http://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4fb9cfb9d85cb/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Mon, 21 May 2012 08:16:41 +0300 ЧАСТИНА 2. СОЦІАЛІЗОВАНЕ ГЛИТАЙСТВО Продовження. Див. Частина 1. Благородні та глитаї. Соціалізація глитайства по-різному відбувається в різних суспільних прошарках, в різних соціальних позиціях, в різних професіях. Ніхто з глитаїв не народжується глитаями. Майже всі вони виходять з добрих намірів, бажаючи при цьому дотримуватися власних інтересів. Використання загального блага у власних інтересах стає продовженням суспільного розвитку їхньої діяльності, коли обмеження щодо використання загального блага не є нормами такої діяльності. Ситуація глитайського використання загального блага зазвичай підтримується багатьма ідеологіями, яких до сьогодні напрацьовано дуже багато. Ось найбільш популярні концепти. Загальне благо походить винятково з приватних благ, невіддільне від приватних благ, а відтак не суперечить йому і може бути використане лише приватно. Доступ до загального блага залежить від розуму та хитрощів – хто зміг, той і скористався. Якщо десь загальне благо є неповсюдне чи недоступне для всіх, то потрібна компенсаторна справедливість у додатковому перерозподілі загального блага. Принцип неподільності загального та приватного блага є псевдоліберальним, оскільки справжній, продуманий лібералізм побудований на чіткому розумінні, що приватна свобода обмежена спільною свободою. Тобто свобода індивіда обмежена свободою спільноти, у якій живе індивід. Інакше кажучи, загальне благо є умовою і результатом свободи спільноти людей, в той час як приватне благо є умовою і результатом свободи лише окремої людини. Беззастережне потурання приватній свободі призводить до руйнування суспільства як засадничої умови цієї приватної свободи. В невільному суспільстві індивідуально вільним бути неможливо. Принцип компенсаторної справедливості як спосіб керованого розподілу загальних благ є псевдокомуністичним. Оскільки справжній комунізм, який так ніде і не був досягнутий, полягає у внутрішній орієнтації кожної людини на загальне благо при дуже обмежених або взагалі відсутніх механізмах перерозподілу. Справедливість виникає всередині людини з її власних устремлінь до загального блага, а не через які-завгодно механізми перерозподілу. Інакше кажучи, справедливість не замінює благородства. Коли починають говорити про справедливість, це значить благородства вже не лишилося. Разом з тим час від часу в різних країнах в різні історичні періоди відбувається інституціоналізація глитайства. Саме зараза ми переживаємо такий період. Тому буде цікаво розглянути окремі соціальні позиції, які так чи інакше можуть бути пов'язані з глитайством. Глитаї-бізнесмени Протягом ХХ століття класове розуміння глитайства бізнесменів значно змінилося. Айн Ренд у своєму романі "Антант розправляє плечі" зображає конфлікт всередині бізнесменів між підприємцями, що спрямовані на творчість та інновації, та буржуазією, що спрямована на заробіток задля споживання. Цей конфлікт може бути досліджений лише за відмови від спрощеної марксистської теорії класів, де клас формується відношенням до засобів виробництва та привласненням додаткової вартості в процесі виробництва. Клас капіталу в марксизмі має однорідну соціальну позицію, а відтак його всесвітньо-історична роль обмежена цією позицією. Айн Ренд показує, що класовий поділ суспільства також здійснюється і на основі розподілу ідеальних мотивацій. Тобто тут можна мати на увазі корекцію марксистського підходу з боку Макса Вебера. Інакше кажучи, Айн Ренд показує, що не всі бізнесмени є безумовними глитаями. Глитайство може бути обмежене або і зовсім подолане ціннісними переконаннями бізнесмена. Таким чином, бізнесмен не може за своєю активною соціальною позицією бути обивателем. За своєю суттю бізнесмен є комерційним глитаєм. Відтак він може бути за своїм спрямуванням і перспективою або благородним, або здирником. Благородні бізнесмени ніколи не бувають дуже багатими. Бізнесмени-здирники ніколи не мають суспільної шани. Шлях бізнесмена-здирника це шлях одинака. А шлях бізнесмена комерційного глитайства це шлях соціального вибору між ще більшим багатством і суспільним визнанням. На перший погляд, загальне благо можна творити шляхом доброчинності. Водночас доброчинність є загальним благом лише за двох умов: коли її обсяг є співмірний з обсягом прибутку і коли на рекламу доброчинності в засобах масової інформації гроші не витрачаються. Коли обсяг доброчинності неспівмірний з обсягом прибутку, а обсяг витрат на рекламу доброчинності співмірний, або навіть більший, за обсяг самої доброчинності, то це не має жодного відношення до загального блага. Найбільш неблагородним є так зване анонімне інституціоналізоване глитайство – олігархічний бізнес, банківський процент (лихварство), монополія. Природа цих явищ така, що навіть абсолютно благородний бізнесмен змушений бути глитаєм, бо економічні принципи функціонування олігархії, лихварства та монополій роблять процес використання загального блага важко контрольованим для суспільства. Фактично ці явища закабаляють суспільство: олігархи за своєю природою корумпують владу і пожирають дрібний та середній бізнес, лихварі створюють банківське рабство, а монополії, особливо в інфраструктурних сферах, створюють системи масового законного обкрадання користувачів та знищують конкурентне середовище. Найнаочнішим прикладом глитайства зажди є обсяг багатства та швидкість його зростання. Найбільш сумнівною в цьому розумінні тут виглядає діяльність журналу "Форбс". Створений аби пропагувати історії успішних проектів та товарів в сфері бізнесу, він поступово перетворився на негативний соціальний феномен. Тепер цей журнал масово відомий не стільки своїми дослідженнями бізнес-діяльності, які є справді фаховими та цікавими, а ранжованим глитайством, бо найбільше пропагованими в засобах масової інформації стали рейтинги найбагатших людей, де здирники займають місця поряд з людьми, що досягли своїх статків важкою працею і служінням суспільству. Рейтинги "Форбс" дуже часто призводять до скандалів всередині країн походження статків того чи іншого учасника рейтингу, оскільки суспільства цих країн чудово знають про нелегітимність таких статків. Водночас такі загальнопланетарні рейтинги статків виглядають дуже привабливо для бізнесменів різних країн. В гонитві за попаданням в той чи інший рядок цього рейтингу розкрадаються державні та муніципальні бюджети, нещадно експлуатуються і навіть розоряються цілі країни, ведуться війни за привласнення природних ресурсів інших країн, розробляються схеми загальносвітової залежності споживачів від монопольного панування окремих корпорацій в тих чи інших сферах економіки. Орієнтація бізнесменів на рейтинги Форбс це одна з найбільш сумнівних мотивацій, які коли-небудь мали люди комерції. Глитаї як підприємці, середній клас, креативний клас та інтелектуали ХХ століття призвело до змін у класових підходах: 1) протягом століття відбулось формування середнього класу, тобто починаючих або малих за обсягом бізнесу підприємців як соціальної основи ринкового суспільства; 2) саме з середнього класу виокремився креативний клас, мотивації якого є творчими, та буржуазний клас, мотивації якого є споживацькими. Кінець ХХ століття завдяки розвитку ідеології споживацтва призвів до перетворення значної частини креативного класу, який був авангардом науково-технічної революції, на буржуазний клас, який став обслуговувати процес збагачення. Це перетворення чітко зафіксувала Саскія Саскен у своєму інтерв'ю "Интеллектуалов вытеснило сословие трепачей!" Вона ставить питання про те, що таке креативний клас сьогодні. Її визначення "креативного класу" досить песимістичне: "Креативні класи, це не більш ніж високооплачувана, вишколена обслуга "Великої Лабораторії", в чиї завдання входить випрацювання нових способів концентрації доходів та прибутків в руках тих, кому вони служать. Самі по собі ці люди можуть бути по-людськи чесні, однак рід занять примушує їх здійснювати аморальні вчинки". Креативний клас і середній клас це різні способи функціонального визначення частини суспільства, що опікується загальним благом. Середній клас має функціональне визначення підприємця малого за розмірами бізнесу, середнього за рівнем статку, не тільки самозайнятого, але і такого, що створює робочі місця для інших, та здатного до високої політичної активності. Креативний клас має функціональне визначення творчого підходу до діяльності без чіткої фіксації свого самозайнятого характеру та без високої політичної активності. Креативний клас здебільшого це наймані працівники. Саме тому креативний клас значно частіше називають "офісним планктоном". Представники креативного класу, які не є "офісним планктоном", тобто які започатковують власну справу, одразу ж стають підприємцями. Підприємці ж уже належать до середнього класу. Інакше кажучи, представники креативного класу, творчість яких повсякчас виглядає дуже привабливо, значно частіше є глитаями, ніж представники середнього класу, представники якого є самозайнятими і спрямованими на створення загального блага. В цьому сенсі підприємець вже не просто креатор, він креатор та впроваджувач своїх креацій. Що ж стосується ідентифікації благородства в сфері творчості, то тут потрібно повернутися до ідеї інтелектуалізму. Отже необхідно розвинути підхід Саскії Саскен. Креативний клас це функціональне місце в соціумі, воно залежить від переважаючих мотивацій суспільства. Коли суспільство здійснює заповітні мрії, тоді креативний клас благородний. Коли суспільство стає споживацьким, тоді креативний клас стає глитаями. Водночас інтелектуал це не стільки соціальна, скільки онтологічна функція. Інтелектуал не просто творить що-небудь, він конструює світ концептуально. В той час, як нові способи збагачення не дозволяють змінювати світ, інтелектуали перестають цим займатися. Тоді цим починають займатися неінтелектуальні представники креативного класу. Як відрізнити інтелектуала від креативщика? Дуже просто. Інтелектуал має широкий кругозір, масштабне світобачення та неспоживацьку мотивацію творчості, спрямовану на те, щоб змінити світ. В той час як креативщик має вузький кругозір, дрібне світобачення та споживацьку мотивацію, спрямовану на досягнення успіху своєї творчості в якій-небудь окремій чисто практичній сфері жаття. Інакше кажучи, інтелектуал в більшості випадків благородний (хоча і там бувають ренегати). Представник креативного класу такий, яким є суспільство, тобто він здебільшого обиватель у своїх мотиваціях. Отже для розуміння відмінності інтелектуала від представника креативного класу без поняття благородства та загального блага не обійтися. Питання для інтелектуала – працювати на багатих чи ні – не є принциповим. Принциповим є питання цілей роботи на багатих. Якщо багата людина є благородною, тобто визнає, що загальне благо є умовою приватних благ, та хоча б трохи служить його примноженню, то інтелектуал може працювати на багатого саме там, де відбувається служіння загальному благу. Якщо багатий працює лише на приватний інтерес, то інтелектуалу дуже важко втокмачити йому мотивацію загального блага. Тоді від такої співпраці потрібно відмовлятися. Глитаї-політики Ніхто не є ближчим до загального блага, ніж політики, особливо в умовах демократії. При цьому політики рідко бувають благородними. Але вони дуже добре вміють говорити про загальне благо. Політики це торгівці загальним благом – вони обіцяють його іншим, вони користуються ним на законних підставах, вони продають загальне благо оптом та вроздріб. Політик може бути благородним в дуже нетривалі періоди – під час війни, під час піку кризи, під час революції – тобто в період надзвичайних станів суспільства, коли демократія послабляється на користь авторитарної політики. В інші часи політики є глитаями. Чому так сталося? Чому ті, хто призваний піклуватися про загальне благо через встановлення рівноваги між різними групами впливу, підтримуючи режим республіки, стають повсякчас глитаями? Політика стала наскрізь глитайською в той самий час, коли демократичні вибори почали потребувати великих заощаджень. Відомість політика та прихильність виборця до нього в демократичній системі можливо купити. Щоб цей товар купити, потрібні гроші. Коли політик бере гроші в бізнесу, то потім після обрання, він ці гроші повинен бізнесмену повернути за рахунок використання загального блага. Так виникає замкнене коло демократичної політики – купівля товару прихильності виборця на гроші бізнесмена потребує продажу загального блага як товару цьому бізнесмену. Політичне глитайство явище надзвичайно мерзотне. Коли бізнесмен використовує загальне благо, його можна зрозуміти, бо це природа його діяльності. Коли загальне благо використовує політик, він діє проти свого соціального призначення. Коли суспільство впевнюється, що політики-глитаї ідуть у владу винятково задля приватних інтересів, воно вдається до цинічного торгу: ви хоч що-небудь зробіть для нас, а ми закриємо очі на ваше здирництво. Демократичні політики-глитаї в олігархічному суспільстві стають просто проститутками на утриманні олігархів. А коли така олігархічна проституція супроводжується ще й публічними скандалами, які розігруються в ток-шоу, змістовній політиці настає кінець. Найголовніше загальне благо – смисл суспільної діяльності – руйнується. Так демократична політика споживацького суспільства неминуче руйнує режим республіки. Причому навіть обмеження чи повна заборона політичної реклами не призведе до зміни ситуації – якщо є товар і є покупець, вони знайдуть один одного, як би хто цьому не перешкоджав. Демократія в самій своїй суті породжує глитайську політику. Отже ми можемо лише пробувати зменшити глитайство через суспільний контроль за політикою. В цьому сенсі суспільство, що починає контролювати політиків, само змушене політизуватися. А це означає, що ефективність політики як професійної сфери падає. Єдиний вихід, який сьогодні бачиться, це електронна демократія, електронне виконання публічних бюджетів он-лайн, електронне голосування і т.