https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2de1a52ab63/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Sun, 14 Jun 2026 02:03:01 +0300 "Ті, що не озираються на предків – не можуть принести користі нащадкам", Едмунд Берĸ (1729- 1797) Історія України ще у ХVІІ столітті давала підстави вважати її чи не найбільш демократичною розвинутою країною Європи. Це засвідчував у своїх творах Вольтер. У листуванню з Катериною ІІ він також нагадував, що в Європі Московію не визнавали спадкоємицею Русі. "Єдина Русь, яку ми знаємо в Європі, – це Київська, останнім королем якої був Данило Галицький", – писав великий французький мислитель. Козацька демократія України у XVII ст. була більш соціально поширеною, ніж обмежена шляхетська демократія Польщі. Вона мала гарні умови для подальшого економічного розвитку, справедливого поділу землі та розвитку суспільства без феодальної залежності. Україна мала гарний клімат і володіла близько 25% світових запасів чорноземів. Вона мала волелюбний і працьовитий народ, на землях якого ще з часів Трипільської культури, за п'ять тисячоліть до Різдва Христового, існувало розвинене землеробство, а скіфи-орачі з її території століттями кормили давньогрецький Світ. Економічно самодостатній, завжди прагнучий свободи і справедливості український народ ще у ті часи міг успішно розвивати вільне фермерства і ремісництво. Це було основою для зростання середнього класу – фундаменту подальшого розвитку демократії, а також соціальною базою для зростання чисельності козацької армії. Українські козаки вже тоді вважалися чи не найкращими професійними воїнами Європи. Отже, як і в наші часи, Народ і Воїни в Україні були. І вже тоді дивували Світ. Бракувало Еліти. Політична українська еліта у XVII ст. перебувала ще у стадії формування. Власна аристократія після падіння Русі під ударами монгольської навали у XIII ст., здебільшого пристосувалася до служіння завойовникам. Окрім шляхетської Польщі, сусідами козацької України були деспотії азійського типу – Османська імперія та Московія. Україна не мала природного географічного захисту від них. Її територія не була захищена від агресивних автократій морями й океанами, як США і Британія, або горами, як Швейцарія. Якби самозакохана, пихата і зверхня до інших польська шляхта не припустилася фатальної помилки щодо козацької України, доля Європи могла б бути іншою. Після вимушеного повстання гетьмана Богдана Хмельницького та відокремлення України від Речі Посполитої таймер її занепаду і втрати державності був запущений. Уже через рік після цього, у 1655 році, стару і нову польські столиці – Краків і Варшаву – окупували шведські війська. Головним вигодонабувачем розриву між двома народами стала Московія. Щит Європи від загроз зі Сходу був зруйнований, а ресурси України використані Московією для створення власної регулярної армії при збереженні в ній азійської за своєю суттю деспотичної форми правління. Незважаючи на те, що історія не має умовного способу, рівноправна конфедерація демократичних у своїй основі Польщі, Литви та України гарантовано запобігла б трагедіям цих народів під час наступних Світових воєн. Сильна і демократична Україна – найбільша за площею країна Європи – є природним захистом континенту зі Сходу. Їх об'єднанню у XVII ст. завадили не Народи, а Еліти. Це повторилося і після розпаду Радянського Союзу через відсутність будь-якої стратегії Заходу щодо інтеграції України до ЄС і НАТО. Наслідком цього стала 12-річна війна Росії не лише проти України, а й, у своїй основі, проти "колективного Заходу". Недостатнє розуміння нині правлячими елітами США того, що це війна ідеологій – світового авторитаризму проти світової демократій, – саме по собі є загрозливим. Як для США, так і для усього Світу демократій. "Гарною угодою" і ґешефтом її не завершити. Питання полягає у захисті принципів свободи і демократії, які не вимірюються категоріями прибутку від рієлторських угод чи винагородою за зраду і руйнацію системи міжнародного права. Угод, у яких агресор і його жертва визнаються рівноправними учасниками, чим закладається основа для подальшого відновлення ескалації. Факти ж є такими. На відміну від Московії, паростки правової Держави з'явилися у предтечі України – Русі – ще у ХІ ст. Це сталося за часів правління Великого князя Київського Ярослава Мудрого та його зводу законів "Руська правда". Він з'явився раніше, ніж подібні закони були прийняті навіть в Англії. Зокрема, раніше за знамениту "Велику хартію вольностей" 1215 року, яка стала однією з основ нинішньої, формально неписаної, конституції Великої Британії. Нагадаємо, що першу спробу конституційного будівництва демократії в Європі здійснив український гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик. Це сталося за 77 років до ухвалення Конституції США. Ця подія випередила політико-філософські праці Монтеск'є та Жан-Жака Руссо у Франції, а також державотворчу діяльність творців американської демократії – Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона, Джона Адамса і Бенджаміна Франкліна. Конституція, написана й оприлюднена Пилипом Орликом у 1710 році під назвою "Договори і Постановлення Прав і Вольностей Війська Запорозького", не була втілена в життя. Проте вона побачила світ раніше, ніж з'явився текст Конституції США, ухваленої у 1787 році. В одному з найдавніших конституційних текстів Нового часу Пилип Орлик уперше запропонував обмежити повноваження виборного глави