Степан Бандера – практик, теоретик, містик націоналістичного руху

Товариство, щиро вітаю всіх зі Святом і пропоную Вашій увазі статтю Ірини Фаріон:

Феноменальною є Людина, що змогла дати назву цілому народові – бандерівці. Ймовірно, прізвище роду запрограмувало його Долю і стало знаком Свободи і Незалежности поневолених українців. Своїм походженням воно сягає латинської мови, з якої поширилося у романську, германську та слов'янську групу мов. Зокрема, італійське слово banda означає "корогва, прапор, загін, зграя" з визначальною мотиваційною ознакою, що сягає готського bandwa "прапор, знак", спорідненого з дієсловом benda "подавати знак"; порівняймо з давньоіндійським bh?h, що означає "світло". У французькій мові це слово побутує у зменшеній формі bandera (із суфіксом -ер), що означає "пов'язка жіноча", "стрічка", "опаска", "перев'язь" (порівняй бандероль, тобто щось перев'язане) [ЕСУМ 1, с. 132-133; SL 1 s. 51; SPR, s. 29]. Якщо в польську це слово потрапило з французької, то в українську очевидно, з польської зі значенням "прапор". Справді, сам Бандера став прапором змагань за свободу українців. І досі світло цього прапора затьмарює декому розум...

Нещадна, але одухотворена боротьба з трьома окупаційними режимами – польським, німецьким, московським – перетворила Його на сакрамент любови і ненависти. Тільки героїчні особистості здатні викликати таку високу напругу полярних почуттів. Де полярність – там життя. Де боротьба – там розвиток. Де позиція – там опозиція. У цьому сутність життя як творення і смерти як забуття чи вічности. Він своїм мисленням і чином перетворив власну наглу смерть у життя його народу як нації. Життям надихав, а смертю смерть подолав. Знаково, що навіть польська газета "Просто з мосту" під час Варшавського суду у листопаді 1935 року над С. Бандерою та його 12 однодумцями, звинуваченими у терористичній діяльності, зокрема вбивстві міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, писала: "Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю" [8, с. 83].

Невдовзі з цієї "жменьки" постала понад трьохсотисячна УПА, а на початку 40-их років ОУН стала провідною політичною силою на західноукраїнських землях, відтак у час імперії зла СССР бандерівці – це найбільша загроза для її існування. Цікавим способом про це свідчить одна з закордонних газет за 13-24 жовтня 1962 року: "Щоб оцінити важливість проблеми України для совєтського уряду, вистачить читати московську пресу і пресу "української республіки": немає дня, в якому не атаковано б українського націоналізму" (La Libre Belgique, Bruxelles) [2, с. 276]. Сьогодні також немає дня, аби московські ЗМІ не паскудили українців. Сьогодні, попри де-юре Українську Державу, націоналісти не представлені у жодній найвищій гілці влади – ні у Верховній Раді, ні в Уряді, ні в Президентській адміністрації. Хіба щойно, у лютому 2009 року, ВО "Свобода" як наступник у безкомпромісових націоналістичних бандерівських змаганнях здобула переконливу перемогу на місцевих виборах, виборовши першого націоналістичного голову Тернопільської обласної ради. Це і є тяглістю і вкоріненням ідеї, що, хоч і штрих-пунктиром пробивається крізь голодомори, репресії, розстріли, асиміляцію, псевдодемократизацію, лібералізацію, – але набирається сили, здіймається і розкрилюється. Аби стрімко й невпинно відбувалося відродження націоналістичної ідеї у супротиві до лібералізації та глобалізації, варто уважно придивитися до її фундаментального втілення – Степана Бандери.

Ще чотирнадцятирічним Степан, довідавшись про завдані поляками тортури Ользі Басараб – членкині УВО, – застосував їх до себе: заганяв під нігті голки; бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою; затискав до крови пальці, вклавши їх між двері й одвірки; припікав руки до скла нафтової лампи і навіть збирав з долівки розлиту зупу, приповідаючи: "Їж, Степане, бо і таку юшку може ще доведеться тобі колись їсти"... [8, с.75].

Якось в Академічному домі у Львові зібралася група студентів, серед яких студент-правник у контексті розмови сказав: "Я до ніякої політики не мішаюся. Я – український студент, і це все!". Степан, глянувши на нього, іронічно посміхнувся, встав і вийшов. Згодом, як прийшов цей "неполітичний" студент до товариства і став подавати кожному руку, то Бандера на місце простягнутої руки відвернувся, заклавши свої руки до кишені. На зауваження свого друга Г. Мельника, що він спричинився до неприємної ситуації, Бандера відсік: "Як тобі це не сподобалося, можеш заскаржити мене до суду" [6, с. 92]. За десятки років такого самого "неполітичного" студента зі Львівського педагогічного університету Б. Сташинського завербували московські служби – і він – "неполітичний" – убив Бандеру. Не менш знаковим було ставлення Бандери до партії демоліберального спрямування УНДО, що ратувало за виборчий блок з жидами. Він виразно дистанціював себе як радикала-націоналіста. Таким був кодекс чести і моралі цього юнака. Роки фізичного і морального самовишколу дали нечуваний вислід.