д. Глитаї-політтехнологи Політтехнологи це ті, хто займається маніпуляціями суспільною думкою на користь того чи іншого політика. Природа цієї діяльності є в самій своїй суті неблагородною. Відтак слова одного з українських політтехнологів "Ми відмовились від благородства в обмін на гроші" є принципом цієї діяльності. Критика тут безсила, тому що ці люди на відміну від бізнесменів та політиків чудово розуміють зміст своєї діяльності. Варто лише нагадати, що маніпуляція та політтехнологія можливі лише до певної межі, допоки республіка ще жива. На руїнах республіки маніпуляторам нема притулку. Коли вішають політиків, їх політтехнологів вішають поряд з ними. Маніпуляція громадянській війні не суперник. То, хто живе за Макіавелі, завжди програватиме тому, хто живе за Клаузевіцом. Глитаї-журналісти Журналістика справа публічна. Журналіст має служити суспільству, в якому живу, і людству в цілому. І як така журналістика професія благородна. Хто шукає в журналістиці заробітку, влади чи слави, той є глитай. Глитаї-обивателі в журналістиці, особливо талановиті, дуже швидко знаходять бізнесменів-покровителів чи політиків-покровителів. Як тільки журналіст починає служити комерсанту чи політику, корпорації чи навіть державі, він стає глитаєм-журналістом. Найчастіше глитайство в журналістиці розглядають як просто джинсу, тобто як творення та публікацію інформації, тексту (гіпертексту), радіопрограми чи телесюжету в інтересах зацікавлених осіб чи груп впливу на збиток інтересам всього суспільства. Водночас справжнє глитайство журналіста це концептуальне виправдання проявів глитайства. Якщо політики брешуть про загальне благо, політтехнологи маніпулюють загальним благом, то журналісти-глитаї оманливо виправдовують глитаїв і тим самим закладають основи системного знищення загального блага. Окрема каста журналістів-глитаїв – це інформаційні кілери: явище найбільше мерзотне. Окрім інформування у сучасних журналістів з'явилася ще одна дуже важлива функція, що належить до загального блага – організація публічної комунікації. В цій царині глитайство надзвичайно різноманітне: дискримінаційний вибір учасників дискусії (недопуск участі в публічній дискусії небажаних для влади чи для обраних корпорацій і водночас змістовних людей), вибір тем публічних дискусій на користь влади та обраних корпорацій, замовчування дійсно важливих та критично значущих для суспільства проблем, форматна цензура (маніпуляція змістом за допомогою формату дискусії, де права учасників є нерівними і залежать від їх статусу). Важливою ознакою глитайського суспільства є різке зниження обсягу, якості та впливовості публіцистики. Суть публіцистики як жанру полягає у публічній дискусії про загальне благо в тих чи інших актуальних для суспільства проблемах. В глитайському суспільстві публіцистика заміщається аналітикою політичних інтриг, скандальними розслідуваннями та викриттями корупції, які безумовно важливі, але лише в контексті про узагальнені оцінки та вихід на суспільні дії. Публіцистика має чітко вказувати, в чому є благородство кожного моменту життя суспільства і в чому полягає діяльність чи навіть жертва в ім'я такого актуального благородства. Споживацьке суспільство породило також особливу групу журналістів – служителів реклами, індустрії розваг та відпочинку. Оскільки такі сфери діяльності досить добре фінансуються, вони виглядають дуже привабливими для журналістів. Водночас ці сфери часто є квазіжурналістикою. Якщо журналіст не має суспільної орієнтації на загальне благо, в цих сферах його найлегше можна стати чистим рафінованим глитаєм. Інтернет-журналістика як нова сфера журналістики, де кожен, хто має доступ до Інтернет, може стати журналістом, породила специфічну мережеву комунікацію зі своїми нормами благородства та глитайства. Явища тролінгу чи ельфінгу це типові приклади глитайства в Інтернет-комунікації. Тролі та ельфи користуються анонімністю Інтернет-комунікації не для того, щоб підтримати змістовну дискусію, а знищити її конструктивний характер. Глитаї-вчені Від самого початку науки в соціальну функцію знання було закладено потужну логічну бомбу. З одного боку, пізнання було благородною справою, бо знання вважалися надбанням всього людства. З іншого боку, згідно з Френсісом Беконом – "Знання це сила і влада", а отже знання можуть використовуватися державами та корпораціями на свою користь. Гаслом розвитку науки стало не "наука це благородна справа", а "знання це сила та влада". Допоки вчені намагалися відстояти право на благородну діяльність пізнання у конкуренції з духовним самовдосконаленням релігії, благородство науки нічим не поступалося благородству релігійної віри. Як тільки знання стали розчинятися в технологіях на потребу держав та корпорацій, а мотивації героїчного ентузіазму, невтамовної цікавості, заповітних мрій, азарту перебороти природу, творення нового, зухвалості масштабу звершень були замінені мотиваціями, спрямованими на марнославство, гроші, владу, секс, розваги і т.д., наука перестала бути благородною справою. Глитайство вчених породжує прагматично технологізовану та нескінченно деталізуючу науку, нехтування фундаментальних досліджень, купівлю дисертацій, звань та нагород. Вчені-глитаї вимагають грошей від суспільства на науку і уникають публічного контролю через зверхнє ставлення до некомпетентної більшості. Вчені-глитаї все більше обслуговують індустрію гламурного споживання та розваг, все більше прагнуть комфорту, все менше здатні до наукового ризику чи навіть жертовності. Вчені-глитаї все більше обслуговують не тільки держави та корпорації, але мафіозні, терористичні та бандитські угруповання. Особливо жахливим глитайство вчених виглядає в ситуації сьогоднішньої кризи науки, яка втратила горизонт розвитку, зайнялася деталізацією досліджень на збиток фундаментальним дослідженням, розробкою технологій для споживчих потреб, обслуговуванням військово-промислових комплексів, продукуванням ноу-хау для корпорацій, які займаються сумнівною діяльністю. Благородний вчений фактично зник. Логічна бомба мотивацій науки спрацювала. Науково-технічна революція, що почалася в другій половині ХХ століття, закінчилася на початку XXI століття. Вона призвела до принципових перетворень в житті людства – переходу до постіндустріального інформаційного суспільства. Водночас саме цей перехід зумовив необхідність поставити під питання самі засновки науки – її онтологію та транзитологію, тобто об'єктний підхід та орієнтацію на пізнання світу. На початку XXI століття виникли принципово нові, конструктивні уявлення як в онтології пізнання-осягнення – об'єкт, процес, структура, так і в орієнтації цієї інтелектуальної діяльності – не тільки на Світ, але і на Позасвіт. Наука опинилася в серйозній кризі, яку дуже часто навіть не хоче визнавати. Глитайство науки сьогодні проявляється не тільки в безвідповідальному небажанні усвідомлювати свою кризу, але і у так званому термінаризмі. Подібно тому, як свого часу наука сама критикувала релігію за її обскурантизм (затемнення, опір пізнанню), так сьогодні конструктивісти критикують науковців за термінаризм (обмеження осягнення до об'єктивізму та чотиривимірного Світу). Відношення науки до конструктивізму не є благородним, воно є консервативним, реакційним, ретроградним. Термінаризм є нічим іншим як глитайством. Глитаї людського роду – чайлдфрі Чайлдфрі – не просто бездітні. Це добровільно бездітні, тобто люди, які можуть мати дітей, але добровільно відмовляються від того, щоб їх мати. Сам термін "чайлдфрі" вживається в англійському варіанті, бо пішов з англо-американської цивілізації, де це явище проявилось найбільш системно. Мова тут не йде про людей, які відкладають народження дітей на більш пізній строк свого життя. Мова цде про людей, для яких не мати дітей є стійким переконанням: так добре витрачати гроші, споживати, відпочивати, розважатися, мати задоволення від життя – а діти цьому заважають, забирають час, гроші і не дають адекватного задоволення. Чайлдфрі – це не що інше як збочення, породжене споживацькою цивілізацією. Водночас людство може собі дозволити будь-які збочення, крім збочень розуму. Що буде, якщо значна частина суспільства відмовиться від продовження роду? Таке суспільство приречене на демографічне руйнування. Країни, де чайлдфрі споживачі складають значну частину суспільства та мають сильний політичний вплив, приречені на вимирання. Європейські суспільства вже побачили результати такої псевдоліберальної політики – корінні мешканці країни замінюються членами інших суспільств, де чайлдфрі-споживачі не мають значного впливу. Це відбувається як експансія народів зі збереженими базовими нормами людського роду. Чайлдфрі повинні бути однозначно засуджені і на рівні законодавства мати поразку в правах. Чайлдфрі як порушники базових норм людства це глитаї людського роду. * * * Так виглядає короткий бестіарій глитаїв у сучасному суспільстві. Це доволі нещасні люди, оскільки вони повсякчас є невротиками, не мають достатньо поваги інших і в будь-якому разі не мають позитивної перспективи. Чи можливо відмовитися від глитайства? Так. І зовсім не обов'язково це має відбуватися через суспільний тиск. Це можливо зробити і самостійно. Глитайство повсякчас призводить до внутрішніх криз ідентичності. А всяку таку кризу можливо подолати через зміну своїх ідентифікаційних засад. Шлях благородства – єдино можлива позитивна перспектива як індивідуальна, так і суспільна. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4fb9cfb9d85cb/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4fb5fcdf1aa9c/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Fri, 18 May 2012 10:40:15 +0300 "Мы отказались от благородства в обмен на деньги" Д.Джангіров, з виступу перед політтехнологами на Всеукраїнському політичному форумі "Вибори-2012" 23 березня 2012 року, Київ Моє завдання в цьому тексті доволі просте – повернути первісне значення забутим поняттям. Уникаючи моралізаторства, хочу запропонувати власні роздуми, породжені складною ситуацією, в якій ми опинилися. ЧАСТИНА 1. БЛАГОРОДНІ ТА ГЛИТАЇ Благородство як основа республіки Держава будується на силі та примусі, а республіка тримається на благородстві. Благородство є дієва віра в існування загального блага як окремого від приватних благ та не менш ефективного, ніж вони. Благородство означає також персональне творення загального блага безвідносно до того чи творить його ще хтось і чи є за це якась винагорода. Благородство не має жодних матеріальних засновків, і всі спроби виправдати його розумним егоїзмом є невдалими, оскільки благородство твориться не для власного зиску чи задоволення, а з яких-небудь ідеальних причин. Благородство, що стало нормою громади, є громадянська доблесть. За режиму республіки громадянська доблесть є головною ознакою політики та головною якістю публічного політика. Публічний політик в такому суспільстві після втрати честі через який-небудь неблагородний вчинок, тим більше, якщо він став відомий громадськості, іде у відставку. Суспільства, які допускають до влади людей без громадянської доблесті, тобто людей неблагородних, позбуваються режиму республіки і дуже швидко деградують. Благородний це не просто той, хто породжує благо, а той, хто породжує благо за будь-яких умов, навіть тоді, коли суспільство, стає аморальним, опиняється на межі виживання і коли благородство пов'язане з небезпекою для життя самого благородного. Благородний не обов'язково злидень чи бідний. Благородний може бути доволі забезпеченою людиною. Просто благородний це той, чи мотивації не пов'язані з особистою вигодою, з жадобою до грошей, влади чи слави. В первісному розумінні благородство означає походження від благого (шляхетного) роду. В похідному від цього розумінні, яке народжується вже пізніше, благородство є орієнтацією діяльності на творення блага. Якщо початково благородним був той, хто походить від шляхетного роду, то потім благородним міг бути будь-хто, хто вчиняв благородно. Дуже часто благородство розглядають за його походженням, а не через спосіб існування в суспільстві зі сталою суспільною угодою. Розуміння походження благородства є доволі прагматичним. Тобто благородним може бути лише забезпечений, а не бідний чи злиденний. В цьому сенсі за Конрадом Лоренцом благородство в нелегітимній діяльності походить з надлишків, а надлишки породжуються грабунком. Благородне лицарство походить з розбійних та піратських банд, які і творять кодекси честі. Водночас походження благородства не є його суттю. Суть благородства проявляється тільки всередині республіки, коли воно може становити цінність не якихось окремих прошарків, а всього суспільства. Проблема благородства зазвичай виникає в двох ситуаціях: 1) коли про благородство думає неблагородний; 2) коли справжнє благородство стає маргінальним, і