держави та запровадити демократичний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки. На питання, чому потрібно будувати саме демократію, відповідь проста. Тому що не існує іншої винайденої Людством системи управління, яка б захищала особисті права, свободу і гідність людини згідно із законом, однаковим для всіх. При цьому демократії мають природні вади і є вразливими до зовнішньої агресії та деструктивних дій корумпованих політиків зсередини. Стійкість демократій забезпечується лише одночасною і системною роботою трьох основних компонентів: суспільства, еліт і правильних стратегій. Вони мають діяти синхронно і відповідно до законів існування демократій. Люди, які приходять до влади без цих знань, стають могильщиками демократій навіть із щирими намірами добра. Французький державний діяч і мислитель Алеĸсіс де Тоĸвіль (1805-1859 рр.) ще у XІХ ст. звернув увагу на вади демократій. У книзі "Демократія в Америці" він дослідив архітектуру демократії США і проаналізував суперечності, притаманні її моделям управління. Він зазначив, що будь-яка демократія не може мати завершеної форми ідеалу і є, по суті, процесом, який розвивається поступово, потребує великих зусиль і ніколи не досягає абсолютної досконалості. Сутністю цього процесу управління в умовах демократії є постійний пошук шляхів розв'язання суперечностей, пошук компромісів і балансів інтересів у суспільстві. До переваг демократій він відносив рівні умови для досягнення успіху завдяки продуктивній і суспільно корисній праці. Наявність соціальної активності, мобільності та соціальних ліфтів, які живлять економічний прогрес. До вад – рівність без урахування цінності особистості і авторитету минулого, де голос заслуженої й освіченої людини прирівнюється до голосу самозакоханого фахового невігласа. Це живить індивідуалізм і егоїзм. За відсутності у суспільстві сталих культурних та історичних традицій, які можна назвати консервативними, трансформація "людини з вулиці" у владну Еліту може призвести до падіння духовності й моралі суспільства. Можливим компенсатором він вважав релігію, яка живить моральні принципи. Саме за її допомогою можна уникати зловживань свободою, запобігати її сповзанню в анархію та підтримувати стабільність і моральність суспільства. Де Тоĸвіль підкреслював важливість піклування про підвищення політичної культури громадян-виборців. Інституційним засобом для досягнення цього він вважав вибір правильних стратегій і моделей децентралізації влади та місцевого самоврядування. Без цього політична освіта виборців і активна участь громадян у політичному житті стають неможливими. Досвід існування давньогрецьких демократій свідчить, що якісне управління, вибір якісної влади та дієвий контроль над нею найкраще реалізуються у невеликих групах людей – тоді, коли влада є максимально наближеною до виборців. Ще одною вадою демократії Де Тоĸвіль вважав можливу "тиранію більшості". При демократії завжди є ризик того, що більшість після перемоги на виборах може нав'язувати свою волю меншості. Компенсатором цьому має стати захист прав меншості. Інституційно це можна забезпечити через прийняття відповідних законів, наприклад, закону про імпічмент президента та закону про опозицію в парламенті, а також через незалежність судової гілки влади від виконавчої. Модель політичного управління має обов'язково включати законодавче визначення прав опозиції у парламенті, а також визначені законом процедури контролю над виконавчою гілкою влади і захисту незалежності судів із конституційним закріпленням принципів верховенства права та громадянського контролю над усіма трьома гілками влади в країні. У цьому сенсі важливу роль відіграють, згідно з Де Тоĸвілем, свобода слова і свобода друку. Незалежні і фахові ЗМІ є основою для поширення правдивої інформації у суспільстві, забезпечення прозорості влади та стримування її від зловживань і корупції. Свобода слова, після правильно вибору моделей політичного управління і місцевого самоврядування, є гарантом формування політичної культури виборців. Від неї залежить і правдиве інформування суспільства про зовнішні та внутрішні загрози для країни, громадян і демократичних інститутів влади. Де Тоĸвілю подобалась сучасна модель американської демократії. Він підкреслював гарну збалансованість свободи, рівності, релігії та громадянської активності. Не забуваємо, що раби які забезпечували добробут американського середнього класу тих часів, не були повноцінними громадянами і виборцями. Він наголошував на необхідності адаптації складної системи управління до нових умов існування. Застерігав, що поява серед виборців "рабської психології" є загрозою для демократії і може зруйнувати баланс між свободою і рівністю. Нагадував давньоримський досвід: "Раб не мріє про власну свободу, він мріє про власних рабів". Дослідник застерігав також від можливості "прихованої тиранії", яка з'являється, коли падає рівень політичної культури еліт, суспільства і виборців. Тирани можуть приходи до влади і шляхом демократичних виборів. Отримавши владу, вони неодмінно спробують взяти під контроль усі аспекти життя громадян. Наслідком цього стане руйнація механізмів контролю над владою, падіння соціальної активності громадян та їхнього впливу на долю країни. Аналізуючи такі поняття, як індивідуалізм і громадянська активність, Де Тоĸвіль виявив ще одне протиріччя демократій. А саме: індивідуалізм надає пріоритет особистим інтересам, але водночас