Фарба на обличчі
Надзвичайно активними виявилися міліціонери в пошуку бандитів, які закидали фарбою біл-борди з привітанням президента. Завели кримінальні справи, постійно звітують про хід розслідування. Зовсім не такими активними виглядають новини щодо вбитих у донецькому банку.
Очевидно, це такий специфічний український закон Паркінсона – чим дешевше і простіше правопорушення, тим активніше охоронці права беруться за його розслідування. Щоправда, не без тиску з боку сторонніх організацій.
Посудіть самі. Один паперовий постер коштує 180 грн, поклейка його – до 350 грн. Тобто загалом чотири кримінальні справи щодо біл-бордів тягнуть максимум на суму до 2500 грн. Якщо у вас в метро вкрадуть мобільний телефон такої ж вартості – звертатися до міліції немає сенсу. Ви проведете 3-4 години у відділку, і навряд чи колись побачите свій телефон – хіба що особисто "посприяєте" слідчому.
Як правило, вандалізм реклами обходиться без втручання міліції – відповідно до умов договору власник щита переклеює в певний строк пошкоджений постер. І на цьому конфлікт зникає. Деякі політики навіть радіють пошкодженням – це додає їм лоску упосліджуваності.
А тут такий ажіотаж – аж на рівні фарсу. Державні службовці найвищого рівня витрачають свій час, щоб прокоментувати цей жахливий, резонансний злочин.
Що стоїть за всім цим анекдотом із фарбою на щитах, на які нормальні люди і так не дивляться (адже дія реклами принципово інакша – на підкірку). У мене є дві версії. Перша – щодо геніальних технологів, які постійно придумують "новини" для відволікання уваги журналістів і людей від реальних проблем.
Яка там економіка, валюта, ГТС чи арештантка!!! Щити! Заляпали! Фарбою! Подія тижня!
Друга версія – безпросвітні ідіоти аж пнуться із штанів, щоб показати, наскільки вони вірно служать президенту. Заводять справи, з собаками шукають зловмисників, і чекають на свої медалі за відвагу. Яке там пограбування банку чи полювання на банду кіллерів? Ось вона – справа державної ваги.
З суто технологічної професійної позиції порадити адміністрації президента можна лише одне. Говорити про подібні інциденти, вигадувати схожі приводи і розкручувати їх в ЗМІ – це непоганий підхід, коли вже нічого хорошого і не придумаєш. Однак продовжувати ці симулякри в реальності, шукати злочинців, саджати бабусь за відрізаний шматок тканини – це блюзнірство і бездарність. Краще вже вигадати "маленьку війну в Албанії", ніж перетворювати шефа на посміховисько.
Більше того, акцентувати увагу на біл-бордах, що заляпані фарбою, – це абсолютне порушення будь-яких маркетингових правил. Прекрасний приклад – одна відома мережа фаст-фуду. Якщо навіть ви навмисно кинете свій бургер на підлогу – вам дадуть новий, безоплатно. Для іміджу компанії важливіше асоціюватися тільки з позитивними емоціями, а не із суперечкою, хто тут хуліган, хто вандал, а хто транснаціональний вампір.
Аналогічне правило діє і в прямій рекламі. Краще десять разів заклеювати розмальовані іміджеві постери, ніж акцентувати увагу на їхній "нечистості, зіпсутості". Цілий тиждень тягнеться епопея з псуванням образу президента. І повірте, цей тиждень повністю нівелював ефект, якого прагнули досягнути із розповсюдженням цієї комерційної реклами (так-так, вона не є соціальною, погляньте уважно в Закон "Про рекламу"). Замість новорічного привітання наші мізки запам'ятали скандал навколо синіх плям.
Чи може ніякого ефекту досягнути не хотіли, а повісили ці привітальні постери лише для того, щоб потім створити галас навколо "хуліганів"? Навряд чи. Скоріше за все, традиційні українські лебідь, рак і щука на складний цивілізаційний виклик відповіли класично – почали тягнути свої лямки. І як не крути – в кожного з них виходить суцільний system fail.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