На Варшавському суді, згадує прокурор Желенський, "від нього била невичерпна енергія та фантастична сила"; журналіст із польської газети "Батьківщина" зауважує, що цей "низенький, маленького зросту, худорлявий, з лицем молодого хлопчика, темноволосий, підстрижений, одягнений у чорне вбрання" чоловік "думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. [...]. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшости підсудних" [8, с. 82]. Вирок – смертну кару (через амністію замінено на довічне ув'язнення) – Степан Бандера та Микола Лебедь сприйняли вигуком: "Хай живе Україна!".

Містична сила цього молодого чоловіка проявилася в унікальному епізоді судового засідання Львівського процесу (25.V. – 26. VI. 19936 р. – звинувачення у державній зраді): "На самому початку процесу останнім до зали ввели Степана Бандеру. Коли він появився, всі підсудні встали з місць і привітали провідника: "Слава Україні!". За підсудними піднялися адвокати і глядачі, а за ними – судді, присяжні, журналісти й усі поліційні функціонери різних рангів. Ось як описав цю подію адвокат С. Шухевич: "Вони якось механічно попідносилися в переконання, що на залю увійшов суд або якийсь високий польський достойник. У цей спосіб ціла заля – як один муж – піднялася, щоб пошанувати молоденького Бандеру, коли той входив на залю. "Пане, пане, – говорив я опісля до [судового] радника Тиньки, – ви дивуєтеся, що український нарід слухає Бандеру; коли ви самі віддаєте йому такі гонори: всі стаєте, коли він входить на залю судової розправи" [8, с. 84].

Не менш важливий епізод про містичну силу Степана Бандери залишив його сповідник у тюрмі отець Кладочний: "Був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя...[...]. Від него била сила волі і устремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи – іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе". Унікальність цієї енергетики та сили волі мала своє безприкладне втілення у манері провадити розмову та ухвалювати рішення. Спогади про це зоставив П. Мірчук: "На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив загальникових риторичних промов, сам ніколи не вживав описового промовництва (пишномовства) й інших здержував від відходження від теми й закінчував кожну точку прийняттям остаточного рішення в даній справі і дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення" [8, с. 87, 89].

Перш ніж вимагати від інших треба було самому стати прикладом безоглядного чину. Отож найважливіші віхи його діяльности, що перетворили Бандеру у символ і прапор визволення українців:

1.Розбудовував ОУН у Калуському повіті і відповідав за розповсюдження підпільних видань на Західній Україні.

2. Із 1932 року був заступником Крайового провідника ОУН, зазнавши п'ятьох арештів за антипольську діяльність.

3. 1933 року ініціював резонансну шкільну акцію "У боротьбі за душу української дитини" з видруком і поширенням 98 тисяч листівок та 6 тисяч відозв. У листівці йшлося: "Українські батьки й матері! Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, то є проти польської держави й польського Духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах". У відозві зазначено: "Молоді друзі! Українські школярі!" [...]...не дайте, щоб з Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика свята боротьба".

4. На знак протесту проти Голодомору, організованого Москвою, як керівник Крайової Екзекутиви ОУН у жовтні 1933 року дав розпорядження про атентат московського консула у Львові. У результаті Микола Лемик убив розвідника НКВД О. Майлова, привернувши таким способом увагу світу до геноциду українців в комуністичній Росії. На Варшавському процесі Бандера сказав: "Я сам про цей атентат вирішив...[...]. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...", "але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати".

5. За наказом С. Бандери 15 червня 1934 року Г. Мацейко здійснив атентат на польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького на знак протесту щодо нестерпного становища українців у Польщі, зокрема пацифікації краю.

6. З наказу С. Бандери Я. Карпинець виготовив повітряні балони для переправи і розкидання оунівських відозв на Східній Україні, а відтак було створено організаційний зв'язок і похідні групи на ці терени.

7. Ініціятор боротьби з місцевими відступниками – прислужниками ("хрунями-угодовцями") польського режиму. Як вислід – убивство директора львіської гімназії І. Бабія та Я. Бачинського (1934 р.).

8. Ініціятор створення "зелених кадрів": у зв'язку з посиленням польського терору члени ОУН мали перейти у глибоке підпілля і вести з окупантами непримиренну боротьбу, об'єднуючись у збройні партизанські загони. Одне з їхніх завдань – визволення заарештованих членів ОУН. Цей проєкт передував зародженню УПА.

9. Перетворення Варшавського і Львівського судових процесів (1935-1936 рр.) на трибуну проголошення націоналістичних ідей і демонстрацію непохитної і незламної поведінки. Як вислід – поразку перетворено на перемогу ідеї національного визволення та свободи. ОУН збагатилася 20 тисячами членів, що протистояли двом імперіям – польській і московській. Під час тих процесів авторитет і популярність С. Бандери так зросли, що народ почав складати про нього пісні і легенди.