слугує лише обмеженням злочинів як домінуючий дискурс покидьків. Для благородного проблеми благородства не існує, він інтуїтивно розуміє, що це таке. Благородство, яке стає цінністю суспільства, повсякчас набуває організованого характеру у вигляді так званого "кола благородних" або "благородного кола". Коло благородних тягло існує в певні періоди історії в тій чи іншій країні. Тобто на певних історичних етапах існування країни, які зазвичай потім вважаються періодами розвитку та процвітання, коло благородних відроджується з покоління в покоління та має переважаючий вплив в суспільстві. Навіть коли благородне коло руйнується, але запит на благородство зберігається, а такі випадки в історії бували багато разів, тоді виникає інше коло благородних, яке заміщає зруйноване. В такому разі суспільство просто змінює коло суспільної довіри на інших благородних. Благородне коло є основою існування режиму республіки. Перефразовуючи Микиту Хоніата, який говорив, що "місто це не стіни та башти, а зібрання благородних мужів", можна сказати, що республіка це не уряд чи парламент, а впливове у суспільстві зібрання благородних людей. Тобто благородство в республіці через громадянську доблесть існує двояко – як кращі персональні взірці у всіх прошарках суспільства, і як виокремлене "благородне коло" – спільнота благородних людей, що дотримуються певного кодексу честі і перебувають у щільній комунікації та соціальній взаємодії. За режиму республіки благородство є шанованою більшістю соціальною нормою, носіями якої є стійка меншість. Найбільш символічним і наочним описом кола благородних є легенда британського епосу V-VI ст. про лицарів Круглого стола Камелота на чолі з королем Артуром, основу якого складали благородні за походженням і діяльністю. Легенда про лицарів Круглого стола розповсюджується на континенті (в Бретані, Франція) з XI ст., переосмислюється в лицарській традиції (Прованс, Франція) і складає основу правил благородства лицарів – куртуазії, згідно з якими лицар має бути вільним, ввічливим, мужнім, вірним, розсудливим, чесним (з почуттям честі), щедрим, безкорисним, віддано служити Святій Церкві, поважати свого сюзерена і захищати злиденних та знедолених. Пізніше виникає ще одна досить відома традиція благородного кола – масони (XVI-XVII ст.). Масонство в своєму походженні тісно пов'язане з рицарською традицією. Масонство як закрита мережева соціальна організація побудовано на моральних принципах (ландмарках). Зміст ландмарок Джозеф Форт Ньютон в роботі "Будівельники" визначає так: батьківство Бога, братство людей, моральний закон, золоте правило і надія на вічне життя. Власне будь-яке благородне коло становить собою умову і соціальну структуру існування загального блага в тому чи іншому суспільстві. Благородне коло існувало в імперській Росії – в основному це були інтелігенти-різночинці, почасти навіть шляхетні. Більшовики знищують благородне коло в Росії і інших республіках СРСР, нав'язуючи класову суть загального блага. Як би ми не ставилися до марксизму, але благо робочого класу, хай навіть дуже чисельного, все-таки не є загальним благом, це головна помилка Маркса. Саме знищення благородного кола більшовиками робить можливими репресії 30-40-х років ХХ століття в СРСР без будь-якого серйозного опору цьому ганебному явищу. Благородне коло відроджують в другій половині ХХ століття дисиденти, які в свою чергу після руйнування СРСР виявилися не готові до подальшого існування в ринкових умовах та не пройшли випробування владою. Сьогодні ми стоїмо перед необхідністю відродження другої хвилі благородного кола – благородних, що пройшли випробування спокусою ринком і владою. При цьому коло благородних може не обов'язково бути при владі. Коло благородних не обов'язково має бути юридично організоване в якусь стійку групу. Іноді, що зовсім невірно, коло благородних називають моральними авторитетами. Моральні авторитети це просто оцінка, яка важлива, але нічого не говорить про діяльність. Моральний авторитет може бути навіть публічним, але доволі пасивним в соціальному плані. Благородний це той, хто діяльністю породжує благо. А це означає необхідність щоразу виясняти, що є благом в даний момент і як його можна породжувати реальною діяльністю. Саме тому не моральні авторитети, а благородні є основою режиму республіки. Благородство не тотожне справедливості. Гасло "Справедливість є, за неї варто боротися" в самій суті є наскрізь маніпулятивним. Справедливість не існує сама по собі, вона не є автоматично притаманною суспільству. Тому "справедливість є" як політичне гасло завжди вираз сумнівний, бо справедливості у суспільстві, де виникає питання про її існування, точно не існує, інакше таке б питання не виникло. Крім того, справедливість не виникає в боротьбі, тим більше в політичній боротьбі. Справедливість виникає як результат переважаючого благородства у суспільстві або як результат чийогось персонального милосердя. Тобто можна творити персональну справедливість як милосердя конкретної людини щодо іншої конкретної людини. Або можна творити справедливість шляхом благородства, підтримуючи в суспільстві таку цінність через постійну зміну соціальної структури доступу до загальних благ та через примноження самих загальних благ. Лише в тому суспільстві, де благородство є стійкою в теперішньому часі (такою, що може опиратися намаганням його знищити) та тяглою з минулого в майбутнє традицією, пульсує справедливість. Пульсуючий характер справедливості означає, що вона існує лише одну мить, щоб потім або щезнути або знову бути породженою чиїмось благородством або милосердям. Справедливість абсолютно точно не виникає в політиці. В політиці можуть виникати соціальні інновації, які в цілому можуть створювати у суспільстві умови для більшої справедливості. Але, як показує історичний досвід, навіть створені в соціальній структурі найбільш сприятливі умови для справедливості (як це було в СРСР) без впливового в суспільстві благородного кола та непоодиноких виявів милосердя нічого не варті. Єдиною умовою справедливості в будь-який час, в будь-якій країні, є режим республіки з наявним в ньому колом благородних, що дбає про загальне благо в тому числі у вигляді справедливості. Благо як мета благородства по-різному розглядається в різні часи людської історії. В християнстві благим є лише Бог. І довгий час уявлення про благо існувало всередині релігій, де воно було прерогативою Бога, а людина могла долучатися до божественного блага вірою. В світському розумінні благо доступне кожному через дотримання моральних норм. Том першим загальним благом були заповіді від Бога – моральні норми. Поступово кількість проявів загальних благ збільшувалася. Міста, держави, структури безпеки (поліція, армія), знання, інфраструктура транспорту та інших комунікацій і т.д. – все це загальні блага, створення яких і означало прояв благородства. Разом з тим в процесі творення нових загальних благ етика людства стає більш складною і розгалуженою, самих лише релігійних заповідей стає недостатньо, оскільки з'являється безліч структур громадянського суспільства, які потребують своїх кодексів честі – це військові структури (наприклад, лицарі чи самураї), університети, професійні гільдії тощо. Саме стрімкий розвиток різноманітних кодексів честі зумовлює необхідність подивитися на раціональну природу загальних благ, що обмежені тією чи іншою організацією. На підставі цього Кант знаходить раціональний принцип моральних норм задля загального блага (категоричний імператив) – вчиняй так, щоб максима твоєї волі була безумовним законом. В чому суть революції у розуміння загального блага Канта? По-перше, джерелом моральних норм є не Бог чи віра в нього, а власний розум. По-друге, раціональність таких моральних норм може бути зрозумілою і сформульованою індивідуально кожним і оказіонально для кожного вчинку. По-третє, формулювання Канта є позитивним, тобто говорить про те, що принципово слід робити, а не чого робити не слід, як це було у заповідях. По-четверте, категоричний імператив Канта діє не тільки по відношенню до ближнього, а і до дальнього чи навіть до цілого суспільства. Кант по суті створює раціональні підстави для існування загального блага. Загальне благо з'являється та має тягле існування тоді, коли меншість суспільства безпосередньо керується кантівським принципом, а більшість суспільства визнає цей принцип як бажаний для себе та шанує меншість, що керується цим принципом безпосередньо. Отже джерелом загального блага стає благородство – як реальна діяльність меншості і як ідеальне устремління більшості. Водночас самого по собі кантівського категоричного імперативу недостатньо. Тут потрібна важлива теоретична інновація, яка може слугувати основою розуміння благородства у взаємозв'язку з іншими не благими явищами. Ця теоретична інновація є частиною започаткованої Азимовим-Лефевром рефлексивної етики, яка була розвинута автором у роботі "Основи цивілізаційної антропології". Отже суть рефлексивно-етичного принципу благородства є така: загальне благо є умовою приватних благ. Відповідно заперечення цього принципу, обмежує чи поступово знищує благородство. Чи існує благородство у сучасному світі? Адже будь-які прояви благородства давно використовуються корисливими людьми. Навіть християнське милосердя щодо злидарів, що просять милостиню, давно вже обліковано, технологізовано і включено в щоденний дохід корисливих людей. Благородство щодо ближнього в більшості випадків буде використано цим ближнім як самозрозуміле і таке, що не потребує ні дяки, ні шани від нього. Благородство у сучасному світі значним чином перестало бути персоніфікованим, воно набуло структурних і глобальних якостей. Сфери національних та класових благ стали дуже вузькими. Сфера загальнолюдських благ розширилася неймовірно. При цьому значно зріс обсяг потреб в благородстві загальнолюдському та глобальному. Телекомунікації, транспорт, космос, екологія, футурологічне майбутнє і т.д. – все це породжується та регулюється винятково благородними мотиваціями людства. Глобальність благородства проявляється через неможливість його обмежити корпоративними, національними чи державними рамками. Сьогодні результати благородної діяльності неможливо втримати в яких-небудь рамках – після того, як вони створені, то неодмінно і дуже швидко стають надбанням всього людства. Благородство за часів кризи відрізняється від благородства періодів сталого розвитку, бо воно може існувати як творення соціальних інновації, поступове та наполегливе переконання суспільства у необхідності соціальних інновацій, впровадження цих соціальних інновацій, коли з'являється хоча б вузьке коло однодумців, та підтримка впроваджених інновацій аж до того часу, коли інноваційна система стане непохитною. Глитайство як руйнування республіки Існує два принципово різних режими існування суспільства – режим республіки і режим глитайства. Режим республіки виходить з принципу, що загальне благо існує і воно є умовою приватних благ. Режим глитайства виходить з того, що загального блага або не існує, або воно не є важливим в порівнянні з домінуючим приватним благом. Коли Макіавелі давав визначення корупції, то він насправді показував, що корупція є інституціоналізоване глитайство. Його визначення корупції як "використання публічних можливостей в приватних цілях" є насправді визначенням глитайства. Натомість визначення корупції має бути таким – "використання публічних інституційних можливостей в приватних цілях". В українській літературі глитайство як суспільне явище блискуче зображено в драмі Карпенка-Карого "Глитай або павук". Глитаї російською мовою – це мироеды. Глитайство це відмова від благородства в обмін на власну вигоду. Глитайство це зневіра у ефективності загального блага. Найпростіша форма глитайства, тобто глитайство звичайне, притаманне обивателю. Воно існує як споживання обивателем загальних благ без яких-небудь спроб власного творення чи хоча б відновлення вже спожитих загальних благ. Глитайство звичайне є пасивним. Більш небезпечною формою глитайства є комерційне глитайство бізнесмена. Комерційне глитайство є активним. Бізнесмен як комерсант все підпорядковує своїй вигоді. При цьому приватне використання загального блага для комерсанта це просто ще один спосіб збагачення або принаймні зменшення видатків. Інша назва комерційного глитайства – соціально безвідповідальний бізнес. Водночас для комерційного глитайства все-таки існують обмеження – платити податки, використовувати публічні ресурси відповідально, займатися доброчинністю, не забирати останнє у боржника і т.