Зневажена честь Києва

Соромно, звісно. Соромно, що мером моєї столиці й далі лишатиметься блазень із явними ознаками психічного нездужання, – і моє апостольське Вічне Місто, моя священна столиця, впродовж віків ким тільки не гвалтована, буде й далі стрімко перетворюватися на брудний, безликий Гонконг, по якому мчать, перекриваючи рух, класичні Свириди Петровичі й Проні Прокоповни на джипах із урядовими номерами, здійснюючи свою давню мрію, за класиком-таки: "А я по Хрещатику шлейфом тільки шелесь! шелесь! Та на всіх тільки пху! пху!"...

Тільки ж коні, то пак кияни, не винні. І не варто так уже улюлюкати в бік міфічних гречколюбних бабусь, які буцімто воліли "по 100 гр. щосвята від Черновецького" над "один раз 1000 грн. від Тимошенко" (за моїми спостереженнями, бабусі якраз голосували "за Юлю"!). А річ у тім, що киянам таки дійсно не було з кого вибирати. З цілого довжелезного полотна кандидатів (ах, трясця ж вашій помаранчево-біло-блакитно-рожево-червоно-рябоцибесенькій мамі, як же ж ви всі дістали, пігмеї, своєю щовиборчою істеричною трясучкою капшуків і амбіцій!) – таки жоден не продемонстрував, ні на макове зерня, – ні державницької культури, ні свідомості столичного мера. Ані, зрештою, просто, гідності киянина, якому це Місто – болить.

Бо з Містом же таки катастрофа – впору криком кричати й калатати в дзвони на сполох, як перед татарськими набігами. Сто років тому це ще було одне з найпрекрасніших міст у Європі. Двадцять років тому, вже понівечене й брутально ограбоване сталінським погромом із понад 300 своїх коштовних храмів і майже всіх історичних ансамблів, воно ще лишалося, завдяки унікальному, містичному, тільки з Римом і Єрусалимом порівнянному ландшафту, "містом-садом", де в радість було жити – і яким можна було захоплюватися. Нині це – розпухла сміттярка диких, сліпих, оскаженілих нуворішських грошей і нуворішських-таки смаків. Чотиримільйонне місто з одним (!) вокзалом, без багатоповерхових паркінгів (жодного!) і об'їздних доріг (вантажівки в історичному центрі – незмінний шок кожного європейця!), з людьми, загнаними під землю (!), й давно "непроїздним" потоком "пробок" і "тянучок" на поверхні, без пішохідних зон і взагалі без хідників, бо по хідниках паркуються й їздять автомобілі ("повбивав би!"), з китайсько-латиноамериканською екологією (ще трохи, і сльози тектимуть з очей від забрудненого повітря, як у Боготі!), з Hayatt'ом навпроти Софії (ще раз "повбивав би!") і взагалі без жодної культури містобудування, бо "будували"-гвалтували його всю дорогу після Мазепи різних мастей бабушкіни-варяги, котрим на Місто було начхати, і жодного трепету до князівсько-гетьманської слави "східних Афін" у цих людей нема й заводу (був би – не віддали б лаврських святинь у хамське паношення тоталітарній секті, званій Московським Патріархатом!), – ось який він нині, наш Вічний Град – наш Гонконг, наш Тайвань, наші, вибачте на слові, Познякижилбуд...

Місто без господаря. Місто, захоплене варварами. Місто, в якому жити стає все трудніше. Все незатишніше. Все неможливіше.

Але ж ви тут не живете, ви, з отого полотнища? Ви ж, самі варяги-некияни, повиносилися "за межі", в колишню "дачну зону", в надозерні палаци, поогороджувані шлагбаумами й будочками з озброєною охороною, – як же ви смієте, як вам стає нахабства, зажертій совковій нуворишні, лепетати щось про "проблеми киян", коли ви, убогі, їх собі так і уявляєте, ті "проблеми", – у вимірі то 100, то 1000 грн. на душу електорату, – а від розуміння того, що взагалі значить для честі нації столиця, та ще така, як Київ, вас відділяє дистанція, як від Печерська до Місяця?...