послаблює громадянську активність і відповідальність. Компенсацією надмірного індивідуалізму можуть стати політичні партії і професійні спілки, які гуртують суспільство. Але лише тоді, коли вони керуються законами та ідеологією демократії, є ідеологічними партіями, а не діють за принципами організованих угрупувань для задоволення матеріальних, егоїстично-кланових інтересів. Загроза егоїстичного індивідуалізму для демократій існує не лише на рівні люмпенізованої психології громадян, але й на державному рівні – серед політичних еліт країни. У першому випадку протидіяти цьому можливо за рахунок політичної освіти, духовних і культурних традицій та моральних цінностей релігії. У другому – шляхом національної стратегії спільного з іншими країнами демократії захисту як від зовнішніх ворогів – агресивного авторитаризму, так і від внутрішніх – системної державної корупції з боку корумпованих ділків-політків і прихованих тиранів, які рвуться до влади. Первинне будівництво демократій, як свідчить історичний досвід, здійснюють саме консерватори, а не ліберали. Соціально-економічну основу демократії – міцну національну економіку, армію, дипломатію і інформаційну політику – самі лише ліберали збудувати не можуть. Однак для успішного завершення її будівництва потрібні щонайменше дві системотворчі парламентські партії: консервативно-демократична і ліберально-демократична. Їх має об'єднувати спільна мета – будівництво демократії, а розділяти – різні погляди на світ і здатність контролювати виконавчу гілку влади з позицій парламенту. Консервативний підхід до захисту культурно-історичних традицій народу, національного виробника, внутрішнього ринку і блокування деструктивного впливу ззовні на первинному етапі державного будівництва можуть забезпечити лише консерватори. Гасло лібералів "усе вирішить вільний ринок" – це вирок для будівництва національної демократії. Середньою температурою по палаті діагноз не ставлять і не лікують. Тільки консерватори здатні забезпечити зростання середнього класу і верховенство права в країні із поділом гілок влади та блокуванням спроб зовнішнього управління ще слабкою країною, насамперед з боку "глобалістів". Після зміцнення національних інститутів влади, економіки і законності в країні приходить час лібералів. Тому, що і серед консерваторів при владі існує вірус корупції. Гроші і влада є для нього потужним стимулятором. Наслідком може стати приховане сповзання до авторитаризму. Періодична і еволюційна лібералізації надмірно сконцентрованої влади є необхідністю при демократії. Приклад сучасних США, Угорщини, Польщі – перед очами. Але, послідовність цих процесів має значення. Пояснення просте: аби щось покращити, потрібно спочатку його створити. Без фундаменту, стін і даху чистові роботи та меблювання будинку не проводять. Не кажучи вже про зовнішній вплив з боку тих, кому міцна національна влада і сильна економіка не потрібні. "Глобалістам" вона заважає приховано привласнювати ресурси та здійснювати політичний вплив через кишенькових політиків. Спеціальні служби авторитарних країн також не сплять. Успіх демократій – це вирок для диктатур у їхніх країнах. Для транснаціональних корпорацій національні інтереси держав, навіть демократичних, є вторинними. Їх цікавить не ідеологія, а власний прибуток. Грабувати слабкого завжди легше. Нарешті, лише консервативні цінності спираються на скелю національних традицій. Звернення до традиції є невід'ємною рисою консерватизму. Його світовими поширювачами були такі особистості, як Едмунд Берĸ, Алеĸсіс де Тоĸвіль, Девід Г'юм, генерал Де Голль, Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, В'ячеслав Липинсьĸий та багатьох інших мислителів і видатних державних діячів. В'ячеслав Липинський, ідеолог українського неоконсерватизму часів Гетьманату Павла Скоропадського, стверджував, що національне відродження починається саме з відродження політичних еліт. До яких він відносив усіх, хто здатен стати "провідниками і організаторами нації". Він називав їх "національною аристократією" і був переконаний, що такі люди мають бути самодостатніми, освіченими, високоморальними та володіти певними ресурсами для своєї діяльності. Не олігархічними ресурсами, а достатніми для забезпечення власної незалежності. Головне – вони мають "відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими живе в даний історичний момент увесь народ". Іншими словами "національна аристократія мусить мати, окрім матеріяльної сили, ще й моральний авторитет в очах своєї нації". "Без цих основних прикмет – матеріальної сили і морального авторитету – немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії – без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може бути самої нації". Говорячи про часи визвольних змагань початку минулого століття, він також наголошував "Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки в сфері культурній, у сфері ж політичній воно є руїнницьке". Пророчі слова, уроки з яких, ми ще досі лише засвоюємо... Попередні матеріали з цієї тематики: Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.1.) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.2.) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.3.