д. Але найстрашніше це глитайство здирницьке. Між комерційним та здирницьким глитайством дуже тонка межа. Проте бізнес дуже часто робить людей жорстокими, і тоді глитаї-комерсанти перетворюються на глитаїв-здирників, бо спинитися у своїй жадобі до збагачення вони самостійно не можуть. Жадоба до збагачення спочатку породжує здирництво, яке по мірі зменшення обсягів загального блага перетворюється на мародерство. Мародерство це глитайство щодо загального блага, яке вже значно применшене попереднім здирництвом і доведено до стану руїни. Інакше кажучи, загальне благо не є чимось абстрактним, воно може збільшуватися, може зменшуватися. Тобто загальне благо є набувне і витратне – яким воно буде, залежить від колективної волі суспільства. Якщо суспільство культивує прояви благородства і шанує коло благородних, його загальне благо зростатиме. Якщо суспільство не культивує прояви благородства, не опирається здирництву, то поодинокі випадки мародерства швидко перетворюються на соціальне мародерство як масове суспільне явище, яке призводить до руйнування республіки. Соціальне мародерство означає стан, коли створення публічних благ покладається лише на невелику частину суспільства (в нашій ситуації це вузький прошарок середнього класу). При цьому найбільш багаті люди (в нашій ситуації це олігархи та представники влади, що пов'язані між собою) різними способами не тільки уникають створення публічних благ, але ще й збагачуються за рахунок існуючих публічних благ. Причому в такій ситуації доброчинність здирників зовсім не виправдовує їх здирництво, бо вони здирають мільярди, а витрачають на так звану доброчинність копійки. Отже тут можна бачити такі ступені падіння від благородства до глитайства: примноження загального блага (благородство), традиційна недоторканість загального блага (обивательство), обмежене використання загального блага (комерція), активне використання загального блага (здирництво), нищення загального блага (соціальне мародерство). Благородство багатих є надзвичайно складною темою. Христос давав однозначну оцінку – неможливо бути одночасно благородним і багатим. "Не можете служити Богу та мамоні" (Мф. 6:24) Але при цьому саме християнство і тим більше протестантизм як його окремий напрямок багато зробили для того, щоб привнести в бізнес благородство. Благородні багачі найчастіше бувають в період створення процвітаючого суспільства. Інакше кажучи, в цей період багаті є здебільшого креативним класом і творять загальне благо. Після створення процвітання настає період використання процвітання, коли споживацтво стає домінуючою нормою суспільства, а діти чи внуки багатих стають винятково споживачами. Ці діти чи внуки, що стали спадкоємцями бізнесу батьків, уже не творять процвітання, вони використовують заощадження. І коли тільки настає криза, вони змушені залучати публічні ресурси свого бізнесу як інструмент для можливості використання загальних благ – таких як публічна влада, публічний бюджет, довіра громадян до банків і т.д. Соціальну функцію втримання та відтворення багатства в цій ситуації все менше виконують інтелектуали, які стають маргіналами, все більше виконують ті, кого називають креативним класом. Ми сьогодні переживаємо саме такий період піку процвітання та суспільної світової кризи. Саме тому сьогодні працювати на багатих не завжди благородно, оскільки це дуже часто не слугує загальному благу. В персональному плані звичайно можна закликати бізнесменів до совісті, знайомити їх з перспективою світу та залучати до стратегічних дій. Але криза створює світ примітивного дарвінізму. В бізнесі під час кризи збагачуються не благородні, а глитаї. Благородний бізнесмен під час кризи може тільки виживати, але не збагачуватися. І саме це робить для інтелектуала співпрацю з багатими під час кризи доволі драматичною. Кризу неможливо подолати лівацькими підходами. Ліві марксистські ідеї про можливість взяти під контроль загальне благо можуть працювати лише там, де все ще збережено режим республіки. В цьому сенсі режим республіки є засадничою, надкласовою, надекономічною, надполітичною соціальною умовою загального блага, особливо в період кризи. В значній мірі режим республіки є навіть наддемократичним, оскільки більшість в ситуації кризи теж перетворюється на глитаїв. Тому в період кризи режим республіки може підтримуватися винятково вузьким благородним колом, яке саме функціонує на основі аристократичних традицій. Водночас аристократія після закінчення кризи сама може ставати основою глитайства, якщо її вчасно не замінює демократія. Зародження глитайства відбувається з того, що у складні часи, коли більшість суспільства неспроможна підтримувати загальне благо, функція загального блага покладається на обрану частину суспільства, в обмін на це суспільство гарантує цій частині певні привілеї. Однак потім по мірі того як суспільні верстви стають спроможними до самостійного підтримання загального блага, привілеї обраних не відміняються. Режим глитайства фіксується закріпленням привілеїв у законах, тобто інституціоналізується і стає суспільною нормою. Водночас режим глитайства може існувати лише тимчасово, бо він руйнує республіку як спільну справу суспільства. Режим глитайства знищує цінність благородства. Натомість виникають інші цінності та виправдання. "Кругом лохи – а лохів використовують" – мудрість глитаїв-здирників. "Приватизоване нагорі загальне благо немає смислу творити" – мудрість глитаїв-обивателів. "Не ми такі – суспільство (чи життя) таке" – виправдання багатих глитаїв. "Чому я повинен творити загальне благо, хай його творять багаті" – виправдання бідних глитаїв. Благородні в режимі глитайства є маргіналами і сприймаються як ідеалісти, що живуть в ілюзорному світі, або як ідіоти, що нездатні до соціалізації. Сервантес подарував нам образ благородного "хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського лицаря сумного образу та лицаря левів". Це пародійний персонаж благородного серед обивателів-глитаїв, що змушений жити в ілюзорному світі, розумом намагаючись розгадати заплутаний зміст злих намірів цього світу. Образ благородного християнина серед обивателів-глитаїв як ідіота геніально описаний в однойменному романі Достоєвського. Князь Мишкін це благородний інтелігент, що живе в драматичному світі і своїм простодушним благородством лише посилює цю драматичність. Хитромудрий Алонсо Кіхано (справжнє ім'я Дон Кіхота) та простодушний князь Лев Миколаєвич Мишкін є однаково неуспішними в світі глитайства. Вони викликають здивування, зневагу, заздрість, ненависть, нікого не лишаючи байдужими. Але ніхто з глитаїв не розглядає їх життєву позицію серйозно. Отже в світі глитайства благородні перестають бути лідерами суспільної думки, натомість центр суспільної уваги займає глитай, бо глитайство починає ототожнюватися з соціальним успіхом. Режим глитайства знищує позицію, що дбає про загальне благо, і робить неможливим публічну розмову про загальне благо: натомість в публічній площині обговорюється лише те, хто більший глитай, тобто різні групи інтересів звинувачують одна одну у глитайстві. Глитаями стають не тільки бізнесмени, але і політики, політтехнологи, вчені та журналісти. Обивателі, як завжди, смакують публічні викриття глитайства та скандали навколо найбільш дикунського глитайства. Коли глитайство заполоняє всю увагу суспільства, нікому сказати "досить!", нікому сказати "ми потребуєм вожаків, щоб полювать на хижаків". Нема буйних благородних серед кола благородних, щоб здійснити революцію, бо революції творять не сиво-чолі старці, які є моральними авторитетами: революції творять молоді благородні нахаби. Далі – частина 2. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4fb5fcdf1aa9c/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4f82a8886c73a/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Mon, 09 Apr 2012 12:14:48 +0300 У чому проблема моралі сьогодні? Чому раптом стали такі потрібні моральні авторитети? Хіба політики проти того, щоб дотримуватися 10-ти заповідей? Хто з них в здоровому глузді стане цьому заперечувати? Проблема у тому, що політики пред'являють вимогу дотримуватися 10-ти заповідей іншим, а не собі. А про їх власні порушення 10-ти заповідей можна дізнатися тільки від їх опонентів. Потрібно чесно сказати – вся політика і всі політики самим фактом належності до політичних процесів сьогодні є аморальні. Неможливо говорити про мораль, не даючи моральної оцінки політико-економічному режиму, який склався в країні. Нинішня влада, як і попередні влади, однаково долучились до створення режиму. Бути політиком, мати владу і великі гроші сьогодні це значить бути аморальним. Цей політико-економічний режим – аморальний. Той, хто його виправдовує, злочинець. Ті, хто з режимом співробітничають, є колаборантами зла. Якщо ми всіляким чином починаємо лукавити (не всі, хто виправдовує режим, є злочинцем чи не всі колаборанти є погані) ми стаємо на бік аморальності. Не можна співробітничати зі злом. Не можна вступати в діалог зі злочинцями. Самим фактом діалогу зі злом ми частково виправдовуємо його і допускаємо його право на існування. Такі оцінки можна зробити тільки з позиції публічного морального авторитету. Цю позицію в комунікації може зайняти кожен, а от втримати таку позицію довго і довести її послідовність вчинками власного життя можуть далеко не всі. Спроба дотримуватися моральної позиції сьогодні пов'язана з відмовою від активного політичного та економічного життя. Проблема моральності за існуючого режиму в тому, що побудована політична та економічна система дозволяє бути моральним лише стаючи маргіналом. Політичний і економічний мейнстрім змушує бути аморальним, якщо ти береш в ньому участь. Якщо ми хочемо вести розмову про мораль, то не достатньо на цю розмову всього лише запросити моральних авторитетів і не запросити політиків. Очевидно потрібно чітко зрозуміти формат розмови про мораль. Наскільки моральні авторитети мають бути політкоректними? Якщо моральний авторитет в кризовий час говорить щось таке, з чим усі погоджуються, тоді навіщо він потрібен такий? Моральний авторитет взагалі повинен пред'являти незручні смисли, з якими частина суспільства точно не погоджується. А в кризовий час моральний авторитет повинен говорити речі, з якими не погоджується більшість суспільства. Саме зараз такий кризовий час. Саме зараз час говорити речі мало приємні не тільки владі, але і більшості людей. Саме зараз час вказувати на змістовні проблеми наших звичних моральних уявлень. Моралізаторство завжди є беззмістовним, якщо воно не пред'являє нові моральні принципи в політиці, не пропонує нові підходи в економіці, не демонструє нові норми культури. Моральний авторитет визначається не тільки заслугами минулого, але і роботою з майбутнім. Інакше кажучи є лише один спосіб існування морального авторитету в кризовий час – це пропозиції інновацій не дивлячись на опір більшості, це просування інновацій в публічній сфері, яка опирається цьому, це впровадження інновацій йдучи на персональні жертви. Той, хто в кризовий час займається моралізаторством, не пропонуючи інновацій, не просуваючи інновацій, не впроваджуючи інновацій, не є моральним авторитетом. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4f82a8886c73a/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4f3a0f9858695/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Tue, 14 Feb 2012 09:39:04 +0200 10 лютого Центр Візуальної культури НАУКМА опублікав в Фейсбук звернення, яке мало широкий розголос серед його користувачів. Водночас коментарі до звернення показують, що подія, яка відбулася, оцінюється неадекватно. Спочатку я опублікую звернення, в якому міститься прохання його поширити. Звернення Центру візуальної культури щодо закриття виставки "Українське тіло" Автор VCRC, написано 10 февраля 2012 г. в 16:00 · Звернення Центру візуальної культури щодо закриття виставки "Українське тіло" 10 лютого 2012 року виставку "Українське тіло" в Центрі візуальної культури НаУКМА, присвячену дослідженню тілесності в українському суспільстві, було закрито за рішенням президента НаУКМА Сергія Квіта. Вхід до галереї наразі зачинено на замок. Сергій Квіт пояснив свої дії таким чином: "Це не виставка, а лайно". Подібними діями, які ми розцінюємо як неприпустимий акт цензури, з публічної дискусії цілеспрямовано витісняється цілий спектр важливої соціальної та політичної проблематики, унеможливлюючи її критичний розгляд. На виставці було представлено роботи українських художників Анатолія Бєлова, Євгенії Бєлорусець, Оксани Брюховецької, Олександра Володарського, Микити Кадана, Володимира Кузнєцова, Любові Малікової, Лади Наконечної, Миколи Рідного та багатьох інших. Сподіваємося, такий необдуманий крок представників університетської адміністрації є наслідком тимчасового непорозуміння. Наразі ми змушені оголосити збір підписів на знак протесту проти художньої цензури в стінах НаУКМА. Вимагаємо від адміністрації НаУКМА повторного відкриття виставки "Українське тіло". Просимо поширити це звернення серед представників художньої та інтелектуальної громадськості. Мій коментар до цього звернення і власне звернення. Легалізація порно не може бути здійснена простим фактом відкриття виставки. Щоб легалізувати порно, потрібно спочатку випрацювати концепт (заклик, маніфест, щось на зразок цього), який поширити та обговорити. Тільки в такому разі можна сподіватися на дієвість акції. А так хотіли легалізації порно, отримали легалізацію цензури з повним моральним правом її застосування, бо в суспільстві немає позитивної думки щодо цього. Шановні студенти, порно легалізувати в країні вже давно потрібно. Але не фактами його презентації для непідготовленої аудиторії, а концептуальним підходом і попередньою підготовкою аудторії. Зробіть так, що суспільство було за вас ще до проведення виставки. Тоді цензури або не буде, або в разі її виникнення більшість буде за вас. Навіщо ви з мене, потенційного прибічника вашої виставки, робите ідіота? Я дивлюся виставку, бачу порно, радію, що нарешті у нас відбувається його легалізація. А організатори мені і іншим нахабно брешуть, що це, мовляв, не порно, а просто мистецтво тілесності. Ви хотіли за назвою "мистецтво тілесності" сховати порно. Кажу вам це як експерт з порно. Тобто ви хотіли шляхом брехні протягнути порно в суспільну свідомість. Це погана стратегія. З моєї точки зору краще це робити відкрито і концептуально, а не шляхом публічної брехні. Пишіть маніфести, створюйте концептуальні бачення, публікуйте все це, обговорюйте, досягайте підтримки аудиторії, а вже потім робіть виставки. В іншому разі навіть ваші прибічники будуть вашими ворогами. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4f3a0f9858695/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4ec6092a45298/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Fri, 18 Nov 2011 09:28:42 +0200 18 ноября 2011 года опубликована четвертая Интернет-книга автора "Теории перспективы" на сайте автора и в библиотеке Мошкова. Она опубликована ровно через год после выхода третьей Интернет-книги "Горизонты конструктивизма" на сайте автора и в библиотеке Мошкова, ровно через два года после второй Интернет-книги "Онтологизации" на сайте автора и в библиотеке Мошкова и ровно через три года после первой Интернет-книги "Теория виртуальности" на сайте автора и в библиотеке Мошкова. Книга "Теории перспективы" вмещает работы: "Основы цивилизационной антропологии", "Теория структурных уровней" и "Общая транзитология". Эти работы посвящены теоретическому осмыслению позитивной перспективы человечества. Целью этой книги является создать перспективу для современного кризисного мира. Три разные работы пытаются осмыслить принципиально разные перспективы. Работа "Основы цивилизационной антропологии" пытается осмыслять перспективы разных человеческих цивилизаций, кризис человеческой цивилизации в целом и возможность выхода на надцивилизационную позицию в результате такого кризиса. Работа "Теория структурных уровней" пытается осмыслять перспективы научной картины мира с точки зрения структурных пределов. Работа "Общая транзитология" пытается осмыслять две разные традиции философического мышления – онтологию и транзитологию, а также пытается посмотреть на перспективу не с точки зрения онтологических представлений об основаниях мира, а с точки зрения транзитологических представлений об ином содержании в мире и за его пределами. Работа "Основы цивилизационной антропологии" представляет новую дисциплину – цивилизационную антропологию, которая принципиально отлична от существующей сегодня культурной антропологии. Культурная антропология это теория, которая изучает культурные феномены в человеческих обществах. Цивилизационная антропология строится на конструктивном моделировании жизнедеятельности цивилизаций. Культура это системы образцов, эталонов и норм в процессе создания, преобразования и разрушения. Культура отвечает на вопросы "как жить?" Общество это социальная совокупность настоящего времени. Цивилизация это сложная социальная модель, основанная на уникальной системе мотиваций, обеспечивающая историческую связность некоторой человеческой общности. Цивилизация отвечает на вопрос "зачем жить?" Масштаб рассмотрения истории в цивилизационной антропологии измеряется столетиями и тысячелетиями. Цивилизация возникает, развивается и преобразуется благодаря социальной энергии. Социальная энергия порождается мотивациями, которые организовываются в систему ценностей в мифологиях, религиях и научных идеологиях. Уникальная система мотиваций это онтология цивилизации. Транзитология цивилизации – это некоторые границы или горизонты, на которые направлено развитие цивилизации. Таким образом, онтология цивилизации – система мотиваций, транзитология цивилизации – структура мотиваций. Система задана иерархией, структура задана пределами. Цивилизационная антропология исследует процессы возникновения, функционирования, кризисов, преобразования, упадка и разрушения цивилизаций посредством моделирования. В процессе исследования были обнаружены две модели цивилизаций – доминированные и диверсифицированные. Основные понятия доминирующих цивилизаций: доминирующая мотивация, мотиватор, мотивационная база, мотивационный компрессор, демотиватор. Основные понятия диверсифицированных цивилизаций: основные и наполняющие группы мотиваций, мотивационная дифференциация, мотивационный сепаратор, мотивационный интегратор, генератор новых мотиваций. Эти понятия позволяют сформулировать причины современного нам мирового цивилизационного кризиса в новом языке. Моделирование цивилизаций позволило обнаружить общий принцип цивилизационной диспозиции: цивилизации лучше всего выживают и развиваются, когда они находятся в интенсивном взаимодействии со своей оппозицией: доминированные с диверсифицированными (и наоборот), индивидуальные с коллективными (и наоборот), регламентированные с гибкими (и наоборот), утилитарные или материальные с трансцендентными или духовными (и наоборот). Понимание цивилизаций как уникальных и по-разному изменяющихся систем мотиваций позволило пересмотреть понимание войн. Цивилизационная антропология предлагает понимание войны как способа преодоления дисбаланса структуры и/или системы мотиваций разных социальных групп. Война – способ преобразования оснований, структуры и горизонтов (трансцендентных пределов) цивилизации в условиях отсутствия надцивилизационной позиции. Дисбалансы создают цивилизационных лидеров, диспаритеты создают врагов. Транзитологическое понимание цивилизации позволило сформулировать теоретическое представление о трех структурах трансцендентных пределов, в рамках которых развивалась человеческая цивизация: мифологическая, религиозная, рациональная. Также сделан вывод о том, что человеческая цивилизация переживает переход к конструктивной структуре трансценденции, которая характеризуется новыми горизонтами или пределами, в направлении которых далее будет развиваться цивилизация людей. В этой же работе рассмотрены две традиции выхода в надцивилизационную позицию: интегральный традиционализм и инспирология, а также сделан прогноз о возможности формирования надцивилизационной позиции средствами собственно самой человеческой цивилизации. Одним из направлений формирования надцивилизационной позиции рассматривается образование – университеты, мультиверситеты и метаверситеты. В работе "Теория структурных уровней" исследуются разные уровни структуры постижимого мира и то, как они соотносятся друг с другом. Теория структурных уровней (ТСУ) утверждает, что наука имеет структурные пределы (ориентировочно 10-19 – 1020), вне которых допустим для постижения лишь конструктивный подход. Различные уровни структуры не просто не подобны друг другу, но имеют различные законы (постулаты) своего существования и взаимодействия. Кроме того, различные уровни структуры не являются последовательно связными – связность может быть трансструктурной. В трансструктурных связях возникают различные структурно-позиционные ситуации, которые требуют принципиально разных теорий, инженерий, техник и технологий (например, теория зеро-нано принципиально отличается от теории нано-зеро). При этом законы (постулаты) структурности не соответствуют законам (постулатам) трансструктурности. ТСУ производит картографию структуры: всеуровень, ваноуровень, галактоуровень, астроуровень, экоуровень, зероуровень, молеуровень, наноуровень, фемтоуровень, кваркоуровень, квантоуровень. Карография структуры позволяет также произвести картографию трансструктурности и сформулировать необходимость транстеорий. Среди транстеорий особое внимание уделяется астротеории и нанотеории. Это те транстеории, в которых автор видит перспективу развития человечества. Традиционно в науке пределы Мира пытаются установить в пространстве, исчисляя размер Вселенной, и во времени, начиная его отсчет от Большого Взрыва. В Теории Относительности Эйнштейна пределы Мира устанавливаются через пределы самого пространства-времени в их относительной друг для друга характеристике – скорости света. Однако пределы Мира не вполне корректно исчислять в измерениях самого этого Мира, иначе мы никогда не сможем узнать, что за этими пределами. Каковые структурные пределы Мира? С точки зрения теории структурных уровней (ТСУ), рассуждать о четырехмерном Мире можно лишь в некоторых, строго определенных, структурных пределах (от некоторого уровня структуры до некоторого уровня структуры), за этими пределами – Внемирность с иными измерениями. Внемирность – это и есть новые конструктивные горизонты человечества, возвращающие ему любопытство и мечту. Внемирность – перспектива Мира, как бы Мир этому не сопротивлялся и не желал этого принять. Работа "Общая транзитология" посвящена рассмотрению транзита не с точки зрения аналогий его существования (отношений перехода или процессов), а с точки зрения иного. Транзитология это теория постижения иного. Транзитология вводит различение онтологии (постижения оснований) и транзитологии (постижения иного) как принципиально разных способов мышления, принадлежащих преимущественно западной и восточной философиям. В транзитологии производится попытка выразить транзитологический способ мышления через традиционные для западной философии понятия, используя новые инструменты (понятийный транзит) и новые понятия (внемирность как иное мира; пустота как иное бытие; идемпотентность как фундаментальная неизменность; транзитивная контингентность ("пустоты" и "иного") и сингулярная паратингентность "иного"; транзистенция, оппозиционная и дополнительная для хайдеггеровской экзистенции). Транзитология рассматривает транзит через разные традиционные для западной философии понимания: чистый транзит, транзит предельности, метафизика транзита, онтология транзита, этика транзита, индивидуальный транзит, транзит перспективы, ситуационный транзит, транзиты в опыте языка и науки. Также осуществляется попытка конструктивного выражения транзитов. Транзитология таким образом формулируется как принципиально иной способ мышления, нежели онтология. В обобщениях данной работы производится разграничение онтологии и транзитологии через разные когнитологемы, которые попарно сопоставлены: абсолютность одной и другой; позитивность одной и другой; континуумность одной и предельность другой; идемпотентность одной и контингентность другой; субстанциональность одной и произвольность (акцидентальность) другой; иерархическое различение реальностей в онтологии и равновесная достижимость реальностей в транзитологии; метафизичность онтологии и дхармичность-даосность транзитологии; антропоцентризм онтологии и трансгуманизм транзитологии. С точки зрения перспектив человеческой цивилизации, нам нужен принципиально иной подход, нежели у Генона. Синтез онтологии и транзитологии ни в коем случае не является интеграцией традиций. Нужна не одна интегральная традиция, восходящая к примордиальной традиции, а увеличение разнообразия: сохранение западной традиции, сохранение восточной традиции и создание синтетической традиции. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4ec6092a45298/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4e2136952e7f0/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Критическая рецензия на книгу Никитина-Чудновского "Основание иного" Sat, 16 Jul 2011 09:58:29 +0300 К началу первого Гераклейского футурологического конгресса (16-18 июня 2001 года) Владимир Никитин и Юрий Чудновский издали книгу "Основание иного". В аннотации книги сказано следующее: В книге рассматриваются конструктивные подходы к исследованию будущего. На примере развития образования и системы расселения прослеживаются основные тенденции глобальных трансформаций. Особое внимание уделено методологическим вопросам понимания времени и работы с "иным". В книге описывается комплекс направлений для развертывания проекта по выявлению возможных "будущих". Авторы книги утверждают, что из глобального мира уходит смысл и создание новых смыслов для совместного существования разных социально-культурных групп и сообществ является одной из основных проблем выхода мира из кризисов глобализации. Рассматриваются два возможных пути разрешения кризисов – "варваризация" и перераздел сложившегося глобального мира или выход в более высокий уровень глобальной связности – "космизацию" мышления и политики". Книга издана в рамках проекта FFF ("Foundation For Future"), представляемого в книге авторов: "FFF – инициативный открытый проект киевско-питерской группы интеллектуалов, в которую входят философы, бизнесмены, топ-менеджеры крупных компаний, политики, свободные эксперты, журналисты, люди искусства, представители образования и науки. Проект имеет своей целью организовать смысловую коммуникацию интеллектуальных групп, нацеленных на конструктивную работу с будущим. В основу проекта положено движение к иным представлениям о пространстве, времени, прошлом, настоящем и будущем, пустоте и связности, основаниях и пределах, инновациях. Основой нашего подхода работы с будущим является перенос акцента с привычного и принятого – с наиболее вероятного, с трендов – на то, что еще только потенциально может стать значимым. Миссия проекта – поддержка множественности или многообразия большого мира миров через способность выделять иНОе и преобразовывать его в новые миры. FFF ставит перед собой задачу сделать собственный проект будущего, в котором будут поставлены вопросы и даны некоторые ответы на волнующие нас вопросы. Возможно, они волнуют и других. Ритм проекта задается ежегодными международными форумами FFF, на каждом из которых представляется очередной выпуск "Книги перемен будущего", которая представляет уровень продвижения проекта в целом и его подпроектов. Первая книга этой серии – "Основание иного". Проект FFF не ориентирован на поддержку каких