10. За час понад п'ятирічного ув'язнення (13 вересня 1939 року у воєнному хаосі втікає з тюрми) провів 3 протестових голодування по 9, 13 і 16 днів.

11. У лютому 1940 року після ідеологічних конфліктів із А. Мельником (зокрема, орієнтація останнього на зв'язки з Німеччиною) створено Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою, з якого згодом виросла УПА. 3 квітня 1941 року у Кракові на Другому Великому Зборі ОУН С. Бандеру одноголосно обрано Головою Проводу.

12. 30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення Української Держави. С. Бандера був співавтором тексту, ініціятором його оприлюднення та взяв на себе відповідальність за його суть перед німецькою окупаційною владою. Як вислід – 5 липня 1941 року арешт і нацистський концтабір Заксенгавзен до 27.IХ. 1944 року.

13. 1945 року С. Бандеру разом із Р. Шухевичем та Я. Стецьком обрано до Бюра Проводу ОУН. На вимогу Проводу і задля безпеки життя С. Бандера виїздить за кордон, аби розбудовувати закордоні частини ОУН, зокрема їхню військову спроможність для боротьби у Краю.

Відтак із 1948 року в організації наступають глибокі внутрішні ідеологічно-організаційні конфлікти між колишніми однодумцями. Опозиція вперто поширює чутки, про перехід ОУН в Україні на соціялістичні позиції. А отже, це слід зробити і за кордоном. На знак протесту "підшивання під фірму ОУН неокомунізму" 22 серпня 1952 року С. Бандера полишає кермо Голови Проводу всієї ОУН, однак 5-та Конференція ЗЧ ОУН знову обирає його своїм Провідником. Характерно, що цей розбрат триває на тлі щонайменше шістьох викритих замахів на життя Провідника, останній із яких 15 жовтня 1959 року мав доконечний результат. Знаково, що ще 1946 року М. Бажан як представник делегації УССР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав від західних політичних лідерів видати С. Бандеру як "запеклого злочинця супроти людства".

Особливістю закордонного життя С. Бандери стала його активна публіцистична діяльність як теоретика революційного націоналістичного руху. Видається, що в умовах психологічного дискомфорту серед відчужілих своїх і реальної фізичної загрози життю відбувається ідеологічно-філософське осмислення основних життєвих цінностей і констант націоналістичної боротьби. Після бурхливої мілітарної діяльности і викрешування себе на сталь у польсько-німецьких тюрмах перо у сильних руках цього чоловіка явило нам Правду про глибинно інтимні людські, національні, релігійні і державницькі цінності. Ще далеко не все опубліковано з його теоретичної спадщини, однак збірник праць "Перспективи української революції" (Дрогобич, 1998) – це достатнє відображення його гармонійного внутрішнього життя.

На основі тих праць природно вибудувати ієрархію його засадничих життєвих цінностей за визначальними концептами, себто згустками ментальної свідомости Провідника: БОГ, ДУША, ДУХОВІСТЬ, ІДЕЯ.

Концепт БОГА

Степан народився у родині греко-католицького священика Андрія Бандери і Мирослави Глодзинської – доньки священика. Батько не відділяв релігійних переконань від національних, тому у пору першої світової війни пішов добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом. Після поразки повернувся до священичої роботи. 10 липня 1941 року отця Андрія після довгих допитів розстріляли енкаведисти. Незадовго до вбивства отець казав: "Насильна смерть від більшовицької кулі або від катувань у в'язницях НКВС прискорить мою зустріч зі споконвічним Богом!" [7, с. 12]. Так і сталося.

Степанове трактування Бога випливало з органічного родинного середовища, а випущена нитка життя лише додавала особливих кольорів у Його осягненні. Однак найважливіше полягало у самому усвідомленні Божої присутности: "Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання" [1, с. 414 – далі покликання на сторінку]. Саме Господа С. Бандера називає "невичерпним джерелом" людської сили. Національні і людські прагнення до волі та правди мислитель вмотивовує їхньою Божою даністю, волею і призначенням: "Ми хочемо жити у згоді і взаємному шануванні з усіма народами доброї волі. Такі самі права визнаємо за іншими народами, за які боремося для себе. Не хочемо бути ані об'єктом, ані спри чинником поневолення, визиску і кривди. Ми боремося активно за волю і правду не тільки тому, що їх потребуємо для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею Божою. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародному загарбницькому імперіялізмі" (с. 420).

Поняття правди і любови невіддільні від Бога – вони є самим Господом: "Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда. Туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто і ніщо не відверне людства [...] Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі" (с. 412)

На думку С. Бандери, руйнування християнського світогляду – це знищення визначальних духових засад українця. Найбільше лихо – у матеріялістичних псевдоцінностях більшовизму, тоді як "Український світогляд є християнський" (с. 140). На суді над убивцем С. Бандери дочка провідника Наталя закінчувала свою промову характерними словами: "Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога та незалежну вільну Україну – за свободу всього світу" [2, с. 215]. Феномен християнства у його одночасній універсальності та індивідуальності – людській і національній.