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2de1a52ab63/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kasjanov/6a2d816756ca0/ ukrpravda@gmail.com (Юрій Касьянов) Sat, 13 Jun 2026 19:12:23 +0300 На лінії вогню зарплатня штурмовика-піхотинця може зрости до 10 тис доларів на місяць. Таке обіцяють. В крутих оборонних компаніях, наближених до влади, таку зарплату можуть отримувати конструктори, інженери, дефіцитні майстри, а топ-менеджмент ще більше. Нагадаю, що дехто, чиє прізвище знають вже навіть маленькі діти, збирався продавати половину всім відомої компанії за 1 млрд доларів менше чім за два роки після відкриття виробництва дронів. Всі ці компанії, всі ці люди, величезні зарплати і шалені прибутки не могли б зʼявитися, якби не було війни, якби військові не воювали, і не вмирали. Оборонні замовлення під час війни – це не про ринок, конкуренцію і бізнес, зовсім ні; тут немає відкритої конкуренції, тут держава вирішує, кому давати гроші, а кому ні, інших, недержавних замовників просто не існує. І тому виникає питання, наскільки чесно і справедливо, коли одним, обраним, держава створює умови для спокійного, ситого життя, забезпечує творчої роботою, високими зарплатами, бронюванням, закордонними відрядженнями, небаченими раніше прибутками. А інших, хто сам здуру пішов до війська, або кого спіймали і бусифікували, забезпечує жебрацькими зарплатами в тилу, і можливістю померти на передовій за ті же гроші, які отримують робітники жирних оборонних підприємств. Мені здається, що це вкрай несправедливо. Наприклад, ми з друзями ще на початку війни мобілізувалися, розробили дрони, цими дронами воювали, як раптом наш підрозділ ліквідували, і дронами займатися заборонили на вимогу "конкурентів". Тому що ми військові раби. Тепер, щоб хоч щось заробити, нам треба записуватися в штурмовики, а якби ми не пішли до війська, то були з зараз мільйонерами, а наші дрони ламали б хід війни. І це не єдиний такий сумний приклад. Тому до команди міністра Федорова два питання в плані обіцяної реформи: чи не повинна оборонка мати совість, відгодована захмарними прибутками за спинами наших солдат?... І чи не треба надати можливість мобілізованим фахівцям створювати дрони, а не тільки сидіти в окопах?... Може це допоможе нам виграти війну?... В роки Другої світової війни Черчилль створив цілу "дивізію" з математиків, фізиків, інженерів, яка займалася радарами, літаками, радіопідривниками для зенітних снарядів, дешифруванням. І, до речі, жодна британська оборонна компанія не була продана арабам. https://blogs.pravda.com.ua/authors/kasjanov/6a2d816756ca0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a2c208b355ab/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Fri, 12 Jun 2026 18:06:51 +0300 Що спільного у моїх колишніх колег по професії та нинішних побратимів з війська? У нас є спільна мета для боротьби. Я це сформулював однією ємною фразою: виборюємо свободу говорити правду. Журналісти говорять правду не лише про війну і не лише під час війни. Але саме зараз військові створюють умови, щоб правда зберегла в Україні право на майбутнє. Журналіст без війська, без сучасних захисників може втратити свободу слова. Військо без журналістів може втратити голос, який розповість суспільству та світу, за що ми воюємо. Росія веде проти нас не лише війну ракетами та дронами. Вона веде війну проти самої правди. На окупованих територіях не мають шансу на існування українські медіа, на ТОТ переслідують журналістів і всіх, хто має внутрішню свободу говорити правду, росія пропагандою замінює факти, події, історію. Тому боротьба за українську землю і боротьба за право називати речі своїми іменами є частиною однієї великої боротьби. Коли журналіст їде на передову, він документує історію. Коли військовий тримає позицію, він дає можливість цю історію розповісти. Один працює зі словом, інший зі зброєю. Але мета в нас спільна. Для мене це ще й особиста історія. Колись я сам був журналістом і розповідав про тих, хто воює. Тепер я служу разом із тими, про кого розповідають журналісти. І я добре розумію, наскільки важливі обидві ролі – журналісти і військовослужбовці. Бо перемога України буде неповною, якщо про неї ніхто не дізнається. Так само як правда не втримається сама собою, якщо не буде людей, готових її захищати. З такими думками днями я їхав на церемонію нагородження переможців конкурсу для журналістів "Війна в об'єктиві". Для мене цей конкурс особливий. Два роки тому, коли ще служив у ТРО Медіа, я був серед його ініціаторів. Тому особливо приємно бачити, що проєкт живе й розвивається. А цього року мав честь уже як військовослужбовець і член журі виступити на церемонії нагородження. Зі сцени я зізнався, що мав власний критерій оцінювання робіт. Додатковий бал від мене отримали ті автори, які для підготовки матеріалів їхали на фронт, у бойові підрозділи, говорили з військовими, бачили війну на власні очі. Сьогодні ми живемо в час, коли і у світі, і в Україні помітна втома від війни. Новини з фронту, репортажі воєнкорів та історії бійців далеко не завжди збирають велику аудиторію. Але справжні воєнні кореспонденти працюють не тому, що це популярно. Вони не слідуються суспільним настроям. Вони допомагають суспільству бачити те, що насправді важливо. Навіть якщо суспільство не хоче цього помічати. Їхня робота потрібна не лише військовим та їхнім родинам. Вона потрібна державі, суспільству та майбутнім поколінням. Зараз триває війна за існування України. Ми є сучасниками українців, про яких колись писатимуть книжки та зніматимуть фільми. І журналістам важливо не просто проживати своє найліпше життя, набирати лайки та перегляди, а й документувати історії Героїв. Я не