20 лютого... Фрагмент книги ''Майдан. Не за них''
20 лютого 2014-го – Роковини по смерті мами... Тяжкий день.
8.30 – Зайшла з Майдану додому. Взяла квіти, зібралася на цвинтар.
Уже в дверях задзвонив телефон – афганська сотня.
- Снайпер у районі готелю "Україна", медиків немає.
- Біжу...
Ігор одягнув бронежилет, простягнув мій.
- Вдягай!
- Пізніше. Тяжко бігти.
- Зараз одягай!
Взяли поліетиленові пакети з медикаментами, бинтами, шприцами, побігли від Бессарабки по Хрещатику – до Майдану. Стелла. Барикада.
- Далі не можна. Стріляють.
- Мені нагору треба. Там медиків нема.
- Накриємо. Проведемо.
Разом із хлопцями, які прикривали мене і свої голови дерев'яними щитами, ми піднімалися вгору по Інститутській, туди, де стріляють снайпери.
Зайшла в "Україну".
Готель працює у звичному режимі... У холі поодинокі туристи і журналісти, за стійкою – причепурені адміністратори.
- Мені потрібен директор. Покличте...
У хол вийшов чоловік.
- Заступник директора.
- Ольга Богомолець. Координатор медслужби Майдану. Дозвольте зробити в холі медпункт.
- Що від нас потрібно?
- -Прибрати килими.
Ми зсунули журнальні столики і накрили чотири операційні столи.
9.30. У холі троє медиків і двоє вбитих. Поранення смертельні. Помирали миттєво. Шансів врятувати не було. Вбивали холодно і майстерно.
Набрала помічника.
- Оголосіть на Фейсбуці, якщо є вільні медики на Майдані – потребуємо допомоги в готелі "Україна". Потрібно більше медикаментів, системи для переливання, одноразові інтубаційні комплекти, дефібрилятор...
Підходили медики. Мовчки дивилися на мертві тіла. Мовчки одягали одноразові халати і писали маркером на халаті "Анестезіолог", "Хірург", "Травматолог" – без імен.
Мовчки ставали і працювали поряд. За годину у нас було все, що потрібно, навіть дефібрилятор.
Медики в повній бойовій готовності стояли у дверях готелю, стискаючи в замерзлих руках наповнені шприці. Економили секунди, щоб почати рятувати як скоріше.
Волонтери несуть ще одного пораненого – забігають у двері.
- Пульс!
- Систему!
Ставили систему у вену прямо на ношах у дверях. Берегли кожну хвилину...
- На стіл!
- Перевертаємо.
- Рана в ділянці серця – вхідне на грудях, вихідне на спині.
- Дихання немає.
- Серцебиття відсутнє.
Друга бригада – на дверях двоє нових поранених!
Забігає група афганців.
- Зі зброєю когось бачили?
- Ні, у нас поранені.
- Над вами в готелі працює снайпер. Зараз будемо підпалювати готель.
- Дайте хоч 15 хвилин на евакуацію!
- Пройдемо нагору, пошукаємо його в номерах. Готуйтеся на вихід!
Починаємо спаковувати медикаменти та обладнання.
Афганці вертаються.
- Снайпер утік. Підпалювати немає сенсу. Працюйте.
Це було пекло. Саме так воно виглядає.
Коли у тебе на очах одного за одним убивають безвинних, беззахисних людей, а ти не можеш нічого вдіяти...
14.30 – У холі вже 12 тіл.
Мозок просто розривав голову.
На моїх очах відбувається і триває бійня, вбивають людей, а я нічого не можу зробити!
Я нічим не можу допомогти цим людям, я не можу ці вбивства зупинити!
Що робити, коли один за одним помирають убиті на руках?
Що ще зробити?...
Виходжу на центр холу і звертаюся до ЗМІ – вимагаю, щоб народні депутати приїхали до готелю "Україна", подивилися на власні очі, що робить із беззбройними людьми злочинна влада!
Заявляю, що снайпери в центрі Києва просто вбивають мирних людей.
Політики мають прийти сюди і подивитися, що робиться з їхньої вини – розстрілюють невинних беззбройних людей.
Наша єдина охорона на дверях – юрист зі Львова Володя кричить:
- Зверху знову наступ!
До холу забігає група протестувальників, вигукують:
- Усім забиратися, зараз буде захоплення готелю "Беркутом"!
Забираємо тіла побратимів...
- Куди ви заберете тіла? Що з ними зробите? Я лишуся з ними тут. Мертвих не чіпатимуть. Ідіть...
Люди були в стані шоку. Не розуміли, що робити.
У хол забігає ще одна група -з вимогою забрати тіло свого загиблого побратима, щоб негайно везти ховати його до Західної України.
- Ми забираємо тіло зараз!
- Ні, не можна!
- Що ти собі дозволяєш? Хто ти така? Це наш побратим – ми повеземо його додому!
- Не можна забирати тіло! – я відступала і закривала тіла собою, хлопці наступали і кричали. Прийшли батьки загиблого.
- Чому не віддаєте сина?!!
- Тому що перший же патруль на виїзді з міста вас зупинить, відкриють кримінальну справу і ув'язнять! Що ви скажете у відповідь на запитання, чому у вас у машині вбита людина без труни і довідки про смерть. Вас зроблять убивцями, і ви будете в тюрмі!