Концепт ДУШІ

Якщо б нам відкрився Господній лексикон – то, мабуть, серед стрижневих слів і найпевнішої Його реальности було б слово – ДУША: ця невидима, але наскрізь визначальна сакральна субстанція життя людини і її стосунків з Богом. "Душа – це те, що робить траву травою, ліс – лісом, людину – людиною. Без душі трава – сіно, ліс – дрова, людина – труп", "Бо не тіло, а душа є людиною", – каже Г. Сковорода.

Це слово-концепт пронизує праці С. Бандери, позаяк він сам був передусім ДУШЕЮ, що матеріялізувалася і в житті, і після його смерти у мільйонах убитих, живих і ще не народжених його наступниках. Його душа дала назву народові – бандерівці, а Львів і досі називають Бандерштатом... Бандерина візія ДУШІ як сакрального і визначального первня людини має три площини: Божу, людську і національну, що вписані у політичний вир життя.

Божу тому, що "людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя" (с. 412). Характерно, що на суді Бандера, якого звинувачували у вбивстві польських прислужників Бабія і Бачинського, підкреслив: "Коли ж хтось добровільно і свідомо співдіє з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти".

Неминучим є у Бандери вплітаннях високих істин у суспільне життя – бо людина обов'язково суспільна, себто покликана жити у спільноті родинній, національній, державній. Катастрофою для тих трьох типів спільнот стала більшовицька війна з релігією, з Христовою Церквою, однак, зауважує мислитель "закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества" знищити неможливо (с. 412). Людина житиме повноцінним життям лише у контакті з Всевишнім. Блискуча метафора від Бандери "туга за Богом" оприявнює живучість душі: вона є, позаяк тужить за політично убитим Богом. Вмонтовуючи поняття ДУШІ у політичний вир, С. Бандера віднаходить "істотну причину невдачі більшовицької інженерії в духовій ділянці": "вона натрапила на такі первні в душі людини, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти" (с. 412). Там, за цією межею, Істина, тотожна Богові. Слушно казав 1939 року міністр закордонних справ Польщі пан Бех: "Коли на нашу землю прийдуть німці – вони заберуть свободу, коли – москалі, то заберуть душу".

Невідступно аналізуючи двобій націоналізму з комунізмом, мислитель констатує: ця боротьба є змаганням за душу людини: "Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби" (с. 286); "Між московським большевизмом-комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу" (с. 322).

Люди звикли піклуватися про свій фізичний стан. Зрештою, інстинкт самозбереження завжди на сторожі. Однак ще більшої праці і турботи потребує душа. С. Бандера розмірковує про це передусім у контексті виснаженої душі цілого народу: "Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу" (с. 413). Найпевніші ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона "найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти" (с. 413).

Зміна світу і суспільства лежить аж ніяк не в царині виробничих відносин, хоч вони як складник засадничої зміни посідають якусь частину важливого місця. Загадка зміни світу і суспільства у цій самій невидимій субстанції, що дає дихання життю: "У масовості лежить сила і забезпека революційної підготови. Бо її властива суть – це свідомість, внутрішнє переконання і наставлення кожної людини, заховане в її душі" (с. 260). Постійне звернення мислителя до внутрішнього світу людини вможливлює зазирнути у його глибини. Саме ця бездонна інтравертність давала такий всеосяжний екстравертний вислід – ОУН як провідна політична сила Західної України, УПА як феномен змагання з двома тоталітарними режимами, теперішнє відродження націоналізму.

Концепт ДУХОВОСТИ

Жоден сучасний тлумачний, перекладний чи спеціялізований словник, виданий у радянській Україні і пострадянській також, не містить цієї лексеми, однак вона пронизує твори С. Бандери і його сучасників. Під російським впливом фактично зруйновано українську паронімну пару слів духовний – духовий. Слово духовний стосується тільки церковно-релігійного життя, а духовий – світського: найвищих вартостей духу – філософії, культури, мистецтва, внутрішнього морального світу людини. Про це свідчить увесь пласт української літератури ХIХ і перших десятиліть ХХ століття, тому й, зрозуміло, що і праць Провідника, які були і є ще поза лінгвістичним опрацюванням. Натомість зміст понять духовий і духовний відповідає таким самим значенням у польській, англійській, французькій та італійській мовах, зокрема у німецькій geistlich – "духовний, церковний", geistig – "духовий, нематеріяльний, ментальний", себто "духове" називає протилежність матеріяльного, за М. Гайдеґґером – це означення "прірви між надчуттєвим і чуттєвим" [3, с. 60]. Українській мові судилося фактично втратити це розрізнення між "надчуттєвим і чуттєвим" із тієї причини, що російська мова має лише одне слово для позначення цих антонімних понять – духовный мир человека, духовный пастор. Життя С. Бандери – це щоденне суспільно-політичне духозведення і водночас релігійне духовновтілення. Через те наскрізне використання слова духовий – це свідчення саме його практики життя.