уявляю, як журналіст минулого століття маючи можливість попрацювати з Героями Крут, відмовився б від цього. Через сто років ми знаємо імена Героїв Крут не лише тому, що вони загинули за Україну. Ми знаємо їх тому, що хтось зберіг їхні історії. Так само сьогодні журналісти документують людей, про яких завтра читатимуть підручники. На жаль, сьогодні далеко не всі редакції готові вкладатися у складні фронтові репортажі. Часто легше писати про конфлікти та скандали, ніж їхати до людей, які творять історію. Але саме такі історії через роки залишаться в пам'яті країни. Мені останнім часом постійно повторюють, що не можна сваритися з журналістами, не можна їх критикувати, не можна вказувати на помилки та відверті маніпуляції. Бо так не мають вчиняти комунікаційники з війська. Але хто знає мене ще з професії, той розуміє: це не набуте у війську, я ж завжди такий був) Тож не втримався вколоти шпилькою колишніх колег зі сцени "Війни в об'єктиві) І хоча ми не завжди погоджуємося одне з одним, це не скасовує головного: журналісти й військові сьогодні працюють на одну мету. Тому був радий бачити гарних знайомих як у залі, так і серед номінантів. Подякував як присутнім, так і іншим воєнкорам, які іноді заїжджають до нашого полку. Окремо пишаюся, що полк "Скеля" цього року став партнером конкурсу. Коли ми підтримуємо один одного, тоді стаємо сильнішими. За зло ворогу. І повертаючись до спільної мети: виборювати свободу говорити правду. Її не зможе досягти окремо військо або окремо журналістика. Військові тримають фронт, від них залежить згадка країни на карті. Журналісти тримають пам'ять, від них залежить згадка Героїв у книжках. І лише разом вони допомагають Україні вистояти та залишитися собою. Офіцер ЗСУ, позивний "Журналіст" https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a2c208b355ab/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/shkrum/6a2bdcb27eba9/ ukrpravda@gmail.com (Альона Шкрум) Fri, 12 Jun 2026 13:17:22 +0300 ➡ Увійшли в етап конкурентного діалогу в концесійному конкурсі порту Чорноморськ. Нагадаю, ми робимо перший під час війни масштабний проєкт публічно-приватного партнерства – концесією порту "Чорноморськ". ➡ Що таке концесія? Концесія – це не приватизація! Порт залишається у власності держави. Приватний партнер, який переміг у відкритому конкурсі, отримує в управління термінали, які мають нереалізований потенціал. Це глибоководні причали, інженерна й транспортна інфраструктура, земля, будівлі й обладнання. Держава при цьому залишається власником активів і контролює виконання інвестором своїх зобовʼязань. Віцепремʼєр-міністр Олексій Кулеба оголосив про офіційний початок процедури конкурентного діалогу щодо першого та контейнерного терміналів порту. ➡ Що це таке? Новим законом передбачено кілька можливих прозорих і сучасних процедур ППП. Це може бути конкурентний діалог або концесійний конкурс, (або ж переговори з орендарем але це нас не стосується тут). Під час звичайного концесійного конкурсу спочатку обирають переможця і вже після цього з ним обговорюють договір. У конкурентному діалозі навпаки – спочатку обговорюються умови договору, а вже потім обрання переможця. ➡ Чому було обрано саме конкурентний діалог? Спробую пояснити. Під час укладання звичайних комерційних угод, все відбувається доволі зрозуміло. Сторони обговорюють умови, домовляються і підписують угоду. Але коли йдеться про співпрацю між державою та приватним партнером, особливо під час війни, все значно складніше. ➡ Ми не можемо наперед знати відповіді на десятки важливих питань. Наприклад: ▫ Чи готовий інвестор одразу вкладати всі кошти під час воєнного стану? Чи лише частину зараз, в іншу після завершення війни? ▫ Як розподіляються ризики, якщо порт зазнає пошкоджень через російські атаки? І це лише кілька прикладів. Саме для цього існує механізм конкурентного діалогу. Фактично – це можливість для держави й потенційних інвесторів чесно проговорити всі складні питання і зафіксувати варіанти їх вирішення ще до проведення конкурсу. Держава пропонує базові умови. Бізнес аналізує їх і озвучує своє бачення розвитку проєкту. І лише після цього формується фінальна модель концесії. ➡ Чому це важливо? ▫ Принципові речі обговорюються на старті! ▫ Правила відомі до початку конкурсу. ▫ Усі учасники приходять на конкурс із розумінням того, на що вони погоджуються. Конкурентний діалог дозволяє уникнути ситуації, коли переможець конкурсу захоче змінити умови вже після підписання угоди. (І так, таке вже було, коли переможець майже "шантажує" державу під час підписання угоди). ➡ Для держави – це захист своїх інтересів та впевненість, що проєкт буде реалізований, люди матимуть роботу, а держава і місцеві бюджети – прибуток. ➡ Для бізнесу – можливість отримати зрозумілі й прогнозовані умови роботи. Це також сигнал для міжнародного бізнесу: попри всі виклики, Україна продовжує працювати над залученням інвестицій, модернізацією інфраструктури та створенням нових можливостей для розвитку 🇺🇦 Нагадую: наступний етап – визначення критеріїв комісією, подання фінальних пропозицій (ставок) учасниками і визначення переможця. Пропозиції будуть подаватися у спеціальних конвертах, які змінюють колір, якщо їх відкрити. Процедура їх розкриття відбувається публічно. https://blogs.pravda.com.ua/authors/shkrum/6a2bdcb27eba9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/muzhdabaev/6a2ace6877951/ ukrpravda@gmail.com (Айдер Муждабаєв) Thu, 11 Jun 2026 