косово. Радикалізації косовських албанців також сприяла пасивність лідерів західних країн та Югославії щодо визначення майбутнього статусу Косово. Це призвело до збройних конфліктів між загонами так званої Визвольної армії Косово (ВАК) та югославською поліцією та армією. З початку 1998 року ці сутички набули характеру військових дій, з боку югославською армії почалися репресії щодо мирного населення, які наприкінці 1998-го та на початку 1999 року мали всі ознаки етнічних чисток. Незважаючи на різке зростання кількості албанських біженців з кінця 1998-го та на початку 1999 року, що кваліфікувалося як гуманітарна катастрофа, Рада Безпеки ООН в умовах блокування з боку Росії не могла прийняти жодної резолюції, яка б примушувала центральну владу Югославії припинити етнічні чистки й вивести регулярні військові частини з території Косово. Так, ще до початку операції НАТО, понад 350 тисяч косовських албанців були змушені, зокрема, внаслідок фізичного примусу, покинути територію Косово. Сербська армія продовжувала здійснювати акції примусового виселення албанців, навіть незважаючи на військово-повітряну операцію НАТО. На момент припинення операції НАТО та початку виведення збройних сил Сербії з території Косово понад 800 тисяч албанців, за даними ООН, були змушені залишити свої домівки. 24 березня 1999 року, після декількох попереджувальних заяв лідерів західних країн з вимогою припинити етнічні чистки та вбивств мирного албанського населення, війська НАТО почали, без формальної згоди Ради Безпеки ООН, військову-повітряну операцію в Югославії. Під час майже двомісячних бомбардувань загинуло близько двох тисяч осіб, з яких приблизно тисяча – сербські військові, решта – мирні громадяни різних національностей. Абхазія Наприкінці вісімдесятих років минулого століття розпочався процес "малих суверенітетів". Їм передувало доручення Горбачова Комітетові державної безпеки СРСР сприяти міжетнічній дестабілізації в усіх союзних республіках, які потенційно бажатимуть вийти зі складу СРСР. Саме тому, за свідченням колишнього Голови КДБ СРСР Вадима Бакатіна, у свій час у багатьох союзних республіках виникли так звані "інтерфронти". Внутрішні міжетнічні конфлікти в союзних республіках мали дати змогу центральній владі, з одного боку, виступати в ролі "миротворця" й посередника, з другого – погрожувати національним елітам цих республік розколом і відокремленням частини їх територій. Саме за таким сценарієм стали розвиватися події у бунтівних регіонах Грузії. Ситуація в Абхазії почала загострюватися навесні й улітку 1989 року, після того, як 18 березня в селі Лихни (Гудаутського району) у присутності та з відома вищого партійного керівництва Абхазії на чолі з першим секретарем Абхазького обкому Компартії Грузії Б. Ст. Адлейба, відбулося "всенародне віче" абхазів, яке прийняло "звернення" з вимогою відновлення статусу РСР Абхазії (скасованого 1931 року) та її безпосереднього включення до складу СРСР. Улітку 1989-го (15-16 липня) сталося перше криваве зіткнення в Сухумі, унаслідок якого загинуло 9 грузинів і 5 абхазів. Восени 1990 року в Грузії сталася зміна влади. Нове керівництво Грузії на чолі зі Звядом Гамсахурдія зробило спробу порозумітися з абхазьким населенням та її лідерами. З метою розширнення прав абхазів Гамсахурдія погодився на ухвалення апартеїдного виборчого закону, згідно з яким абхази отримали переважне право бути обраними у верховний орган влади автономної республіки – Верховну Раду Абхазії. Абхази, які становили меншість населення (на той час 18%) отримували 28 депутатських місць, а грузини (яких було більшість 45%) – усього – 26. Решту 11 місць пропонувалося віддати представникам некорінних національностей: росіянам, вірменам тощо. Незважаючи на ці миролюбні кроки грузинської влади, 23 липня 1992 року Верховна Рада Абхазії з грубим порушенням регламенту, за браку кворуму офіційно відновила так звану "Конституцію РСР Абхазії 1925 року", що фактично означало вихід Абхазії зі складу Республіки Грузія. Почалися масові звільнення грузинів із силових структур автономії, а також створення "абхазької гвардії". Це призвело до відкритого конфлікту з центральною владою Грузії. Військові формування Національної гвардії Грузії, очолювані Тенгізом Кітовані, протягом кількох серпневих днів 1992 року, незважаючи на опір абхазьких збройних формувань, практично повністю захопили територію Абхазії, включаючи Сухумі й Гагри. Уряд Абхазії на чолі з головою Верховної Ради Владиславом Ардзінба перебазувався в Гудаутський район. Зупинка цієї військової операції відбулася на пряме прохання Бориса Єльцина до тодішнього президента Грузії Едуарда Шеварднадзе. Досі в Грузії багато тих, хто розцінює це рішення Шеварднадзе як зраду. Введення грузинських військ призвело до масової втечі абхазького і російськомовного населення, у тому числі на територію Росії. Протягом 1992 – 1993 років за прямої фінансової та військової допомоги з боку Росії, чеченських бойовиків, очолюваних Шамілем Басаєвим та Русланом Гелаєвим, та "казаків", абхазькому сепаратистському урядові вдалось повністю повернути контроль над територією Абхазії. У результаті цих подій, за різними оцінками, від 10 до 20 тисяч грузинів та абхазів було вбито, понад 200 тисяч грузинів були змушені залишити свої помешкання і стати біженцями в Грузії. Особливо цинічними та злочинними були факти знищення абхазькими бойовиками декількох цивільних транспортних літаків, які вивозили з Сухумі біженців – грузинських жінок та дітей. В умовах громадянської війни, яка в цей час розгорілася в Грузії, президент Шеварднадзе був змушений погодитися на умови Росії та підписав Московську угоду (від 14 травня 1994 року) про припинення вогню, згідно з якою на території Абхазії вводилися миротворці країн СНД (фактично лише військовослужбовці Росії). Їх присутність мала гарантувати безпечне повернення грузинських біженців до своїх домівок в Абхазію. Це зобов'язання Росія та її миротворці відверто блокували протягом 14 років і так і не виконали. Таким чином, незалежність Абхазії стала можливою лише внаслідок тотальної етнічної чистки грузинів, які були в більшості на цій землі. З 1993 року контроль над територією Абхазії здійснювався не центральною владою Грузії, а абхазьким урядом, фактично Росією. Південна Осетія Сучасна історія конфлікту в Південній Осетії розпочалась у 1989 році – після того, як рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області Грузинської РСР прийняла рішення про її перетворення в автономну республіку. Це було важливим кроком до можливого відокремлення від Грузії в разі її виходу зі складу СРСР. Протягом 1990 – 1992 років міжетнічні зіткнення переросли у відверту війну, у якій були вбиті тисячі людей з обох сторін, а десятки тисяч змушені покинути свої домівки. Ці події, як і в Абхазії, характеризувались активною фінансовою та військовою підтримкою осетин Росією. У 1992 році відкриті бойові зіткнення припинилися після підписання Дагомиської угоди між Росією та Грузією. Ця угода передбачала припинення бойових