Людина – це передусім носій моральних цінностей і культури. Нація – це політично обрамлена кровно-духова етноспільнота. Поза цими первнями людини і нації матимемо справу з істотою та населенням, або просто політично неідентифікованим згромадженням. Провідник трактував українську духовість як генетично-історичний код національного життя у супротиві з більшовицьким деструктивізмом: "Основні правди наших ідей коріняться в українській духовості, сформульованій та утвердженій впродовж цілого історичного розвитку, в духовості, яка гармонізує з найкращими досягненнями розвитку вселюдської духової і суспільно-політичної культури та поступу. Наші правди є діяметрально протилежні до духу й суті московського большевизму, в якому є зібрані, повторені й доведені до рафінованої системи вияви найчорнішої реакції й падіння з цілої історії людства, з негативним застосуванням присвоєних більшовизмом чужих здобутків матеріяльного і технічного поступу" (с. 37).

Націоналістичний рух покликаний культивувати цю історично обумовлену етнодуховість як невід'ємну передумову творення і розвитку нації: "Найперше йдеться про збереження від заглади (уподібнення – І. Ф.), про вдержання живучим того, що є найістотнішим в житті й розвитку нації, що становить властивий зміст її самобутности, змисл її розвитку як збірної одиниці". Характерно, що в наступному засновку розлогого Бандериного силогізму обов'язково йдеться про універсальний складник людської духовости, зокрема "про захист найвищих загальнолюдських цінностей – віри в Бога, волі, гідности, права й вільного розвитку народу й людини...". На основі цих двох різних, але не супротивних тез мислитель уводить поняття внутрішнього "власного життєвого рушія", який на різних відтинках народної долі має запускати авангард "вибранців": "Як людський, так і національний організм доти живуть, доки в них не згаснуть власні життєві рушії. За фізичне збереження народу змагається кожна одиниця й національна спільнота безнастанно і, можна сказати, автоматично; інстинкт фізичного самозбереження діє в народі скрізь, з великою напругою. А духове збереження лежить на відповідальності, зусиллях і боротьбі вибранців", яких і покликана готувати ОУН (с. 352-353). "Активна верства, що об'єднає націю, вийде не з вибору, а з добору", – зауважував Д. Донцов [5, с. 9]. Гадаю, що С. Бандера має на увазі саме цих дібраних з горнила духу і духовости.

Втрата духовости як генетичного й історичного коду і є найбільшою і первинною трагедією нації – все решта наслідок: "Якщо б большевики справді могли прищепити українському народові відношення до російського народу, як до "старшого брата", теорію про спільне історичне коріння, про споріднену духовість, віру в доброзичливість, щирість російського народу супроти України, захоплення російською культурою, переконання у її вищість, досконалість, бажання переймати все від Росії, уподібнюватися, та й інші того роду слабості, – то це прикувало б Україну до Росії певніше й тривкіше, ніж найсильніший політичний зв'язок, сильніше від усякого терору" (с.168).

Уже як вторинну причину трактує С. Бандера економічний, але невід'ємний чинник: "До того приєднується послідовне, щораз сильніше, тотальне пов'язування народного господарства України з московським, поставлення такого принципу в основу цілої совєтської господарської системи. Вона керується не економічними, а більш політичними раціями, щоб часом відділення України від Росії було з економічного боку неможливе, чи дуже трудне, щоб господарство України завмирало автоматично, коли Москва спинить кровообіг у відповідних артеріях, чи коли б вони були перервані відділенням України від Росії" (с.168). Чи не є це передбаченням сучасних взаємин між Україною і Росією у так званому газовому конфлікті, де позірно основним каменем спотикання є ще не вкрадена московитами українська газотранспортна система. Власне через втрату Україною свого значного духового потенціялу ця проблема з року у рік вибухає вже не локальним, а світовим конфліктом як розплата Европі й Америці за мутацію їхньої духовости: агресора слід знищувати, а не втихомирювати через ситуативне пристосуванство. Духовість пристосувати неможливо – її можливо спотворити. Отож "революційне змагання – це національна боротьба в площині духовости і культури..." (с. 138).

Концепт НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Ідея – це визначальне поняття, переконання, принцип, що лежить в основі теоретичної системи, логічної побудови чи світогляду. С. Бандера – яскравий представник філософії ідеалізму, що на противагу матеріялізмові визнає первинність ідеї, духу, відчуття, свідомости; С. Бандера – це надпотужний практик революційного ідеалізму, що на початку ХХ століття зійшовся у смертельному двобої з революційним большевицьким матеріялізмом. Останній тимчасово переміг, думаю, не тільки через масовий терор і, як наслідок, мутацію ментальности, а через деструктивне апелювання до суто споживацьких поверхневих цінностей людини – соціяльної маси. Маса відгукнулася. Масі простіше ковзати навіть по гаданому райському добробуті, ніж працювати над актуалізацією своїх духових і духовних можливостей. Чи не звідси Лесине: "Умій свої життям до себе дорівнятись..."?.