18:04:08 +0300 Усі ми ненавидимо росію. Але там політики не бояться говорити про загальну мобілізацію, бо не бояться "виборів". Натомість наші політики – всі – цілодобово готуються до примарних "виборів", яких до кінця війни не буде, а значить – не буде довго, бо росія не зупиниться. А не зупиниться вона, зокрема, тому, що Путін чудово бачить наших політиків, які аж до смерті країни не почнуть чесно говорити з "виборцями" про реальну потребу в мобілізації, в терміновій зміні мобілізаційних законів, яка назріла ще позавчора, бо вони готуються до "виборів", яких не буде до кінця війни. А кінця війни не буде тому, що... Це – фактично смертельна пастка, якщо її не прибрати. (Я не бачу, хто прибере.) Це – замкнене коло тотального популізму, яке є головною загрозою для існування України. Про те, що в росії ніхто не буде відбивати ухилянтів у "звірів із ТЦК"; про те, що там журналісти не розхитуватимуть суспільство заради переглядів і вподобайок; по те, що рашисти підуть у свою армію мовчки, дисципліновано, а деякі ще й співаючи пісні Цоя та Висоцького "пра вайну", – в нас теж не прийнято навіть думати, бо росія ж "на межі існування через брак палива". А це (не "росія на межі") – правда. Путін будь-якої миті може віддати такий наказ. І що тоді робитимуть наші політики? Продовжуватимуть грати в цю популістичну мовчанку й мірятися рейтингами під час війни? Саме це, а ніякий не "мир" мені здається найреальнішою перспективою цього й наступного років. До якої в нас готуються лише Військові, які не мають ані вибору, що робити, ані законних важелів, ані мінімально достатнього (для тієї самої ротації) поповнення Війську. Через ПОПУЛІЗМ політиків, які тут настільки неймовірно єдині, що їх геть неможливо розділити на "владу" та "опозицію". Наразі, повторюю, я не бачу виходу з цього кола й не бачу навіть спроб шукати цей вихід. Значить, такий сценарій – невідворотний. Вибачте, що не про каву в Криму. https://blogs.pravda.com.ua/authors/muzhdabaev/6a2ace6877951/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kasjanov/6a2aa98071508/ ukrpravda@gmail.com (Юрій Касьянов) Thu, 11 Jun 2026 15:26:40 +0300 Чому військовим знову не дали грошей?... Тому що влада їх не боїться. Не відомо, хто там проводить опитування, які на стіл перших осіб держави кладуть доповіді від "контріків" (контррозвідки) і замполітів (офіцерів з морально-психологічного стану), але влада ставиться до військових як до бусифікованих. Не боїться і не зважає. Так, вшановують памʼять і встановлюють "днюхи", купують лояльність популярних командирів, або навпаки позбуваються їх, підгодовують деякі елітні підрозділи, а загалом – зневажають, або просто не помічають. Війна іде вже 12 років, а армія так і не стала елітною частиною суспільства і впливовою державною інституцією. Не було зроблено нічого, жодних передумов для того, щоб військова служба стала престижною, а офіцерський корпус Збройних сил не тільки воював, а визначав стратегію і тактику опору ворогу. Солдати і офіцери сьогодні – найбільш безправні громадяни України, фактично раби держави, яка використовує їх до самого кінця, до смерті, і використовує після – в якості безпечних рафінованих героїв для зміцнення своєї влади. Питання не тільки в тому, що нібито немає грошей на підвищення зарплатні військових, а в тому, що держава, правлячий клас не бачить в цьому ніякого сенсу. Владі потрібні лояльні поліціянти, слідчі ДБР, СБУ-шники, судді – для того, щоб жорстко припиняти будь-які прояви незадоволення. Владі потрібні лояльні блогери, журналісти і ЗМІ, щоб впливати на свідомість громадян. Владі потрібні кешбеки і е-бачки, щоб купувати любов прямо зараз... А військові їй непотрібні, бо вони безправні, безпорадні і ні на що не впливають. Бо вони на війні. Так думають нагорі, так пишуть у своїх доповідях контріки і замполіти. І це правда. Не варто розраховувати на "хлопців, які повернуться з фронту і все порішають". Бо якби вони могли хоть щось "порішати", то зробили б це ще вчора, позавчора. Проте, не варто вважати, що безправне, голодне військо, за яким спостерігають лояльні командири, не скаже своє останнє слово. Одного разу це кинуте всіма військо, може просто нічого не зробити, ні во що не втрутитися, і навіть гучно промовчати, щоб не встати на захист політиканів і мародерів. https://blogs.pravda.com.ua/authors/kasjanov/6a2aa98071508/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvienko/6a2943ad371f8/ ukrpravda@gmail.com (Костянтин Матвієнко) Wed, 10 Jun 2026 13:59:57 +0300 Геральдичний символ "біла орлиця" сягає дохристиянських часів. Перекази пов'язують його з легендарним князем полян Пястом, якого вважають засновником однойменної династії та польської державності. Білий орел, як і український Тризуб, є одним із найдавніших гербових зображень, що використовуються у сучасному світі. Орден Білого орла було засновано королем Польщі і курфюрстом Саксонії Августом ІІ Фрідріхом, у 1705 році. Першим українським державним діячем, нагородженим цим орденом, став гетьман Іван Мазепа. Також ним нагороджені гетьман гр. Кирило Розумовський та його старший брат гр. Олексій. Були, однак, й інші українці, яких цим орденом нагороджували вже російські самодержці. Серед них: кн. Олександр Безбородько, кн. Віктор Кочубей, російські сановники-українці Петро Завадовський, Дмитро Трощинський та ін. Особливо цинічним стало нагородження уродженця Полтавщини, фельдмаршала кн. Івана Паскевича, який командував придушення