Вагнер з Махном нам в поміч
Євро-2012 закінчилося, і дискусія про ідентифікацію України на мапі світу – якось згорнулася сама собою. Навіть під час виборів фактично жодна політична сила чи кандидат не згадали цю проблему: як без системних реформ зробити так, щоб українські міста стали цікавішими для іноземців.
Звичайно, необхідно боротися з корупцією, захищати рідну мову, правильно розподіляти парламентські комітети і наближатися до ЄС. Однак відсутність суттєвих змін в цьому напрямі не заважають Індії чи Туреччині залучати величезні кошти з туризму – в тому числі внутрішнього. Проблема України – у відсутності проектних рішень, які б дозволяли паралельно із політичною дискусією, розвивати важливі для країни проекти.
Серйозна роль у так званому маркетингу територій належить містам і міським громадам. Логічно ми всі це розуміємо, і час від часу намагаємося щось реалізувати. Буквально позавчора голова Запорізької області Олександр Пеклушенко вирішив оголосити конкурс на найкращу п'єсу про життя і діяльність Нестора Махна.
"На думку губернатора, яскравою особистістю Махно цікавиться багато хто, і необхідно використовувати це для підвищення туристичної привабливості Запорізького краю... Необхідно, щоб наш музично-драматичний театр ім. Магара обов'язково мав у своєму репертуарі таку п'єсу, яка б розкривала і образ, і час, і людину. Також це вкрай необхідно з точки зору зростання привабливості Запорізького краю, як туристичного центру", – кінець цитати. Міф про Махна справді може стати привабливим для іноземців – просто необхідно подати його під правильним соусом.
Або ось Донецьк. Зусиллями СКМ та за підтримки посольства Німеччини тут ставлять Вагнера – спільну німецько-українську постановку "Летючий голландець". Унікальність постановки в усьому – від мови оригіналу до колективу: в проекті взяло участь 300 артистів з 4 країн, її підготовка тривала півтора року. Фактично недержавна корпорація задає парадигму розвитку: "Чи помітно Донбас на культурній карті Європи?".
Піраміду Маслоу, звичайно, ніхто не відміняв, і проблема засніжених доріг чи холодних шкіл хвилює людей більше за німецького композитора. Однак подібний проект в перспективі може стати фундаментом для того, щоб у міста з'явилося власне обличчя, відоме і за межами країни. Адже для Європи Ріхард Вільгельмович є програмним композитором, і я не здивуюся, якщо на майбутні спектаклі у грудні та лютому до Донбасу приїдуть "оперні туристи". Ефектний хід для того, аби про Донбас казали не лише як про місце дії "Шахти N8".
І на підтвердження – слова посла Німеччини Кристофа Вайля: "Постановка "Летючого голландця" дозволить Донецьку довести, що з промислового міста він перетворюється на справжній культурний центр". По суті, поки держава забуває про власний імідж, бізнес спроможний не тільки посилити відлуння Євро, але й вплинути на сприйняття регіону.
Вам здається, що театральна чи оперна постановка – це дріб'язок, який не вартий уваги? А можливо, якщо підійти системно до цього дріб'язку – то кожне конкретне місто знайде кошти для прибирання снігу.
Якщо не обмежуватися придумуванням логотипів, створенням порталів та встановленням пам'ятних знаків – а всією громадою створити цікаве для інших людей місто – можливо, тоді зміниться і країна, а за нею і політики. Включити сюди місцеві легенди (або й придумати), стандартизувати сувенірну продукцію, створити цікаву культурну програму, та ще багато чого – і з часом навіть в міста біля заводів можуть потягнутися люди. В тій самій Польщі чудово розвивається туризм по індустріальних радянських точках.
До речі, про Польщу. Я дуже люблю Краків – нещодавно в черговий раз переконався, що жителі цього міста не просто продають свій бренд величезній кількості туристів в будь-яку пору року. Вони справді люблять своє місто (і Вагнера, між іншим, також). Ось показова історія: в 1905 році жителі міста зібрали значні кошти і викупили королівський замок на Вавелі у австрійців, які влаштували у ньому військовий гарнізон. І потім за свої ж кошти розпочали реставрацію, включно із відновленням мурів. Подібне ставлення до свого міста зберігається до сьогоднішнього дня – а чи можуть українці похвалитися такою ж любов'ю до рідних міст?
Звичайно, існує й системна проблема – у нас відсутня сучасна державна програма роботи з туристичною галуззю, відповідні урядові органи концентруються не на іміджі територій чи маркетингових рішеннях, а на лобіюванні природних потреб туристичного ринку. Це теж правильно, адже інфраструктура є найважливішим елементом відпочинку туристів. Однак помилково залишати проблеми "айдентики" на потім, тим більше сьогодні існує багато якісних громадських проектів (і Дениса Богуша, і Андрія Федорова, і нашої Асоціації), в яких експерти безоплатно (тобто задарма) пропонують якісні рішення для міст та країни в цілому. І де та громадська рада, яка могла б зрушити питання вперед?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
