Чи вийшла би я знову на Майдан?
Чи вийшла би я знову на Майдан 5 років тому, якби знала, які будуть результати? Сьогодні це запитання журналісти часто ставлять активним учасникам Революції Гідності. І моя відповідь однозначна: так, вийшла би.
Всі знають, що сьогодні я є одним з головних опонентів влади, яка прийшла на хвилі Майдану. Я переконана, що до високих кабінетів проникли негідники, які використовують виснажену війною країну з метою власного збагачення.
Всі їхні реформи – непрофесійні і ведуть до погіршення життя людей, руйнації медицини, деградації економіки та деіндустріалізації країни. Ми втратили частину територій, стали найбіднішою країною Європи, державою з найгіршими показниками захворюваності на інфекційні хвороби...
Цей перелік можна продовжувати до безкінечності, і в тому, що змінювати владу крадіїв та невігласів необхідно – сумнівів жодних немає.
Разом з тим, я чітко усвідомлюю, що будь-який процес народження – це біль, кров та страждання, пологи можуть тривати довго та болісно. Але в результаті народжується нове життя.
Відбудувати економіку легко, набагато легше ніж національний дух. Німеччина після двох поразок у світових війнах за короткий час поставала з попелу та знову перетворювалася у наймогутнішу країну Європи. Те саме Японія, інші країни, в яких нація, як єдиний живий організм у найважчих умовах боролася за життя та добробут для своєї країни.
Набагато гірше, коли в народу немає національного духу та самосвідомості. Тоді йому не допоможуть жодні кредити, жодні реформи та жодна підтримка.
І сьогодні, внаслідок Революції Гідності, в нас народжується нова нація, як вища форма спільноти людей, які мешкають на території України. До нас приходить усвідомлення наших національних інтересів, нашого історичного вибору, нашої історичної мети.
Ще 5 років тому нації, як вищої форми організації народу, в нас не було. Як не було і справжньої незалежності. Всі державні атрибути були фіктивними, а права та свободи людей існували лише на папері.
У такій ситуації ми були законсервовані та приречені назавжди бути вторинними та гіршими за Росію, під тотальним впливом якої ми тоді знаходилися. І ми б ніколи не змогли зробити стрибок та вийти на новий рівень розвитку.
Революція Гідності нам такий шанс дала. Чи змогли ми цим шансом сповна скористатися? На перший погляд ми провалили все, що могли: при владі знову олігархи, українці масово тікають з країни, навколо – суцільна депресія та песимізм.
Але історію ще не завершено, пологи тривають. І ми не можемо не помічати, як змінилося за ці роки суспільство і всі ми. Ми ніколи вже не будемо такими, якими були до 2013 року, і не зможемо повернутися назад.
Громадянське суспільство буде рости, ширитися, і в той момент, коли критична маса активних чесних людей переважить і зможе усунути від влади олігархів – і стане нашою остаточною перемогою.
Так, сьогодні влада тупцює на місці і тягне нас у минуле, але суспільство йде уперед. І я вірю, що наші жертви були недаремними, вірю в перемогу революції і в перемогу нашої нації. Слава Україні!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
