Битва за Київ
Багато хто переконаний, що класична музика залишилася в далекому минулому – разом із Лисенком чи Чайковським. Насправді ж вона розвивається й сьогодні, має вагомі творчі здобутки і потерпає від тих самих негараздів, що спіткали сучасну українську культуру загалом. Це і зазіхання на приміщення музичних інституцій, і корупція при розподілі матеріальних ресурсів, і безкультур'я, невігластво і хамство урядовців.
Повний текст на сайті Надзвичайних зборів "Україна – зона культурного лиха".
Так сьогодні навіть у Києві немає жодного великого концертного залу, що відповідав би сучасним критеріям. Національний симфонічний оркестр України – колектив, яким могла би пишатись будь-яка розвинута держава – не має власного приміщення і змушений тулитися в Національній філармонії, поряд із кількома іншими оркестрами. Для класичних концертів у столиці сяк-так пристосовані лише два-три зали, але кожен із них має істотні недоліки. В нестоличних містах-мільйонниках ситуація ще гірша, там подекуди узагалі нема де грати класичну музику.
В країні не існує жодного нотного магазину (ще років 15 тому вони були в кожному обласному центрі). Єдине в Україні спеціалізоване нотне видавництво практично припинило роботу. Натомість, в будь-якій європейській країні налічуються десятки, подекуди навіть сотні музичних видавництв, однак дістати їхні видання або компакт-диски провідних міжнародних фірм в Україні практично неможливо. Іноді твори українських композиторів – авторів нової класичної музики легше знайти в Берліні чи Парижі, ніж на батьківщині.
Сьогодні усім відомо, що деякі "заслужені артисти" заслуговують не на оплески, а на гнилі яйця чи помідори, а багатьох "народних артистів" не знає не тільки народ, але й вузьке коло спеціалістів. За умов корупції, відсутності громадського контролю і загального безкультур'я влади так звані "почесні звання" безнадійно девальвовані, тому їх навіть неможливо реабілітувати – краще скасувати взагалі.
Масштабний і престижний фестиваль класичної музики із виступами уславлених зірок, на які з різних країн з'їжджалися би шанувальники мистецтва, здатен утвердити імідж України не гірше від спортивного матчу. Саме так сталося в Польщі із її фестивалем "Варшавська Осінь", який ще в 60-70-і роки став еталоном того, як держава має дбати про сучасну музичну творчість. Однак подібний фестиваль немає де і немає кому проводити.
Рівню мислення наших політиків можна тільки дивуватися – щойно заходить мова про культуру, вони одразу починають розгортати якісь неймовірні попсові фестивалі у Палаці Україна, запрошують туди усіх фанерних артистів. А в цьому немає ніякого сенсу, тому що попса виживе і сама по собі.
Конфуцій колись сказав: "Послухайте, які мелодії грають в базарний день на ринку. Ця музика повністю відображає мораль, спосіб діяння і спосіб мислення країни". Музика – дуже добре дзеркало для влади, тому що влада у нас регулює весь медіа-простір. Тут видно її психологію, її менталітет, її мораль.
Ми, українці, маємо дуже сильну пісенно-музичну традицію, може, одну з найпотужніших у світі, і її штучне утиснення – злочин перед світовою культурою.
Культурний простір – це в тому числі державність. І ми цей простір програли. Якщо ми не маємо свого ефірного простору, ми не маємо повноцінної державності. От чому у нас постійно під знаком питання державність.
Одним із ключових питань культурного простору є питання нерухомості. Саме через неї у 2007 році розгорнулася справжня "Битва за Узвіз", яка сьогодні перетворилася на "Битву за Київ". І хоча, напередодні виборів мера міста, чиновники обіцяють художникам з Андріївського чи не недоторканість, Узвіз все ж таки реконструювати будуть.
