Газ по південному флангу: чому ми мовчимо про Турецький потік?

Чому в публічному просторі так багато розмов з приводу будівництва Північного потоку-2 і чому практично ніхто не згадує про Турецький потік, чорноморську частину якого вже відкрили у листопаді 2018 року?

Щоб зрозуміти чому Турецький потік для нас теж є критичною загрозою, а також побачити в якій ситуації за 2-3 роки може опинитися не просто газотранспортна система України (ГТС – далі), але й сама Україна, подивіться на карту ГТС Східної Європи. Саме там російська ГТС розростається, як ракова пухлина, і все більше окуповує Європейський континент.

Нагадаю, що в кінці 2019 року закінчується угода про транзит російського газу Україною.

"Трубна петля". Джерело: texty.org.ua

А ось мапа, на якій конкретніше зображений "Турецький потік" (1 і 2 нитка).

Текст вперше було опубліковано на opinionua.сom



Бажання РФ обходити транзит України виникло не у 2013 / 2014 роках. Як стверджують експерти, усе починалося з кінця 90-х, коли вперше запустили газопровід "Ямал-Європа" через Білорусь – це 1999-2003 роки. А згодом уже виник "Блакитний потік" на Туреччину – у 2003-му та "Північний Потік-1" у 2011-му роках. Із 2007 року планувався вже й "Південний потік", від якого Володимир Путін, зрештою, мусив відмовитися. Важко пояснити, чому – чи то через позицію ЄС щодо загрози диверсифікації газу в Європу, чи то через початок російсько-української війни, яка напружила Європу. Попри зупинку проекту, частину труб таки встигли закласти в Чорне море.

Для повного розуміння, що відбувається з газотранспортними трубами з південного флангу України, зверніть увагу на наступне:

"Блакитиний Потік" – газотранспортна труба між РФ та східною частиною Туреччини дном Чорного моря й 444 км по турецькій землі. Почали будівництво у 1997 році, а запустили в роботу у 2003-му. Пропускна спроможність – 16 млрд кубометрів за рік. Офіційне відкриття відбулося лише у 2005-му з широким політичним жестом: "відкривати" потік, який працював уже два роки, приїхав до Реджепа Ердогана Путін та прем'єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі. Саме італійська нафтова група Eni була партнером Газпрому в будівництві морської частини газопроводу.

"Південний Потік" – російсько-італійський проект, який розпочали у 2007 році. Він мав на меті протягнення газової труби до Болгарії, а звідти розгалуження: із південної сторони – через Грецію до Італії, а з північної – через Сербію до Угорщини, Словенії, Хорватії та Австрії. Італійській групі Eni мала належати частина труби, яка пролягала б дном Чорного моря, а "Газпром" мав би акціонерну частку на потік – 50 %. "Південний потік" ("ПП") – це потенційні чотири нитки, кожна з пропускною потужністю 15, 5 млрд кубометрів. Але найважливіше в історії появи "ПП" інше. Насправді він виник як синхронна реакція на газопровід "Набукко", який мав зменшити постачання російського газу Європі. Газ до Європи мав іти з Ірану, Азербайджану, Узбекистану та Туркменістану. Але сталося навпаки – "ПП" дивним чином став привабливішим Європі, а відтак і "вбивцею" проекту "Набукко". У 2014 році масштабні плани будівництва "ПП" зламалися, зокрема й через події в Україні. Європарламент тоді прийняв резолюцію про необхідність призупинення будівництва "ПП" через необхідність диверсифікації джерел поставки газу; єврокомісар із питань енергетики однозначно прокоментував необхідність повернення РФ у міжнародно-правове поле через події в Україні. Висновок: про будівництво потоку не може бути й мови. У 2014 році Болгарія демонтувала газові труби "ПП" на своїй території.



Отже, "Турецький потік". Що це й чому для українських національних інтересів він надзвичайно актуальний? "Турецький потік" ("ТП") – це план РФ обійти газотранспортну систему України з півдня. Фактично, "ТП" довершує другим нижнім гаком петлю навколо території України. І таким чином вивільняє трубопровід, що транспортує російський газ через Одещину на Румунію, Болгарію та, зрештою, до Туреччини. Путін недовго переживав трагедію зупинки "Південного потоку" у 2014, бо в січні 2015-му Олексій Міллер, керівник "Газпрому", разом із міністром енергетики Туреччини відновили розмову про будівництво подібного південного проекту. Але вже через вихід труби на території Туреччини. І навіть після збиття турками російського винищувача у 2015 році пауза в економічних стосунках двох країн тривала недовго. Росіяни невгамовні – потенційний військовий конфлікт між РФ і Туреччиною таки поступився прагматичному завданню Кремля – будь-яким способом обігнути газовою трубою Україну. Тому не дивно, що дипломатична пауза тривала близько півроку, і влітку 2016-го діалог про побудову "Турецького потоку" між турками та росіянами відновився. Щоправда, обсяг спроможності транзиту газу зменшився майже вдвічі – із потенційної пропускної можливості південного потоку з 63 млрд до 31,5 млрд кубометрів на дві нитки нинішнього потоку.