дій та створення Змішаної контрольної комісії, у яку ввійшли представники Грузії, Росії, Південної Осетії та, на правах окремої сторони, Північної Осетії. Угода була підписана 24 червня, і 14 липня 1992 року в зону конфлікту були введені миротворчі сили в складі трьох батальйонів (російського, грузинського та осетинського). Щоправда, ці миротворчі сили не мали жодного міжнародного статусу, бо перебували там лише на підставі угоди, підписаної Борисом Єльциним та Едуардом Шеварднадзе. На відміну від ситуації в Косово та кроків західних країн, дії Росії протягом усіх останніх двадцяти років мали на меті цілеспрямовану дестабілізацію Грузії та анексію території Абхазії і Південній Осетії. При цьому російські миротворці фактично не виконували функції реальних посередників між населенням цих бунтівних регіонів та грузинами. Чого варті хоча б факти надання всім бажаючим жителям Південної Осетії та Абхазії російського громадянства... Керівництво Південною Осетією здійснювалося штатними співробітниками спецслужб Росії, які раніше не мали жодного стосунку до цього регіону. Грузинські поліцейські свого часу затримали російських миротворців, які перевозили ящики зі зброєю та боєприпасами, у тому числі з керованими ракетами для південноосетинських бойовиків. Що це була зброя саме для південноосетинських збройних формувань, свідчать хоча б заяви самих російських офіційних осіб, які під час трагічних серпневих подій цього року наголошували, що в російських миротворців нічого, крім стрілецької зброї, не було і не мало бути. Різні методи і різна мета Оцінювати та порівнювати військово-повітряну операцію військ НАТО на території Сербії та Косово з діями Росії щодо Грузії, враховуючи окупацію її території, продовження знищення об'єктів військової та цивільної інфраструктури навіть після підписання за посередництвом президента Франції Саркозі угоди з припинення військових дій, кожний може сам. І це без врахування фактів тотальної етнічної чистки грузин та масового мародерства з боку російських військових та банд угруповань, що хлинули в Грузію з території Південної та Північної Осетії і Абхазії. Яку ж мету переслідували західні країни, визнаючи незалежність Косово, та Росія, яка визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії? Після завершення військової операції НАТО і переходу контролю за ситуацією в Косово до ООН, країни Євросоюзу опинились в досить незвичній для себе ситуації. З одного боку, Резолюцією ООН N1244 (1999) було підтверджено суверенітет і територіальна цілісність Союзної Республіки Югославії, з іншого – чим далі, тим більше ставало зрозумілим, що після тих масових чисток з боку сербів та злочинів з боку албанців, жити в рамках однієї держави вони не зможуть. І це за умов, що на момент визнання незалежності приблизно 93% мешканців Косово були албанцями, і лише 5% – серби. Невизначеність статусу Косово призводила до постійної політичної та економічної нестабільності в краї, що унеможливлювало залучення інвестицій, без яких працевлаштувати місцеве населення та надати хоча б мінімальний соціальний захист було дуже складно. Це зумовлювало як масові спроби косовських албанців незаконно проникати до країн Євросоюзу, так і деградацію та криміналізацію самого Косово. Усе це не могло не провокувати постійну нестабільність під боком Євросоюзу. Запропонований європейськими країнами варіант щодо Косово важко назвати таким, що повністю відповідає нормам міжнародного права, але чи міг хтось без зайвих емоцій запропонувати європейцям інший вихід? Цей варіант передбачав визнання незалежності Косово та надання максимальної фінансової та організаційної підтримки як Косово, так і Сербії, аби підтягнути ці країни до рівня, який би дав змогу вступити їм до Євросоюзу. – з фактично загальноєвропейським громадянством, соціальним та національно-культурним захистом. Що ж до мого бачення реальних причин та мету дій Росії в Грузії протягом останніх років, то про них я писав у статті для УНІАН "Російсько-грузинська війна: причини та наслідки" і повторюватись не бачу сенсу. Можу лише додати, що серйозно говорити, наприклад, про можливість і реальність функціонування а-ля "держави Південна Осетія", з населенням в сорок – п'ятдесят тисяч осіб, з десятком сіл та чотирма населеними пунктами селищного типу, навряд чи можливо. А подальше включення цієї території до складу Росії буде небажаним для сьогоднішніх кремлівських можновладців, бо анексійний характер усіх останніх дій Росії стане вже надто очевидним. Тобто протягом дуже багатьох років Південна Осетія залишатиметься депресивною, криміналізованою територією, яка використовуватиметься для відмивання коштів російського бюджету та спроб дестабілізації в Грузії. Порівнюючи події навколо Косово та Південної Осетії, хотів би також звернути увагу, що визнання Косово відбулося через дев'ять років після військової операції військ НАТО та введення міжнародних миротворців під егідою ООН. Протягом цього часу відбувалось ретельне розслідування всіх фактів військових злочинів та геноциду. Чітко встановлені поіменно всі загиблі та постраждалі під час подій 1998 – 1999 років. Визнання ж незалежності Абхазії та Південної Осетії з боку Росії відбулося фактично негайно після серпневих подій і всупереч домовленостям між президентами Франції і Росії. Досі – при відвертій протидії з боку Росії, яка є учасником конфлікту, – не проведено незалежного міжнародного розслідування щодо подій у Південній Осетії, починаючи з 1 серпня 2008 року (насправді саме з цього дня відбулось різке загострення конфлікту). Досі немає незалежного підтвердження фактів убивства миротворців. Принаймні Росія не оприлюднила прізвища цих військових, місце та обставини їх загибелі, що ставить під серйозні сумніви взагалі факт загибелі саме миротворців, а не військових регулярних військових частин Росії. Не встановлено і не підтверджено чисельність та поіменний склад загиблих цього конфлікту, місце та час загибелі, а також не визначено, хто з них справді був мирним жителем, а хто – військовим ополченцем і чи взагалі мав право перебувати на території Південної Осетії. Отже, визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії з боку Росії викликає в міжнародної громадськості та лідерів західних країн справедливі сумніви щодо реальних обставин подій та реальної ролі в них Росії. І те, що там відбувалося в останні роки, аж ніяк не можна порівнювати з косовським випадком. Де ж імена загиблих російських миротворців? Репліка Моя стаття в УНІАН "Яка різниця між Косово і Південною Осетією" викликала зливу недоброзичливих коментарів з Росії. У статті я доводжу, чому косовський випадок не можна ставити на один рівень із тим, що діється сьогодні в Грузії. Коментарі з Росії (відомого походження) написані наче під копірку: автор дурень і свиня, тому він неправий. Жодного аргументу мені наведено не було, крім одного. У своїй статті я написав, що досі не оприлюднено прізвища загиблих миротворців. Мені закидають, що такі імена Росія назвала... Але я маю на увазі не загиблих