Роблю рекламу. На жаль, тільки для киян

Культурний апартеїд, так би мовити. Але що вдієш, коли в себе у Львові Театр у кошику режисера Ірини Волицької навіть стаціонарної площадки не має (!), і побачити їхні вистави можна тільки коли вони вряди-годи наїжджають до Києва – в Центрі Леся Курбаса на Володимирській, 23-в (навпроти Софії, в дворі, вхід через арку). Ну, і ще – за кордоном, на театральних фестивалях, де вони вже звично зривають лаври, тоді як у своїй вітчизні театральний кін опосіли зовсім інші "пророки". (Вічна українська хвороба – на вид талановитішого колеги, та ще, не приведи Господи, хоч якось визнаного "за межами", людей, замість радості й гордості "за своє", зі страшною силою душить велика зелена жаба, і нема на те ради.) Ну, та менше з тим.

Головне – це, що Театр у кошику знову приїхав до столиці на свою чергову "гастроль". І привіз, крім своїх "старих і заслужених" "Украденого щастя", "Любові ведмедиків панда", "Білих мотилів, плетених ланцюгів" (за Стефаником, – без перебільшення геніальна вистава, чи не найкраще з усього, баченого мною на українській сцені в цьому десятилітті), – прем'єру: моновиставу (sic!) "Річард III", точніше, в режисерській версії – "Річард після Річарда". В ролі Річарда – Лідія Данильчук. Прошу не дивуватися: ця актриса належить якраз до тих нечисленних, котрі "можуть грати Гамлета", за відомим визначенням Сари Бернар (яка вважала по-справжньому великими тільки тих актрис, котрі здатні грати й чоловічі ролі також). У моновиставі "Сон" (за Шевченком) я з роззявленим ротом і затамованимй подихом стежила, як Лідія Данильчук, таки в істинних традиціях Курбасової школи, працює не лише всім своїм "пластиліновим" тілом, а й обличчям, що вже побивало всі мої уявлення про можливості хай як завгодно великих актрис: у рисах цілком вродливої кобіти, що могла б грати циганську королеву, зненацька проступав то молодий Шевченко, то Петро I – тільки вусиків бракувало! – і, бігме, нічого подібного я на своєму віку не бачила на жодній сцені світу, хоча перебачила їх таки, нівроку, чимало... (Голова йде обертом, коли подумаєш, яким міг би бути нині вкраїнський театр, якби від 1930-х він розвивався був "по Курбасу", – сьогодні "по Курбасу", крім нашого Театру в кошику, працює ще "Yara Arts Group" у Нью-Йоркському "La Mamma" – теж, скажу вам, неслабо виходить!)

І от тепер – "Річард ІІІ". Свою порцію овацій він теж уже встиг отримати "по чужих українах" – на фестивалях у Вірменії й Арабських Еміратах. У Києві йому навряд чи світить широка публіка – зальчик у Центрі Курбаса невеличкий, камерний, реклами нема, прес-релізів ніхто не розсилає – все по-нашому, в добрих старих традиціях "культурної партизанки". Так що з квитками, думаю, завізно не буде. Вистава йде сьогодні й завтра, поч. о 19.00.

А якщо в кого виникло питання, чому я так пізно про це пишу, то причина дуже проста: сама я про гастролі Театру в кошику теж дізналася не зі ЗМІ – а від Ірини Волицької, яка задзвонила мені на мобільний: так і так, ми знову в Києві, приходьте... А я в цей час дибала по справжнісіньких диких Карпатах, провалюючись у сніг по пояс і полохаючи орлів на полонинах, – там, де тишу може порушити ото хіба що мобільний дзвінок, а інтернету ще не провели (і слава Богу!). Так що – соррі, нестиковочка вийшла: три київські вечори Театру в кошику вже минулися...

Але, спасибі пані Ірині, на "Річарда" я ще встигаю. Хотілося б, щоб устигла не тільки я. А хто не встигне – щиро раджу занотувати собі на пам'ять на майбутнє: Театр у кошику – той, на який варто бігти, де б ви про нього не почули.