Листопадового повстання поляків у 1830-1831 рр. та взяв Варшаву, жорстоко покаравши учасників національного спротиву. Самі собі цю нагороду виписували і російські імператори: Микола І, Олександр ІІ, Олександр ІІІ, Микола ІІ. Робили вони це із символічною метою – підкреслити свій титул "царів Польських", тобто вічну належність Польщі до Російської Імперії. Цим орденом нагородили також: Беніто Мусоліні, Франциско Франко, Філіппа Петена. Ще одним актом історичного цинізму стало нагородження маршала Костянтина Рокосовського, етнічного поляка, який навмисне зупинив наступ Червоної армії на Варшаву у 1944 році, щоб дати змогу німецьким нацистам жорстоко розправитися з польською Армією Крайовою, яка підняла повстання, з метою попередити встановлення в Польщі комуністичного режиму. Історики пов'язують К. Рокосовського зі сталінізацією повоєнної Польщі. Мабуть немає в світі більш суперечливої державної нагороди, яку вручають настільки екзистенційно протилежним діячам. Нагородження президента Володимира Зеленського Орденом Білого орла є визнанням вирішального внеску України у захист сучасної Європи від знавіснілого російського агресора. Польщу було поневолено Російською Імперією щонайменше протягом 122 років, рахуючи від третього поділу Речі Посполитої у 1795 році до ліквідації імперії у 1917. З 1945 по 1989 країна перебувала у жорсткій залежності від СРСР, фактично у напівколоніальному стані. Сьогодні саме Україна рятує Польщу від повторного поневолення, про що мріють російські нацисти. І не лише Польщу. Роздмухування "історичного конфлікту" між Польщею і Україною вигідне перед усім рашистам, які вміло використовують антиукраїнські настрої частини польського суспільства. У Польщі значна група політикуму занепокоєна зростанням впливу України у світі. Об'єктивно: значення України для Європи зараз більше, ніж Польщі, що зачіпає гонор. Має місце також острах економічної конкуренції, особливо у галузі аграрного виробництва. Відтак є загроза того, що Польща може створювати перешкоди для нашої інтеграції у Європейський Союз. Замість суперництва нам із Польщею слід максимально розвивати переваги співробітництва у питаннях безпеки, логістики, ринку праці, виробництва, зокрема зброї, рекреації тощо. Зі спільних позицій треба вести діалог з іншими країнами ЄС, Великою Британією і США. Нам ще разом давати раду постросійському простору і Білорусі. Президент Кароль Навроцький, ініціювавши початок процедури відкликання Ордену Білого орла у президента Володимира Зеленського, поставив себе у вкрай невигідне становище. Капітул Ордену надав свій висновок, який, хоча і не розголошується, цілком прогнозований – члени висловися "за". К. Навроцький у цьому разі вже не зможе відступити – гонор. Є варіант, що відповідний указ потребуватиме погодження прем'єр-міністра Дональда Туска, що дасть змогу "заморозити ситуацію" і не поглиблювати конфлікту, вкрай невигідного для обох сторін. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvienko/6a2943ad371f8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kasjanov/6a293b84f0437/ ukrpravda@gmail.com (Юрій Касьянов) Wed, 10 Jun 2026 13:25:08 +0300 "Фламінго" долетіла до Чебоксар. Це головна новина сьогоднішнього ранку. Всі дронові атаки по російській нефтянці в порівнянні з цією атакою забуті, а вчорашню успішну атаку "Нептунами" по Новошахтинську майже ніхто не помітив. Перемога Fire Point настільки велика, що з нею може зрівнятися тільки висадка американців на місяць. Навіть президент про це написав і подякував Fire Point. Давайте розбиратися, що ж трапилося, і чому. По-перше, ніхто і не казав, що "Фламінго" не існує. На цієї тезі, нібито хтось каже, що "Фламінго" не існує, а ось дивиться – вона ж летить! – і побудована піар-кампанія Штілермана, захист компанії "Файєрпоінт" від звинувачень в лобізмі і корупції. З вересня минулого року, коли була вперше презентована ця чудо-зброя, коли Ірина Терех, технічна директорка "Файєрпоінт" заявила, що "Фламінго у всьому краща за Томагавк", а президент сказав, що це найкраща зброя, я багато писав і говорив, що дійсно можна зробити "літаючий обʼєкт" з реактивним двигуном, і що цей "обʼєкт" дійсно може долетіти з точки "А" в точку "Б", якщо йому не заважати. Це технічно нескладно. Але це не сучасна крилата ракета. Нехай вас не вводить в оману дальність і вага бойової частини, бо це все залежить тільки від розмірів і потужності двигуна. Натомість, сучасні крилаті ракети навпаки робляться малими за розміром, щоб зменшити ризики збиття ППО. Сучасні крилаті ракети мають складні системи автономного польоту без супутникової навігації, складні системи огинання рельєфу для польотів на наднизьких висотах, для того, щоб ще більше знизити ризики перехоплення ППО. Сучасні крилаті ракети мають складні системи наведення, головки самонаведення. Нічого цього у "Фламінго" немає. Це болванка з мотором, яка подорожує з точки "А" в точку "Б" за допомогою супутникової навігації на заздалегідь заданій фіксованій висоті. Якщо пощастить не зустріти ППО, вона має всі шанси прибути до пункту призначення. Тому – Чебоксари. Не москва, не Пітер, не Новошахтинськ, куди завітали "Нептуни", і не завод "Кремній Ел" у Брянську, який розтрощили ракети "Шторм шедоу". Чебоксари – де мінімум ППО і засобів РЕБ, а широкій громадськості значно простіше продати "дальність 1000 км". Зазначимо, що на дальності більше 2000 км в росіян взагалі немає ППО – вона або на фронті, або біля двох