у війні російських військовослужбовців, а саме тих осіб, котрі справді були в Південній Осетії як миротворці до 8 серпня. Тобто немає офіційної інформації та незалежного (за участю міжнародних організацій – ООН, ОБСЄ тощо) розслідування щодо того, коли названі особи, що загинули у війні, були взяті на контрактну службу, коли потрапили в ролі миротворців у Південну Осетію, час, місце та обставини їхньої загибелі. Без цих даних говорити про вбивство грузинськими військами саме миротворців можуть лише ті, хто готовий беззастережно вірити будь-якій інформації російської влади. Але тієї інформації, про яку я кажу, досі немає, хоча минуло вже 25 днів від початку подій у Південній Осетії і 23 дні, як військові дії припинились безпосередньо на території невизначеної республіки. Ось тому в мене є сумніви щодо істерії в російських ЗМІ стосовно загибелі миротворців. Якщо хтось із дописувачів надасть посилання саме на достовірну інформацію, буду готовий визнати свою помилку. http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48bf04b272573/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48bae31385679/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Сьогодні трапилась подія, до якої не можна не привернути увагу української громадськості. За повідомленнями ЗМІ в місті Назрані був вбитий власник Інтернет сайту "Ингушетия.ру" Магомет Євлоєв. Цей сайт вважався незалежним Інтернет виданням, що був додатковим джерелом інформації про події в Інгушетії та в цілому на Кавказі. Можу сказати, що я теж неодноразово користувався інформацією цього Інтернет ресурсу. У цьому році сайт був закритий по стандартному для Росії звинуваченню у публікації екстремістських матеріалів. На сьогоднішній день фактично будь-яка критика дій кремлівських вождів, їх ставлеників в регіонах, та працівників силових структур в Росії вважається екстремізмом. Наприклад, згадувану мною Юлію Латиніну, зараз також звинувачують у екстремізмі. Вбивство Магомеда Євлоєва списують на необережність зі зброєю. Цинізм цього твердження полягає у тому, що, за твердженням офіційного представника Євлоєва, вбили його прямим пострілом у скроню. Якщо це дійсно так, то можна не сумніватись у навмисному характері цього вбивства одного з найбільш жорстких критиків ставленика Путіна президента республіки Інгушетії Зязікова. Не виключаю, що це вбивство ще відгукнеться на Кавказі самим непередбачуваним та трагічним чином. В Україні бардак, так звана "політична еліта" нічого не бажає крім влади та власного збагачення, і це ні для кого не секрет. Але ми можемо пишатись хоча б тим, що журналістів у нас вже не вбивають за критику владних небожителів. В Росії ж журналістів вбивали, вбивають, і на жаль ще невідомо скільки вб'ють, затикаючи їм рота. Sun, 31 Aug 2008 21:29:39 +0300 http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48bae31385679/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48ac48c51808d/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Про своє бачення причин та наслідків війни на Кавказі, я писав у статті "Російсько-грузинська війна: причини та наслідки", але не менш важливо зрозуміти, що ж насправді там відбувалося і в якій послідовності, особливо щодо нападу на російських миротворців. Для цього я вирішив відтворити хронологію подій 7 та 8 серпня на основі повідомлень ЗМІ та свідчень журналіста телеканалу "Інтер" Руслана Ярмолюка та його ж та його ж pепортажу з міста подій для телеканалу "Інтер". До речі, його репортаж наробив багато галасу. Для когось він став чимось на кшталт прапора – додатковим підтвердженням злочинних дій грузинської влади, для інших – дезінформацією, яку поширюють в Україні російські спецслужби через куплених журналістів. Хоча, як на мене, усе це не так. У мене, принаймні, немає причин недовіряти авторові. Його свідчення, насправді, є цікавим додатковим джерелом інформації, яке дає змогу перевірити достовірність тих чи інших даних, що поширювалися в ЗМІ про цхінвальські події 7 й 8 серпня... Wed, 20 Aug 2008 19:39:33 +0300 Хочу зразу відзначати, що використовуватиму я лише ту інформацію тележурналіста, у якій він є безпосереднім свідком подій. І не прийматиму до уваги дані, про які він повідомляє, переказуючи слова інших... Пам'ятаєте, був такий фільм "Блокада", де актор Михайло Ульянов грає роль Жукова. У цьому фільмі є момент, коли в штаб, де присутній Жуков, забігає військовий з повідомленням про те, що в Ленінграді танки. Обурений Жуков запитує його: "Ви бачили ці танки особисто? Ні, то, може, там взагалі були не танки, а танкетки, і може, не в місті, а в передмістях?" І зі словами "панікер" Жуков виганяє цього військового зі штабу. Під час війни досить часто реальна інформація, багато разів переказана різними людьми, обростає найнеймовірнішими подробицями, які починають жити своїм окремим життям. При цьому багато хто абсолютно щиро починає в неї вірити, якщо вона підтверджує уявлення... Це психологічна реакція звичайних людей, що опиняються на війні, яку розпочинають політики, а під кулями та бомбами гинути доводиться саме їм. Тож я не приймаю інформацію журналіста про грузинських танкістів, які начебто розстріляли "Жигулі" з малими дітьми. Не тому що цього не могло бути в принципі, а тому що сам репортер цього не бачив. До речі, у суді ніколи не приймають до уваги інформацію свідка, яку він переказує зі слів інших осіб... Отже з записок телевізійного журналіста та повідомлень ЗМІ можна зробити висновок, що на початку серпня різко загострилася ситуація в Південній Осетії. 7 серпня вже було розгорнуто бойові дії по всій бунтівній території. Тобто різко зросла інтенсивність обстрілів з обох сторін, кількість загиблих та поранених теж різко зросла. Були поранені й серед грузинських миротворців. В той же день Саакашвілі звертається до південно-осетинської сторони з пропозицією про припинення бойових дій. Але, мабуть, рубікон уже було перейдено, і насправді Саакашвілі вирішив розпочати силовий варіант розв'язання конфлікту. Близько одинадцятої вечора розпочинається артилерійська підготовка до наступу на Цхінвалі. Так, за даними Ярмолюка, після першого залпу один зі снарядів з "Граду" падає на територію частини, де розміщуються збройні сили з підтримки миру. Потім, як зазначає журналіст, на територію миротворчої частини падають ще снаряди. За його словами, "другий і третій залпи перетворили територію містечка на руїни". Сказано так, начебто увесь залп був спрямований на це містечко. Я не ставлю в цьому випадку під сумнів слова Ярмолюка, хоча тут є певні питання щодо коректності формулювання. Бо з ранішньої (наступного дня, 8 серпня) інформації російських ЗМІ (одне повідомлення; друге повідомлення) ми дізнаємося, "що на територію штабу російських миротворців потрапив снаряд з установки залпового вогню "Град" (як бачимо один). Пошкоджено ряд будівель". Але ще важливіше в цій інформації те, що "загиблих або поранених серед російських миротворців немає". Крім того, Ярмолюк не ставить під сумнів, що це саме грузинські військові обстрілюють територію