бы то ни было политических сил, но открыт для участия. Проект FFF не обслуживает интересы ни одной финансово-экономической группы и компании, но ориентирован на партнерство, в том числе и экономическое, в продвижении проекта в целом и отдельных подпроектов. Проект FFF не привязан к территориальным и государственным границам, но раскрывает возможности для выработки и проведения перспективной политики для разных государств и сообществ". Эта книга – принципиально новый дискурс (дискурс об ином), который до этого ни в Украине, ни в России, ни, насколько известно, в западном мире тоже, не был представлен. С этой книгой можно спорить в разных способах мышления и в разных подходах. Далее предлагается философская критика базового тезиса книги. В своей книге "Основание иного" Владимр Никитин и Юрий Чудновский предлагают следующие подходы: 1) будущее иное, нежели настоящее; 2) ростки (эмбрионы) будущего есть в настоящем (страница 16); 3) эти ростки можно разглядеть из позиции основателя и прорастить (ст. 27); 4) прошлое, настоящее и будущее не едины и не единственны, то есть иное множественно и всегда существует до своего воплощения; 5) будущее возникает как иное в момент отказа от прошлого как выбор варианта иного в настоящем (страницы 72-73). Возникает вопрос: как будущее представлено в настоящем, то есть, как существует иное – онтологически или онтически? Эти представления об основании транзита более-менее адекватны с точки зрения тотальности онтологии, включающей в себя транзит как особый способ разворачивания онтики или онтологии. Однако эти представления принципиально неадекватны с точки зрения когнитологического различения онтологии и транзитологии. Это весьма интересная проблема столкновения представлений онтологии и транзитологии – "проблема об основаниях иного": может ли иное возникать в наличном сразу же в своих основаниях или оно возникает в наличном как фрагменты, лишь потом получающие свое основание. Как можно называть деятельность по выделению фрагментов иного – "основывание иного" или "прорыв в иное"? При этом возникает чисто практический вопрос: будущее как иное можно рассмотреть как ростки (эмбрионы) в настоящем или будущее предполагает разрыв с настоящим, где в настоящем могут быть обнаружены лишь фрагменты иного, но не его ростки или эмбрионы? Давайте попробуем рассмотреть эти проблемы. Представление о зародышах будущего (иного) в настоящем (наличном) возможно, во-первых, в натуральном генезисном представлении, которое не годится ни для социальных, ни для мыслительно-коммуникационных структур; во-вторых, такое представление возможно исключительно в линейном времени, но не в диспозитивном времени (нулевое, множественное, неравномерное, целевое), представление о котором предлагают авторы упомянутой книги (страницы 46-52). Нужно сразу отметить, что представление авторов об ином принципиально противоречат гегелевскому понятию инобытия как бытия одной сущности в другой и через другую, то есть где идеальное инобытие отличается от реального бытия. Авторы идут дальше, выделяя иное не как противопоставление идеальной сущности и реального существования. По сути, они ставят проблему понимания понятия "становление" у Делеза-Гваттари, изложенного ими в книге "Тысяча плато". Однако понимание становления у Делеза-Гваттари не может служить основанием для понимания иного. Делез-Гваттари критикуют аристотелевский подход направленности становления, гегелевский подход понимания становления через оппозиции и хайдеггеровский подход связывать становление с открытием бытия. Становление Делеза-Гваттари является субстанцией и не является транзитом. Контингентность "иного", понимание которой возникает у авторов, позволяет отличить их понимание "иного" от субстанционального у Делеза-Гваттари "становления". "Иное" есть контингентность субстанционального становления в своем частном возникновении. Именно неопределенный характер обобщения частного иного до субстанционального становления вынуждает Делеза и Гваттари столь много и долго его отличать от различных возможных его пониманий ("тождественное – нетождественное", "прогресс – регресс" и т.п.) Иначе говоря, чтобы понимать транзит, нужно искать не "становление", а "иное". Авторы, различая "иное" и "другое", тем не менее, говорят о том, что будущее как иное появляется в настоящем в виде "эмбрионов" или "зародышей". Отсюда проблема в понимании иного как будущего у авторов книги – если будущее сохраняет связь с онтическим настоящим, то оно не иное, а другое. Если в настоящем мы можем разглядеть основания иного, то основание (сущность) предшествует существованию, что противоречит тезису Сартра – "существование предшествует сущности", и тезису Левинаса – "метафизика предшествует онтологии". Тезис Сартра говорит именно об этом – иное изначально не дано в своих основаниях или в своей сущности. Иное первоначально возникает в своем существовании и лишь затем обнаруживается в своей сущности. Основывать можно лишь уже существующее, но не иное. Тезис Левинаса говорит о том, что метафизика как постижение многообразия существования предшествует онтологии как попытке обосновать это существование. Иначе говоря, онтология всегда есть не основанием, а обоснованием. Причем у Левинаса вводится также и качественная характеристика этого предшествования: бесконечность метафизики разрушает тотальность онтологии. При всей своей похожести тезис Сартра является более осторожным и взвешенным, нежели тезис Левинаса. Левинасовское разрушение онтологии со стороны метафизики (антифундаментализм) явилось для постмодернизма губительным. В то же время тезис Сартра и сейчас сохраняет свой критический характер для абсолютизации или отрыва любой сущности от существования. В обоих случаях – и у Сартра, и у Левинаса – речь идет не о предшествовании во времени, а о позиционном предшествовании: то есть позиция существования, из которой происходит позиция основания, необходима для обоснования, а позиция самого основания для существования необходимой не является. В этом смысле обосновывать можно лишь наличное существование, а иное существование нельзя обосновывать до того, как оно проявит себя как существование: основание не существует позиционно раньше того, что оно обосновывает. Изначально можно говорить лишь о "прорыве в иное", и лишь затем, после обживания иного, можно обнаружить его основания. То есть "прорыв в иное" или "прыжок в иное" (более правильные названия книги) не имеет отношения ни к основаниям как сущностному содержанию, ни к основанию как процессу основывания. Понимание основания иного как действия ("основывание") не снимает проблему, ибо здесь без всякой аргументации считается, что творчество вообще возможно лишь на уровне оснований, что как минимум, сомнительно. Пророки могут предъявлять отсылки к основаниям иного в виде метафор, мессии могут обосновывать (но не основывать) иное в проповедях и заповедях, имея откровение от Абсолюта, а теоретики могут предъявлять новые имена как класс новых вещей-объектов, явлений-процессов, различных структур, предполагающих идеи основания, но даже не указывающих в них прямо. То есть эти новые имена изначально не относятся к основаниям – они лишь простраивание онтики. Онтологическая глупость – "иное недопустимо". Транзитологическая глупость – "иное допустимо, но недостижимо". Онтологический ум – "иное допустимо". Транзитологический ум – "иное допустимо и достижимо". Иное проявляется в наличном настоящем как его вариации, феномены и эпифеномены в онтике, а не на уровне онтологии. Проявления иного не являются ни старыми, ни новыми основаниями для наличного. Новые основания иного могут возникнуть лишь после обживания иного. Говорить об ином можно в двух разных смыслах: 1) в смысле иной фундаментальной онтологии (в хайдеггеровском понимании); 2) в смысле иного как иного уровня многоуровневой (многослойной) онтологии (в гартмановском понимании). Однако, если хорошо подумать, то гартмановская многоуровневая онтология может быть сведена к хайдеггеровской, если каждый уровень (или неирархический слой) онтологии рассматривать как фундаментальный по отношению к иной онтологии. В таком смысле хайдеггеровская онтология представляет собой принцип онтологии вообще, а гартмановская онтология представляет способ различного фундирования, которое может быть множественным. Давайте рассмотрим проблему основания иного в ее принципиальном содержании (одноуровневой фундаментальной онтологии) на позиционной схеме. Предположим, что мы живем в мире, который представляет из себя дерево (мировое дерево), где есть ветки (это онтика), есть ствол (это сущностное содержания), и есть корень (это основания). Возникает проблема, как можно изобразить иное дерево (иную картину мира, иной мир)? Если иное возникает из ростков наличного, то тогда иное дерево растет корнями из веток наличного дерева. Пунктирная линия это проницаемая граница между мирами. В этом случае дерево иного мира, растущее на ветках наличного мира, может быть очень похоже на развитие (пролиферацию) веток или на древесного паразита, который поселяется на дереве. Вопрос не в том, что деревья (если они не есть паразиты) не растут из веток другого дерева. Потому как метафору можно было бы подобрать и другую. Вопрос в том, что такая схема показывает явное противоречие с подходом авторов. А именно – иное не возникает в ситуации развития, но лишь в ситуации творения (страница 61). Иначе говоря, ситуация творения предполагает три шага: 1) выход в пустоту; 2) творение иного; 3) установление связи или разрыва иного с наличным. Давайте рассмотрим схему принципиально иной ситуации достижения иного – два мировых дерева растут в разных мирах, но их ветки могут проникать при особых условиях в иные миры. Если иное дерево растет корнями в ином мире, то с ветками наличного дерева ветки дерева иного мира могут лишь соседствовать. Сплошная линия – это предел, который непроницаем, но преодолеваем при очень специфичных для каждого мира условиях, требующих сознательных усилий живого мышления. Такие специфические условия как действие мышления можно метафорически представить как прыжки с веток одного дерева на ветки другого. Эти прыжки на схеме изображены стрелками. В этом случае, перепрыгивая с веток одного дерева на ветки другого дерева, мы осуществляем "прыжок" или "прорыв" в иной мир. Такие прыжки происходят в пустоте. Только преодолев из наличного мирового дерева разрыв пустоты между ветками и оказавшись на ином мировом дереве, можно приступить к творению – искать или создавать ствол дерева, и искать-создавать его корни. При этом нужно помнить, что прыгать с ветки одного дерева на ветку другого дерева дело рискованное, не поддерживаемое никем помощью, неблагодарное и даже осуждаемое. Иначе говоря, основания разных миров не сталкиваются, как считают авторы (ст. 18), сталкиваются их онтики. Основания иного не могут быть даже помыслены в наличном мире: во всяком мире могут быть помыслены лишь его наличные основания. Переход из мира в мир доступен не через наличные или иные основания, а через запредельные фрагменты онтики иного. Транзитология не может быть редуцирована к генезису. Транзитология происходит из идеи разрыва, а не связи. Если связность онтологична, как считают авторы (страница 19), то иная связность иначе-онтологична. Если иную связность можно связать с наличной связностью, то в принципе это одна и та же связность, но тогда нет разрыва онтологий, это единая, хотя и неунитарная множественная, онтология. Если есть связь наличного с иным, то есть общие объекты, процессы, уровни структуры. Транзит в иное возникает из обрыва связи. Транзит это прыжок в пустоту, через пустоту, в пустоте (с ветки одного дерева на ветку другого дерева). И это не только теоретический вопрос. Новое "другое" можно создать в дружественной ситуации за счет привлечения ресурсов. Новое "иное" появляется в чуждой, недружественной и даже откровенно враждебной ситуации, где никаких ресурсов для иного нет. Выход в пустоту – чрезвычайно затруднен для любой цивилизации. Иначе говоря, если ты отказался от ценностей большинства, ты – маргинал (в потребительской цивилизации ты – неудачник, лох). Иное – предприятие интеллекта, авантюра веры и провокация воли. Иное это позиция окаянства публичного послания: "Этот мир бессмысленный и в нем нет перспективы. Новый мир имеет новый смысл и новую перспективу". Иное это вопрос не только самоотречения, но и отречения, то есть вопрос публичного разрыва с наличным – с массовым сознанием, респектабельностью, рынком, коллегами, друзьями, близкими. Можно здесь вспомнить Христа, и его отношение к своим матери, отцу и братьям. Можно вспомнить христовы слова "Я не от мира сего" и "Не мир принес я вам, но меч". Нельзя претендовать на иное, оставаясь "от мира сего". Иначе говоря, существование иного это иное существование, не связанное с наличным существованием, оторванное от него, размежеванное с ним пустотой. Если кто-то прорывается в иное существование или существование иного, он неизбежно порывает с наличным существованием. И никогда нельзя сказать, что иное существует в наличном (как говорят авторы на странице 16). Существование иного можно обнаружить, осуществив прорыв. Однако прорыв в иное есть всегда разрыв с наличным существованием. Иное это война представлений, имен, смыслов и знаков. Иное может быть рассмотрено как проект, программа или стратегия лишь ретроспективно, но не в процессе прорыва или обживания. Иное привносит пророк или первооткрыватель, создает его пределы гений или мессия, обустраивает исследователь-теоретик, развивает проектировщик. Пророк или первооткрыватель привносит иное в наличное метафорично, и его понимают слабо. Гений или мессия привносит иное в наличное как творение нового через установление предела и отличение черезпредельных содержаний, и его вообще не понимают. Лишь когда иное разветвляется в островки жизни, им начинает заниматься исследователь-теоретик. Только после деятельности исследователя-теоретика появляется первое понимание иного. И только затем за иное принимается проектировщик. Основатель – важная позиция, но не она является первоначальной по отношению к иному. Отсюда необходимость принципиально иного выбора первоначальной позиции из предложенных авторами (наблюдатели, хранители, странники и основатели) – выбора позиции трансцендента, первооткрывателя или пророка (как особой позиции "странника в иное", но не основателя иного). "Странник в иное" это не странник по онтологиям наличного мира, это странник за пределы наличного мира – в иной мир. Это странник, но особый – междумирный странник. Междумирный странник (трансцендентальная сингулярность, первооткрыватель, пророк или странник в иное) вытаскивает в новый мир основателя, затем наблюдателя, затем последним приводит хранителя. В этом новом мире основатели обнаруживают ствол и корень нового мирового дерева, новые странники путешествуют по веткам, наблюдатели за всем эти наблюдают, живя на определенных ветках, а хранители пытаются это дерево хранить. Так появляется иной мир. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4e2136952e7f0/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4def4a98722f2/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Текст и видео Wed, 08 Jun 2011 13:10:32 +0300 Мы живем в интересное и поэтому опасное время. На наших глазах рушится старый мир и возникает новый. Как возникнет новый мир – на руинах старого мира через паузу темного времени или сразу как росток из фрагментов старого мира – все еще зависит от нас. Что такое смысл? Смысл есть проекция воли на область ее приложения, и может быть выражен очень точно: как соединение воли и некоторой наличной или порождаемой ею реальности. Множество смыслов можно сравнивать не по содержанию, а по степени осмысленности, которая прямо пропорциональна множеству реальностного содержания, единству воли и сложности их соотнесения. Смысла вне реальности и воли не существует. Нечто вне бытия смыла не имеет и не отличается от ничто. Реальность и воля есть способы существования мышления. Они появляются в связи с мышлением и сопровождают мыследеятельность во всех ее проявлениях. Мыследеятельность не является антропной – человек случайный и временный носитель мыследеятельности. Единственный смысл человечества – усложнять собственные смыслы и наполнять ими мир. Когда человечество отступает от осмысленности – мир движется к войне и разрухе. Обессмысливание современного мира Посмотрите на самую популярную литературу! О чем она? О простых радостях, об альтернативной истории, о попаданцах в иные миры, напоминающие Средневековье. Мир устал от своей сложности, и ему захотелось простого и понятного. Средневековье с его простым в сегодняшних масштабах способом жизни – это смысловая редукция. Упрощение смысла произошло потому, что наш старый мир стал бессмысленным, а смысл нового мира еще не родился, то есть развитие прекратилось. Развитие всегда связано с усложнением смысла. Развитие происходит тогда, когда, оглядываясь назад, мы оцениваем имеющуюся позицию как более сложную и тем самым более осмысленную по отношению к позициям настоящего и прошлого. Развитие происходит тогда, когда понимание будущего сложнее, нежели понимание прошлого и настоящего. Оценка будущего в представлениях настоящего – это традиционная футурология, называемая также форсайтом. Оценка будущего в новых малопонятных большинству представлениях это конструктивная футурология, которая только рождается. Бессмысленность старого мира, неспособность его предъявлять более осмысленную, нежели в настоящем, перспективу, породила кризис. Мировой кризис породил мировую депрессию. Кризисный мир означает разрушение-распад целостного сложного смысла на простые смысловые фрагменты, которые начинают конфликтовать друг с другом. Разрушение смысла в кризисном мире происходит во всех пространствах: идеологическом, информационном, политическом, экономическом, культурном и т.д. Наиболее заметно обессмысливание в информационном пространстве. Обессмысливание в остальных пространствах заметно для специалистов. Самая большая тайна обессмысливания в том, что конкретной сволочи или сволочей, обессмысливающих мир, не существует. Кризис это не мировой заговор, поскольку наличие заговора предполагало бы существование некоторого суперосмысленного содержательного пространства, обессмысливающего весь мир, что в мировом масштабе скрыть невозможно. Когда в кризисе смысл только начинает разрушаться, еще существует притяжение прошлого целостного смысла. Интеллектуалы, являющиеся производителями и носителями сложного смысла, от кризиса страдают первыми – их уничтожают, увольняют, маргинализируют или игнорируют. Таким образом, притяжение к прошлому целостному сложному смыслу постепенно ослабевает. Спонтанное разрушение смысла персонифицируется в конкретных людях – обессмысливателях (разрушителях смысла и смыслопаразитах). Разрушители смысла (они же мироеды) это политики, журналисты, эксперты и т.п., занимающиеся разрушением сложного смысла мира. Смыслопаразиты это те, кто использует простые фрагменты разрушенного смысла в личных целях. Происходит изменение общественных настроений: частные простые смыслы вытесняют общий сложный смысл. Общество втягивается в весьма парадоксальную игру – разрушение смысла оказывается невероятно захватывающим занятием: обыватели с интересом наблюдают за процессом обессмысливания. Обессмысливание в философии известно как нигилизм, в литературе – как абсурдизм, в информационном пространстве – как пустая болтовня, в политике – как беспорядок (бардак), в экономике – как экономическое хищничество (умышленное банкротство, рейдерство, мародерство), в культуре – как контркультура. Коррупция с точки зрения смысла это разрушение смысла социальных институтов. Когда публичные возможности не могут быть использованы для развития, они направляются на личное обогащение их распорядителей. Именно отсутствие развития как сложного общественного смысла порождает частные смыслы личного обогащения. Когда мир осмыслен, и развитие постоянно порождает новые и сложные смыслы, незначительное воровство с прибылей предпочитают не замечать. Когда мир оказывается в кризисе, место сложного общего смысла развития занимают простые смыслы индивидуального обогащения, когда воруют с убытков. Коррупцию нельзя победить законодательно. Ее можно победить, только предложив более привлекательные смыслы, причем более сложные, нежели простые частные, – общие смыслы развития, общие смыслы позитивной перспективы. Война между смыслами Предельной формой обессмысливания является война. Война с точки зрения смысла – конфликт не между людьми или группами людей, а между позициями идентификации. Война не всегда есть уничтожение противника (его людей и его экономического потенциала), она есть уничтожение позиций чужой смысловой идентификации. Война это всегда попытка навязать противнику собственную идентификацию, собственное видение будущего, собственную культуру. Если даже вы не воюете, то всегда воюют с вами. Если вы не понимаете, как и за счет чего с вами воюют, вы уже проиграли. Смыслообразы – такое же средство войны, как танки, пушки, самолеты и баллистические ракеты. Современное понимание войны является конструктивно-реальностным. Война – столкновение пытающихся поглотить друг друга позиций смыслового самоопределения в общем разнореальностном пространстве. Сложные смыслы не воюют с простыми – они их поглощают. Простые смыслы воюют со сложными путем их уничтожения – так мир упрощается за счет истребления людей со сложными смыслами. Но больше всего мир претерпевает от войны простых смыслов между собой – в этой войне уничтожаются большие массы людей. Однако все простые смыслы в конце концов проигрывают. Последняя большая война двух простых смыслов – "самое важное это избранная раса" и "самое важное это класс рабочих" – стоила жизней десятков миллионов людей. Возможная будущая война смысла потребления и комфорта против разных трансцендентных смыслов как продолжение нынешнего кризиса может быть еще более кровавой. Сегодня мир все больше и быстрее избавляется от сложных смыслов через их разрушение и способствует возникновению войн между простыми смыслами. Когда будут выкинуты из публичной коммуникации и десоциализированы большинство людей со сложными смыслами, настанет черед обывателей. А для обывателей в войне простых смыслов всегда известный конец – их пошлют на бойню, будут истреблять разрухой и голодом. Простые смыслы уже готовы воевать. Мир замер на пороге выбора. Сможет ли он сделать усилие и обрести более сложные смыслы – не может предсказать никто. Но такая возможность все еще остается. Как возможно обретение смысла? Поскольку мир обессмыслился, и множество людей ощутили эту бессмысленность явно, возникла необходимость поговорить о возможности обретения смысла. Предлагаемые далее видеолекции или философские видеоклипы являются попыткой предложить разные пути обретения смысла в ситуации его потери. Видеолекции "Обретение смысла" состоят из шести частей. В первой части показано, что причиной возникновения вопроса о смысле является оказавшийся в кризисе мир и наша неспособность справиться с осмыслением этого кризиса. Во второй части разбираются основные идеи смысла жизни в истории человечества. В третьей части смыслы различаются на гетерономные и автономные и разбирается процесс смыслоотнесения, в котором мы воспринимаем гетерономные смыслы. В четвертой части рассматривается процесс автономного осмысления жизни. В пятой части показывается преимущество заветной мечты над мечтой американской. В шестой части производится попытка сформулировать позитивный смысл перспективы. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4def4a98722f2/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4d9472baadb26/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Спритних і гарних чи лохів та лахудр? Thu, 31 Mar 2011 15:25:30 +0300 Символи України "Спритко та Гарнюня" представлятимуть Україну у світі – так повідомили недавно представники Міністерства Закордонних Справ України. Оскільки це символи, то що вони символізують? Коли символ відноситься до цілої країни, він символізує або національний архетип (самоідентифікацію), який потрібно пояснювати іншим, або сформовану структуру зовнішньої ідентифікації, яка походить з сучасної медіареальності. Щоб сформувати щось нове, потрібні інноваційні підходи і спеціальні зусилля в медіареальності. Українська влада зафіксувала проблему – Україну не знають у світі. Отже українська влада чітко знала – символи за кордоном не будуть ідентифікувати з українськими архетипами, їх будуть ідентифікувати з символікою медіареальності, в якій існує "медіареальна Україна". Що таке Спритко та Гарнюня в медіареальності Заходу? Як сприймається Спритко за кордоном? Спритко сприймається як п'яниця, злодій і розбишака. Просування символіки п'яниці в медіареальності здійснив Луценко своїм скандалом в аеропорту Франкфурта. Просування символіки злодія найбільш вдало здійснили Павло Лазоренко (накрав і був засуджений не вдома, а за кордоном), Ігор Бакай (накрав, втік і не засуджений). Просування символіки розбишаки в негативному сенсі здійснив український Парламент в день ратифікації харківської угоди. Зверніть увагу, ми зараз говоримо не про реальність цих скандалів, не про те, наскільки вони мають під собою основу, а про їх медіареальність. Тоді чому ж Спритко? А тут і відкривається архетипічна структура ідентифікації сучасної української бізнесової та політичної еліти. Ти можеш робити що завгодно, діяти аморально і порушувати закон, як заманеться, головне при цьому бути спритним і не понести покарання. Подивіться на перелічені казуси. Луценко потрапив в скандал і дома не поніс покарання. Лазоренко потрапив у скандал і дома не поніс покарання. Ігор Бакай потрапив у скандал і не поніс покарання. Розбишаки в Парламенті не понесли покарання. Отже бути аморальним і спритним це головна бажана якість українця. Тепер ви розумієте, чому так архетипічно важливо, щоб екс-президент, який замовив Гонгадзе, теж не поніс покарання. Ми маємо справу з дуже спритними людьми, які пишаються своєю спритністю. Як приймається Гарнюня за кордоном? Гарнюня сприймається як наймичка, норовлива та повія. Символіку наймички просувають українські дівчата, які наймаються на непрестижні та низькооплачувані роботи. Символіку норовливої просувають всі українські дівчата за кордоном, які в сучасних умовах не є лагідними і покірними, а є незалежними, з феміністичними заморочками, "собі на умі" та користолюбними. Символіку повії просувають українські проститутки за кордоном. Причому є повії-наймички (ті, хто вийшли заміж за багатих для надання їм сексуальних послуг в тривалій перспективі, це так звана легальна та легітимна проституція) та вільні повії, тобто звичайні шльондри. Тоді чому ж все-таки Гарнюня? Хіба краса є наслідком зусиль, наснаги, довгих страждань та визнаного