Як типовий ідеаліст С. Бандера ототожнює ідею з сакральним концептом – душею: "Ідея – це душа, породжуючи і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найістотніша, незмінна суть. Життєвість, тривкість і перемога революції залежить передусім від сили, якости ідеї, яка є рушієм, наскільки вона відповідає духовості, природі, життєвим прагненням і потребам народу, наскільки вона висловлює його найкращі пориви і мобілізує шляхетні, динамічні, героїчні елементи нації і такі ж засновки в духовості людини" (с. 287). Блискуче теоретизування, однак проблема, як запалити більшість цією ідеєю, як дістатися забетонованих споживацтвом душ? Він подолав цю проблему, створивши провідну політичну силу Західної України у передвоєнний період, з якої виросла найідеалістичніша мілітарна сила – УПА. Перед цим фактом політичного ідеалізму пасували навіть вороги. Польська католицька газета "Полонія", пишучи про Варшавський процес, визнала, що доцільно не писати "моральних поучень" про гріх "убивання ближнього", як це в той час робила частина української католицької преси, а варто звернути б увагу на конечність справжньої об'єктивности й справедливости в підході суддів [...]; "мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею" [8, с.83]. "Наші ідеї, – казав С. Бандера, – це наша найбільша сила, найуспішніша зброя, якою переможемо більшовизм" (с. 253).

Тепер на зміну матеріялістичному большевизмові прийшов прагматичний лібералізм – набагато вишуканіший, у демотолерантних шатах супротивник перпендикулярного, безкомпромісового ідеалістичного націоналізму, що весь час потребує духових зусиль людини над собою, а то і жертв, на відміну від лібералізму – де можна все, бо мораль відносна, або ж, за Ф. Фукуямою, прийшла "моральна мініятюризація", за Вульфом "безтурботний моральний релятивізм" [9, с. 57, 99], за С. Бандерою, "практична мораль" (с. 251).

Які стосунки поміж ідеєю та людиною? Мабуть, як між душею та тілом: "Найкращі ідеї й програми не спроможні формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли і борці, люди сильних характерів, віри, запалу, посвяти і чину" (с. 312), себто "ядро, що ніколи не зійде на манівці" (с. 263). Дванадцять юнаків і юнок на Варшавському процесі, 23 – на Львівському – це цвіт зі цвіту української націоналістичної ідеї. Середній вік підсудних не перевищував 25 років, наймолодшій не виповнилося і 16. Захисник Роман Криштальський вигукнув: "Та це ж цвіт української молоді!" [4, с. 90]. Перед війною ОУН нараховувала понад 20 тисяч членів, УПА – понад 300 тисяч (з них 156 тисяч загинуло), у тюрмах Західної України большевики закатували близько 10-12 тисяч українців, із Західної України у 1939-1941 році за судом і без суду вивезено до московських тюрем понад мільйон осіб. Онаціоналістичнення України відбулося!!! Убивали не тих, хто мав гроші, а тих, хто був національною ідеєю – "головним рушієм наймогутніших історичних здвигнень" (с. 249).

Історію тривання націоналістичної ідеї як фундаменту творення держави перервано. Натомість конституційно запроваджено "ідеологічну багатоманітність" (стаття 15). Зауважимо, що С. Бандера ніколи не абсолютизував націоналістичної ідеології, чим кардинально відрізнявся від комуністичного тоталітаризму, а навпаки, поривав до ідеологічного змагання творення держави на національній основі: "За політично-світоглядовим розумінням ОУН, монопартійна система в державному житті та в державній формації не відповідає потребам повного і здорового національного розвитку. В державній організації народу мусить бути місце для політичної диференціяції, кристалізації і вільного розвитку політичних угруповань та для здорового, творчого змагання поміж ними. Самі ж державні органи у виконуванні своїх функцій мусять стояти на позиціях понадпартійних: насамперед дбати про добро цілости, а далі справедливо захищати інтереси всіх позитивних складових частин" (с. 27-28) і обов'язково, вступаючи у міжнародні зв'язки з різними державами, дивитись не тільки на те, "яку матеріяльну й фізичну силу має якась держава, або група держав, але одночасно, чи радше навіть насамперед, треба дивитися на їх ідейну настанову і напрямок політики, бо якщо ці диспонуючі фактори не є в порядку, тоді сила йде нінащо" (с. 247).

Водночас визнання багатопартійности та ідейного розмаїття аж ніяк не має призвести до розмивання меж між політичними партіями, ідеї яких і є головними політичними рубіконами: "Основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосовувати за тактичними міркуваннями до настанови різнорідних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає" (с. 287). Теперішня реальність – найкраще підтверджує наскрізне політичне пристосуванство. Відтак суспільство, що схильне, до постійного перетасовування норм і правил, ставатиме щоразу більше дезорганізованим, атомізованим, ізольованим і нездатним реалізувати спільні цілі та завдання [9, с. 22]. С. Бандера пропонує красиву метафору для політичних пристосуванців: "Ідейно-світоглядові переконання, політичне кредо, послідовність у життєвому прямуванні, особиста честь, гідність і добре ім'я – це не чоботи, які можна почистити, а то й викинути, замінявши новими" (с. 348). Ідея – не річ, нею не обміняєшся; ідея – душа – нею житимеш, звідси трактування "ідейно-політичної настанови народу як основного питання визволення та цілого майбутнього нації" (с. 496).