миротворчої частини. Але на озброєні південно-осетинських військових, за даними російських ЗМІ, теж є установки залпового вогню "Град", і де та яким чином вони в той час використовувались, невідомо (grani.ru; gazeta.ru). Більш того, об'єктивно грузинські військові не були зацікавлені в нападі та загибелі російських миротворців, бо це чудовий привід для прямого втручання Росії в бойові дії, виграти війну в якої у Грузії шансів не було. Саме про загрозу провокацій з боку південно-осетинських військових ідеться в повідомленнях ЗМІ (наприклад оцих: одне повідомлення; друге повідомлення; третє повідомлення). Водночас ближче до другої ночі, за даними агенції REGNUM, російська військова техніка рушила в бік Південної Осетії через Рокський тунель. Тобто насправді – ще до появи будь-яких фактів про загибель російських миротворців. Хоча, за іншими даними, такий наказ був відданий о четвертій ранку. Як повідомляє далі журналіст, о 4.30 ранку він з іншими журналістами вирішив переміститися з готелю на територію миротворчої частини, і там він потрапляє в псевдобункер, у якому, як виявилось, вже давно сидять усі солдати-миротворці. О 10 ранку настає п'ятихвилинне затишшя. Журналісти та мирні жителі вибираються на поверхню і йдуть до КПЗ. Після того знову починається обстріл. Чи йде обстріл безпосередньо по частині, чи десь за її межами, не зовсім зрозуміло зі слів Ярмолюка. Враховуючи, що вони в КПЗ лежать на підлозі й лише чують вибухи, це може бути десь поруч на вулиці. Після двохгодинного обстрілу, тобто близько 12-ї дня, поруч опиняються грузинські танки, один з яких чомусь заїжджає на територію військової частини й починає стріляти по вцілілих будівлях... А ось тут виникають питання... По-перше, підбиті ці танки були точно за межами військової частини. Це відображено в телевізійному репортажі Ярмолюка. По-друге, танки не стріляють від нічого робити по будь-яких будинках, бо так ніяких снарядів не вистачить, – якщо тільки, безперечно, танкіст не психічно хворий. Танк стріляє в той бік звідки ведеться обстріл. Тобто цей танк міг бути обстріляний з цих будівель, але точно це були не миротворці... Таким чином Ярмолюком відображено всі події, які відбувалися на території військової частини з миротворцями. І зверніть увагу, жодного слова про загиблих та поранених миротворців. Немає згадки про них не тільки в матеріалі, а й у телерепортажі названого автора. І це при тому, що якби такі загиблі та поранені миротворці були, він не міг не повідомити про них, бо це мало б відбуватися прямо на його очах. Тоді де ж взялися загиблі, про які почали повідомляти російські ЗМІ? Так, наприклад, о 10.53 "Правда.Ру", дає повідомлення, що "серед миротворців у Південній Осетії є вбиті". При цьому посилається на дані командування миротворців. Але коли перейти на вебсторінку, на якій мала б бути інформація про загиблих миротворців, можна побачити лише повідомлення про поранених. Причому поранених не на території штабу військової частини, а на якихось не вказаних постах. Ту ж саму інформацію про загиблих та ранених повідомляє об 11.04 "Газета.Ру". При цьому саме в результаті попадання снарядів у казарми. Без жодної конкретики про чисельність загиблих та поранених. Але далі – більше. Наступне повідомлення про загибель більш як 10 миротворців з'являється лише о 16.53 з посиланням на "Интерфакс". Так, повідомляється, що "в результаті обстрілу грузинськими силовиками розташування російських миротворців (підкреслено мною Б.К.) понад 10 наших військовослужбовців загинули, близько 30 поранених". Тобто не в іншому місці, де теоретично могли б бути вбиті миротворці. Але про події поблизу та на території розташування миротворців усе розповів наш живий свідок, і про поранених та вбитих він не повідомив. Бажання розповідати якусь неправду, до того ж зразу після трагічних подій, у нього не було. Слід відзначити, що вже після 12-ї години дня на територію Південної Осетії ввійшли регулярні частини збройних сил Росії та почалися збройні зіткнення з грузинськими військовими (наприклад, таке повідомлення), і серед російських військових таки справді з'явилися загиблі та поранені. Схоже, саме вони перетворилися в тих "миротворців", про які почали потім розповідати представники командування збройних сил Росії. Таким чином, на підставі великого обсягу повідомлень ЗМІ, які в мене є, можна з досить великою ймовірністю стверджувати, що інформація російських ЗМІ про миротворців, яких цілеспрямовано вбивали та добивали грузинські військові, є цинічною брехнею, яка мала б виправдати вторгнення російських військ на територію Грузії. Окремо слід було б зупинитися також на аналізі реальних втрат у цій війні, особливо серед місцевого населення, бо вони були другим приводом для дій Росії, але дослідження цього питання має бути не менш прискіпливим, тому є предметом іншої статті. Та вже зараз видно, що і в цьому питанні ми маємо справу з відвертою дезінформацією російської влади. постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-268028.html http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48ac48c51808d/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48a9d97834059/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Сьогодні на вебсторінці УНІАН розміщена моя стаття, присвячена російсько-грузинській війні. За традицією розміщую її і в своєму блозі в УП. Враховуючи, що декілька днів я не буду мати доступу до Інтернету, прокльони на мою адресу можна не писати. Все-рівно не зможу прочитати і відреагувати на них.:-) Mon, 18 Aug 2008 23:20:08 +0300 Російсько-грузинська війна: причини та наслідки http://unian.net/ukr/news/news-267814.html Протягом цих днів уже була безліч коментарів на тему грузинсько-російської війни: чому саме зараз, навіщо та хто і чого досяг. Без розуміння того, які цілі переслідували Саакашвілі та Путін (зрозуміло, що саме Путін нині є головним на російському владному олімпі) у цій війні, важко зрозуміти, чи досягли вони тієї мети, яку ставили перед собою. Але спочатку потрібно, мабуть, нагадати історію конфлікту. Сучасна історія конфлікту розпочалась у 1989 році – після того, як рада народних депутатів Південно-осетинської автономної області Грузинської РСР прийняла рішення про її перетворення в автономну республіку. А вже у вересні 1990 року рада народних депутатів Південно-осетинської автономної області проголосила Південно-осетинську Радянську Демократичну Республіку (з 1 вересня 1991 року її перейменовано в Республіку Південна Осетія). Слід зазначити, що параду "маленьких суверенітетів" передувало, як пишуть деякі видання, віддане у 1988 році Горбачовим доручення КДБ сприяти міжетнічній дестабілізації в усіх союзних республіках, які потенційно бажатимуть вийти зі складу СРСР. Внутрішні міжетнічні конфлікти в союзних республіках мали дати змогу центральній владі, з одного боку, виступати в ролі "миротворця" й посередника, з другого – погрожувати національним елітам цих республік розколом і відокремленням частини їх територій. Це дуже схоже на правду, якщо врахувати