Загальна протяжність "ТП" – 1 100 км. Перша нитка призначена для поставки газу для турецького споживача в об'ємі 15,75 кубометрів газу, друга – спрямована для південно-східної Європи. А саме – увага! – знову для Болгарії. А також для Сербії та Угорщини. Це згодом дасть можливість виходу до Австрії та Словаччини. 3,5 мільярда кубометрів постачатимуть для потреб Болгарії, 2,5 мільярда кубометрів – Сербії, та ще 6 мільярдів кубометрів – Угорщині. Решту газу планують продавати Словаччині та Австрії. Нескладно прослідкувати й політичні позиції щодо політики Путіна в цих країнах. Там ставлення більш ніж дружнє. Чого вартує лише сама Сербія – оазис не лише відвертого "руського міра" в Європі, але й неприхована буферна зона для перевалки тіньової зброї.

Росія вибудовує всі можливі варіанти припинення транзиту їхнього газу через ГТС України. І робить це швидкими темпами. До речі, Путін у листопаді 2018 року на відкритті чорноморської ділянки першої нитки "ТП" назвав її "історичним проектом, який дасть поштовх розвитку ЄС". Він теж не втратив нагоди передати вітання Україні й "Північному потоку-2", сказавши, що ""ТП""- яскравий приклад вміння захищати свої національні інтереси".

Якщо з "Північним потоком-2" Україна має в союзниках США, то за великою спільною адвокаційною кампанією ми повністю опустили комунікацію з Європою щодо другої нитки "ТП". Болгарія та Сербія чекають старту, і якщо Європа не заважатиме, то це пряма дорога для завершення плану обігнути територію України й перестати бути залежним від нашої ГТС.



Ось як коментує цю ситуацію Наталя Бойко, заступниця міністра енергетики та вугільної промисловості: "Одним із можливих варіантів протидії реалізації "Турецького потоку-2" є поширення норм та правил ЄС, так званого третього енергетичного пакету, до зазначеного трубопроводу. Фактично Росія повинна буде дозволити постачати газ через свої морські газопроводи іншим постачальникам та втратить контроль над "ТП-2". Сьогодні важливо на дипломатичному рівні продовжувати наголошувати на тому, що будь-які "російські потоки" не повинні мати конкурентну перевагу від того, що можуть не дотримуватися права ЄС та вимагати гарантій Європейського Союзу щодо гарантованих обсягів транзиту російського газу територією України, враховуючи підписану Угоду про асоціацію між Україною та ЄС".

На думку експертів, фактично нині Україна не докладається жодним чином до спротиву й комунікаційної роботи щодо будівництва другої нитики "ТП". Окрім заяв Андрія Коболєва, глави "Нафтогазу України", знайти ще якісь різкі заяви українських політичних спікерів, активістів чи то європейських амбасадорів майже неможливо.

А тепер трохи математики. Україна в 2018 році надала послугу транзиту газу РФ в об'ємі 86, 8 млрд кубометрів. Через "Північний потік-2" РФ буде мати транзит в об'ємі до 55 млрд кубометрів. На Південну Європу через "ТП" – 15 млрд. Реалізація проекту "Північний потік-2" призведе до втрат унаслідок зменшення експорту послуг близько 2,5-3 % від ВВП (тільки прямі втрати), відповідно "Турецького потоку" – до 1 %. Але все ж, за що Україна має боротися більше – за фінанси чи власну безпеку?

Будівництво "Турецького потоку" варто розглядати як останню ланку реалізації плану РФ обійти використання послуг ГТС України, що відкриває для Кремля ймовірну можливість повноцінного збройного вторгнення. І вже буде неважливо, скільки втрачає український бюджет, який точить корупція. Натомість стратегічно важливим є просте запитання: чи підуть нові танки РФ глибше на нашу територію? Тоді відразу і Європі "підгорить", адже її кордони посунуться на 1 000 км ближче. Лише нам прийдеться, як завжди, шукати вихід в останній момент. Бо Україна знову перетвориться на поле битви не лише за власну незалежність, але й за європейську безпеку.

Текст вперше був опублікований на opinionua.com