Бравого "сандеївця Льоні" і його команди в принципі можна було позбутися. Тільки не було кому цього робити, от у чім штука. ЮВТ, майстер інтриг і геній деструкції, затіявши цю справу з притаманною їй бурею й натиском, усю "конструктивну" частину найбездарнішим чином провалила – просто тому, що не змогла запропонувати киянам нічого ліпшого. Тобто, взагалі нічого, крім власних карих очей у телевізорі. Жодних ідей. Нуль цілих, нуль десятих. Замість прем'єра європейської країни орудувала, як не гірко, дама рівня трамвайно-тролейбусного депо, чиє почуття реальності, схоже, вбила непохитна віра в те, що: 1) все на світі купується й продається; 2) "действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью" (В.І.Ленін); 3) варто їй тільки зняти з ноги черевика й оголосити "Це мій черевик – голосуйте за нього!" – як збуджені юрми притьмом ринуть виконувати вказівку. Юрми, натомість, не ринули. І не дивно: порівняно з Черновецьким вірний ідальго ЮВТ Турчинов у гіпотетичній іпостасі київського мера має хіба ту перевагу, що розмовляє реченнями, де можна розрізнити підмет і присудок. Сподіватись від нього якоїсь культури державницького мислення смішно – свого часу на посту глави СБУ він запам'ятався був виключно тим, що, замість безпеки країни, займався особистою безпекою ЮВТ, тобто збором "компромату" на її опонентів, – і це в тій самій країні, де наш великий північний сусід порядкує як у себе в хаті, і СБУ таки ой як потребувала би притомного керівництва... Так що єдиною видимою чеснотою "прем'єрського кандидата" була його особиста відданість прем'єрші – чого для Києва виявилось малувато. Ну, а про всіх інших "учасників забігу" й говорити нецікаво – навіть красень Кличко був ніякий, мов той Турчинов. Яке ж вам діло до Вічного Міста, "любі мої", що вас аж стільки налетіло сюди й насмітило вашими летючками (а сміття-то в нашій Азіопі не сортують, не переробляють!), – що вам Гекуба?...

Що мене не перестає дивувати, це безмежна "класова тупість" наших політнуворішів: повна відсутність у них будь-яких довготермінових стратегій і бодай би зачатків безкорисливо-теоретичного інтересу до країни, котру, за Шевченком, беруться "правити". При наявності в голові хоч би азів "києвознавства" можна було б усе-таки допетрати, що Київ не дається взяти "на хапка". Коли в 2004 р. це хотіли зробити "донєцкіє" методом "лежать, баяцца!" – Україна одержала Майдан. Коли в 2008 р. це схотіли зробити Тимошенко й Кличко методом "поцілуй мене з розгону", – Київ одержав Черновецького. Що, в перекладі з мови передвиборчих бюлетенів на дискурс київських вулиць, означає: "А пішли ви всі!..."

"Отакоє-от", як казала одна незабутня. А Мера – справжнього, не за посадою тільки, – в Києві як не було, так і нема.

Я от думаю – може, нам Джуліані "на київський стіл" покликати? Примудрився ж чоловік якось перетворити геть "убитий", у 1990-ті, Нью-Йорк, де з підземок смерділо сечею гірше, як у радянських клозетах, а крізь Сентрал-Парк після 17.00 не наважувались іти навіть бомжі, – на місто, цілком відповідне європейським (авжеж пак!) стандартам. Може, він і Києву повернув би колишню славу? Його "градоначальницьким" чеснотам я б повірила – мала нагоду позаторік споглядати його зблизька, на Міжнародному письменницькому фестивалі "World Voices" у Нью-Йорку (уявляєте собі, до прикладу, Черновецького – та на "Молодості"? Чи – хоча б на Скрипчиній "Країні Мрій"? Так отож...). А вже кваліфікованих викладачів києвознавства я б такому "варягові", бігме, й сама не полінувалась би серед київської інтелігенції підшукати – і навіть, як казала Сова в мультфільмі, "бєзвозмєзддо, то єсть дадом". Принаймні він би їх слухав – у цьому я не сумніваюсь. Принаймні такий Джуліані моє Місто – поважав би.

Ось це й є ключове слово, в ньому весь "політтехнологічний секрет", якого не купиш за гроші, – повага. Саме її не виявив до Києва жоден із кандидатів. І тому Київ проголосував за відвертого, неприхованого блазня – за того, кого відверто й неприховано зневажає сам: от уже другий рік глузливо чмихаючи на сам звук його імені.

Це був чесний вибір, панове.