як одночасне різке зростання міжетнічних конфліктів у межах союзних республік у 1988-1990 роках, так і інтерв'ю, яке Горбачов, ще будучи Президентом СРСР, дав українському телебаченню восени 1991 року. У ньому він відверто залякував розколом України. На щастя, цьому сценарію тоді не судилося бути реалізованим. Значною мірою не стільки у зв'язку з толерантністю і мудрістю української еліти, а тому, що російські спецслужби були втягнуті в боротьбу за владу та гроші в самій Росії, і їм було не до України. Але повернемося до Південної Осетії. Протягом 1990 – 1992 років міжетнічні зіткнення переросли у відверту війну, у якій були вбиті тисячі людей з обох сторін, а десятки тисяч змушені покинути свої домівки. У 1992 році відкриті бойові зіткнення припинилися після підписання так званої Дагомиської угоди між Росією та Грузією. Ця угода передбачала припинення бойових дій, створення Змішаної контрольної комісії, у яку увійшли представники Грузії, Росії, Південної Осетії та, на правах окремої сторони, Північної Осетії. Угода була підписана 24 червня, а вже 14 липня 1992 в зону конфлікту були введені миротворчі сили у складі трьох батальйонів (російського, грузинського та осетинського). І хоча головною метою цієї угоди мали стати кроки з припинення бойових дій та економічного відновлення районів, що перебувають у зоні конфлікту, та створення умов для повернення біженців, ситуація перманентно загострювалась. Наявність великої кількості зброї у жителів Цхінвальського району, а головне – небажання Росії сприяти стабілізації Грузії, не давала жодних шансів на мирне вирішення цього конфлікту. Миротворчі сили з боку Росії, були скоріше постійними підбурювачами конфлікту. Російських миротворців неодноразово ловили на перевезенні зброї для південно-осетинських військових формувань. Майже все керівництво цього бунтівного регіону складалося фактично зі штатних співробітників спецслужб Росії, які раніше не мали жодного стосунку до цього регіону і метою яких було все що завгодно, тільки не стабілізація ситуації. Підливало олії у вогонь безпрецедентне за своїм цинізмом та брутальним нехтуванням нормам міжнародного права рішення російської влади надати всім бажаючим жителям регіону російське громадянство. В умовах постійного підтримування нестабільності з боку Росії, коли в Південній Осетії майже не було можливостей для працевлаштування та заробітку, надання російською владою соціальної допомоги лише особам, котрі прийняли російське громадянство, було кроком, відверто спрямованим на анексію цієї території Грузії. І це все на тлі постійних обстрілів сіл – як із грузинського, так і з південно-осетинського боку. Суттєвим чинником було також небажання західних країн втручатись у проблеми вибухонебезпечного регіону. Умовно спокійна ситуація за наявності там російських умовно "миротворців", давала їм змогу їм не напружуватись і не перейматися проблемами Грузії. Водночас для центральної влади Грузії неврегульованість проблеми бунтівних регіонів була постійним подразником для політичних еліт. Звинувачення в зраді через неспроможність повернути біженців з Абхазії та Південної Осетії і протидіяти постійним обстрілам грузинських селищ в Південній Осетії стало зручним аргументом у політичній боротьбі. Обіцянка Саакашвілі відновити контроль над Абхазією та Південною Осетією була важливим фактором у його перемозі в першій та другій президентській виборчій кампанії. Саме такою була ситуація напередодні серпневих подій. Але все ж таки виникає запитання, чому саме зараз і чому саме в силовий спосіб спробував розв'язати цю проблему Саакашвілі? Аналізуючи велику кількість коментарів щодо цих подій, у тому числі в російських та західних ЗМІ, можу зробити певні припущення про складну і відверто цинічну гру декількох ключових гравців – Росії, США та самого Саакашвілі, – у якій про долю і життя простих людей ніхто навіть не замислювався. Так, Саакашвілі, безперечно, бажав повернути контроль над владою у Цхінвалі. Головною метою Росії було й залишається недопущення вступу Грузії в НАТО та появи нових гравців у регіоні, який забезпечує транзит каспійської нафти на світові ринки. Для Сполучених Штатів важливим є, навпаки, сприяння вступові Грузії в НАТО та забезпечення легітимізації своєї присутності на Кавказі. Складається враження, що кремлівські можновладці, граючи на амбіціях Саакашвілі, не тільки провокували його на прийняття рішення про силове вирішення цхінвальської проблеми (так, протягом травня-липня різко зросла кількість випадків обстрілу грузинських поселень та вбивства грузинів), а й навмисно, через різні джерела, у тому числі у вигляді аналітичних статей у ЗМІ, надсилали хибні сигнали у Тбілісі про своє небажання займатись південно-осетинською проблемою і готовністю віддати контроль над цим регіоном. Метою цієї дезінформації було втягнути Саакашвілі у війну, що давало Росії можливість прямо втрутитися в бойові дії з подальшим повним розгромом збройних сил та усієї інфраструктури Грузії. Аби лиш максимально ускладнити будь-які подальші кроки, пов'язані зі вступом Грузії в НАТО. Показово, у зв'язку з цим, що одна з перших чи, може, навіть найперша заява (уночі з 7 на 8 серпня) високопосадовця МЗС Росії стосувалися не загибелі мирних жителів, а перегляду західними країнами питання щодо членства Грузії в НАТО. Чи здогадувався Саакашвілі, що його хочуть обдурити, сказати важко. Але не можна не відзначити, що в бойових діях у Південній Осетії брало участь лише 3-5 тисяч грузинських військових, тобто Саакашвілі не кинув туди всі наявні сили. Більш того, коли наземні російські війська почали воєнні дії вже на території Грузії, він відвів усі сили до Тбілісі, не даючи можливості нав'язати бойові дії, які б призвели до великих втрат військових. Водночас російські війська цими днями, вже після підписання угод про припинення бойових дій, займаються не тільки банальним мародерством, а й цілеспрямованим нищенням усієї інфраструктури Грузії. Підриваються військові бази, мости, інші об'єкти життєзабезпечення. Тобто вирішують ті завдання, заради якого Росія цю війну й починала. Але чи можна вважати, що Саакашвілі все програв, а Росія усе виграла? З одного боку, Саакашвілі програв війну, його рішення про силове розв'зання південно-осетинської проблеми призвело до значних людських втрат з боку як Грузії, так і Південної Осетії. Повністю знищено грузинські поселення на території Південної Осетії, і вже прозвучала заява президента невизнаної республіки Кокойти, що про повернення грузин у їхні домівки не може бути й мови. До того ж очевидно, що й повертатися їм нікуди. Крім того, використання некерованих ракет "Град" для обстрілу Цхінвалі, що є беззаперечним військовим злочином, може в майбутньому спричинити небажання західних політиків мати справи з Саакашвілі, навіть якщо виявиться, що безпосередньо сам він такого наказу не віддавав. Але при всьому цьому Саакашвілі, розпочавши військову операцію, насправді вирішив інші завдання. Можливо, якраз вони насправді й були її головною метою. Фото АР