Проміжний фініш кримінальної епопеї:)
"Санітари міських джунглів" – брати Василь та Микола Білієнки – таки отримали свої 9 та 7 років позбавлення волі з конфіскацією відповідно.
"Бізнес" їхній був простим та невибагливим – вони шукали осіб з так званої "групи соціального ризику" – стареньких, хворих, алкоголіків та т.і. – та відбирали у них квартири. Засуджено їх лише по трьох епізодах, але безсумнівно, що таких епізодів було значно більше, і працювала з засудженими ціла "група забезпечення", члени якої нєвозбранно вболівали за них в суді та погрожували потерпілим.
Насправді ж те, що вони сіли – це неймовірний збіг нещасливих (для них, звісно) обставин.
Поясню детальніше, що саме я маю на увазі.
По-перше, їм "не пощастило" з жертвами. Зазвичай "розвідка" злочинних організацій, які займаються "побутовим рейдерством", працює бездоганно та відшуковує лише тих жертв, за яких дійсно нема кому заступитись. Тобто – абсолютно самотніх людей. Яких ніхто навіть не шукатиме, ага: (Коли провадився обшук в будинку родичів засуджених, було знайдено величезну кількість різноманітних документів – кілька десятків!!!. Слідчі намагалися "пробити" прізвища, що фігурували в цих документах, по різних "базах", але – нічого не знайшли. Тобто, ніхто не скаржився і нікуди не звертався, а займатись пошуками самостійно у слідчих банально не було часу, та й особливого сенсу – теж. Тут "живу" справу з реальними потерпілими, які дружно ходили по інстанціях, скаржилися та домогалися правосуддя, ледве вдалося "запхати" до суду, долаючи обструкцію високопоставлених "кришувателів" – то що вже казати про невідомих жертв! Можливо, саме повна багаторічна безкарність і призвела до того, що засуджені втратили будь-яку пильність та перейшли із самотніх, цілком безпечних жертв – до "сумнівних". Отже, аж у трьох їхніх жертв виявилися родичі. Це були звичайні кияни-обивателі – без грошей чи зв'язків, але цілком адекватні та наполегливі. Більше того – ці люди примудрилися об'єднатись та діяти однією командою. Спільно вони штурмували міліцейських та прокурорських високопосадовців, заявляючи прямим текстом: "Ми не зупинимось. Ми підемо до кінця. "Здайте" нам цих бандюгів." По цій справі спочатку був ще й четвертий епізод – з алкоголіком Дащенком, але у Дащенка не виявилося ніяких родичів, і справу виділили в окреме провадження, аби не ризикувати.
По-друге, родичі жертв знайшли мене. Коли я погодилася спробувати їм допомогти, я вважала, що члени даного злочинного угрупування виявляться більш розумними та адекватними і погодяться повернути квартири – якщо вже так сталося, що вони "засипалися" та були спіймані на гарячому. Адже зазвичай саме так і буває – якщо з'ясовується, що "промашка вийшла", і у жертв знайшлися родичі, то квартири просто повертають (чи то шляхом "зворотнього дарування", чи то фактичного невтручання під час оспорювання шахрайських угод в суді). Зазвичай також сплачується якась невелика компенсація, і питання вважається закритим, а "пацани" йдуть шукати нових жертв – просто стають обережнішими. На моїй пам'яті ВСІ родичі "кинутих" погоджувалися на такий варіант, тому що насправді людей не хвилює, на скільки саме сядуть шахраї і чи сядуть взагалі – вони просто хочуть повернути втрачене, а наше "правосуддя", знаючи, чого коштує його домогтися – мали на увазі. Щоправда, я знаю декількох родичів, які таки помстилися "в приватному порядку", але це – швидше виняток, ніж правило. Саме цей варіант я і запропонувала під час переговорів "циганським баронам". Важко сказати, чому, але "барони" заявили, що хати повертати не збираються, тому що вважають, що їм дешевше буде відкупитись в ментівці, прокуратурі та суді. Тим більше що, як вони мені пояснили – вони "пробили" родичів своїх жертв, з'ясували, що ті – бідні та невпливові, а тому "довго судитись не витримають". Слід зауважити, що "барони" розрахували по-своєму вірно, але... не врахували "людський фактор". Я – людина вперта, і якщо пробувати мене "брати на понт"... Коротше, я погодилася вести справу безкоштовно – лише "за бензин", і вела її більше чотирьох років, і вестиму до переможного кінця. У засуджених було чотири адвокати на двох, в той час як я представляла трьох потерпілих одна.
