Як подолати культурне лихо на Донеччині
Такою була назва круглого столу, який відбувся у Донецьку 3 квітня. Організатором заходу виступила інформаційна агенція "Восток-медіа". Від оргкомітету надзвичайних зборів "Україна – зона культурного лиха" участь у дискусії взяли брати Капранови.
Обговоренню за круглим столом передувала прес-конференція, на якій київські гості розповіли представникам Донецьких ЗМІ про Надзвичайні збори, роботу оргкомітету зі створення програми подолання культурного лиха та Київський Форум Української інтелігенції.
Найбільші враження від заходу у Донецьку – рівень організації. Круглий стіл проводився у сучасному бізнес-центрі прямо над центральною площею міста. Стіл і справді був круглий, місця учасників облаштовані мікрофонами, а за кілька кроків від столу – амфітеатр місць для глядачів. Яких ще можна бажати умов для цивілізованої дискусії?
Друге враження – склад учасників. Політичні лідери Донеччини своєю активність роблять дуже погану послугу регіону – рівень їхнього культурного та людського розвитку мимоволі ототожнюють з рівнем розвитку донеччан взагалі. Тому на тих, хто завітав до шахтарського краю вперше чекав приємний сюрприз – за столом зібралися дуже самоцінні і адекватні люди зовсім різних вікових та майнових категорій – справжня еліта регіональної інтелігенції.
Учасників та гостей круглого столу назбиралося чотири десятки – філософи, політологи, письменники, публіцисти, представники молодіжних організацій, спілок культурного спрямування та національно-культурних товариств, а також інтелектуали-одинаки, без яких, безперечно, повноцінний культурний процес є просто неможливим. Після завершення заходу організатори повідомили, що десь на трибунах також знаходився представник управління культури обласної державної адміністрації, але перед громадою він не відрекомендувався і до мікрофону не вийшов – влада всіх рівнів, не змовляючись, обирає щодо "Зони культурного лиха" вичікувальну позицію.
Основним предметом обговорення став проект меморандуму про порозуміння і спільні дії з подолання кризи у культурі, який пропонує підписати в кожному регіоні оргкомітет Надзвичайних зборів. Треба сказати, що рівень та кваліфікація учасників круглого столу дозволили одразу ж виявити найбільш суперечливі моменти у привезених з Києва пропозиціях і зосередити полеміку саме навколо них.
Політологи, скажімо, болюче сприйняли відхід меморандуму від традиційної формули громадських стосунків і тому запропонували повернутися в систему координат трьох секторів – держави, бізнесу та громадських організацій: держава стимулює бізнес вкладати кошти у громадський сектор, бізнес фінансує громадські організації на конкурсних засадах, а громадськість – ефективно витрачає кошти. Проте аналіз матеріалів Надзвичайних зборів чітко продемонстрував, що саме розповсюдження цього підходу на культуру і стало одною з причин культурного лиха в Україні.
По перше, до "третього сектору" включають усіх без розбору: і об'єднання кінологів, і будинкові комітети, і творчі спілки. А це дозволяє звозити на "громадські слухання" всіх підряд і більшістю голосів заперечувати, скажімо, будівництво театру, як це нещодавно було у Києві на Троєщині або схвалювати зведення ділового хмарочосу на відстані двох метрів від вікон житлового будинку, як це робиться у Донецьку.
По друге, відсутність чітко визначених механізмів щоденного впливу кваліфікованої громадської думки на владу, і традиційна політологічна впевненість, що все врешті відрегулюють вибори, призводить до повного відсторонення інтелігенції від культурної політики. Чиновник призначає керівників установ культури, чиновник визначає напрямки їхньої діяльності, а коли чиновника обирають – голоси професіоналів від культури перемішуються з волевиявленням аматорів дармових продуктових наборів. Результат бачимо ми всі незалежно від регіону – погром у культурі і змагання у соціальних виплатах: хто більше.
Треба сказати, що під час круглого столу політологи залишилися у меншості, і полеміка перекочувала до іншої небезпеки – фальсифікацій. Всі ми бачимо, що українська влада має фантастичні здібності удавати демократію. Тут тобі і згадані громадські слухання, які повинні відігравати роль такого собі місцевого референдуму, але насправді слугують для легітимізації потрібних рішень. Недарма є фірми, які спеціалізуються на проведенні подібних слухань – звозять автобусами оплачену "громадськість" і голосують за все, що скажете – одбрямс наш, гроші – ваші.