По-перше, він змусив західні країни втрутитися в цей конфлікт, тобто інтернаціоналізувати його. Уже очевидно, що ці події змусять західні країни прислати міжнародних миротворців для забезпечення контролю над ситуацією на кордоні з Південною Осетією та Абхазією. А Росія усі ці роки була зацікавлена, аби Кавказ залишався виключно під її впливом – з присутністю там лише її військових. По-друге, можливо, Саакашвілі чудово розумів, що доки Росія існує в сьогоднішньому вигляді, вона не допустить повернення цих регіонів під контроль Грузії, і, у свою чергу, грузинська влада не зможе виконати обіцянку щодо повернення грузинських біженців у Абхазію та припинення обстрілу грузинських поселень на території Південної Осетії. Водночас публічно визнати цей факт ніколи б не наважився жоден грузинський політик. Перевівши ж протистояння з Росією у відкриту форму, Саакашвілі вже руками російської сторони змусив грузинів залишити землі в Південній Осетії та Верхнього Кодорі на території Абхазії. Таким чином, оголошуючи ці території окупованими Росією, він, з одного боку, не відмовляється від своєї обіцянки повернути їх Грузії, з другого – ліквідує постійний внутрішньополітичний подразник, пов'язаний з обстрілами грузинських поселень, що дає змогу, у тому числі за допомогою великої фінансової підтримки західних країн, облаштувати біженців на території інших регіонів Грузії. При цьому відсутність відкритих збройних конфліктів відкриває Грузії дорогу до НАТО. Запорукою цьому слугує зацікавленість західноєвропейських країн та США у стабільному транзиті каспійської нафти по незалежних від Росії трубопроводах. Якщо буде реалізовано саме цей сценарій, то можна вважати, що Росія насправді не виграла, а програла війну, бо мети, яку вона ставила перед собою, вона не досягла. А облаштування Абхазії, керівництво якої не поспішає стати адміністративним регіоном Росії, й особливо Південної Осетії, стане вже проблемою Кремля. Хоча самі по собі ці грузинські регіони Росії не настільки цікаві і будуть тією валізою без ручки, яку й нести важко, і кинути не можна. Усі ті процеси, що відбуваються сьогодні на території всього багатонаціонального Кавказу, ще відгукнуться Кремлю дуже непередбачуваним чином. http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48a9d97834059/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48a37a44b4a38/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Так інколи буває, що шукаючі якійсь матеріал, поза власним бажанням ти знаходиш те, що може ніколи не хотів би знаходити. Бо, починаючи це читати, вже важко потім спокійно спати і жити. Це важко читати, але це потрібно читати. Як увесь світ знає і пам'ятає про злочини у Бухенвальді та Освенцимі, Соловках та Бабияному Яру, так увесь світ, і ми з вами, маємо знати і розуміти, який режим зараз править у Росії, і які біді він ще принесе людству. Зараз, коли кремлівські можновладці, з їхніми відверто брехливими телеканалами, розповідають про їх "акцію примушення до миру" проти поганого Саакашвілі, свідчення, забрані правозахисним центром "Меморіал" про злочини цих "миролюбців", досить чітко показує, як вони наводили конституційний лад в Чечні, та чи може увесь цивілізований світ хоча б трохи довіряти путінському гебешному режиму. Я розміщую лише уривки про операцію проведену російськими федеральними військами та загонами міліції особливого призначення 5 лютого 2000 року у чеченському селищі Нові Алди. І даю посилання на Інтернет ресурси, які дозволять кожному робити висновки самому. "І не слід запитувати по кому дзвонить дзвін, він дзвонить по кожному з нас". Ернест Хемінгуей http://www.memo.ru/hr/hotpoints/N-Caucas/aldy2000/index.htm http://www.selard.com/10013.html Thu, 14 Aug 2008 03:20:20 +0300 ДОБРО ПОЖАЛОВАТЬ В АД Семь лет назад было совершено одно из самых жестоких военных преступлений второй чеченской кампании. 5 февраля 2000 года во время "зачистки" федеральными войсками чеченского поселка Новые Алды, расположенного в пригороде Грозного, были убиты десятки мирных жителей, в том числе стариков, женщин и детей. В декабре 1999 года и январе 2000-го, во время штурма Грозного, поселок оказался в тылу чеченских сил сопротивления. Новые Алды подвергались бомбардировкам и обстрелам из тяжелых орудий, во время которых жители с детьми и стариками прятались в подвалах, совершая редкие вылазки к роднику за водой. У стариков случались инфаркты и инсульты; в сырых подвалах люди гибли от пневмонии; немало тех, кто пытался доставить своим семьям воду, остались под бомбами. За два месяца в поселке появилось 75 свежих могил. В это время Грозный был взят федеральными войсками, и боевики окончательно покинули поселок. 4 февраля, после переговоров жителей с командиром 15-го мотострелкового полка российской армии полковником Лукашовым, обстрелы прекратились. Обитатели поселка вышли из подвалов, многие чинили крыши, приводили в порядок дворы, запасались водой, занялись огородами. В этот день в Новые Алды впервые зашло немногочисленное подразделение российских военных, которые провели предварительную проверку документов. При этом солдаты предупреждали селян о том, что за ними "идут звери, у которых приказ – убивать". Смысл этих слов новоалдинцы поняли только на следующий день. Утром 5 февраля в Новые Алды вошла сотня омоновцев без знаков различия и с лицами, перемазанными для камуфляжа сажей. О случившемся в этот день говорят уцелевшие свидетели, рассказы которых были записаны сотрудниками правозащитных организаций "Мемориал" и Human Rights Watch. Асет Чадаева, 1967 г.р., медсестра: "Около 12 часов дня я услышала на улице первые выстрелы. Мы с отцом вышли и увидели, как солдаты поджигают дома. мы пошли навстречу этим фашистам. Первое, что они крикнули: "Отмечай им, Серый, зеленкой лбы, чтобы стрелять удобнее было". Мы... услышали дикие крики: соседка Румиса ведет девочку. Это была девятилетняя Лейла, дочь Кайпы, беженки из села Джалка. Лейла в истерике падала, каталась по земле, хохотала и кричала по-чеченски и по-русски: "Маму мою убили!" Я побежала во двор Сугаипова – там лежала Кайпа в луже крови, от которой на морозе еще пар шел. Я хотела поднять ее, а она разваливается, кусок черепа отваливается – наверное, очередь из ручного пулемета перерезала ее... Рядом во дворе двое мужчин лежат, у обоих громадные дырки в голове, видимо, в упор стреляли. Дом уже горел, задние комнаты, в первой же горел убитый Авалу. Видимо, на него вылили какую-то горючую жидкость и подожгли. От запаха крови просто было невыносимо... Российские солдаты добивали моих больных, раненых мирных людей, стариков и женщин. Лема Ахтаев, 1968 года рождения, чудом остался жив, когда 11 января из миномета попали в их дом. Я его лечила до 5 февраля – в тот день его и другого моего соседа, Ахматова Ису, 1950 года рождения, сожгли. Мы нашли потом кости, собрали их в кастрюлю. Был сожжен также Шамхан Байгираев, его забрали из дома. Братьев Идиговых заставили спуститься в подвал и забросали гранатами – один остался в живых, другого разорвало на куски. Я видела Гулу Хайдаева, старика убитого. Он лежал на улице в луже крови. Солдаты убили восьмидесятилетнюю Ахматову Ракият – сначала ранили, потом лежачую добили. Она кричала: "Не стреляйте!". Всего в тот день мы недосчитались 114 человек. Найдено 82 трупа." Марина Исмаилова: "Они убивали и сжигали людей, не спрашивая документов. Основные требования этих убийц – золото и деньги, потом только расстреливали... Два брата пенсионного возраста, Магомадовы – Абдула и Салман, были заживо сожжены в своем доме. Только через несколько дней после огромных усилий мы нашли их останки. Они уместились в полиэтиленовый пакет..." Луиза Абулханова, сноха убитого Ахмеда Абулханова: "...