По-третє, цій справі стабільно щастило "на людей". Розслідував її слідчий Руслан Сушко. Він примудрився настільки гідно зібрати та закріпити докази, що згодом, коли його відсторонили (зрозуміло, з яких спонукань) – "розвалити" справу так і не вдалося, незважаючи на всі зусилля високопоставлених "кришувателів". А ще по справі сталося диво, яке не могли передбачити ані "барони", ані ті, з ким вони домовлялися про "розвал" справи – Міністр внутрішніх справ взяв цю справу на особистий контроль. Отже, справа таки потрапила до суду, і там їй "пощастило" ще раз – після того, як її "здихався" Дніпровський райсуд, вона опинилася в Подільському, де її почав слухати колишній прокурор Мінського району Василь Бородій. Ми з ним (він – прокурором, я – адвокатом) ще в середині 90-х слухали справу нинішнього нардепа від БЮТ Олега Ляшка, звинуваченого за наклеп на колишнього Міністра надзвичайних ситуацій Дурдинця, якого Ляшко обізвав в друкованому вигляді "нільським крокодилом". Бородій заслухав справу ідеально – так, аби не дати жодних підстав скасувати вирок: допитав всіх свідків, дослідив всі обставини, з'ясував всі можливі та неможливі протиріччя. Тобто він виправив всі "огріхи" слідства. Судді Апеляційного суду Києва Лагнюк, Бовтрук та Матієк, знаючи, що цю справу неодноразово висвітлювали як друковані, так і аудіовізуальні ЗМІ, вирішили "не зв'язуватись" і залишили вирок без змін.
Також хочеться сказати кілька слів про фінансовий бік справи. Поцуплені квартири протягом всього часу перебування справи в міліції, прокуратурі та судах залишаються в розпорядженні злочинних співтовариств, незважаючи на те, що на них накладається заборона на відчуження. Ці квартири зазвичай здають в оренду під якийсь максимально прибутковий бізнес – частіше за все, під проституцію, і саме ці гроші йдуть на підкуп корумпованих правоохоронців. Зрозуміло, що за таких умов абсолютна більшість жертв та їхніх родичів фінансово виснажується дуже швидко.
Отже, кожен може особисто оцінити шанси засуджених таки опинитись за гратами за звичайних умов. Безсумнівно, вони недаремно розцінювалися злочинним співтовариством як вкрай незначні, і саме тому брати Білієнки лише в останньому слові в Апеляційному суді почали "бити на жалість" та просити "скостити" їм строк хоч трішки.
І наостанок. Спосіб якщо не в корені та назавжди покінчити з квартирними шахрайствами, то хоча б скоротити їхню кількість на порядки – існує, відомий всім "зацікавленим сторонам", але... зрозуміло з яких причин навряд чи колись буде втіленим в життя. Це – внесення незначних змін до Цивільного Кодексу України (зміни в порівнянні з поточним текстом виділені болдом):
"Стаття 362. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності.
2. Продавець як ідеальної, так і реальної частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово або через друковані засоби масової информації, перелік яких визначається органами місцевого самоврядування, повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши попередню ціну та інші умови, на яких він її продає, та засоби зв'язку з ним або його довіреною особою. Про зниження попередньої ціни продавець зобов'язаний повідомити потенційних покупців додатково.
3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця, в першу чергу серед співвласників, які мають у власності долі в тому самому відокремленому приміщенні, в другу чергу – серед співвласників, які мають у власності долі в приміщеннях, що мають спільні несучі конструкції з тим приміщенням, що продається, в третю чергу – серед всіх інших співвласників."
Цей варіант законодавчих змін також відповідає духу та букві закону, тому що багатоквартирний будинок є цілісним майновим комплексом, співвласниками якого є всі власники квартир та інших приміщень, і на нього повинна розповсюджуватись норма про переважне право на купівлю долі в співвласності. Зрозуміло, що за таких умов жоден шахрай навіть не намагатиметься укласти "лівий" договір купівлі-продажу квартири в багатоквартирному будинку. Залишаються лише варіанти "псевдо-дарування", але це – значно більш "стрьомні" варіанти, які зустрічаються вкрай рідко, також залишається стандартне "кидалово" на одноквартирні будинки. Звичайно, така норма не сподобається багатьом тому, що наші люди "поведені" на псевдо-секретності та не люблять додатково заморочуватись. Але насправді повна відкритість – лише на благо, бо захищає як продавців, так і покупців, які гарантовано куплять квартиру у власника, а не у когось з братів Білієнків з "лівим" дорученням...
На цьому – все. Хоча... можливо, Верховний Суд матиме свій погляд на цю справу. Бо ж він у нас такий – виправляє помилки (часто неіснуючі) низових судів та – увіковічнює власні; (
ЗІ. З деталями кожного з трьох "кидняків" можна ознайомитись тут.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