У пристосуванському і розхитаному суспільстві цілком неминуче втратити орієнтири, і аж так, що численні політики й науковці досі ніяк не вимудрують, що таке національна ідея. Відомо, що геніяльне завжди просте і глибоке: "...національна ідея – ідея самостійности, державної незалежности кожної нації. І ці позитивні, корінні ідеї є властивим динамітом протибольшевицької революції" (с. 231). На теперішній час національна ідея є "динамітом" для лібералізму.

Органічними складниками національної ідеї є самобутність і самодостатність – два береги бурхливої ріки життя нації. Провідник розгортає їхню сутність у протиставному дискурсі – у супротиві до московської загрози. Афористичним можна вважати його визначення національної та соціяльної революції: "Соціяльні революції символізують барикади, національні – дивізії" (с. 262). Якщо барикади – це символ протесту і безладу, то дивізії – це тактичні з'єднання нації не задля протесту, а для боротьби й утвердження. Сила нації як самобутнього витвору не лише в умінні не відступитися від "національного інстинкту" (с. 167) і не зійти зі "світоглядових підвалин" (с. 140), але й у "пошануванні різнородности змісту і форм життя та багатства культур різних народів, ідея толерації супроти чужих і відмінних культурних та соціяльних вартостей і систем..." (с. 47). Ці дві засади цілком протиставні "московсько-большевицькій нетерпимості та ненависті до всього, що відмінне, небольшевицьке, та зродженої з почуття своєї нижчости жадоби нищити чужі культури і цілі народи, нівелювати життя усіх людей, усіх народів під одну мірку й смак більшовицького режиму" (с. 47).

Із плином часу, хоч і з певними застереженнями, можна доєднатися до оптимістичного висновку С. Бандери про збережену українську самобутність і, хоч і не доконечний, але крах комуністичної системи, принаймні як розпаду СССР: "Тепер уже можна ствердити, що большевицький плян змінити духовість, характер і наставлення уярмлених народів систематичним знищуванням непокірних і провідних національних елементів та вихованням нових генерацій в комуністичному дусі, в повній ізоляції від національних традицій і в протиставленні до них – скрахував і виявився нездійсненним. Не зважаючи на, безперечно дуже важкі втрати, яких від цих його практик зазнала національна субстанція поневолених большевизмом народів, корені національної самобутности живуть далі і з них постійно відростають нові здорові парості" (с. 537).

Не менш важливим для сили й утвердження нації є усвідомлення власної самодостатності. Саме геополітичне становище України покликане укріпити в ній розрахунок на власні сили, і навіть більше "при цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: "воля народам – воля людині!" (с.628-629). Категорично відкидаючи будь-яке чи то внутрішнє, чи зовнішнє пристосуванство, навіть як позірні "тактичні вимоги" (с. 136), С. Бандера ставить за приклад Романа Шухевича: "Ставка на власні сили, на власні змагання, що є основою визвольної концепції ОУН, була в Романа Шухевича справою глибокого переконання і керівною засадою дії" (с. 308-309). Зрештою, його власна позиція у стосунках з гітлерівською Німеччиною свідчить найпереконливіше: Провідник категорично відмовився скасувати Акт проголошення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові і почав активне розгортання місцевих адміністрацій, зауваживши на це помічникові державного секретаря Кундтові: "Я хотів би ще раз сформулювати й наголосити, що... віддаючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи влади, й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я мав від українців. Будівництво й організація життя на Україні не можливе без українців, жителів своєї етнічної території" [4, с. 164]. У німецькому документі N137 від 14 серпня 1942 року (С. Бандера у цей час вже був ув'язнений у німецькому концтаборі) зазначено, "ОУН, нелегальний рух Бандери, діє надзвичайно радикально і намагається заторкнути активні верстви молоді, щоб звільнити їх від німецького впливу. Використовуються всі засоби, щоб шляхом пропаганди викликати серед українців відразу до німців" [4, с. 175].

На еміграції Провідник теоретично осмислив і підсумував роль німецького і будь-якого іншого зовнішнього чинника в українській історії: "Було ясно, що у відношенні гітлерівської Німеччини не можна було сподіватися на успішність переговорів, ставлення вимог, переконувань тощо. Такі заходи були заздалегідь засуджені на неуспішність і могли мати значення тільки тактичних заходів, щоб мати й такі козирі і щоб приховати підготову до дії по іншій лінії. Справжня ж самостійницька політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної ініціятиви, не оглядаючись на політику Німеччини, а коли треба, то виразно проти неї" (с. 87). Понад усе ставлено незалежність "української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами" (с. 88).