те, кто вошли к нам во двор, сначала потребовали деньги. Старик [Ахмед Абулханов] ходил куда-то, принес 300 рублей. Солдаты остались недовольны, ругались так, что мне было неудобно перед свекром. Потом раздались выстрелы. Вместе с моим свекром погибли брат и сестра Абдулмежидовы, наши соседи. после всех этих ужасов я не смогу с уважением относиться к русским. Вряд ли мы уживемся в одном государстве." Малика Лабазанова: "...я дворами побежала к родственникам мужа Абулхановым. Когда я вошла, во дворе сидел Ахмед, ему было 70 с лишним лет, и он говорит: "К нам приходили трижды, у нас на улице трупы лежат". Первый убитый, которого я увидела, был Азуев Айнди, старик 80 лет. В нескольких метрах от него, у калитки, лежала Кока, молодая еще женщина. Чуть дальше – Аймани, она керосином торговала. Лежал пятидесятилетний Альви Хаджимурадов. слышу у себя во дворе крики, мат ужасный. старик просит: "Малика, они сейчас деньги потребуют, пойди у кого-нибудь возьми". Я к солдатам: "Ребята, у нас нет денег. Если бы были, мы бы уехали, как все люди". И тогда они начали стрелять. Кричали при этом, что у них приказ убивать всех. Я побежала к соседям, стучала в ворота – никто не открывал. Только Дениев Алу вышел на стук и принес мне три бумажки по сто рублей. Несу я эти деньги, подхожу к своим воротам и вижу: кошка моя идет, у нее внутренности вывалились. Она идет и остановится, идет и остановится, а потом умирает. У меня ноги так и подкосились, я думала, что всех у нас во дворе убили... Когда я протянула этому, в белом маскхалате, 300 рублей, он только посмеялся. "Разве это деньги? У вас у всех есть деньги и золото, – сказал он. – У тебя зубы тоже золотые". Я от испуга сняла серьги (их мне мама на шестнадцатилетие купила), отдаю их и прошу не убивать. А он кричит, что убивать приказано всех. Военные подожгли дом Абулхановых и их сарай. Коровы, овцы – все сгорело в этом пламени. Только после этого они ушли." Марха Татаева: "Это были контрактники. Один был с наколкой, а сзади у него на шапке был лисий хвост. Он стоял и смеялся, потом меня увидел и из автомата прямо в меня! Анюта схватила меня и затолкала в дом, и он в нас не попал. Мой дом подожгли, мы часа три его тушили. Хорошо, что пламя до сена не дошло, – тогда бы дом сгорел бы полностью. Мы стали собирать трупы. Там лужи крови стояли. В одного человека они целый рожок разрядили." Макка Джамалдаева: "...троих они на месте уложили. Выбили им золотые зубы. Потом пришли к нам. Поставили нас четверых: мужа, меня, сына и внучку... Матюкали, как хотели, человеческим языком не разговаривали, от них водкой воняло невозможно. До того были пьяные – на ногах еле стояли. Когда мужу сказали: "Дед, давай деньги, доллары, что есть", он вытащил тысячу с лишним рублей и отдал эти деньги. Тот сказал: "Дед, если еще не дашь, я тебя застрелю". "А ты, бабка, такая-сякая", я сейчас не могу говорить, как он нас оскорблял. "Золотые зубы сейчас выбью тебе, хана тебе", – говорит по-русски нецензурно. Я говорю: "Сынок, у меня протез, это простые зубы, – вытащила я, – забери", а он говорит: "Спрячь, такая-сякая". И я ее обратно положила. И я вот вытащила свои серьги, внучка – свои, я отдала ему: "Сынок, на, пожалуйста, это, забери, оставь нас живых". А тот: "Если еще один грамм золота не дадите, то мы вас всех расстреляем". У сына были зубы, коронки, он удалил эти зубы, мы ему отдали. Он только сказал матом, повернулся и ушел. Был пьяный, еле-еле вышел с нашего двора... Как мы живыми остались, объяснить не могу. Аллах нас спас, Аллах нас живыми оставил. Вот русская женщина лежит убитая, она вон там лежит на кровати, вон лимонка лежит на кровати, которую они кинули. Мы вытаскивать ее оттуда, заходить боимся, они заминировали ее там. Она уже протухла, воняет. Мы закрываем вот крышкой, чтобы кошки, собаки ее не грызли, мы ее закрываем. Вон она там на кровати лежит. Они бросили взрывчатку, убили ее там. Хорошая женщина была. Жалко" Еще одна жительница поселка: "...Золотые зубы у трупов вытаскивали! У этой женщины были золотые зубы. Нету их, вырвали! Старик лежал, сосед мой. Другой старик. Они вот так в ряд лежали, у них тоже вырвали зубы..." В прилегающих кварталах Грозного в этот день также проходили "зачистки". В районе Окружной, на ближайшей к поселку Новые Алды улице Подольская были убиты пять человек, четверо – из семьи Эстамировых, среди которых годовалый ребенок и женщина на девятом месяце беременности. Следствием было установлено, что "зачистку" в поселке Новые Алды проводили сотрудники ОМОН ГУВД г. Санкт-Петербурга и Рязанской области. За семь лет, прошедших со дня этой трагедии, убийцы не были найдены и наказаны. Они живут рядом с нами. Необходимо потребовать от властей привлечения этих людей к ответственности – не только во имя правосудия, но и потому, что они опасны для общества. Кроме того, следует отметить, что жестокость порождает жестокость, и трагедия в Новых Алдах – одна из причин, по которым стали возможны "Норд-Ост" и Беслан. http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48a37a44b4a38/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48a01bd6d0038/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Коли я сьомого серпня писав для УНІАН коментар щодо заяв комуніста Грача, я не знав, що вже починаючи з наступного дня весь світ стане свідком жахливої трагедії, яка розгортається зараз в Грузії. Але для мене є очевидним, що у найкращому для Україні випадку, не пізніше 2014 року ми будемо мати окупацію та анексію території Криму з боку Росії. Усе, що зараз там відбувається, свідчить про один і той же сценарій, який розігрується в кабінетах в Кремлі та на Луб'янці. Ось, чому мовчання основних українських політичних лідерів на події в Грузії, свідчить про те, що нам ще на власній шкірі прийдеться відчути бомбування українських міст, які будуть здійснюватись російською армією, з метою захисту "кримського народу". Mon, 11 Aug 2008 14:00:38 +0300 Чи дозрів комуніст Грач до кримінальної відповідальності? Учора ЗМІ розповсюдили заяву народного депутата Грача, згідно з якою "народ Криму дозрів до того, щоби покинути склад України". На думку пана Грача "кримчани ніколи не погодяться залишитися у складі України, якщо вона буде втягнута в НАТО". Мені вже доводилось писати, що схожі заяви, наприклад, української громадянки Наталії Вітренко мають усі