столиць. Зараз будь-який "успіх" "Фламінго" подається як свідчення геніальності Штілермана, підтвердження його правоти у всіх питаннях, і виправдання "золотого дощу", який був пролитий на "Файєрпоінт" нашою владою. Нагадаю тільки, що нам було обіцяно по три ракети на добу з жовтня минулого року. Це вже сотні ракет. Хоча б до Чебоксар. Але їх немає. Я писав ще в вересні 2025-го, що серйозною проблемою проєкту є відсутність достатньої кількості старих радянських двигунів АІ-25, навколо яких і побудована ракета. Їх взагалі на вересень минулого року можна було знайти не більше 200 штук. Проте, нам обіцяли чомусь тисячі ракет... На початку цього року Штілерман визнав проблему з двигунами, і заявив, що "Файєрпоінт" побудує завод для виробництва двигунів... Але на це потрібно щонайменше 1 млрд доларів, два-три роки, близько 500 висококваліфікованих, досвідчених інженерів і десь дві сотні підрядників... Всього шість країн в світі виробляють зараз реактивні двигуни... Безумовно, компанія Fire Point сьогодні має, напевно, найкращих фахівців, бо в неї є необмежений фінансовий ресурс для надвисоких зарплат і стовідсоткова адміністративна підтримка. Тому її дрони FP-1 і FP-2 непогані. Але тільки і завдяки відсутності конкуренції. Проте з ракетами все не так просто. Для розробки і вдосконалення ракет потрібні не тільки гроші – потрібен час, потрібні роки, технологічна база, досвід... Дивно, що держава не розвиває готове вже виробництво "Непутнів", які довели свою ефективність, натомість всі ресурси вкладає в сирі ракети Fare Point. Дивно, що сьогодні президент каже, що в Україні немає своєї балістики, але вона ось-ось зʼявиться, натякаючи на ракети "Файєрпоінт", коли ще рік тому він казав, що українські балістичні ракети "Сапсан" довели свою ефективність і запущені в серійне виробництво. Де правда, і де ракети – висновки робить самі. Я сподіваюся, що ця вся "ракетна програма" колись закінчиться реальними термінами увʼязнення, і не для мене, як вони зараз намагаються, а для реальних злодіїв, мародерів і зрадників. https://blogs.pravda.com.ua/authors/kasjanov/6a293b84f0437/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/golovan/6a291774f191f/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Головань) Wed, 10 Jun 2026 10:51:16 +0300 Пишуть, "суддя ВАКС оголосив вирок адвокату одного зі столичних адвокатських об'єднань, який у 2024 році намагався підкупити прокурорів САП за 200 тис. доларів США". Згідно статті 63 Конституції, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Відповідно до норм Кримінального процесуального кодексу України, вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги або після апеляційного розгляду. Однак Мустафа Найєм та Масі Найєм ще у 2024 сказали про того адвоката "одного з столичних адвокатських об'єднань" свої вагомі слова. Я про це тоді писав. Про НАБУ, шок, біль, братську любов і адвокатуру Мустафа Найєм і шапка Міллера Тоді на багатьох (і мене теж) неприємне враженя справило те поспішне відмежування від партнера і керівника практики. Чи вони просто краще знали чим насправді займаються у тому "одному із столичних адвокатських об'єднань"? https://blogs.pravda.com.ua/authors/golovan/6a291774f191f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a28106326f94/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Tue, 09 Jun 2026 16:08:51 +0300 Уперше потрапив на мотофестиваль. Це був найбільший в Україні фестиваль – "Тарасова гора". Пару днів у Переяслові плюс мотопробіг до Канева. І це був цікавий досвід. Найцікавіше було дивитись на наших хлопців з полку Скеля. Ще вчора вони входили на бойові на своїх мотоциклах по всій лінії фронту, заїжджали на Курщину, а тут – гралися наче діти. І з ними гралися діти. Ну а дорослі стоял в черзі до нашої локації, бо там можна було спробувати на вибір кілька одиниць автоматичної зброї. Коли готувалися до цього фестивалю, то вирішили створити мотоклуб "Скелі" Assault Riders. Тут довідково: Після завершення Другої світової війни саме ветерани стали засновниками перших масових мотоциклетних клубів у Сполучених Штатах Америки. Повернувшись із фронту, вони шукали спосіб зберегти відчуття бойового братерства, взаємної підтримки та свободи, які супроводжували їх під час служби. Саме тоді почала формуватися сучасна культура ветеранських мотоклубів. Ми теж хочемо, щоб бійці "Скелі" зберігали наші традиції братерства, взаємодопомоги та бойового духу. І цей мотоклуб може стати одним з таких місць, де наші штурмовики бдть зустрічатися і після війни. На першому фестивалі не зупиняємось. Уже шукаємо варіанти, де можна покататися наступного разу. Розглядаємо варіанти як в Україні, так і за кордоном. Дуже хочеться, щоб наша колона мотоциклістів зганяла у вільний від рузкіх Крим. Про це розповів нашиим медійникам. "Командир полку Юрій Гаркавий підтримав участь наших бійців у мотофестивалі та ініціативу створення мотоклубу. Він і сам часто сідає за кермо починаючи від мотоцикла закінчуючи бронетехнікою, досконало розбирається у технічних характеристиках, підбирає такі мотоцикли, які допоможуть ефективно виконати бойові завдання. Щодо мотоклубу, то ми плануємо його розвивати. На цей фестиваль приїхали бійці з досвідом операції на Курщині, може наступного разу повернемось з московської операції. А загалом мріємо про мотопробіг до Криму", – жартує офіцер полку з позивним "Журналіст". https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a28106326f94/