З іншого боку є громадські ради при органах виконавчої влади. Назва хороша – а результат, як завжди. Громадськість знов-таки призначають чиновники. Склад ради затверджує керівник того самого органу, який ця рада контролює. Пам'ятаєте Жванецького? "Листи до редакції пишемо ми самі, тому не хвилюйтеся, ваша думка нам відома."
Донецька інтелігенція як ніяка інша в Україні має сумний досвід стосунків з владою, тому скептиків за круглим столом було доволі. По-перше, зауважували старожили, після підписання меморандуму влада населить піклувальні ради людьми зі своїх кишенькових громадських організацій. По друге – творчі спілки та "Просвіта", це сьогодні і є той самий механізм фальсифікацій та "одобрямсу", який використовує влада. А по-третє: "Все одно вони щось придумають". Аргументація скептиків завжди базується на досвіді.
В цій полеміці вперше проявилася різниця у позиціях поколінь. Донецька молодь довела, що попри все вона не розгубила ще оптимізму. Молоді діячі культури відстоювала тезу, що думкою фахівців маніпулювати значно складніше ніж волевиявленням "широкої громадськості". До того ж рівень фальсифікацій на думку молоді буде тим меншим, чим більшою буде активність місцевої інтелігенції. Владу не дають, а беруть, і інколи навіть забирають у тих, хто довів країну до лиха.
Майже кожен з тих, хто виступав у цій частині дискусії промову починав з того, що констатував – нема у Донецьку середовища, у якому можна обговорювати подібну проблематику. Нема критичної маси соціально-активної інтелігенції, серед якої можна знайти однодумців.
Чотири десятки учасників, і кожен: "Нема з ким поговорити."
І коли хтось з учасників зауважив: "А ми з вами, хіба не середовище?" – зал одностайно і навіть з полегшенням засміявся.
Круглий стіл у Донецьку відкрив іще одну перевагу принципу управління, запропонованого Надзвичайними зборами – створення механізмів колективної участи професіоналів у реалізації культурної політики. Піклувальні ради при органах управління культурою та установах, якими вони керують можуть дійсно відігравати роль центрів кристалізації регіональної еліти, об'єднаної за фаховим принципом. Засідання, на яких оцінюватимуть роботу керівників галузі культури з часом обов'язково перетворяться на дискусійні майданчики, які в тому числі підтримуватимуть існування того самого "середовища", на відсутність якого скаржиться інтелігенція на місцях.
Окремо треба виділити реакцію донецької інтелігенції на ідею партнерства з національно-культурними товариствами – третім учасником майбутнього соціального партнерства в управлінні культурою. Донеччина – край багатонаціональний, і попри показову зосередженість на російськомовних проблемах, в області дуже помітна діяльність грецьких, польських, татарських та інших національних товариств. Донецька інтелігенція дуже добре розуміє, що національна політика, яка ведеться виключно у координатах російське-українське може знищити унікальну полі-культурну традицію краю з її багаторічною історією та унікальними традиціями міжетнічного діалогу. І тому ідея залучити до тріумвірату національно-культурні товариства була сприйнята від початку позитивно, що навіть виглядало таким собі дисонансом серед інших гостро полемічних обговорень.
Найскладнішим для круглого столу виявилося знайти відповідь на питання, а що конкретно треба зробити, щоб реалізувати всі ці ідеї? Чекати на ухвалення відповідних змін до законів – це може бути дуже довго. До того ж в Україні багато дуже хороших законів, які на практиці не діють.
На нашу думку, єдиний шлях – це штовхати або тягнути владу до підписання запропонованого меморандуму з громадськістю. Цей шлях не простий, але спробувати варто. Принаймні, ми маємо шанс об'єднати сили місцевої інтелігенції для тиску на владу – не для випрошування подачок і не для політичних вимог, а для того, щоб зробити з узурпованої владою культури спільний простір існування і розвитку творчих сил містечка, міста, району, області – тих територіальних одиниць, на яких ця культура насправді і твориться, щоб потім вже переплестися у єдиний, загальнодержавний контекст.
Варто спробувати. Хто знає, до чого може призвести реальна самоорганізація інтелігенції. Принаймні, скликаючи людей до Києва на Надзвичайні збори, ми ніяк не розраховували, що першими, хто організує регіональні обговорення в рамках "Зони культурного лиха" будуть Одеса і Донецьк.
А третім, до речі, обіцяє бути Харків. Теж, чесно кажучи, зовсім несподіваний результат.