ознаки злочину, пов'язаного з посяганням на територіальну цілісність і недоторканність України (стаття 110 Кримінального кодексу України) і тому у жодному разі не можуть залишатись без негайної реакції з боку Служби безпеки України. На жаль сьогоднішнє керівництво СБУ, опікуючись розкриттям злочинів комуністичних негідників у двадцяті-вісімдесяті роки двадцятого століття, нічого не робить (принаймні на офіційному рівні) для недопущення злочинів з боку сьогоднішніх послідовників тих ідей, дії яких можуть призвести до надзвичайно трагічних наслідків. Сьогоднішні діячі, на кшталт, пана Грача чи пані Вітренко, не можуть не розуміти, що розмахування погрозами щодо територіальної цілісності України, тим більше спроби їх реалізації, неминуче призведуть до загибелі сотень та навіть тисяч людей, а ще сотні тисяч постраждають під час цієї трагедії. Але ті, хто починають розігрувати подібні карти, переконані, що безпосередньо їх ця трагедія не зачепить. Не вони будуть сидіти в окопах, і не на них самих та не на їх дітей будуть падати снаряди та бомби. Більш того вони готові підштовхувати до подібного сценарію, бо "кому війна, а кому рідна мати". І проблема тут не тільки у сьогоднішніх спадкоємцях комуністичних виродків. Що для тих, що для цих, загроза загибелі тисяч, сотень тисяч чи навіть мільйонів людей, ніколи не були аргументом для припинення кроків, які можуть призвести до цього. Проблема у українському суспільстві та державних інституціях, які зобов'язані створити атмосферу загального не сприйняття та громадського осуду заяв та кроків, що ставлять під сумнів територіальну цілісність України. Більш того, прямим конституційним обов'язком відповідних правоохоронних органів є здійснення заходів, спрямованих на негайне притягнення до кримінальної відповідальності усіх осіб, що своїми заявами та діями зазіхають на недоторканість державних кордонів України. Відсутність подібної жорсткої реакції з боку суспільства та спецслужб лише породжує відчуття безкарності та безвідповідальності з боку осіб, що фінансуються та підтримується з боку нашого північного сусіда. Борис Кушнірук постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-266042.html До речі, те, що уся ця антидержавницька, антиукраїнська діяльність, дуже не погано оплачується, свідчать поїздки "захисника трудящих" Грача у Монако. Не виключно, що десь там недалеко, можна пошукати і "відому в Росії захисницю православ'я і прав російськомовного населення" пані Вітренко. http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/48a01bd6d0038/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/489c80a14a686/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Сьогодні трапилась подія, яка матиме непередбачувані наслідки для всього світу і особливо Європи та країн колишнього Радянського Союзу. Росія увійшла на територію суверенної держави і таким чином у відкриту розв'язала війну проти Грузії. Слід нагадати, що відкрита підтримка з боку Росії режимів у Південній Осетії та Абхазії, ніколи не була таємницею. Росія фінансувала, озброювала ці режими, але завжди прикривала свої відверто імперські цілі миротворчими аргументами. На сьогоднішній день, поза залежністю від того, як будуть розвиватись подальші дії, зрозуміло, що Росія перейшла рубікон. Після сьогоднішніх подій усі країни пострадянського простору мають розуміти, що Росія, зі словами захисту чи то росіян, чи то російськомовних громадян, чи то російських інтересів, буде цілеспрямовано розколювати їх країни, а потім окупувати та анексувати їх територію. Слід зазначити, що сьогоднішні кремлівські можновладці порушили не тільки Статут ООН, а і власне законодавство, яке передбачає отримання попередньої згоди Ради федерації Росії на спрямування військ за межі Росії. Не можна забувати і про тисячі загиблих під час другої чеченської військової кампанії, коли Росія ставила під контроль Чечню. Тоді Росія усьому світу заявила про неприпустимість втручання у її внутрішні справи, пов'язані із заходами по відновленню конституційного ладу на своїй території. Сьогодні важливо також зрозуміти застосований у Південній Осетії та Абхазії варіант перетворення цих регіонів Грузії у фактично російські території. Спочатку активно фінансуються і озброюються певні групи населення і потім нав'язується конфлікт цих груп з центральною владою. Спроби припинити ці дії, у законом встановленому порядку, вже самі по собі будуть підставою для військового втручання з боку Росії. При чому, ввівши свої військові підрозділи начебто з метою захисту населення, Росія допомагає певним особам зайняти керівні посади у цьому регіоні, які часто густо є діючими співробітниками спецслужб Росії. Після цього у паралізованому військовим конфліктом регіоні, в умовах відсутності заробітку, жителям пропонується отримати російське громадянство з подальшою соціальною допомогою з боку російського державного бюджету. Таким чином досягається ситуація, коли більшість мешканців змушена або бігти з цього регіону, або перетворюватись на російських громадян. А це вже прямий шлях до проголошення мешканців цієї території "народом" цього регіону, який прагне приєднатись до Росії. Fri, 08 Aug 2008 20:21:37 +0300 http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/489c80a14a686/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/489b600cdaaad/ ukrpravda@gmail.com (Борис Кушнірук) Те, що російські влада веде жорстку пропагандистську кампанію, як у себе в країні, так і за її межами, ні для кого не є секретом. Завдання цієї кампанії – забезпечення ідеологічного підґрунтя нового статусу Росії у світі. При цьому, як мені вже доводилось писати, ця кампанія багато в чому формується на міфотворчості щодо прадавнього і нещодавнього минулого та навіть сучасних подій. Ці міфи формуються, як для використання в своїй країні, так і за її межами. Їх формування, правда, спотворює реальний світ не тільки в очах простих росіян, але, мені здається, і в очах самих кремлівських правителів. Тільки цим я можу пояснити, наприклад, факт, що Грузія з населенням у 4,5 млн. осіб перетворилась для росіян у ворога номер два у світі. Один з постійних форумчан УП, якщо не помиляюсь, це був пан suspiria, на днях дав мені посилання на статтю російського журналіста Дмитра Соколова-Митрича, розміщену 31 липня у російському діловому Інтернет виданні "Взгляд", з досить претензійною назвою "Грузии бльше нет" . Я прочитав її, але не став коментувати, бо не історик, і тому аналізувати історичні події, тим більше, які стосуються російсько-грузинських відносин, з мого боку було б не дуже коректно. Але ось, через п'ять днів на сайті "Грузия-онлайн" з'явилась стаття, такий собі алаверди від історика, професора Левана Чхаидзе "Грузии больше нет, или почему не смогли русские закрыть Америку" . Мені здається, читачам УП буде цікаво прочитати їх обидві, і потім зробити свій висновок щодо інтелектуального рівня та рівня аргументів цих двох авторів. Thu, 07 Aug 2008 23:50:20 +0300 http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/489b600cdaaad/