Я повторювала ці слова десять разів підряд, закриваючи спиною тіла.
І знову надривно стукало в голові: Чому???
Сама не знаю, що дозволяло мені триматися. Побратими зривалися. Родичі загиблих в стані шоку не розуміли навіть простих слів.
Протестуючих не зупиняли пострілами. На людей полювали.
І коли сьогодні мені кажуть, що це були якісь випадкові постріли, а снайперів не було, – мене в цьому ніхто ніколи не переконає.
Коли чоло і лобні долі прострілені в такому місці, що навіть міліметри виміряти важко, це означає, що хтось дуже спокійно і чітко наводив приціл, щоб рознести голову – без шансів на порятунок.
Хтось дуже чітко наводив приціл, щоб потрапити просто в серце. Хтось наводив цей приціл так, щоб потрапити прямо в коронарні артерії, коли не можна зупинити кровотечу. Людей просто розстрілювали.
Підходить один із волонтерів.
- Там на барикаді мозок.
- Як мозок?
- Від оцього, голова на виліт прострелена. Тіло тут, мозок там. Що з мозком будемо робити?
"Боже, поможи якось тверезо думати... Мертвому мозок не потрібен. Але залишити мозок на барикаді – наруга над пам'яттю". Кажу:
- Беріть рукавички гумові і в цей файл зберіть усе, прив'яжемо до тіла, в судмедекспертизі визначаться... Зможете?
- Зможу, я патологоанатом. Ваша мама мене вчила. Світла жінка була, сувора, але справедлива.
- Сьогодні роковини маминої смерті, а я на цвинтар не попала.
- Нічого, мама зрозуміла б.
В одній половині холу ми лишили медпункт, в іншій – одноразовими простирадлами я відгородила ділянку для тіл загиблих.
18 лютого, коли загиблі учасники "мирної ходи" не були ідентифіковані, і ми віддали їх безіменні тіла в морг, ми не знали їхньої подальшої долі, збільшувалася кількість зниклих безвісти.
Тому 20-го ми прийняли рішення про те, що кожен загиблий має бути ідентифікований.
Брали телефон загиблого. Дзвонили на останній номер. Мені стало сил зробити лише один такий дзвінок.
-Не зможу більше...
-Давай я.
Продовжив Юра – волонтер медичної служби, родом із Донбасу.
Після попередньої ідентифікації записував на папері ім'я, прикріплював його до тіла і чекав на прихід побратимів чи родичів.
З кожною годиною у нас ставало дедалі більше і більше членів родин загиблих.
Матері і батьки стояли на колінах коло своїх дітей, побратими вклонялися, прощалися і йшли назад на барикади.
Медики комусь давали заспокійливі, комусь серцеві...
Той біль і почуття розпачу неможливо передати словами...
Ніхто і ніколи вже не пробачить ту владу вбивць. Не пробачить!
20.00. Мені вдалося, нарешті, по телефону домовитися зі "швидкою", що з іншого боку Майдану на Прорізну приїде машина – щоб перевезти тіла до моргу на судмедекспертизу.
Побратими почали приносити ноші.
Уся підлога в холі була у величезних червоних калюжах.
Кров.
Навколо було море крові...
Снайпери влучали прямо в серце і магістральні судини.
Тіла лежали білі, знекровлені, вся кров їхня була в них на одязі і навкруги на підлозі.
Коли тіла почали піднімати і вантажити на ноші, з них струменіла потоками кров.
На колінах стояли батьки і побратими.
- Почекайте.
Як зробити, щоб ці хвилини прощання були не такими страшними у пам'яті рідних людей?
Між нами був один священик. Тихо молився.
- Прочитайте нам молитву! Прошу всіх медиків стати струнко. Після молитви разом співаємо Гімн України, поки не винесуть усіх!
...
- Ще не вмерла України ні слава, ні воля...
Завантажили на ноші першого, весь закривавлений, кров ллється з одягу на підлогу...
- Ще нам, браття українці, усміхнеться доля...
Другий ніяк не хотів вміщатися на ноші, падала то рука, то нога, кров хлюпала об підлогу...
- Душу й тіло ми положим за нашу свободу...
Третій був чистий, майже без крові, той, кому прострелили голову на виліт, поряд, у прозорому файлі, лежав мозок...
- І покажем, що ми, браття, козацького роду...
Заголосила мати, тримаючи за руку сина, цілуючи його лежачого на ношах...
Увесь час, поки вантажили на ноші кожного вбитого і проносили через наш стрій, ми співали Гімн.
Раз у раз...
Аж поки не винесли усіх загиблих.
Ми вийшли на сходи і дивилися, як тіла несли через увесь Майдан, повз сцену, з якої тихо линула "Плине кача".
Їхні душі вже відлетіли на небо, а тіла ще пливли над натовпом на Прорізну, де чекали перевозки, щоб доставити тіла в морг.
Уже спливло стільки років після того, та як тільки звучить Гімн України, пам'ять миттєво "закидає" у те 20-е лютого...
Знову, ніби вчора, та кривава реальність перед очима.
Тому поки інші співають Гімн, я можу лише зціпити зуби і стояти мовчки... Тоді не плакала, тепер сльози навертаються на очі, стискають горло...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