успіху? Краса українських дівчат це єдина їх перевага, що дана їм від природи. Щоб бути красивими, вони нічого не докладають. І нехай вас не вводить в оману ні макіяж, ні косметика, бо, по-перше, цим красу не зробиш, а, по-друге, це не потребує ні особливих зусиль, ні наявності визнаного успіху. Тобто рекламувати в світі красу української дівчини це так само, як Росії рекламувати в світі ту обставину, що в неї є газ та нафта – заслуг в цьому ніяких. Що таке Спритко та Гарнюня з точки зору архетипів? Ну добре, скажете ви – іноземці не можуть зрозуміти всю геніальність та проривну спроможність символів "Спритка та Гарнюні". Але ці символи можуть бути чітко ідентифіковані всередині країни на основі літературних архетипів. Давайте поглянемо на ці архетипи. Архетип сильний тим, що він закладається на рівні символу. Не має значення, позитивно ви сприймаєте архетип, чи негативно, критично чи некритично, він проникає в вашу свідомість і стає основою поведінкових реакцій. Ми візьмемо найбільш відомі архетипи української літератури, тобто такі, які знають навіть ті, хто не вчився на відмінно. Як сприймається Спритко в українській свідомості? Перш за все, це звичайно Котигорошко – образ богатиря, спритного, стійкого і кмітливого. Чому з усіх його гараздів вибирається тільки спритність? Мабуть це веління часу, воля сліпих вождів та приклади удаваних героїв. Літетарурний архетипаж-ідентифікатор для українського чоловіка це козак, тобто п'яниця і розбишака. Саме такими козаки романтизуються в повісті Гоголя "Тарас Бульба". Саме ці риси проявляють багаті і владні українські чоловіки за кордоном. Вибір українського чоловіка це вибір між спритним Чортом та спритним ковалем Вакулою. Так сталося, що працьовитого коваля в українській свідомості сьогодні переміг Чорт. Спритний Чорт – ось ідеал українського чоловіка сьогодні. Водночас злодійство чи крадіжки ніколи не романтизувалися в нашій масовій літературі. Проте ці архетипажі присутні в російській літературі і в пізньому радянському кіно. "Вор в законе" – це злодій всередині маргінальної системи, який настільки спритний, що недосяжний для легальної соціальної системи. Як сприймається Гарнюня в українській свідомості? Перший архетипічний персонаж для української дівчини, викохується зі школи – саме в той момент, коли будь-яка школярка читає поему "Наймичка" Тараса Шевченка. Наймичка це основоположний архетип жінки в українській культурі, стверджений у Шевченка: "А сестри! сестри! Горе вам, . Мої голубки молодії, . Для кого в світі живете? Ви в наймах виросли чужії, . У наймах коси побіліють, . У наймах, сестри, й умрете". Другий персонаж, архетипічний для української культури, це Оксана, норовлива "гарнюня", яка ще до весілля крутить Вакулою, як сама того хоче. Причому, якщо брати весь ряд гоголівських персонажів, то можна сказати ще більш точно. Оксана – це Солоха в молодості. Спочатку вона крутить норовом з Вакулою, а потім після весілля, коли вже стане справжньою відьмою, зраджуватиме йому з Чортом. Відтак Спритко і Гарнюня це спроба поєднати опозиції: Спритко (спритний Вакула і спритний Чорт) і Гарнюня (гарна Оксана і гарна Солоха). Третій персонаж це шльондра, яка опоетизована своєю стражденністю в українській літературі. Звичайно це шевченківська Катерина. "Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами." Тобто, коли дівчата їдуть за кордон кохатися, а не в Росію, то вони фактично виконують заклик Шевченка. Варіант антиперсонажу – Маруся Чурай, яка не є наймичкою, не є норовливою, не є шльондрою. Результат – стражденне і нещасне кохання. Варіант антиперсонажу – образ закоханої інтелектуалки-патріотки в романі Забужко "Польові дослідження з українського сексу". Рузультат – стражденне і нещасне кохання. Позитивного жіночого масово відомого архетипічного персонажу, який би можна було контекстувати символу "Гарнюні", в українській літературі не існує. А тепер скажіть, тільки чесно. Ви, чоловіки та жінки, хлопці та дівчата, дідусі та бабусі – хочете, щоб вас на Заході уявляли собі як Спритко та Гарнюню? Що це вам дає сьогодні, які нові ідеали створює, які перспективи пропонує? Я в жодному разі не з тими, хто вважає себе спритними та гарними. Бо якщо вони "Спритки і Гарнюні", то тоді ми – "Лохи та Лахудри". Але так не має бути. Ми заслуговуємо право на принципово інші символи – позитивні, сучасні та перспективні. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4d9472baadb26/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4d88731833dc4/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Коли свій стає чужим, і коли чужий стає ворогом? Tue, 22 Mar 2011 11:59:52 +0200 Одним із принципових моментів етики є розмежування на своїх та чужих, на ближніх та дальніх. Ближні та дальні – це відносно новий вимір людської етики, який виникає у зв'язку з розвитком коннективності світу та утилітарного характеру соціальної діяльності. Коли світ стає більше поєднаний дорогами та газетами, відстань між людьми дуже зменшується, і дальній стає ближнім. З іншого боку, ближніх починають використовувати утилітарно, так що любов до ближнього перетворюється на свою протилежність. Так з'являється принципово новий погляд на етику – ближній не той, хто входить до нашого ближнього кола, а той, чиї цінності тотожні. В ісламі є три рівні близькості: 1) сім'я та сусіди; 2) друзі та колеги; 3) віруючі та невіруючі. Християнство не мало чогось подібного. Розмежування на ближніх та дальніх було введено в філософію Ніцше, який опонував доволі простій етиці християнства, яка вже в часи Ніцше не могла дозволяти однозначно інтерпретувати етичні дії щодо оточуючих. Ніцше змінює фундаментальну християнську настанову – "люби не ближніх, а дальніх". Ніцше показує залежність етичної дистанції не від особистих вчинків, а від соціальних відносин: "дальні оплачують вашу любов до ближнього". Окрім того, Ніцше вперше вводить принципово новий спосіб любові – любов через конфлікт та війну – "якщо ви зберетеся вп'ятьох, шостий має померти". Отже тільки конфлікт та війна в соціальному світі дозволяють справді побачити, хто ближній, хто дальній, хто свій, а хто чужий. Розмежування на своїх та чужих не є важливим у спокійні часи. Ми можемо мати відносини як зі своїми, так і з чужими. Цінності людей є дуже часто не проявленими не тільки для інших, але і для самої людини, допоки не настає ситуація конфлікту. Будь-який конфлікт рано чи пізно стає ціннісним, і от тоді, коли питання доходить до засадничих речей, проявляються глибоко приховані спрямування душі. Конфлікт вимагає завжди різкого розмежування і чіткої ідентифікації – хто є хто, де свої, де чужі. Що таке свій? Це означає не приналежність до одного кола, а ототожнення в якихось спільних цінностях. Глибоко приховані цінності, як було сказано, проявляються тільки в конфліктах або в інших пограничних ситуаціях. Свій – це той, чиї засадничі цінності є ідентичними самості, а не просто схожими. Просто схожість завжди дасть збій, завжди призведе до конфлікту. Чому такі важливі спільні цінності, і чому вони стають такими принциповими у ситуації конфлікту? Бо конфлікт чи війна означає зміну світу, появу нової перспективи. Що таке чужий? Тільки з людьми тотожних засадничих цінностей ми маємо спільну перспективу. З людьми чужими ми маємо різну перспективу. Інакше кажучи, якщо ви маєте стосунки з ближнім своїм, який став чужим, то його перспектива – віддалення від вас, інше майбутнє, з чужими людьми, у іншому колективі. І коли це відбувається, чужий завжди каже – подивись, я ж свій, я не змінився, ми ж з тобою маємо спільне минуле, нам є що згадати, нам разом було добре. Можна сказати, що це все так – чужий завжди апелює до минулого. А той, хто хоче визначитися, апелює до майбутнього. І коли більш далекоглядний каже чужому – у нас нема спільного майбутнього, конфлікт перетворюється на війну. Саме тому чужий стає ворогом. Не війна породжує ворогів, а вороги породжують війну. Колись розумна сволота Геббельс казав: "головне це правильно вибрати ворога". Ворог – це та персоніфікована перспектива, якої людина хоче уникнути, перетворюючи чужих на ворогів. Проте війни це не просто конфлікти між ворогами. Війни це також знищення багатьох інших людей, які втягнуті у конфлікти примусово. Війни проходять крізь сім'ї, партії, корпорації, кола друзів та знайомих. Війни це також знищення ресурсів своїх чужими, а чужих своїми. Війни це народження нової перспективі на рівні конфлікту засадничих цінностей на уламках старого. Саме неможливість мирно обрати універсальну позитивну перспективу породжує війни. Чому стала можлива війна в Україні? Саме тому, що для універсальної позитивної перспективи олігархічно-владний клас повинен відмовитися від монопольного становища в країні на користь домінування середнього класу. Але це вже неможливо. Олігархічно-владний клас втратив розуміння ситуації, втратив відчуття перспективи, втратив залишки довіри. Це не перший конфлікт, що має можливість стати війною. Тоді, в 2004 році, нам вдалося втриматися на межі. Тоді були сподівання, що представники частини еліти зможуть подолати монополізм олігархічно-владного класу. Але сьогодні не залишилося жодних таких сподівань на жодну політичну групу. Далі – лише війна. Не автор почав цю війну. Не журналісти почали цю війну. Не середній клас почав цю війну. Війну почав олігархічно-владний клас проти середнього класу. Середній клас потрібен олігархічно-владному класу тільки в якості найманих працівників. У якості вільних підприємців середній клас їм не потрібен, бо дуже свободолюбивий і здатен на протести. Саме тому іде податкова та силова війна проти нього. Проблема лише в тому, щоб визнати початок війни як війну. Саме невизнання початку війни призвело до страшенних втрат в 1941 році з боку СРСР ("не піддаватися на провокації" – так говорила влада). Влада і зараз це говорить. Отже той, хто не визнає війну, по суті діє на боці ворожого олігархічно-владного класу, намагаючись збільшити втрати. Щоб діяти адекватно, потрібно мати мужність називати речі своїми іменами. Чи зможемо ми цього разу втриматися на межі? Як і в 2004 році знову виникає питання цілісності країни. Але якщо вірно вибрати ворога, як казав сволота Геббельс, то тоді можна ще повоювати за позитивну перспективу. Наші вороги не донецькі, і не галичани. Наші вороги – олігархічно-владний клас і ті, хто залишається на його боці. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4d88731833dc4/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4d8333d7b997c/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Війна швидко стане тотальною Fri, 18 Mar 2011 12:28:39 +0200 Завжди буває такий момент, коли ще вчора можна було домовитися, а сьогодні вже війна. Що значить, що оцінки колег походу однієї з журналісток у владу розділилися полярно? Це означає, що тільки частина розуміють, що війна вже почалася. Це питання інтуїції. Хтось зберігає дистанцію від влади і розуміє, що вона вже не просто чужа, а ворожа. Хтось не зміг втримати дистанцію, хоча б всередині своєї свідомості, і не відчув, коли чужа влада стала ворожа. Саме тому момент переходу від конфлікту до війни завжди такий сумнівний. Що таке свій? Свій це той, чия самоідентифікація збігається з твоєю. Хто такий чужий? Чужий це той, чия ідентифікація не збігається з твоєю. Якщо ці ідентифікаційні розбіжності є непорозумінням, вони виясняються в комунікації і чужий стає своїм. Якщо ці розбіжності є другорядними, неважливими, можна піти на компроміс: з чужим можна мати стосунки, знаючи, що він чужий. Якщо ці розбіжності є суттєвими, тобто такими, що торкаються фундаментальних засад самості як свого, так і чужого, то конфлікт набуває антагоністичного характеру. І будь-яка необережна дія перетворює його на війну. Війна це такий конфлікт, де бажають не просто змінити ідентифікацію чужого, а знищити його. Тільки в ситуації війни перехід від свого до чужого є зрадою. Поза війною перехід від свого до чужого це просто зміна самості, яка оцінюється байдуже, тобто неекзистенційно. Чи розуміємо ми, що фактично сьогодні почалася війна з владою? Чи розуміємо ми, що ця війна розмежує друзів, знайомих, рідних, що вона розділить партії, корпорації, сім'ї, кола спілкування і цілу країну? Війна – завжди гра з нульовою сумою: тобто там є переможець і той, хто програв. Не буває воєн конструктивного змісту. Війни завжди руйнівні. Отримає перевагу той, хто раніше за інших позбавиться ілюзій миру. Переможе той, хто буде готовий піти до кінця і його жертовний дух буде більший. Всяка локальна чи обмежена війна не буває ефективною. Коли починається війна обидві сторони бажають дотримуватися правил, що існують в мирній ситуації, поступово перестаючи дотримуватися правил. Настає момент, коли війна стає тотальною – всіма засобами без будь-яких компромісів і обмежень. Сьогодні вже пізно хотіти чи не хотіти війни. Сьогодні війну можна визнавати чи не визнавати. Даремно сподіватися, що війна буде локальною чи обмеженою. Війна неодмінно стане тотальною, бо невизначеність протистояння всім набридла. Всі втомилися від протистояння. Втома від протистояння більша, ніж страх втрати себе. Саме в таких ситуаціях руйнуються країни. Я дуже чудово розумію, що нема сенсу нікого ні до чого закликати. Я просто хочу, що ви усвідомили прості оцінки. Це війна. Війна не довго буде обмеженою і швидко перетвориться на тотальну. Тотальна війна розділить країну. http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/4d8333d7b997c/