''Героям слава!''. Київський вечір у двох діях

Учора в стольному граді відбулися зразу дві знакові культурні події. Та ще й вельми своєрідно між собою драматургічно пов'язані – просто тобі п'єса, поставлена "самим життям". Дійові особи... Але перепрошую, про все по порядку.

Головний герой дня – Олег Скрипка. Ну, в тому, що Скрипка – це "наше все", переконувати, здається, не треба нікого. І в тому, що він – боєць, "вояцька кість", країна теж не раз уже мала нагоду пересвідчитися. Цим разом вояцькі й співецькі чесноти злилися докупи, утворивши бомбову суміш, і в Олега визрів новий проект – українські виконавці співають героїчних пісень! Козацьких, стрілецьких, махновських, повстанських – кому що любо-мило... І вже й перший диск вийшов, так і зветься – "Українська героїчна пісня". Одне слово, прошу вітати, хто ще не чув: учора в країні стартував новий пісенний фестиваль – під чудесно полісемантичною назвою "Молода гвардія" (атож!).

Здавалось би, найлогічніше було провести його в Палаці "Україна". Тому самому, котрий у нас "Національний". Але в ньому, "Національному", на цей день була запланована зовсім інша імпреза – також героїко-патріотична, і також "національна", тільки іншої нації: концерт "ансамбля песни и пляски Черноморского флота Российской Федерации". Слово честі, я не жартую: от якраз так карти лягли...

"Українська героїчна пісня" відбулася натомість у Жовтневому палаці – тому самому (символічно, ні?), що колись був Інститутом шляхетних панянок, у 1930-ті – катівнею НКВД, а в 2004-му – штабом Майдану... Хто не дістався на цей концерт – шкода, панство, там треба було бути: такого драйву – повний жбанок! – київська публіка не отримувала вже давненько. Патріотична пісня взагалі-то жанр неймовірно трудний – це про кохання "вміють всі", а "про батьківщину" завжди вдавалось одиницям... З того, що співали вкраїнські вояки в шанцях 1918-1920 рр. і в партизанських лісах 1940-х, теж далеко не все були шедеври, то тільки з козацькою героїкою безклопітно – там, яку пісню не візьми, то й перлина, але ж то вже все "перемите", відібране пам'яттю трьох століть, а та пам'ять самі перлини й одбирає... А 20-те століття – воно ще тут, живе-гаряче, нерозібране-нерозчищене, тільки землею нашвидкуруч притрушене – і ой як щемить...

Учасників учорашнього концерту смак, нівроку, не підвів, – автентичних перлин зі сцени звучало чимало. І Тарасові Чубаю щасливо ревучий зал "лента за лентою набої подавав", і Марійка Бурмака могла б своїм (перепрошую – стрілецьким!) "Гей на горі, на маківці..." підняти в атаку будь-яку військову частину, і – найсенсаційніше моє відкриття цього вечора! – Тарас Компаніченко з, каюсь, доти геть не знаним мені гуртом "Хорея козацька" (народні інструменти!) явив щось уже цілком несамовите, нечуване-немислиме, від чого волосся на голові стає дуба, а рот роззявляється, та так і не закривається аж до кінця їхнього козацького реквієму: кобзарський речитатив, партесний розспів, джаз, що ще?... Ні, аналізувати це магічно-музичне дійство справа марна: "Бреговіч куріт в сторонкє!" – прокоментували "Хорею" в кулуарах знайомі, але й Бреговіч, боюсь, теж "не те" – нема аналогій... (Єдина, дещо несподівана – щось подібне, і не тільки за шаленою енергетикою, витворяє на сцені Мар'яна Садовська... Може, це й буде та "нова українська музика" 21-го століття, якій судилось по-справжньому "потрясти світ"?)

Найдивніше ж, що в тому "силовому полі" абсолютно органічно прозвучали, "вписалися" й авторські героїчні композиції – і "Танок на Майдані Конго" з несподівано "по-рамштайнівськи" грізно-громохким "Своє борони!", і Сашко Положинський (вперше побачила нарешті його "повстанський" кліп, так і не показаний нашими "теж-національними" телеканалами!) – з прем'єрою щойно закінченої (хлопці ще з листа співали!) пісні "Лицарський хрест", два рядки з якої могли б стати епіграфом до цілого нашого сьогодення – "У світі багато брудного й заразного, але той, хто хоче, залишається чистим"... І приском сипало під шкірою, коли Фома з гітарою кидав у зал своє вже-класичне "Це дивляться з темних небес/забуті поети й герої", – а на моніторі за його спиною в цей час пропливали крупні плани повстанських світлин: молоді, розсміяні, Господи, молодші од тих, хто на сцені...

А в фіналі вийшов Скрипка – і заспівав, за його визначенням, "нашу головну героїчну пісню", – ту, що починається словами "Ще не вмерла Україна". І зал співав стоячи разом із усіма виконавцями, і в екстазі навіть не помітив, як відбувся вихід "за межі офіційного тексту" – і перехід до другого куплета:

Станем, браття, в бій кривавий

Від Сяну до Дону,

В ріднім краї панувати

Не дамо нікому!

- Слава Україні! – кричить Скрипка – просто на овацію.

- Героям слава! – одним духом випалює вже через вінця розбурханий зал...

Але зал – то окрема тема. Розуміється, найрясніше в ньому було таки "молодої гвардії" – проте, на диво, була й "стара", котра зазвичай таких імпрез не відвідує (вже по концерті, на "офіцерському балу", можна було помітити ветеранів, здається, чи не всіх воєн за останні три чверті століття!), і моїх ровесників теж було яблуку ніде впасти – ці поприходили цілими родинами, і хлопчаки не зводили заворожено-блискучих оченят із юнаків, що прогулювалися коридорами палацу в одностроях забутих армій: гайдамацькі шлики й жупани, стрілецькі мундури, упівські мазепинки, – якого ще треба щастя десятилітньому чоловічкові!... Та й дорослих явно розпирало драйвом понад всяку міру: коли ми вже сідали в машину, в морозному повітрі луна несла вздовж Інститутської уривки пісень – люди розходилися з імпрези, все ще продовжуючи співати...

Подякуймо Олегові Скрипці – як усе-таки класно, що він у нас є!

... А тепер про другу подію того вечора. Палац "Україна" – той, що "Національний", – у цей час стояв темний і німий, як потоплений авіаносець. Заповіджений "концерт російських моряків" у ньому не відбувся. І то з дуже простої причини: кияни на нього не пішли. Отак просто – взяли й не пішли. Не розкупили квиточків...

Така-от "невеличка драма", як писав класик. Дійові особи, що на кону (попрошу оплесків!), – Скрипка з усім своїм славним товариством – раз, і київська публіка (поаплодуйте їй, некияни!) – два. Потоплених цією публікою "варягів" з рахунку скреслюємо – на них ролі не знайшлося. І є в цій п'єсі ще один персонаж, схований за лаштунками, – ті, хто вперто й бездарно вирішує за нас, кому віддавати наші сцени й екрани, як і все інше наше – із землею й водами включно...

Може, їм теж пора "на вихід"?...