З усвідомлення національної ідеї та її двох визначальних засад – самобутности і самодостатности – формується образ самостійної Соборної Української Держави, яку можна здобути "тільки послідовною боротьбою цілого народу, а неможливо її здобути хоч би найсильнішими правними претензіями й аргументами" (с. 486). Як згадував С. Бандера, "особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з УНР в одну державу в січні 1919 року" [2, с. 4]. Провідник наголошує на потребі модерного характеру державницької традиції, яку аж ніяк не варто зводити "до життя музеїв", а навпаки – "щоразу пов'язувати з актуальними державницькими змаганнями, сприяти тому, щоб була дотримана історична перманентність поміж теперішніми державницькими змаганнями і традицією з минулого, і то головно щодо позитивного змісту" (с. 37).

Усі визначальні чотири концепти БОГА, ДУШІ, ДУХОВОСТИ, ІДЕЇ тим чи тим способом потрапляють в антагонізм до найнебезпечнішого ворога – російського імперського большевизму. Бандерину візію російського більшовизму можна звести до п'ятьох концепційних засад:

Перше. Вкорінення більшовизму на московських теренах випливає з хворобливої імперської ментальности росіян захоплювати, принижувати, визискувати. З огляду на це, "Росія є тільки одна – імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха – жертв, терпінь і падіння. До цього ще далеко..." (с. 226).

Друге. Зміна влади у Росії – це не зміна імперської ідеології у ставленні до України: "Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні. На це виразно вказує стан політичної думки і настанова російської маси, всіх російських політичних середовищ, як комуністичних, так і антибольшевицьких. У всіх них живе крайня ворожість супроти ідеї державної окремішности, суверенности України" (с. 166).

Третє. Нацистсько-расистський гітлеризм і комуно-московський більшовизм походять з того самого джерела – імперської ментальности. На це неможливо вплинути через якісь моральні чи правові засади – це можна лише знищити. Якщо гітлеризм було знищено, то російському імперіялізмові світова спільнота створила якнайкращі умови для поглиблених модифікацій. С. Бандера розкриває сутність двох убивчих режимів: "Гітлеризм виразно проголошував свій імперіалізм у формі расистської теорії. Большевизм приховує свій московський імперіялізм під формою інтернаціоналізму, клясової солідарности пролетаріяту, світової комуністичної революції. Все протиставлення поміж ними, від ідеологічного починаючи, аж до воєнної розправи, за своєю суттю було конкуренційною боротьбою двох подібних імперіялізмів за панування на тому самому просторі, а не боротьбою двох протилежних світоглядів, ідеологій, суспільно-політичних систем" (с. 162-163).

Четверте. Московський імперіялізм за головну мішень має не лише самобутність націй, але гідність і свободу окремої індивідуальности: "Ідея гідности і пошанування людини, її вільного розвитку, власної ініціятиви, творчого та достойного самовключення в гармонійний уклад збірного національного і суспільного життя є діяметрально протилежна до більшовицької тиранії, уярмлення і визискування людини, топтання її гідности, нівечення свободи" (с. 46).

П'яте. Утвердження московського режиму можливе лише за умови знищення основних українських концептів – БОГА, ДУШІ, ДУХОВОСТИ та НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ. Саме на них і спрямовано головний московський удар: "Вона (Москва) зміряє до систематичного оточення української національної субстанції, до виполокання з душі й життя українського народу всього національного змісту" (с. 356).

Очевидець судового процесу над замовним убивцею С. Бандери Карл Андерс, на перший погляд, констатував парадокс: це вбивство – одна з найтяжчих поразок Совєтського Союзу в холодній війні [2, с. 27]. Смерть обернулася Життям. Злочин – Каяттям (убивця Бандери розкаявся і самовільно зізнався в замовному атентаті). Неволя – Незалежністю. А до Свободи – ще не раз умирати і воскресати...

25 травня 1958 року, за півтора року до власної наглої смерти, С. Бандера виголосив промову над могилою вбитого Є. Коновальця, окремі слова з якої змушують серце завмерти: "Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови – живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога" (с. 631). Знаково, що одне зі значень слова бандера – зв'язок: ідейно-духовий зв'язок поколінь міцніший за кам'яні фортеці. Майбутнє завжди виростає з фундаменту минулого.

Література:

1. Бандера Степан. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1998. – 640 с. 2. Вбивство Степана Бандери. – Львів, 1993. – 355 с. 3. Гайдеґґер Мартін. Дорогою до мови. – Львів, 2007. – 230 с. 4. Гордасевич Галина. Степан Бандера: людина і міф. – Львів, 2008. – 207 с. 5. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991. – 341 с. 6. Мельник Григор. Степан Бандера // Дзвін. – 2009. – N1. – С. 93-98. 7. Цар Ігор. За що ми любимо Бандеру. – Львів, 2009. – 47 с. 8. Посівнич Микола. Життя, присвячене свободі // Дзвін. – 2009. – N1. – С. 74-98. 9. Фукуяма Френсис. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. – Львів, 2005. – 376 с.

Умовні скорочення

ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: В семи томах. – Т. 1. – К., 1982. SL – S?ownik j?zyka polskiego przez S.-B. Linde. – T. 1. – Lw?w, 1854. SPR – S?ownik polsko-rosyjski. – Москва-Варшава, 1980.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.